Фатхутдінов В.Г. Правоохоронна діяльність: природа, сутність, гуманізм (теоретико-правові та методологічні аспекти)

Краткое содержание

–                   ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми; визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; окреслено мету і завдання дослідження; визначено об’єкт та предмет, методи дослідження; сформульовано положення, що складають наукову новизну роботи; визначено практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача; дається характеристика апробації результатів дослідження.

У першому розділі „Правоохоронна діяльність: природа, сутність, методи, взаємодія з правом та правами людини” аналізується філософський аспект соціальної природи, сутності та методів правоохоронної діяльності, природа взаємодії правоохоронної діяльності і права, а також взаємодія і взаємозалежність прав людини та правоохоронної діяльності. Наголошується на тому, що визначення природи правоохоронної діяльності пов’язується з характеристикою соціальної необхідності правоохоронної діяльності; сутності цього виду діяльності; методів, засобів та способів її здійснення; мети і суб’єктів правоохоронної діяльності та факторів і умов, що визначають її суспільну корисність та ефективність. Правоохоронна діяльність має суто соціальний характер, тому її природа і сутність визначаються як природою та сутністю самої людини, так і способом сумісної життєдіяльності людей.

Однією із конкретно-історичних форм соціального управління і є державно-правове управління, складовою частиною якого є правоохоронна діяльність. Метою цього виду соціальної діяльності (управління) є забезпечення стійкого, цілісного функціонування і розвитку соціального співтовариства як єдиного цілого. Її структурно-організаційною основою є право, що являє собою систему загальновизначених норм і правил поведінки, які спираються на авторитет і силу держави. В цьому широкому загальносоціологічному і історичному контексті стає зрозумілою природа і сутність правоохоронної діяльності, яка являє собою: а) особливий, специфічний вид соціальної діяльності; б) особливий державно-правовий різновид соціального управління. Такий підхід надає можливість: по-перше, дослідити правоохоронну діяльність в широкому і вузькому розумінні, а по-друге, більш детально і предметно визначити її сутність і основні структурні елементи. Основними серед них є об’єкт і суб’єкт цієї діяльності, а також природа і сутність тих відносин, які виникають між людьми в процесі цієї діяльності.

На основі аналізу різноманітних підходів до характеристики правоохоронної діяльності, дається її авторське визначення як здійснюваної на основі Конституції та в межах наданих повноважень нормативно та процесуально регламентованої діяльності спеціальних органів держави та посадових осіб, спрямованої на забезпечення виконання нормативно-правових актів, зміцнення законності та правопорядку, гарантування і забезпечення конституційних прав та інтересів громадян.

Соціальна природа правоохоронної діяльності та її належність до управлінської сфери обумовлюють існування ряду протиріч, які визначають зміст, природу, сутність, функціональне призначення та націленість правоохоронної діяльності. Основними з них є співвідношення рівності юридичної (формальної) і рівності правової (реальної) у правоохоронній діяльності; співвідношення об’єктивного (наданого законом) і суб’єктивного (індивідуального) в діяльності суб’єктів правоохоронної діяльності, а також співвідношення права та норм свободи, що надається людині і може бути реалізованою. Ці протиріччя породжуються самою природою людини, природою спільної життєдіяльності людей і природою сучасного суспільного устрою. Правоохоронна діяльність – це надзвичайно складний та суперечливий соціальний феномен і різновид соціальної діяльності, який у значній мірі визначається рівнем розвитку суспільства, рівнем свідомості і правосвідомості людини, змістом і характером її правових переконань.

Основна соціальна функція правоохоронної діяльності полягає у підтримці і забезпеченні нормального функціонування і розвитку людського співтовариства як єдиного цілого. Здійснюється ця функція шляхом підтримки та захисту певних суспільних відносин, прав і свобод кожного члена суспільства. Роль та значення правоохоронної діяльності в житті кожної людини настільки великі та очевидні, що її цілком можливо охарактеризувати або як особливий вид діяльності держави, або як функцію держави. Логічно вважати, що для правової держави правоохоронна діяльність є однією з головних, якщо не найважливіших функцій. Обумовленість правоохоронної діяльності конкретно-історичними факторами, її залежність від проблем і протиріч соціального співтовариства визначає необхідність поєднання філософського і правового її аналізу.

Одним із суттєвих напрямків державно-правового впливу на суспільство є забезпечення певного обсягу прав і свобод громадян, визначення меж втручання держави у сферу суб’єктивних можливостей особи, у сферу суб’єктивних інтересів. Важливим у цьому відношенні є розуміння того, що правоохоронна діяльність, як правило, здійснюється в гострих, конкретних ситуаціях, в яких зіштовхуються прямо протилежні інтереси людей. Така протирічність інтересів невідворотно призводить до різної, в тому числі і гуманістичної оцінки одних і тих же подій, одних і тих же ідей, одних і тих же людей та їх дій. Саме у правоохоронній сфері важливою є проблема гуманізму, що має багатоаспектний характер: гуманізм по відношенню до потерпілого, до суспільства, працівників правоохоронних органів та правопорушника.

Важливість проблем гуманізму в правоохоронній діяльності зумовлюється тим, що це різновид суспільної діяльності, який передбачає взаємодію людей; це категорія, що характеризує кожного суб’єкта суспільних відносин; тим, що сучасне право повністю засновується на гуманістичних цінностях, а побудова правової держави пов’язується з підвищенням гуманістичної спрямованості держави і суспільства.

У другому розділі „Людина в системі правоохоронної діяльності” досліджується природа та сутність людини як об’єкта правоохоронної діяльності на її гносеологічному рівні, аналізуються антропологічний та теоретико-методологічний аспекти людини в системі правоохоронної діяльності.

Здійснений аналіз природи та сутності правоохоронної діяльності вказує на те, що при значній важливості юридичних норм, що регламентують цю діяльність, її глибинна природа та сутність як діяльності виключно суспільної, у значній мірі детермінована природою і сутністю самої людини. Саме ця теза вказує на необхідність та актуальність дослідження природи та сутності людини як об’єкта і суб’єкта правоохоронної діяльності. Саме на цій основі можливо сформулювати та визначити основні блоки природних прав і свобод людини. Вони випливають із самої природи людини, її суті і закріплені в міжнародно-правових документах, складають об’єктивну основу природних прав та свобод людини як об’єкта та суб’єкта правоохоронної діяльності. Ці права та свободи є об’єктивною основою, еталоном для розробки як конкретного законодавства, так і організації конкретної правоохоронної діяльності по їх забезпеченню та захисту. Можливо виокремити три блоки природних прав людини, які надають можливість сформулювати розуміння природи і суті людини як об’єкта правоохоронної діяльності, визначити місце людини в системі правоохоронної діяльності, провести межу між правами людини і правами громадянина та визначити гуманістичну сутність правоохоронної діяльності. Це: права людини як живої, природної істоти; права людини як мислячої, свідомої особи, яка має відчуттєві ознаки; права людини як істоти духовної.

У правоохоронній сфері будь-яка людина характеризується двоєдиною природою – вона користується наданими правами та спричиняє активний вплив на відповідну сферу суспільних відносин.

Розуміння природи людини обумовлює можливість виокремлення двох підходів до пізнання цієї природи у правоохоронній сфері. Екзоантропний (екзот-поза, ззовні, антроп – людина) підхід розглядає людину як певний результат, певний продукт діяльності будь-яких зовнішніх відносно до самої людини сил, будь то “боже творіння” або “творіння” природного та соціального середовища. Це, так би мовити, “зовнішня людина”, її природа, її суть, спосіб її життєдіяльності розглядається як певні продукти, певні результати і наслідки діяльності зовнішніх, причинностворюючих сил, незалежних від волі, бажання та розуму самої людини.

Езоантропний (езо – всередину, антроп – людина) підхід, навпроти полягає в тому, що розглядає людину як якийсь самостійний автономний феномен реальної дійсності. Природа і суть цієї, так би мовити, “внутрішньої людини” полягає в ній самій і визначається її власною природою і суттю, цю природу і суть, їх походження розуміють по різному, але шукають і находять їх в самій людині. Більш того, саме ці природа та суть, властиві людині і визначають потім як спосіб її життєдіяльності, так і середовище, що її оточує. Завдання дослідника полягає в тому, щоб зрозуміти та пояснити унікальність людини, унікальність її природи, унікальність її існування та життєдіяльності.

Антропологічний підхід (у вузькому значенні) до вивчення людини, представлений філософською антропологією, виникає та розвивається як концепція, що намагається: подолати недоліки як світоглядного так і природно-наукового підходів до вивчення людини; синтезувати сильні сторони обох підходів і створити якісно нову методологію вивчення природи та суті людини.

У третьому розділі „Практичні проблеми діяльності правоохоронних органів (на прикладі ОВС)” досліджуються проблеми правового статусу громадянина та співробітника міліції як основи по їх взаємодії, дається аналіз законності як гарантії взаємодії громадянина і співробітника міліції, визначаються особливості гарантій, ознаки, вимоги, принципи та мета нормотворчої діяльності органів внутрішніх справ.

В процесі аналізу прав і обов’язків громадян у взаємовідносинах із співробітниками міліції, важливо виходити з поняття правового статусу громадянина, яке визначається як правове забезпечення того реально існуючого положення, що належить громадянину. Права, свободи і обов’язки громадянина є компонентами правового статусу особистості і відображають фактичне і правове положення людини в суспільстві і є передумовою його ініціативи, самостійності та відповідають суспільній доцільності.

Права громадян в залежності від сфери їх реалізації в діяльності міліції поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні права громадян у взаємовідносинах із співробітниками міліції поширюються на всі сфери діяльності міліції. До загальних прав належать: право на звернення громадянина до співробітника міліції в зв’язку з реалізацією суб’єктивних прав; право на адміністративне і судове оскарження дій (рішень) співробітника міліції; право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями співробітника міліції; право громадянина на самозахист від протиправних дій співробітника міліції. До спеціальних прав належать права громадян, пов’язані із здійсненням ними своїх суб’єктивних прав в окремих сферах адміністративної діяльності міліції (патрульно-постова, паспортно-реєстраційна, ліцензійно-дозвільна, позавідомча охорона, безпека дорожнього руху, контрольно-наглядова, юрисдикційна).

Суть обов’язків полягає у повинності, що відображає об’єктивно обумовлену необхідність громадянина підкорятися вимогам, що сприяють оптимальній взаємодії громадян і співробітників міліції. Характерною рисою обов’язків громадян у взаємовідносинах із співробітниками міліції є забезпеченість їх виконання, застосування засобів впливу, передбачених нормами права.

Обов’язки громадян, так само як і права в адміністративних правовідносинах із співробітниками міліції, поділяються на загальні і спеціальні.

Наше дослідження показало, що своїми обов’язками в їх безпосередніх взаємовідносинах із громадянами співробітники міліції вважають: вживання заходів по охороні потерпілих, свідків і інших учасників кримінального процесу, а також членів їх сімей і близьких, якщо здоров’я, життя або майно знаходиться в небезпеці – 95,7 %; при необхідності прийняття мір по наданню долікарської допомоги постраждалому – 97 %; надання допомоги особам, які знаходяться в громадських місцях у безпомічному стані – 95 %; прийняття мір на прохання громадян по розшуку осіб безвісти зниклих – 93,5 %; забезпечення збереження знайдених речей, цінностей і прийняття мір для повернення їх законним власникам – 88,5 %; пред’явлення співробітником міліції свого посвідчення особи за вимогою громадянина – 88 %; надання допомоги особам, що знаходяться в безпомічному стані не в громадському місці (наприклад, в окремій квартирі і т.п.) – 73,5 %.

Для виконання службових обов’язків співробітник міліції наділений відповідними повноваженнями. Співробітнику міліції надається право: вимагати припинення правопорушення; перевіряти у громадян документи; проводити доставку, затримання і привід; проводити особистий огляд, огляд і вилучення речей; входити до приміщення і на земельні ділянки; застосовувати заходи попередження, націлені на забезпечення безпеки дорожнього руху; здійснювати адміністративну юрисдикцію; використовувати транспортні засоби і засоби зв’язку і інформації; застосовувати фізичну силу, спеціальні засоби і зброю та інші міри адміністративно-попереджувального і запобіжного характеру (вилучення ліцензій, дозволів).

Важливого значення для характеристики ролі органів внутрішніх справ в гарантуванні прав людини має їх нормотворча діяльність. Розкриваючи її зміст, варто зауважити на тому, що вона має відомчий характер і є специфічною діяльністю, що обумовлена не лише предметною компетенцією цих органів,
а і колом майбутніх адресатів актів, що приймаються. Аналіз нормотворчої діяльності ОВС надає можливість виокремити основні етапи підготовки проектів нормативних актів: збір, вивчення, аналіз матеріалів, що належать до сфери регулювання; розробка концепції нормативного акту; складення плану проекту і плану графіку проходження акту; розробка першого варіанту проекту; його доопрацювання; комплексна оцінка проекту і підготовка кінцевого тексту; візування та погодження проекту; подання на підпис; державна реєстрація акту.

Нормотворчий процес в системі правоохоронних органів засновується на певних принципах, основними серед яких є законність, єдиноначальність, субординація, науковість, гуманізм, професіоналізм та гласність.