Дамірлі М.А. Предметна сфера історико-правового пізнання: традиції й оновлення (епістемологічний аналіз)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, визначені його мета, зав­дання, об’єкт і предмет, охарактеризована методологічна основа дослідження, висвітлена наукова новизна дисертації, її теоретична і практична цінність, по­дана інформація про апробацію та публікацію основних результатів дослідження.

У першому розділі “Історико-правове пізнання: введення в проблему” виявляється специфіка історико-правового пізнання, докладно розкривається сутність наукової проблеми, пропонуються деякі термінологічні уточнення (“історико-правове пізнання”, “історико-правове знання”, “історико-правова наука”, “історіографія права” та ін.), обґрунтовується вибір напрямку дослідження. Деякі положення даного розділу носять гіпотетичний характер і підлягають надалі теоретичному обґрунтуванню й уточненню.

При виокремленні історико-правового пізнання як специфічного різновиду соціального пізнання здобувач виходить із того, що: а) необхідність виділення окремих форм і видів соціального пізнання обумовлена різноманіттям соціального світу, б) окремим соціальним об’єктам відповідають окремі різновиди пізнання (соціально-філософське, історичне, економічне, правове тощо), в) складність цих об’єктів інколи породжує й такі області, у яких деякі із зазначених різновидів пізнання, перетинаючись, здобувають предметну специфічність. Специфіка власне історико-правового пізнання обумовлена, насамперед, специфікою самого об’єкта цього пізнання, який у найбільш загальному виді можна визначити як право в його історії, або, інакше кажучи, як історико-правову реальність. У певному сенсі таке пізнання можна вважати різновидом як правового, так і історичного пізнання. У такій якості йому притаманна вся специфічність і того, й іншого; воно також несе на собі відбиток їхнього реального стану. Саме ця двоєдиність є головним у визначенні його специфіки. Воно є одночасно і “ремеслом історика”, і “юридичним ремеслом”. Сказане зовсім не припускає паралельність (вона виключається, оскільки об’єкт пізнання – один) чи черговість використання у мисленні історичного і юридичного. Історико-правове пізнання варто інтерпретувати як єдиний розумовий процес, який не можна назвати інакше як процесом двоєдиним.

Особливу специфічність історико-правовому пізнанню надає його опосеред­кованість спеціальними історичними джерелами, в яких зафіксовано правові норми і зведення, тобто правовими текстами. Для їх критичної оцінки, пояснення та розуміння потрібні спеціальні способи і засоби, зокрема такі, як юридична мова, юридичний категорійний апарат і юридична техніка. Категорії й поняття навіть загальноісторичного та загальноправового пізнання здобувають у цій своєрідній предметній області певну специфіку, модифікуються задля вираження спеціального об’єкта.

Однією з важливих рис історико-правового пізнання, та й у цілому пра­вового мислення, що залишалася довгий час майже непоміченою в юридичній літературі (а отже, й не втіленою у дослідницькій практиці), є його гуманітарність. Вона обумовлена значною мірою, насамперед, особливою конфігурацією відносин у системі “суб’єкт-об’єкт”, важливою роллю в даній системі суб’єкта-людини, яка є одночасно й об’єктом; тут виявляється й інша точка дотику – зв’язаність історико-правового знання з текстами. При цьому в роботі особливо підкреслюється значення визнання приналежності історико-правового пізнання до гуманітарного типу пізнання, що актуалізує ряд важливих для історико-правового пізнання завдань, а нерідко висуває й нові (зокрема, виводить на перший план процедуру розуміння, аксіологічний момент і діалогічність методології, вимагає тісних міждисциплінарних зв’язків з такими науками, як культурологія, антропологія (особливо правова антропологія), семіотика, взаємозв’язок яких лежить в основі виникнення нових підходів).

Історико-правове пізнання є комплексним утворенням і характеризується складністю структури. Це пояснюється, з одного боку, складністю самого об’єкта пізнання, окремі компоненти якого складають об’єкти окремих історико-правових дисциплін; з іншого боку – своєрідним сполученням емпіричного й теоретичного рівнів (компонентів) у пізнанні і знанні. Історико-правове пізнання характеризується інтегративністю: в його рамках тісно взаємодіють історико-правові наукові дисципліни й напрямки, тобто вся сума історико-правових знань. Цілісність історико-правового пізнання обумовлює як специфіку окремих його областей, так і їхню єдність. Але з методологічної точки зору істотного значення набуває той факт, що вони об’єднані більш-менш однаковим відношенням до своїх предметних областей у загальних рамках історико-правового пізнання. Саме тому можливо і доцільно порушувати питання про єдину методологію історико-правового пізнання, яка мала б загальний характер стосовно окремих історико-правових дисциплін. Тільки їхнє об’єднання в рамках історико-правового пізнання як цілісного утворення, розробка єдиної характеристики його предметної сфери дозволять створити єдиний методологічний інструментарій для всього корпусу історико-правових знань. Саме на цьому, мабуть, і вибудовується пізнавальний потенціал інтегративності історико-правового пізнання. Це, однак, не применшує особливості методології окремих історико-правових дисциплін.

Виявлені особливості історико-правового пізнання дозволяють відзначити й такий важливий момент: хоча для дисертаційного дослідження обрана лише одна група епістемологічних проблем – проблеми предметної сфери цього пізнання, тобто проблеми, пов’язані тільки з одним із двох основ науки (предмет і метод), не завжди вдається ці ключові компоненти чітко відмежувати: найчастіше вони тісно переплітаються. Адже вибір певного бачення чи самостійне конструювання предмета вже є рефлексією методологічного порядку, й неодмінно вимагає належної методологічної розробки.

У другому розділі “Проблеми предмета історико-правового пізнання в кон­­тексті його еволюції” в історико-теоретично­му ключі відслідковуються основні етапи становлення і розвитку історико-правової науки. У цьому контексті розглядаються найбільш яскраві уявлення її визначних представників про предмет, статус, структуру даної галузі знання, аналізується історіографія проблеми, виявляються основні тенденції розвитку історико-правової науки на сучасному етапі. Такий ракурс аналізу проблеми випливає з авторського задуму підготувати ґрунт для здійснення подальших пошуків. Але такий аналіз має також і певне самостійне науково-дослідне значення, хоча б тому, що проводиться вперше.

У першому підрозділі “У витоків історико-правового знання” відзначається, що процес метаморфози історико-правових знань у струнку систему відбувався протягом тривалого часу. У роботах античних істориків, починаючи з “батька історії” Геродота, з’являються найбільш ранні історичні відомості про організацію влади, звичаї різних народів. Римська юриспруденція, хоча й не дає прикладів конкретних історико-правових досліджень у тому змісті, в якому вони розуміються нині, проте для неї історичне мислення не було незнаним. Про це свідчать, наприклад, змістовні історичні екскурси, що супроводжують виклади цивільного права в “Інституціях” Гая, цінні історичні фрагменти з творів юристів минулого, що містяться в “Дигестах”. Період до початку ІІ тисячоріччя в дисертації позначається як передісторія історико-правової науки. Тільки на початку ІІ тисячоріччя – у період виникнення і функціонування університетів у Західній Європі – потреби кращого розуміння чинного права шляхом тлумачення старого права обумовлюють звертання до юридичних пам’яток та інститутів старовини, а отже, появу, хоча й обмежених, епізодичних історико-правових досліджень, тобто зародження історико-правових знань, які згодом, під впливом Відродження, одержують подальший розвиток. Проте стосовно цього часу ще не можна говорити про історичний підхід у власному розумінні цього поняття, оскільки тоді основним методом „роботи” з текстами була схоластика. Цей період характеризується як зародкова стадія історико-правової науки. Відродження в особі юристів гуманітарної орієнтації дало поштовх науково-історичному вивченню права. У правознавстві поява гуманістичного напрямку супроводжувалася значним ослабленням позицій постглоссаторів, відступом на другий план догматичних прийомів, критичним ставленням до джерел, зародженням наукових методів дослідження (зокрема, вивченням римського права із застосуванням філологічного й історичного методів), розглядом права як однієї з сторін суспільного життя тощо. Незважаючи на зазначені зрушення у методологічному плані, і в юристів-гуманістів предметом вивчення залишалося римське право; гуманісти, як і схоласти, яких вони так критикували, схилялися перед авторитетами та застарілими традиціями.

Найважливішим етапом на історичному шляху наукового вивчення історії права стала епоха Просвітництва і Революцій. У дисертації велику увагу приділено ідейним – філософсько-історичним і теоретико-правовим – джерелам становлення історико-правової науки. Відзначається, що зазначена епоха була ознаменована переворотом в історичному мисленні, а саме: в історичні уявлення входить ідея історизму; на противагу провіденціалізму розвивається раціоналістський погляд на історію як на процес здійснення розуму; виникають більш-менш розвинуті уявлення про закони розвитку історії; у центрі досліджень опиняються закономірності історичного розвитку, критерії іс­то­ричного прогресу, роль еволюції та революції в житті народів, нарешті (і це – най­головніше), відбувається виокремлення історичних знань в особливу галузь науки.

У роботі підкреслюється, що, незважаючи на антиісторичну спрямованість доктрини природного права, подальший розвиток історико-правового пізнання не припинявся. У гносеологічному плані відмова від догматико-схолас­тич­ної методології (особлива заслуга у цьому належить школі природного права) мала велике значення для розвитку історичного пізнання права. Онтологічною передумовою для цього послугувало утворення єдиного історичного простору внаслідок географічних відкриттів і розвитку економічних зв’язків. Наслідками цього стали, з одного боку, розширення діапазону історичного пізнання, а з іншого – як це не парадоксально – розвиток націоналізму, потреба в національних політико-правових установах та інститутах. Звідси виростала необхідність у конституюванні національного права, що, у свою чергу, вимагало й відповідних історичних пошуків. Відповіддю на цю необхідність певною мірою стала реформа, запропонована Г.В. Лейбніцем у роботі “Новий метод вивчення і навчання юриспруденції” (1667 р.). Її основна мета полягала в тім, аби надати юриспруденції науково-систематичного характеру. На думку Лейбніца, пізнанню права має передувати його історичне вивчення, завдання якого він вбачав не у механічній реєстрації хронологічного чергування законодавчих актів і звичаїв, а в роз’ясненні історичного розвитку права, у критичному опрацюванні історичного матеріалу. Лейбніц був одним з перших вчених, хто у деяких пунктах передбачив наукову історію права у більш строгому її значенні та поклав початок науково-історичному вивченню права.

Далі докладно висвітлюються погляди французьких і німецьких мислителів епохи, що мали неабияке значення для історичного вивчення права. Якщо погляди французьких представників Просвітництва на проблеми історичного вивчення права обмежувалися переважно філософськими сентенціями, то в німецькій науковій думці того часу, крім філософських поглядів на ці проблеми, формується справді наукова література з історії права. У цьому зв’язку в роботі розглядаються погляди представників елегантної та геттінгенської шкіл, які відіграли особливу роль у розробці теоретико-ідейних основ подальшого розвитку історико-правового пізнання.

Проведений аналіз дозволив здобувачеві констатувати, що основи науково-історичного вивчення права закладалися в Західній Європі протягом XVІ-XVІІІ ст.: у цей час фактично створюється ґрунт для перетворення історичного вивчення права в цілісну науку. Проте історія права ще не виділялася в самостійну область наукового пізнання; тому-то й знайти більш-менш відпрацьовані інтерпретації її предмета не видається можливим.

У другому підрозділі “Завершення процесу становлення історико-пра­во­вої науки та її подальший розвиток (XІX – початок XX ст.)” відзначається, що у ході еволюції історико-правового пізнання важливим і вирішальним етапом – етапом конструювання, когнітивної та соціальної інституціоналізації – стало XІX століття. У завершенні процесу становлення історико-правової науки особлива роль належить історичній школі права (погляди Г. Гуго, Ф. Савіньї і Г. Пухти), у доктрині якої квінтесенцією для історико-правового пізнання стала ідея закономірного розвитку права. Визнанням права продуктом історичного розвитку був закладений той фундамент, над яким незабаром виросла будова самостійної історико-правової науки. Саме під впливом історичної школи права у першій половині XІX ст. в області історії права з’являється велика наукова література. Самі представники цієї школи були не тільки її теоретиками, але й дали конкретні приклади досліджень у даній сфері знання. Інша їхня заслуга виразилася у створенні інституціональної бази історичного вивчення права: з’явилися спеціальні журнали, засновані Гуго і Савіньї. Саме в цей період поряд із великою кількістю спеціальної літератури формуються більш-менш розроблені визначення не тільки предмета правознавства в цілому, але і його історичного розділу зокрема; з’являються також спеціальні розробки з методологічних проблем історико-правової науки. Усе це дозволяє визнавати наявність механізмів і когнітивної, і соціальної інституціоналізації історико-правової науки, або, інакше кажучи, констатувати факт її остаточного становлення у першій половині XІX ст.

У дисертації аналізуються також погляди на окремі науково-пізнавальні проблеми таких представників західної історико-правової науки, як Р. Іерінг, Е. Фрі­ман, Г. Самнер-Мен, В. Арнольд, А. Пост.

У Російській імперії, незважаючи на те, що основи науково-історичного вивчення права формувалися значно пізніше, ніж у Західній Європі, й у більш короткий термін (друга половина XVІІІ – початок XІX ст.), швидкий розвиток, особливо в другій і третій чверті XІX ст. на основі творчо-самобутніх засад історичної науки та юриспруденції, а також успішне сприйняття передових ідей західноєвропейської думки дозволили цій галузі знання не тільки стати самостійною наукою (майже одночасно із західноєвропейською), але й внести свою лепту в загальний хід прогресу в області історичного вивчення права. Прикметним є той факт, що представники історико-правової науки займалися пошуками відповідей на низку теоретико-методологічних питань своєї науки. Показові в цьому відношенні погляди українських і російських учених П. Виноградова, М. Владимирського-Буданова, Ф. Зігеля, М. Іванішева, М. Капустіна, О. Кістяківського, М. Ко­валевського, М. Максимейка, О. Малиновського, Ф. Леонтовича, К. Не­воліна, В. Сергійовича, А. Стоя­нова, Ф. Тарановського, А. Фатєєва, В. Щег­лова, М. Ясинського та ін., які детально висвітлюються у дисертації.

У третьому підрозділі “Характерні риси історико-правової науки XX ст.” з’ясовуються особливості західної та радянської (марксистської) версії цієї науки у визначеному часі.

На основі аналізу стану західної історико-правової науки відзначається, що для західної історико-правової науки не є характерним включення держави в предмет її вивчення поряд із правом, тут у центрі уваги знаходиться зв’язок права не тільки з державою, але й з іншими соціальними явищами – релігійними, ідейно-духовними, культурними, політичними, економічними. Іншою характерною рисою цієї науки є відсутність чіткої диференціації в історико-правових дослідженнях, “подвійне прочитання історії”, тобто вивчення в комплексі як історико-правової реальності, так і уявлень, думок про цю реальність у її сучасників. Крім цього, часто в історико-правових працях переплітаються із власне історією права питання історії правової науки, а іноді на перший план виходить умоглядне теоретизування. Хоча такий підхід у силу диференціації наукових знань може видатися невиправданим і неприйнятним, проте з огляду на конкретні дослідницькі завдання усе-таки варто визнати його безумовну продуктивність. Ще однією тенденцією в історико-правових дослідженнях західних учених є вихід на більш широкий територіальний масштаб, тобто розгляд розвитку права в рамках більш широкого регіону (наприклад, Європи).

У якості характерних рис радянської (марксистської) історико-правової науки в дисертації вказуються наступні: догматизація й абсолютизація марксистської методології; орієнтованість цілком на одну схему (класово-економічну), принцип партійності, фальсифікація й упередженість; заперечення наступності, самоізоляція її в теоретико-методоло­гічному й інтелектуальному плані не тільки від досягнень своєї попередниці, але і від досягнень нових напрямків західноєвропейського суспільствознавства, що швидко прогресувало в XX ст.; дуалістичність об’єкта (і предмета) історико-правової науки, тобто включення в її об’єкт крім права, ще й держави; недостатня увага до зв’язків права з іншими соціальними явищами – релігійними, ідейно-духовними, культурними та ін. Проте дисертант далекий від недооцінки досвіду радянської історико-правової науки, тому що й у нелегких умовах панування адміністративно-командної системи історичне вивчення права не було припинено, воно продовжувалося, і по ряду напрямків небезуспішно, створювалося багато історико-правових праць, що зберігають наукову цінність і сьогодні, намітився стійкий інтерес до теоретико-методологічних проблем історико-правової науки (особливо у 80-х рр.), історики-правознавці зу­міли внести значний внесок у розробку ряду актуальних науково-пізнаваль­них проблем.

Пострадянська історико-правова наука в нинішньому стані багато в чому зберігає традиції своєї попередниці. Епістемологічна ситуація в області соціально-гуманітар­ного знання взагалі, історико-правового зокрема, що склалася в пострадянському просторі, в роботі характеризується як період пошуку й освоєння нових підходів і методів.

Третій розділ “Теоретико-методологічні основи і сучасні проблеми предмета історико-правового пізнання” складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Теоретичні передумови визначення предмета історико-правового пізнання” обґрунтовуються і формулюються вихідні теоретичні засади визначення предмета історико-правового пізнання: а саме уточнюється співвідношення об’єкта і предмета науки і наукового дослідження, обґрунтовується неприпустимість так званого дуалізму об’єкта правознавства, а також правових дисциплін історичного профілю.

Серед висновків даного підрозділу особливе значення для подальших розробок має положення про розв’язання проблеми так званого дуалізму об’єкта правової науки в контексті системності об’єкта. Виходячи з постулату про те, що кожній спеціальній суспільній науці, котра існує як комплекс наукових дисциплін, відповідає певний системний об’єкт – підсистема суспільства, і на основі застосування системного підходу з метою всебічного пізнання соціальних явищ, здобувач дійшов висновку, що право і держава, виступаючи у якості самостійних складних систем, є об’єктами відповідно правознавства і державознавства. Аналіз системи державознавчих наук показав, що історичне вивчення держави є складовою частиною державознавства, як комплексу наукових дисциплін. Таке концептуальне вирішення проблеми дуалізму об’єкта і предмета правових наук дозволяє здобувачу говорити надалі без додаткових роз’яснень саме про історію права, а не про історію держави і права.

Другий підрозділ “Загальна характеристика об’єкта і предмета істо­рико-правового пізнання” складається з двох пунктів. У першому пункті з огляду на те, що спрощене тлумачення заявленої основоположниками марксизму тези, за якою “право не має своєї власної історії”, стає каменем спотикання на шляху цілісного пізнання права, на основі нового прочитання основоположників марксизму і з наведенням додаткових аргументів (за допомогою застосування системного підходу з урахуванням принципу іс­торизму) відстоюється думка про те, що право має свою власну історію. Ця історія в онтологічному розумінні (у якості об’єкта історико-правового пізнання, як історико-правова реальність) виражається в іманентних правовим явищам особли­востях становлення і розвитку, які відбуваються в рамках загально-соціаль­ного історичного процесу й обумовлюються специфікою взаємин з іншими соціальними явищами. В гносеологічному розумінні вона (як історико-правове пізнання) є історико-правовою реальністю, яка віддзеркалюється системою спеціальних понять і категорій, інакше кажучи, сукупністю знань про цю реальність.

У другому пункті даного підрозділу зазначається, що оскільки історико-правове пізнання не має чітко фіксованої локалізації, являє собою структурно складний комплекс, багаторівневе, інтегративне утворення, яке включає в себе систему окремих історико-правових наукових дисциплін із властивими їм предметними особливостями і різні рівні історико-правових знань, які є зрізами предмета історико-правового пізнання, остільки, резонно говорити про багатосторонність предмета історико-правового пізнання. Відповідно, варто сформулювати узагальнену характеристику предмета (вираз запозичений у В. Степіна) історико-правового пізнання, що поряд із головними системно-струк­турними характеристиками об’єкта пізнання буде містити в собі в знятому, імпліцитному виді дефініції окремих історико-правових дисциплін (адже в предметних завданнях останніх як підсистеми предмета історико-правового пізнання є багато крапок перетинання) і напрямків дослідження, але в той же час повинна елімінуватися від специфічних особливостей предметної області тієї чи іншої історико-правової наукової дисципліни і напрямків дослідження. Подібний підхід до розуміння предмета історико-правового пізнання видається плідним головним чином тому, що, розкриваючи пізнавальний потенціал і цінність синтезуючої здатності самого історико-правового пізнання як інтегративного утворення, створює фундамент для координації зусиль учених, які займаються історичними дослідженнями права в різних його ракурсах, забезпечує процес інтеграції в даній області наукових знань і сприяє створенню цілісної картини досліджуваної реальності.

На основі проведеного аналізу (основних завдань і функцій історико-правового пізнання, удосконалення класифікації закономірностей права як системного утворення і предмета правознавства, уточнення співвідношення емпіричного і теоретичного в історико-правовому пізнанні у його зв’язках із співвідношеннями історичного і логічного, конкретного й абстрактного, динамічного і статичного тощо) у дисертації надається узагальнена характеристика предмета істо­рико-пра­вового пізнання. У відповідності з нею предмет історико-правового пізнання охоплює такі основні групи закономірностей виникнення і розвитку права: 1) загальні (загально-соціальні) закономірності, що визначають соціально-культурні передумови і результати виникнення і розвитку правових явищ, історичного призначення феномена права і необхідності виконуваних ним функцій у соціальному просторі, ролі права в досягненні загальної мети – забезпеченні цілісності соціальної системи, його місця в системі соціальних норм і в структурі духовно-культурних цінностей суспільства; 2) закономірності, що відбивають взаємозв’язок права з іншими соціальними явищами, інакше кажучи, закономірності взаємозв’язку (а в спеціальних термінах – когерентні закономірності): (а) вплив економічних, політичних, культурних та інших соціальних факторів на виникнення і розвиток права, і (б) зворотний вплив права на зазначені соціальні явища, тобто в сукупності механізм взаємодії правових і інших соціальних факторів у рамках його середовища – соціально-історичної реальності; 3) власні закономірності виникнення і розвитку права як відносно самостійного компонента соціального буття. Предмет історико-пра­вового пізнання містить у собі як конкретне, індивідуальне, унікальне, так і абстрактне, колективне, загальне, як повторюване, так і неповторюване, як закономірності, так і випадковості. Він охоплює як переривчастість, діахронію, динамічне (вивчення ланцюга змін), так і безперервність, синхронію, статичне, структурне (опис станів, відтворення одночасно існуючих елементів його структури), з перенесенням головного акценту на динаміку, тому що історико-правове пізнання орієнтоване, насамперед, на процеси. Предмет історико-правового пізнання не обмежується тільки минулим об’єкта, але й охоплює всі елементи єдиного історичного процесу за схемою “минуле – сьогодення – майбутнє” як тривалість, певний континуум, у якому минуле стикається із сьогоденням і через нього – з майбутнім. Предмету історико-правового пізнання властива багатоступеневість, багаторівневість, обумовлена багатоступеневістю і багаторівневістю са­мо­го об’єкта пізнання та діалектикою емпіричного і теоретичного у його пізнанні.

Оскільки вирішення в повному обсязі зазначених предметних завдань не під силу традиційним історико-правовим науковим дисциплінам (а історико-правове пізнання ними не може вичерпуватися), виникає потреба у виході на інші рівні пізнання – теоретико-історичний та філософсько-історичний.

У третьому підрозділі “Предметне поле історико-правового пізнання у світлі сучасної епістемологічної ситуації” крізь призму сучасної епістемологічної ситуації, на основі узагальнення новітніх тенденцій світової історичної науки, у тому числі аналізу постмодерністської па­ра­дигми, обговорюються проблеми предметного поля історико-правового пізнан­ня, виявляються шляхи перебудови й збагачення знань у даній сфері, розглядаються, зокрема, можливості їх антропологізації, у ракурсі методологічного плю­ралізму формулюється багатомірна модель об’єкта історико-правового пізнання.

Тут, насамперед, окреслюються контури загальної картини сучасної епістемологічної ситуації в історичній науці. В руслі парадигми “тотальної” історії, концепції історії як цілісної науки “Анналів” і сучасних дискусій навколо “території історика”, розглядається проблема співвідношення історико-правової науки і науки загальноісторичної.

У дисертації відзначається, що в сучасному соціальному пізнанні все наочніше вимальовується поворот до людини, гуманізація всього корпусу соціального знання. Тим часом гуманізація історико-правового пізнання, та й у цілому правового мислення, ще не втілена в дослідницькій практиці. Важливим засобом реалізації даного завдання має стати антропологізація всього правового знання, у тому числі його історичного розділу. Звертання до людини в її відношенні до світу права і до самої себе як “юридичної істоти”, а ще точніше – до історично конкретної людини з її досвідом і способом поведінки, обумовленими культурою часу, – одне з першочергових завдань сучасної історико-правової науки. Вирішивши її, вона зможе здобути статус справжньої гуманітарної науки. Особливу цінність при цьому представляє історико-антропологічний підхід до пізнання минулого, який, вводячи в історичне пізнання права новий – людський – вимір, нетрадиційні дослідницькі параметри, відкриває й нові перспективи розвитку знання про право, помітно розширює рамки історико-правових досліджень, допомагає знайти потайні шари соціально-правової структури і розкриває невідомі сторінки історії правового життя людини “у плоті й крові”. Історик права вже не може задовольнятися дослідженням тільки окремих історичних пам’яток права просто як сховища інформації про право. Він повинен орієнтуватися на дослідження правової історії “з позиції діючих у ній осіб” (А. Гуревич). А це має на увазі дослідження історичних джерел права як феномена правової культури, продукту діяльності людини, яка створює його в процесі історичної самореалізації, тобто як витвір ЛЮДИНИ і для ЛЮДИНИ, а також вивчення людини в процесі правового спілкування, тобто як суб’єкта правової комунікації. Це завдання складне, тому що даний процес важко інтерпретується з огляду на його мінливість, перехідність, неадекватне відображення в джерелах. Тому історик права змушений заново осмислити свій об’єкт і заново оцінити джерела, за допомогою яких одержує знання. Також належить реконструювати моделі відносин історика права як суб’єкта пізнання зі своїм об’єктом.

Для методологічної переорієнтації історичного пізнання права і створення антропологічно орієнтованої історико-правової науки чимале значення має вклю­чення до предметної сфери історико-правової науки такого феномена, як правовий менталітет, тісно зв’язаного з людським виміром права, тому що вивчення останнього неодмінно потребує вивчення ментальної сфери, та й сам правовий менталітет як явище історичне за природою, тобто таке, що є результатом тривалого історичного розвитку, вимагає вивчення саме в історичному ракурсі. Цінність уведення ментального виміру в історичне пізнання права полягає в тому, що створюється можливість більш глибокого проникнення в тканину правової історії і відбувається значне збагачення джерелознавчої бази історико-правової науки.

Зміна парадигм у сучасній науці й історіографії значною мірою зв’язана із виходом на авансцену постмодернізму. Розглядаючи основні положення і перспективи постмодерністського історіографічного дискурсу, здобувач критикує такі його украй радикальні програмні ідеї, як спростування самодостатності історичної реальності, тобто об’єкта історичного пізнання (антиоб’єктивізм), абсолютизація ролі історичного тексту як “єдино доступної реальності”, вивчення його без зв’язку з реальним життям, ототожнення минулого з його описом, розмивання меж між фактом і вимислом тощо, які загрожують зруйнувати основи історичного пізнання. Тому такі ідеї не можуть сприйняти вчені, які реалістично ставляться до своєї справи. Однак постмодернізм змушує переглянути багато епістемологічних проблем правового пізнання, для реконструкції якого мають чимале значення його положення про визнання активної ролі мови в описі правової реальності, удосконалюванні методів текстуального аналізу, поширенні нових прийомів критики текстів. Постмодерністське положення про те, що мові характерна нестабільність і зміст слів міняється з часом, має неабияке значення для актуалізації досліджень історії правової науки, особливо історії юридичної термінології як важливого напрямку історико-правового пізнання. Конструктивно-критичне осмислення постмодерністської парадигми історії виводить на перший план методологічно значимі положення про належне врахування соціальної орієнтованості суб’єкта, який здійснює пізнання (у ролі такого виступає і творець тексту/джерела); про важливу роль конкретного соціокультурного історичного контексту при вивченні історико-правової реальності; про продуктивність врахування зв’язку соціальних і дискурсивних (мовних) практик, що дозволяє перебороти розрив між історичними джерелами вивчення права та конкретним соціокультурним історичним контекстом; про багатомірність буття й неприпустимість зведення його до одномірного опису; про неприпустимість жорсткого протиставлення елітарної та масової культури, одиничного й загального, індивідуального та колективного, випадкового і закономірного.

У рамках пошуку різними науковими напрямками відповідей на виклик постмодернізму (особливо стосовно проблематики даного дослідження) здобувачу переконливішою видається так звана “середня позиція”, схвалена новою культурною й інтелектуальною історією. Вона відрізняється як від суто лінгвістичної (для якої не існує жодної позамовної реальності), так і від науково-об’єктивістської (що цілком заперечує нові тенденції) позицій. У вивченні соціокультурного контексту перспективним видається використання можливості діалогічної методології.

Далі, виходячи з багатомірності буття права і неприпустимості його зведення до одномірного виміру, а також з положень про те, що продуктивність методів залежить від їх адекватності об’єкту, що зміна предмета (як в об’єктному, так і в суб’єктному розумінні) повинна вести до перегляду методу, у роботі зроблена спроба аналізу об’єкта історико-правового пізнання на основі використання багатомірного підходу, центральною категорією якого є категорія “іпостась”, а двома основними принципами – поліфундаментальність і додатковість. Як видається, цілісному історичному пізнанню права є найбільш адекватним антропосоціокультурний підхід. Він є одним з варіантів реалізації багатомірного, інтегративного підходу до вивчення історико-правової реальності, являє собою специфічний пізнавальний конструкт, що інтегрує принаймні три фундаментальні виміри права: соціологічний (право як соціальне явище), культурологічний (право як куль­турний феномен) і антропологічний (право як область, центром якої є людина як юридична істота – homo jurіdіcus). У дійсності всі ці виміри, що є сторонами того самого явища, настільки тісно зв’язані між собою, що часом їх важко відокремити.

Антропосоціокультурний підхід виступає основою для конструювання по-новому об’єкта історико-правового пізнання, тобто його багатомірної моделі, відповідно до якого об’єкт історико-правового пізнання, тобто історико-право­ва реальність, подається як особлива підсистема і різновид соціально-історичної реальності, яка наповнена культурно-історичним змістом і виникає та розвивається в результаті діяльності homo jurіdіcus. Подібне багатомірне бачення об’єкта пізнання, зосереджуючи увагу дослідника на його ключових вимірах, задає загальну стратегію історико-правових досліджень.

Четвертий розділ “Предметна специфіка окремих історико-правових наукових дисциплін” присвячено аналізу дисциплінарної структури історико-пра­во­вого пізнання, розгляду предметної специфіки і співвідношення окремих історико-правових наукових дисциплін, а також уточненню їх темпоральних меж.

У першому підрозділі “Дисциплінарна структура історико-правового пізнання і знання: загальна характеристика” відзначається, що основним класифікаційним критерієм для виділення дисциплінарної структури історико-правового пізнання є об’єкт пізнання. У цьому об’єкті найбільшими підсистемами є: 1) історико-пра­во­ва реальність і 2) пізнання самої цієї реальності. Відповідно, історико-правове пізнання дисциплінарно складається з двох складових частин. Інакше кажучи, виділяються дві групи історико-правових наукових дисциплін, що відрізняються за об’єктом пізнання. Така диференціація лежить в осно­ві первинної класифікації історико-правових знань. Усередині виділених груп виділяються історико-правові наукові дисципліни на основі конкретизації об’єкта пізнання, а також додаткового набору ознак (глобальність/локальність об’єкта пізнання, рівень абстрактності (узагальненості) одержуваного знання, аспекти і рівні пізнання, ціль дослідника тощо), особливо в тих випадках, коли збігається об’єкт пізнання. Зокрема, залежно від пропорції розподілу теоретичного й емпіричного в структурі історико-правового знання можна говорити про переважно емпіричну чи переважно теоретичну орієнтацію наукових дисциплін. В порядку постановки питання відзначається також можливість класифікації історико-правового пізнання і знання за типом раціональності, виходячи з того, що наукова думка людства виробила три основні форми науково-пізнавального ставлення до історії: науково-історіо­гра­фіч­ну (чи конкретно-історичну), теоретико-історичну і філософсько-історичну.

У другому підрозділі “Історія права як наука – ядро історико-правового пізнання” розглядаються предметні особливості виділених вище перших груп історико-правових дисциплін, об’єктом яких є сама історико-правова реальність в її онтологічному змісті, обґрунтовується неможливість створення загальної історії права у традиційному змісті (тобто як емпіричної науки, як сукупності історій права окремих країн) і подається її новий образ.

При розгляді предметних особливостей історії права як науки здобувач, звертаючи увагу на існуючий розподіл історії права на окремі дисципліни за просторовою ознакою (історія права світу в цілому (всесвітня або загальна історія права), різні регіональні історії права (наприклад, історія європейського права), історія права окремих країн, держав і народів), констатує наявність в історії права всесвітньо-історичного, регіонально-історичного і локально-історичного і задається питанням: якщо специфіка кожної з зазначених дисциплін полягає лише в просторово-географічному вимірі, то чи можлива загальна історія права як емпірична наука, тому що як би не називати її – всесвітня, чи загальна історія права, – ця наука у тому вигляді, у якому сьогодні вона існує, являє собою конгломерат чи сукупність історій права окремих країн. Це підтверджується і на дослідницькому рівні, і на рівні підручників. Побудова всесвітньої історії права, на думку здобувача, припускає створення наукової картини становлення і розвитку права у світовому масштабі, що можливо, мабуть, шляхом виявлення закономірностей становлення і розвитку права в тому ж масштабі. Це завдання є нездійсненним за умови простого сумарного додавання історій права окремих країн. Адже суть справи при цьому не змінюється, і результатом такої побудови не є нове знання; отже, всесвітня історія права як наука з існуючим епістемологічним статусом не може мати права на існування. Сказане може бути цілком віднесено і до регіональної історії права.

Таким чином, розходження між історією права як наукою конкретно-історичною, переважно емпіричною й всесвітньою історією права не тільки географічно-просторове; лінія розмежування між ними повинна проходити й за рівнем узагальненості. Справа у тому, що виявлення закономірностей є одним із основних критеріїв науковості й історія права як така являє собою не тільки суто емпіричну науку та не обмежується виявленням і простим описом фактів, приватними узагальненнями емпірично даного матеріалу (хоча й це одне з її важливих завдань). Вона дає узагальнене знання лише в рамках конкретного простору, обмеженого певними географічно-просторовими вимірами, тобто вивчає локальні закономірності (а не конкретні закономірності, як це визначається традиційно – закономірності за своєю природою конкретними не бувають) становлення і розвитку права.

Що стосується виділення історії права окремих країн (чи історії національного  права) в самостійну дисципліну, то воно базується на визнанні специфічних закономірностей становлення і розвитку права в даній країні. Однак ці дисципліни, що стали результатом розчленовування головним чином за соціально-просторовою ознакою (географічні, політичні, етнокультурні), відрізняються одна від іншої саме за цим виміром. Але в науково-когнітивному відношенні (зокрема, в плані визначення предмета) між ними принципових відмінностей немає, тобто неможливо розмежувати їх за предметом (хіба що тільки з вказівкою на конкретну просторову одиницю, тобто назву конкретної держави, народу) і способу пізнання. Таким чином, наукові дисципліни, що традиційно виділяються за соціально-просторовою ознакою (історії національного права), так само як історії окремих галузей права й історії права окремих епох (у рамках історії права даної країни), є нічим іншим, як формою існування, побутування науки історії права як такої.

Підсумовуючи вищевикладене й враховуючи основні положення узагальненої характеристики предмета історико-правового пізнання, предмет історії права як такої конкретизується в такий спосіб: цим предметом є історико-правова реалія в усім її різноманітті, в усіх аспектах (матеріальне і духовне, об’єктивне і суб’єктивне, індивідуальне і масове, унікальне і загальне, повторюване і неповторюване, випадкове і необхідне, переривчасте і безперервне), специфічні особливості й закономірності історико-правового процесу – виникнення і розвитку права, правових явищ у рамках конкретних просторових вимірів й у послідовному часовому розгортанні.

З метою уточнення предмета історії права в дисертації проводиться також розмежування її з правовою антропологією, необхідність у якій обумовлена в зв’язку з антропологізацією історико-правових знань.

У підрозділі обґрунтовується також новий образ загальної історії права як теоретичної дисципліни історико-правового циклу. Спираючись на аналіз філософсько-історичної традиції, поглядів і дослідницького досвіду професійних істориків-правознавців XІX – початку XX ст., здобувач сформулював ряд основних положень, що відображають авторське бачення образу загальної історії права; по-новому визначає її об’єкт, предмет, основні завдання, природу, місце у системі теоретико- та історико-правових наукових дисциплін.

У запропонованій моделі об’єктом науки загальної (або, за іншим терміном – універсальної) історії права є всесвітній історико-правовий процес, а її предметом – закономірності всесвітнього історико-правового процесу, як у його цілісності й відносно великих просторово-часових масштабах, так і у його більш-менш автономних структурах (галузі й інститути права). Інтегруючи строкату в часі й у просторі картину історії права в єдине ціле, універсальна історія права має зав­данням виявити те загальне, універсальне, котре дозволяє створити картину еволюції права у всесвітньо-історичному масштабі, розкрити специфічний для кожного її етапу зміст і простежити його тенденції при переході на наступний етап, знайти об’єктивно необхідні, істотні, причинно-наслідкові історичні зв’язки між найбільш важливими подіями. Безсумнівно, зазначені завдання можуть бути реалізовані тільки в рамках особливої узагальнюючої науки. Такою вбачається універсальна історія права, що узагальнює, синтезуючи розрізнені дані історій права окремих країн в єдину наукову картину всесвітньої історії права, причому не в розумінні механічного об’єднання даних історій права окремих країн, а в розумінні творчого синтезу, не шляхом простого підсумовування, додавання, а через гомологію. Оскільки в її структурі переважає теоретичне знання, остільки її варто визнати як теоретичну науку історико-правового профілю.

Універсальна історія права як автономна область історико-правових знань відрізняється від історії права як такої за просторовим масштабом (глобальність/локальність в об’єкті пізнання) і рівнем узагальненості (абстрактності/конкретності). Усі можливі локальні (національні) історії права в її об’єкт входять не окремо і не безпосередньо, а своїм внеском в онтологічно цілісний всесвітній історико-правовий процес. Створення локальних, національних історій права – це всього лише перший крок на шляху до загальної історії права. Регіональні історії права, такі як історія європейського права, є різновидом досліджень у рамках універсальної історії права.

Відношення універсальної історії права до історії права як такої обумовлено наявністю в її структурі емпіричного компонента; вона спирається на результати емпіричної історії як вихідний матеріал і в той же час вона сама добуває фактичний матеріал. Проте вона не претендує на емпіричний опис минулого права всіх народів світу, але дає загальне осмислення закономірного процесу розвитку права у світовому масштабі. Структура універсальної історії права по суті не відрізняється від загальноприйнятої в історії права хронологічної послідовності. Однак перша, на відміну від останньої, досліджуючи конкретне різноманіття історико-правового процесу, у результатах дослідження відволікається від цього конкретного різноманіття, реконструює об’єкт у його найбільш істотних моментах, виявляючи те загальне, універсальне, котре дозволяє створити картину еволюції права у всесвітньо-історич­ному масштабі і/чи щодо великих просторово-часових масштабів. Інша особливість універсальної історії права (і відмінність від історії права як такої) полягає в гранично широкому застосуванні порівняльного підходу. Тим самим вона акумулює компаративне історико-правове знання, тому її можна також іменувати порівняльною історією права.

Третій підрозділ “Предметне поле історичної саморефлексії у правознавстві” складається з трьох пунктів, де розглядаються предметні особливості історико-правових наукових дисциплін, що існують у формі історичної саморефлексії.

При розгляді предметної специфіки однієї з таких дисциплін – як її прийнято називати, історії політичних і правових учень (чи історії учень про державу і право), відзначається, що у центрі уваги означеної дисципліни, безумовно, повинні знаходитися (і знаходяться) насамперед найбільш системні форми науково-теоретичного правового знання (власне теорії). Однак, по-перше, вона у той же час включає в себе різні форми теоретичного знання: ідеї, уявлення, погляди, концепції, положення, конструкції, теорії тощо. Усі ці форми теоретико-право­вого пізнання – продукти активного процесу освоєння правового світу, тобто правового мислення, а будь-який продукт, результат, основна одиниця останнього є правовою думкою. Тому для позначення всіх продуктів правового мислення, усього комплексу форм теоретико-правового знання цілком прийнятне поняття “правова думка”. По-друге, ці знання не створюються на порожньому місці одним актом пізнавальної діяльності, їхньому конструюванню передують тривалі пізнавальні процеси, тому що їх структури, як і структура будь-якого наукового знання, не є однорідними і містять у собі елементи, що виходять за межі традиційного поняття науковості. Вони створюються і “живуть” у рамках соціокультурного контексту епохи, бо кожен мислитель, за словами Гегеля, “син свого часу”, тому й у створюваних ними системах теоретичного знання відбивається дух тієї епохи, сучасниками якої є автори. Таким чином, для справжнього вивчення руху теоретико-правових знань кожної епохи недостатньо знати лише еволюцію її основних теорій, реконструювати моделі їх розвитку. Завдання в даному випадку полягає, зокрема, у тому, щоб виявляти гносеологічні корені і соціокультурну обумовленість правових вчень, теорій, концепцій, відкривати вміщені в них видатні ідеї, геніальні осяяння, передбачення майбутніх теоретичних концепцій, хай і не висловлені експліцитно самими їх творцями, інакше кажучи, виявляти їхню доконцептуальну глибину. Реалізація цього завдання можлива лише в умовах суворого дотримання вимоги про включення об’єкта у всеосяжний соціокультурний історичний контекст, із залученням широкого спектра джерел, – у тому числі не суто правового характеру, – із застосуванням різноманітних пізнавальних способів для аналізу і критики цих джерел, запозичених з різних областей соціально-гуманітарного знання. Окреслена модель розглянутої науки покликана створити більш цілісну картину правової думки минулого. Однак у цьому випадку дещо, що входить в об’єкт цієї науки, залишається за межами поняття “вчення”. Тому, на думку здобувача, найбільш адекватним для відображення об’єкта (а відповідно – й назви) даної дисципліни є поняття “правова думка”, яке ширше, ніж поняття “вчення”. При цьому відразу ж уточнюється, що в предметному полі даної науки головним визначальним її специфіки є усе-таки вивчення правових думок “високочолих”, тобто думок професійно-елітарного рівня (а не повсякденно-масового). Саме під назвою “історія правової думки” вона є і підсистемою, спеціальною галуззю історії суспільної думки. Таким чином, об’єкт історії правової думки – правова думка в її історичному ракурсі, предмет її – історичні проблеми, історичний аспект науково-теоретичного правового знання: його виникнення, розвиток, гносеологічні корені, соціокультурна обумовленість тощо.

Далі, виклавши деякі уявлення про важливу роль іншої історико-правової дисципліни, що існує у формі історичної саморефлексії – історії правової науки як необхідного джерела розвитку правового знання, і про сучасний незадовільний стан її розробки, автор фокусує увагу на розробці таких її ключових проблем, як специфіка об’єкта і предмета, основні завдання й найбільш перспективні напрямки досліджень, місце у ряді дисциплін історико-правового циклу, які раніше не були предметом самостійних досліджень і залишилися невизначеними.

Виходячи зі зроблених на основі аналізу історії питання висновків про те, що в основі визначення предмета історії науки лежить поняття самої науки, що специфіка об’єкта (і предмета) історії науки обумовлюється характеристикою самої науки, тому що вона вивчає її історію в усіх іпостасях, аспектах, параметрах, здобувач визначає об’єкт історії правової науки як сукупність усіх іпостасей буття правової науки в їхньому історичному розвитку й історично змінному соціокультурному контексті. Відповідно до виділених у дисертації аспектів, правова наука як об’єкт історичної саморефлексії – це і система правових знань; і історико-науковий процес; і наукове утворення (науковий комплекс); і особлива діяльність по одержанню правових знань зі своїми когнітивними і соціальними інститутами, власними закономірностями, традиціями становлення і розвитку; і фактор суспільного розвитку, невід’ємний і найважливіший сегмент культури, соціокультурний феномен. Предмет історії правової науки – це закономірності історичного становлення (процесу інституціоналізації) і розвитку правової науки, її окремих галузей, основних напрямків науково-правової думки, динамічного процесу наукового пізнання правової реальності як особливої діяльності з продукування науково-правових знань, розглянутих в історично змінному соціокультурному контексті.

Далі з’ясовується співвідношення історії правової думки, історії правової науки й історії філософії права.

У четвертому підрозділі “Темпоральні межі предмета історико-правових наукових дисциплін” уточнюються як початковий, так і кінцевий рубежі досліджень у рамках історико-правових дисциплін. Для встановлення цих рубежів вихідним критерієм, як вважає здобувач, є об’єкт історико-правового пізнання, тобто саме історико-правова реальність.

Початковий рубіж історії права пов’язаний із приходом на авансцену історичної драми досліджуваного нею об’єкта. Необґрунтованим, на думку здобувача, є підхід, при якому початковий рубіж історії права зв’язується з першими державними утвореннями. Феномен права додержавного суспільства, як би його не називали, будучи початковим етапом у житті права, охоплює період його походження. Вивчення походження права в будь-якому випадку припускає дослідження регулятивної системи первісного суспільства.

Критерієм для визначення кінцевого рубежу традиційно вважається хронологічний фактор – “момент, у якому живе і працює дослідник” (так званий формальний підхід). Обмеженість даного підходу полягає в тому, що при цьому, по-перше, відображається лише хід змінюваності в часі (точніше за календарним часом) явищ останнього, незавершеного етапу в ланцюзі єдиного суперечливого процесу історії, а їхні якісні характеристики залишаються поза увагою і не розкриваються; по-друге, неможливо позначити лінії розмежування між правовими науками історичного і галузевого профілю. Протилежністю формального підходу є підхід, запропонований у дисертації і названий змістовним. В останньому за критерій беруться вже не хронологічний фактор, а істотні якісні ознаки, які характеризують стан об’єкта пізнання (відносна завершеність якісних етапів його розвитку, наслідки подій повинні бути відомими на момент дослідження тощо), і методологічно значимі положення, начала і принципи, спрямовані на забезпечення соціальної результативності історико-правових досліджень (принцип історизму, об’єктивність, неупередженість, віддаленість суб’єкта від об’єкта пізнання часовим лагом, тобто цей суб’єкт не повинний бути сучасником досліджуваних подій тощо).

У п’ятому розділі “Філософсько-історичний дискурс у осягненні права” розглядаються питання співвідношення і можливості співробітництва історії права, філософії історії та філософії права, обґрунтовується необхідність і актуальність нового напрямку в правопізнанні у світлі філософсько-історичного осмислення права – історіософії права, визначається її предмет, науковий статус і місце в історико-правовому пізнанні й у системі філософсько-правових знань.

У першому підрозділі “Історія права і філософія історії: проблеми співвідношення” розглядаються два питання: (1) проблематика філософії іс­торії і (2) співвідношення та можливості співпраці історії права і філософії історії.

Автор, насамперед, аналізує різні трактування проблематики філософії історії. Докладна увага приділяється дискусійному питанню про структуру філософсько-історичних знань. Автор дійшов висновку, що у будь-якій цілісній філософії історії піддаються філософській рефлексії як би дві підсистеми історичного виміру людського буття: історична реальність (історія сама як об’єктивний процес) та історичне пізнання (знання про цей процес), і в ній присутні відповідно дві великі складові частини: філософська теорія історичного процесу (за традицією називана історіософією) і філософська теорія історичного пізнання. При цьому остання за своїм складом відзначається своєрідною строкатістю і містить у собі проблеми гносеології, логіки, методології, аксіології тощо. Що ж стосується історіософії, то основними проблемами її є: зміст, мета і спрямова­ність історії; рушійні сили історії, місце, роль і призначення людини в історії; прогнозування майбутнього світової історії.

Що ж стосовно взаємин філософії історії й історичної (та історико-правової) науки, то обидві вони у рішенні своїх завдань, безумовно, повинні тісно взаємодіяти. Справді, без знання конкретних проявів історичного розвитку неможливі жодні наукові узагальнення, тим більше, узагальнення філософського рівня, і навпаки: вивчення минулого, як і сьогодення, не може обійтися без певних теоретичних передумов. Незважаючи на те, що обидві науки спрямовані на осягнення реальної історії, між ними є принципові відмінності, які виявляються як у їхній предметній специфіці, так і в самих підходах. Якщо історична наука вивчає історію як завершення буття, то філософія історії – як процес, зроблений і той, що відбувається, включає минуле, сьогодення і майбутнє. Тому кругозір філософії історії є більш широким, ніж в історичній науці. Крім того, філософія історії, за словами Гегеля, є в повному сенсі рефлексією. Якщо історичний підхід повинен дотримуватись часової послідовності історичних фактів, то філософсько-історичний підхід, як і будь-який філософський – це логічний розгляд досліджуваного явища, розгляд, очищений від зиґзаґів, абстрагування від конкретного різноманіття.

Історія права разом з іншими галузями історичної науки озброює філософію історії багатим матеріалом, що дозволяє робити узагальнення й формулювати загальні принципи соціального розвитку. Що ж стосується філософії історії, то вона охоплює всю сферу суспільства, суспільство в цілому, включаючи і загальні умови процесів історичного розвитку права. Разом з тим вона не претендує і не може претендувати на повноту філософсько-історич­них знань про окремі (у тому числі правові) явища суспільного життя. Право як відносно самостійне явище, як специфічний соціальний об’єкт вимагає всебічного поглибленого пізнання, що, на думку здобувача, робить неминучим співпрацю різних наук, яке часто супроводжується виникненням нових оригінальних напрямків на їх стику. Це питання стало предметом обговорення у другому підрозділі “Філософія права, філософія історії та філолофсько-історичне осмислення права”.

Філософія права – це, у самому загальному вигляді, філософське вчення про право, система знань про загальні принципи буття права, яким підкоряється і його історичний розвиток. Оскільки і філософія історії не обходить своєю увагою право, остільки з останньою у філософії права існує дуже глибокий і багатогранний зв’язок. Світоглядний характер усякого філософського знання зближує ці дві дисципліни. Головним аналітичним засобом для них є рефлексія. Філософські інтерпретації в рамках філософії права та філософії історії мають не тільки загальні, але й специфічні риси. Так, об’єкт філософії історії – це суспільство в цілому, тоді як об’єктом філософії права є відокремлена частина суспільства – право. При філософсько-правовому підході діахронічне та синхронічне беруться в їхній єдності на паритетних засадах, тоді як філософсько-історичний підхід реалізує єдність діахронічного й синхронічного з перенесенням акцентів на діахронічний. Зазначений “розрив” у підходах між філософією права та філософією історії є таким, що виникає необхідність у свого роду середній проміжній ланці, де спеціальний об’єкт (право) буде піддаватись особливому філософському (філолофсько-історичному) аналізу.

У третьому підрозділі “Необхідна ланка – історіософія права” розглядається питання про те, наскільки необхідним і актуальним є сьогодні філософсько-історичний дискурс у осягненні права, і визначається предмет і пріоритетні дослідницькі напрямки історіософії права.

На основі аналізу нагальних проблем сучасних реалій людства, яке переживає всеосяжну “системну” кризу, що охоплює всі підвалини суспільства, і ролі права в їхньому вирішенні, здобувач дійшов висновку, що якщо можливість філософсько-історичного дискурсу в збагненні права визначена сучасним рівнем розвитку науки і міждисциплінарною взаємодією таких дисциплін, як філософія історії, філософія права й історія права, то у когнітивному плані його необхідність обумовлена такими факторами, як задоволення потреби суспільства в теоретичному осмисленні всього історико-правового процесу на рівні вищої абстракції, а також подолання національної замкнутості, обмеженості у правопізнанні; його практична необхідність і актуальність, з погляду пережитої історичної епохи, зумовлюються наступними факторами: появою нових функцій права в зв’язку з глобальними екологічними, економічними кризами, залученням до правового регулювання всіх чи майже всіх аспектів взаємовпливи суспільства і природи; пошуком і виявленням оптимальних шляхів правового розвитку людства; переорієнтацією правознавства на вирішення глобальних проблем сучасності, розробкою стратегії людства зі стійкого розвитку; потребою належного усвідомлення і глибокого наукового аналізу можливих способів світового порядку майбутнього та ролі права в його будівництві. У сприянні рішенню зазначених проблем власне й полягає цінність і значимість філософсько-історичного дискурса в осягненні права.

Таким чином, необхідність вирішення питань щодо права, висунутих філософією історії та потребами пережитої історичної епохи, ставлять на порядок денний розробку нового напрямку правового знання – історіософії права. Її можна визначити як спеціальну філософію історії, об’єктом якої є не увесь світ у цілому, а лише одна його частина – право в його широкомасштабних темпоральных модифікаціях і трансформаціях.

В останньому, четвертому, підрозділі даного розділу, здобувач, уточнюючи дисциплінарний статус нового напрямку, дійшов висновку, що історіософія права, будучи вищим рівнем в історико-правовому пізнанні, виступає як різновид філософсько-правових міркувань. А це, у свою чергу, при сьогоднішньому ембріональному стані філософсько-історичної розробки питань права, цілком може бути основою для визначення місця історіософії права в системі філософсько-правових знань. Проте вона буде мати самостійне значення і самобутнє становище в ряді інших розділів філософії права в широкому розумінні. Таким чином, остання охоплює всі можливі ракурси (систематичний – власне філософія права, історичний – історія філософії права та філософсько-історичний – історіософії права) філософсько-правових знань у сукупності.