Шипілов Л.М. Принцип народовладдя і його здійснення в Україні

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

6

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, встановлюються об’єкт, предмет і задачі дослідження, характеризуються його методологічна основа та теоретична база, формулюються ступінь наукової новизни роботи, наукове і практичне значення одержаних висновків,  визначаються рівень апробації результатів дослідження та наявність публікацій за темою дисертації.

Розділ перший “Концепція і юридична природа народовладдя ” складається із двох підрозділів, в яких встановлюються ознаки народовладдя та демократії, конструюються їх дефініції, досліджується  співвідношення поміж собою та явищем держави; здійснюється аналіз категорії “народ” в громадянському та національному аспектах, визначаються його юридико-політичні властивості.

7

У підрозділі 1.1. “Співвідношення народовладдя і демократії” досліджено і критично проаналізовано погляди вітчизняних науковців радянського й сучасного періодів щодо ознак, поняття та співвідношення народовладдя та демократії.  Здійснення всебічного аналізу демократії привело автора до його наступного визначення: демократія  - це організація та здійснення (безпосередньо або через делегування владних повноважень державі та її органам, а також через контроль за їх реалізацією) влади народу у правовій формі на засадах гарантування та втілення прав і свобод людини.

Робиться висновок, що системотворчою, сутнісною ознакою та визначальним принципом демократичної держави виступає влада народу (народовладдя). Інші ознаки демократії виступають або предикатами до категорії “народ” (верховний суверенний носій та джерело державної влади; політична свобода та політична рівноправність громадян) або спрямовані на організацію та здійснення влади народу (державний характер, поділ влад, правозаконність тощо).  Як такі, вони здійснюють функцію формалізації народовладдя. З огляду на таку дихотомічну природу стверджується, що демократія виступає єдино адекватною формою втілення народовладдя.

Використовуючи в дослідженні парні категорії “сутність – явище” та “форма-зміст”, був встановлений діалектичний взаємозв’язок  поміж народовладдям, демократією та державою. Явищем, яке назовні об’єктивує в собі народовладдя і демократію, виступає держава. Виходячи з гегелівського поділу форми на зовнішню та внутрішню, демократія визначається як “форма – зміст”, внутрішня форма держави.  Це зумовлено тим, що демократія як загальна категорія відносно конкретної держави, характеризується ознаками, притаманними усім демократіям світу; водночас внаслідок взаємодії форми та індивідуалізованого змісту, вона виступає конкретною категорією відносно більш загальної сутності держави, і як така, має власні характеристики, відмінні за темпоральними, цивілізаційними та  ідеологічними показниками.

Сутність держави визначається в її сенсі, соціальному призначенні. Робиться висновок, що за сучасного рівня розвитку людства держава повинна розглядатися як інструмент слугування людині та суспільству, їх розвитку.  Оскільки в державно-правовій площині модусом суспільства виступає народ, то відтак, сутність держави відшуковує себе у вираженні волі та інтересів народу, втіленні народовладдя. Саме народовладдя, трансформуючись через відповідний собі зміст, об’єктивується у формі демократичної держави.

8

Виходячи з цього, запропоновано визначення народовладдя як сутності держави, що характеризується належністю та здійсненням влади народом відносно себе та у власних інтересах у правовій, демократичній формі, на засадах гарантування та втілення прав і свобод людини.

У підрозділі 1.2 “Політико-правовий аналіз вчення про народ” досліджується розвиток і зміна наукових уявлень про поняття народу, встановлюється сучасний їх стан. Зокрема, визначається існування протилежних поглядів на тлумачення  категорії народу як в різних суспільних науках, так і в юриспруденції зокрема. Юридична наука характеризується дуалізмом підходів до визначення явища народу в конституалізмі та міжнародному праві. Це створює ситуацію існування двох народів, які мають відмінні критерії тлумачення себе в такій якості: з одного боку, в межах держави існує народ, який визначається (в конституційному праві) за критерієм громадянства (підданства) даної держави, а з іншого, - в межах цього народу виникає (існує) певна спільнота, яка також визнається (в міжнародному праві) народом, але вже за іншими критеріями ідентичності, і в такій якості має право на самовизначення аж до створення власної держави. Такий ракурс зумовлює виокремлення в характеристиці народу громадянського та національного аспектів.

9

Зародження громадянського розуміння народу пов’язано із правовою спадщиною Давніх Афін, де відбулася модифікація роду з кровного союзу на відносно широку історично-територіальну спільноту, пов’язану із державою взаємними правами та обов’язками. Подальший розвиток народу як громадянської спілки пов’язаний із розширенням правового статусу особистості. В ході історичного розвитку, шляхом ствердження принципу формально-правої рівності, населення набуває стану політичної суб’єктності та перетворюється на народ в його сучасному розумінні, - як єдності громадян демократичної держави. Політична еволюція категорії народ йшла шляхом розширення її якісної (вплив на державу) та кількісної (розширення меж) характеристик. Водночас встановлюється, що загальне громадянство як юридичний модус народу є відносно новим явищем, генетично пов’язаним із епохою антифеодальних революцій. Це зумовлює характеристику народу як категорії з історично мінливим змістом, наповнення якого визначається відповідно до ступеня цивілізаційного розвитку соціуму.

Досліджуючи народ крізь призму громадянства держави, автор дійшов до висновку, що

9

такий підхід має виключне значення в межах демократичної парадигми, але втрачає актуальність відносно інших типів політичних режимів, з огляду на ймовірність свавільного звуження (розширення) обсягу народу з боку домінуючих політичних сил.

Введення націологічного дискурсу в дослідження дозволяє сформулювати поняття народу зі змістом, безвідносним до політичного режиму: історично-територіальне суспільство, в основі якого лежить етнополітична нація. На підставі метаюридичного дослідження етнополітична нація визначена як етнічна інтуїтивно-психологічна спільнота, яка рефлексує себе в існуванні власної держави. Народ характеризується спільними об’єктивними (історія, мова, культура, традиції тощо) та суб’єктивними (спільність відчуттів і переконань, внутрішніх та зовнішніх стереотипів) ознаками, які назовні оформлюються конкретним явищем. В такому статусі народ виступає суб’єктом права на самовизначення в дусі Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співпраці між державами відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 року. Утворення власної державності на демократичних засадах об’єктивно змінює пріоритет з історично-територіальної ідентифікації народу на принцип загального громадянства.

Розділ другий “Зміст і форма здійснення народовладдя” складається із двох підрозділів, у яких досліджується явище влади, розглядаються питання владної суб’єктності народу,  процес та форми здійснення влади народом.

11

Підрозділ 2.1. “Влада та її легітимація народом” присвячено дослідженню питань генези, природи та структури влади, її здійснення народом, проблемам легітимації та легалізації державної влади.

Зазначається, що влада виступає неодмінним атрибутом соціальної природи людини, і як така, із давнини виступає предметом дослідження філософів та вчених. Розглядаються погляди на проблему влади Аристотеля, Н.Макіавеллі, Т.Гоббса, М.Вебера, Ж.Бодуена, Ж.Марітена, Т.Парсонса, К.Маркса, В.І.Леніна, З.Фрейда, М.Фуко, В.Ф.Халіпова, Ю.А.Дмитрієва  та інших.

10

Пропонується визначення влади як здатності та можливості владних суб’єктів всередині соціальної системи здійснювати вплив на поведінку інших осіб з метою забезпечення власних інтересів. Конкретизація стосовно демократичного правового суспільства надає визначенню наступної форми: це здатність і можливість владних суб’єктів всередині соціальної системи здійснювати суспільно корисний ефективний вплив на інших суб’єктів на основі спільних інтересів.

У дослідженні отримали свого розкриття та обґрунтування такі основні ознаки влади як її соціальний та свідомо-вольовий характер, наявність інструментарію забезпечення результативного впливу на суспільні відносини. Найбільш оптимальним засобом владного впливу виступає  право, яке об’єктивно організовує владу як соціально корисну.

Відносно демократичної системи влада характеризується як вид правової діяльності. Розгляд структури влади як складу правової поведінки дозволяє віднести до її елементів об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт та суб’єктивну сторону. За об’єкт  влади слугують ті суспільні відносини, заради виникнення, зміни чи припинення яких створюється та здійснюється влада. Суб’єктний склад влади передбачає виокремлення апріорного суб’єкта влади - народу, владного та підвладного суб’єктів.

Владна суверенність народу базується на загальносвітовім визнанні індивідуальних та колективних прав і свобод особистості, наявності висновку про функціональність влади відносно народу через її зосередженість та здійснення в суспільстві, розумінні держави як публічно-владної організації народу, а відтак і похідністю державного суверенітету від суверенітету народного. Сама похідність виступає наслідком перманентного процесу раціонально-легальної легітимації державної влади народом. Рівень легітимності влади безпосередньо пов’язаний зі станом правопорядку та правової культури в державі.

11

Аналізуються правові аспекти легітимації влади та пропонується відповідна юридизація її дефініції: здійснення влади державою, державним апаратом та посадовими особами, уповноваженими на це народом у встановлених ним нормативно-правових межах. Обґрунтовується склад юридичної легітимності влади як єдності легальності та раціональної легітимності, де перша розуміється як здійснення влади уповноваженим на це державним апаратом, у межах і відповідно до законодавства, встановленого народом, а друга, - як уповноваженість держави, її апарату та посадових осіб, через їх схвалення народом внаслідок безпосереднього або опосередкованого легального вибору.

У співвідношенні категорій “легітимація” та “народовладдя”, легітимація виступає динамічною стороною народовладдя – постійним процесом визнання державної влади народом відповідною його інтересам на всіх інституційних рівнях.

У підрозділі 2.2. “Форми здійснення народовладдя” досліджено поняття, риси та види форм здійснення народовладдя.

Народовладдя як соціокультурний феномен актуалізує своє буття в державі через відповідні зовнішні інституалізовані прояви – форми здійснення народовладдя. Форми народовладдя входять в загальну систему форм демократії, до яких також належать організація діяльності апарату держави на демократичних засадах та юридичне закріплення і фактичне використання громадянами їх демократичних прав і свобод, узятих у єдності з відповідними обов’язками.

Критерієм формалізації народовладдя в цілому, так і виокремлення конкретних форм, виступає співвідношення безпосередності та опосередкованості волевиявлення суспільства у владних відносинах. Безпосередня форма здійснення народовладдя має історичну першість виникнення, та вже відчула міфологізації через такі пам’ятки демократії, як античні народні збори, віча княжої та ради козацької України, збори міст-держав Середньовіччя тощо. На сучасному етапі безпосередня форма зазнала конвергенції з представницькими інститутами народовладдя, без яких вона не в стані вповні здійснити своє призначення. Відповідно до сконструйованих ознак пропонується визначення безпосередньої форми народовладдя як прямого владного волевиявлення народу, що тягне юридичні наслідки з суспільно-значущих питань у формах, які не суперечать праву, та яке гарантується і забезпечується державою. Аналізується об’єкт, суб’єктний склад та зміст безпосередньої форми. Встановлюється, що не зважаючи на закріплення незакінченого переліку прямих форм народовладдя у статті 69 Конституції України, в національному законодавстві отримали своє закріплення лише наступні форми: вибори, референдум та народні обговорення.

12

Внаслідок дослідження міжнародних та національних стандартів виборів, встановлено та обґрунтовано їх принципи: загальність, рівність, таємність, вільність, прямі вибори, обов’язковість, періодичність, незалежність органів, що забезпечують організацію та проведення виборів.  Отримали свого розкриття різновиди виборчих систем та виборчих цензів, надано визначення інституту виборів як  виду безпосередньої форми народовладдя, що полягає в легітимації влади народом (національним виборчим корпусом), шляхом формування персонального складу органів первинного представництва.

Референдум, поруч із виборами, виступає основною безпосередньою формою здійснення народовладдя. Досліджуються ознаки та види референдумів, встановлюється склад референдумних владних відносин, обґрунтовується закріплення виключної імперативності рішень, що приймаються всеукраїнським референдумом. Внаслідок проведеного аналізу, референдум характеризується як народне волевиявлення, що, на відміну від всенародного опитування, здійснюється  шляхом прийняття імперативного рішення, володіє вищою юридичною силою, з питань, які складають загальносуспільний інтерес, в межах, встановлених конституцією.

Народні обговорення Конституцією України не закріплені, але системне тлумачення конституційних норм та інших нормативно-правових актів дозволяє виокремити таку форму безпосереднього здійснення народовладдя. Сутність народних обговорень полягає у виявленні суспільного інтересу та волі народу з приводу важливих питань державного життя, з метою втілення їх у владних рішеннях, і характеризується найвищим ступенем присутності представницького елементу серед усіх безпосередніх форм.

13

Історично друга форма народовладдя – представницька, що має своє тяжіння від рад Давньої Греції та станових органів Середньовіччя, на сучасному етапі виступає як домінуючий тип. Представницька форма народовладдя визначається як здійснення влади народом через спеціально уповноважені на те органи держави. Представницькі інститути поділяються за вертикальною та горизонтальною структурою. У першому випадку за критерій диференціації виступає наближеність державного органу до його безпосереднього формування народом. Тут можна виокремити органи первинного та вторинного народного представництва, які за горизонтальним поділом, на прикладі Конституції України будуть відповідно поділятися на Верховну раду та Президента, органи, що формуються останніми як спільно, так і окремо.

13

Розділ третій “Проблеми здійснення народовладдя в Україні” складається із двох підрозділів, у яких досліджуються функції народовладдя, сучасний стан та шляхи удосконалення його втілення в Україні.

13

У підрозділі 3.1. “Основні напрямки реалізації народовладдя в Україні” аналізуються поняття, види та юридична характеристика функцій народовладдя в країні. Розглядається загальнотеоретичне розуміння функції в юридичній науці, визначаються позиції вчених щодо основних напрямків реалізації народовладдя та демократії, обґрунтовується оптимальність класифікації функцій народовладдя за їх змістом.

Народовладдю притаманні установча, уповноваження, контрольна та державно-організаційна функції.

Установча функція проявляється в суверенному праві самовизначення народу у створенні власної держави, встановленні, зміні та скасуванні Конституції, а відтак, і регламентації організації і діяльності держави та її органів. Внаслідок цього пропонується поділ зазначеної функції на установчо-державну підфункцію (право на встановлення власної держави) та установчо-конституційну підфункцію (право на встановлення форми власної держави).  Розглядається реалізація установчої функції в Україні від прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року до ухвалення чинної Конституції України, аналізуються особливості внесення змін до Основного закону держави.

Уповноважуюча функція народовладдя полягає в суверенному праві народу безпосередньо визначати персональний склад органів первинного та, опосередковано,  вторинного народного представництва шляхом виборів або призначення. Необхідність такої функції зумовлена наявністю різних засобів, якими користується народ та його представницькі органи для формування державного апарату.

14

Державно-організуюча функція народовладдя являє спрямованість діяльності державного апарату на поточну реалізацію інтересів та волі народу.

Контрольна функція народовладдя полягає у забезпеченні народу як поінформованості щодо здійснення делегованої влади, так і здатності подолання її нелегітимного використання. В контексті цієї функції доцільним є виокремлення громадського, парламентського, президентського та конституційного контролю.

У підрозділі 3.2. “Шляхи удосконалення здійснення народовладдя в Україні” розглядаються питання наближення політичної емпірики до нормативної моделі народовладдя за напрямками удосконалення її безпосередньої та представницької форм.

Загальнотеоретичне розуміння демократичної держави в якості публічно-владної організації народу покладає на нього як засновника та суверена відповідальність за  дії власного витвору. Юридизація такого бачення визначає необхідність закріплення конституційного обов’язку громадян України, участі у виборах та референдумах, оскільки саме вони визначають подальший розвиток суспільства і держави.

У царині вдосконалення інститутів представництва народу перспективним вбачається формування виокремлення контрольно-наглядової гілки влади та завершення, започаткованої Президентом України Л.Кучмою політичної реформи з метою переходу до парламентсько-президентської республіки.

15

Для найбільш повного втілення волевиявлення народу є доцільним впровадження бікамералізму національного парламенту, де нижня палата формується за пропорційною виборчою системою преференцій, а верхня – за мажоритарною системою із наявністю механізмів підконтрольності та підзвітності депутатів виборцям. Пропорційна виборча система вільних списків, що поєднує позитиви як пропорціоналізму так і мажоритаризму, робить більш прозорим процес виборів, дозволяє диференціацію ставлення до того чи іншого кандидата. Мажоритарна виборча система за територіальним принципом найбільш адекватно відповідає регіональному представництву. Водночас впровадження верхньої палати парламенту може бути стратегічно вірним лише за умови проведення адміністративно-територіальної реформи, з метою урахування щільності населення в регіонах, історичних та економічних особливостей.

15

15

В сфері виборчого процесу пропонується скасування загороджувального бар’єру, як такого, що спотворює наслідки народного волевиявлення, та формування натомість окружних (територіальних) виборчих комісій суб’єктами виборчого процесу, з кола осіб, що мають вищу юридичну освіту; не представлення політичними партіями (виборчими блоками) вказаних осіб на всі окружні (територіальні) виборчі комісії тягне скасування їх статусу суб’єкта виборчого процесу. Така новація покликана значно підвищити якість виборчого процесу, водночас фактично виконуючи до нечисленних та недієвих партій функцію загороджувального бар’єру, але без негативу, що йому притаманний.