Алаіс С.І. Проблема праворозуміння в основних школах права

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методологічну і теоретичну основи дослідження, розкрито його наукову новизну, висвітлено теоретичну цінність і практичне значення дисертації, вказано на зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, подано інформацію про апробацію результатів дослідження, структуру і обсяг роботи.

Розділ перший "Праворозуміння: проблемно-пізнавальний характер категорії та її значення" присвячений обґрунтуванню положення про те, що праворозуміння як початкова, вихідна категорія юриспруденції є центральною категорією теорії права і держави та філософії права і науковою основою дослідження юридичної категорії "законність".

У підрозділі 1.1. "Праворозуміння як категорія теорії права і держави" автором висвітлено характер і місце категорії "праворозуміння" в межах базисної загальнотеоретичної юридичної науки.

Праворозуміння – наукова категорія, яка відображає результат процесу
пізнання сутності права. Сутністю права є внутрішня цілісність усіх його багатоманітних якостей (властивостей). Пізнання права – оволодіння ними, їх розкриття.

Ідейну спрямованість базисної юридичної науки теорії права і держави (а тому і юриспруденції в цілому) визначає покладений в її основу тип праворозуміння. Автором проаналізовано зміст основних типів розуміння права – юридичного (лат. "jus" – право) і легістського (лат. "lex" – закон). Згідно з легістським типом праворозуміння правом є сукупність законодавчо закріплених норм, тобто владних приписів держави. Відповідно до юридичного типу праворозуміння, правом є складне соціальне явище (особливий соціальний регулятор), що має власну об’єктивну природу (сутність), яка не залежить від волі чи свавілля законовста­новлюючої (державної) влади. Таким чином, юридичний тип праворозуміння базується на розмежуванні права і закону, легістський – на ототожненні. В цьому і полягає їх принципова відмінність.

Існуючі типи праворозуміння охоплюють різноманітні концепції права, які за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності права об’єднуються у відповідні правові школи. Здебільшого будь-який варіант тлумачення права, спираючись на розмежування права і закону, сприймається як природно-правова концепція, тобто як одна із концепцій природної школи права. Це не вірно, хоча саме її представники вперше використали поняття "природне право" (незалежне від держави) і протиставили його позитивному праву (встановленому державою). Окрім теорій природної школи права юридичний тип праворозуміння охоплює правові концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл права, кожна з яких також визначає право як явище надпозитивне (наддержавне), але тлумачить його зі своїх власних позицій.
Легістський тип праворозуміння охоплює неопозитивістські теорії права, які утворюють нормативістську і аналітичну школи права.

Результатом об'єднання цінних досягнень наведених шкіл права стало утворення широкого (багатоаспектного) типу праворозуміння, що є основою інтегративної юриспруденції загалом та інтегративної (синтетичної) школи права зокрема.

Автор акцентує увагу на тому, що, розглядаючи право як багатоаспектне явище та досліджуючи його як у позитивному (державному), так і в надпозитивному (наддержавному) вимірах, теорія права і держави тим самим відоб­ражає найпрогресивніший тип праворозуміння. Таке відображення має важливе значення для всього правознавства, оскільки теорія права і держави є ідейною та методологічною платформою всієї системи юридичних наук.

У підрозділі 1.2. "Праворозуміння як категорія філософії права" дисертант досліджує існування проблеми праворозуміння (проблеми сутності права) як передумову існування філософії права. З цих позицій категорія "праворозуміння", що є центральною категорією теорії права і держави, в той же час розглядається як центральна категорія філософії права.

Автор відмічає, що за наявності спільної центральної категорії кожна з названих базисних наук досліджує сутність права в межах власної предметної сфери, а тому займає окреме місце в системі юридичних наук, не конкуруючи з іншою.

Сам термін "філософія права" виник лише в кінці XVIII ст., хоча філософське розуміння права має давню і багату історію. Починаючи з античних часів (Геракліта, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, римських юристів), філософсько-правова проблематика розроблялася як вчення про наддержавну сутність права, як вчення про природне право, тобто таке право, що передує позитивному (офіційно встановленому), бо властиве людині з народження, є вічним і незмінним (право на життя, свободу, рівність, власність, безпеку).

Філософія права – наука про сутність права, але до її предметної сфери належать і проблеми філософського дослідження держави: правова організація держави, правові форми здійснення функцій держави, правова держава як гарант реалізації принципу верховенства права та ін. У вітчизняній юридичній науці після 1917 року дослідження даних проблем – з’ясування змісту і призначення права, держави, влади та інших явищ політико-правової дійсності передбачало опозицію щодо існуючого "правопорядку" та політичного режиму. Тому філософське розуміння природи права ігнорувалося, навіть традиційне позитивістське розуміння правових інститутів було спотворене. Право трактувалося як наказ державної влади, ототожнювалося з законами (довільного змісту), що нею ж створені.

З поверненням вивчення філософії права зазнала прогресивного оновлення теорія права і держави. Нині її не можна ототожнювати з догматикою права. Поряд з філософією права вона спрямована на дослідження наддержавної сутності права. І це цілком виправдано, адже позбавлення теорії права і держави надпозитивного осмислення права перетворило б цю науку на безконцептуальну, методологічно неповноцінну та соціально-беззмістовну інформацію про суто формальні характеристики, показники правових явищ.

Поряд із з'ясуванням сутності природного права, філософія права дослід­жує шляхи його відображення в праві позитивному та можливості вдосконалення останнього. Це і є сферою перетину наукових інтересів філософії права та теорії права і держави.

У підрозділі 1.3. "Праворозуміння як наукова основа дослідження законності" автором проведений аналіз взаємозв'язку юридичних категорій "праворозуміння" і "законність".

Тип праворозуміння визначає вимоги законності, а при їх задоволенні і її справжній рівень у суспільстві. Праворозуміння як вихідна фундаментальна категорія правознавства є науковою основою дослідження законності. Таке дослідження має практичне значення. А оскільки практика – критерій істинності теорії, то існує ще й зворотній зв’язок даних категорій: вимоги законності та їх виконання визначають реально існуючий тип праворозуміння.

Законність є складною категорією, що охоплює декілька аспектів розуміння, сукупність яких і визначає її зміст: законність як принцип права; законність як принцип поведінки суб’єктів права; законність як принцип діяльності держави; законність як метод державного управління суспільством; законність як метод побудови системи нормативно-правових актів; законність як режим суспільно-політичного життя; законність як умова правопорядку; законність як основа державної дисципліни.

Майже кожний з наведених аспектів розуміння законності пов’язаний з наявністю правових законів. З позицій визнання правової природи закону зрозуміло, що загальнообов’язковою силою повинен володіти тільки правовий закон. В іншому випадку можна було б стверджувати, що нічого власне правового не існує, а за допомогою сили (чи насилля) будь-яке свавілля можна перетворити на "право" (нормативні акти тоталітарних країн проголошувалися їх авторами "справедливими"). Існування в суспільстві таких можливостей державної влади знищує правовий зміст законів і неодмінно призводить до підміни законності безкарністю – для правлячої верхівки; страхом і рабською покорою – для усіх інших. Таким чином, домінування праворозуміння , що засноване на ототожненні понять "право" і "закон", визначаючи цим самим характер діяльності держави, відношення представників її влади до народу, створює умови не зміцнення, а руйнування законності. Неправовий закон не може відмінити об’єктивні властивості, принципи, саму ідею права, але в змозі породити (і породжує) беззаконня. Прикладом цього є минуле країн з деспотичним політичним режимом.

Зовсім іншим змістом наповнюється категорія "законність" з позицій широкого праворозуміння, яке базується на розмежуванні права і закону. Цінність широкого праворозуміння полягає в тому, що воно стимулює різнома­нітні наукові дослідження права, а поряд з ним й інших категорій право­знавства (зокрема, законності), націлює на їх багатоаспектне (а тому неспотворене) вивчення.

Сьогодні згідно з широким праворозумінням законність є комплексним суспільно-політичним явищем, що відображає правовий характер організації суспільства, гармонійний зв’язок права, держави і законодавства. В такому розумінні законність притаманна країнам з демократичним політичним
режимом.

Розділ другий "Правові школи, що визначають право як явище надпозитивне (наддержавне)" присвячений висвітленню положень, досягнень, недоліків і значення тих правових шкіл, які ґрунтуються на розмежуванні понять "право" і "закон", які визначають право як складне соціальне явище, сутність якого не залежать від волі (чи свавілля) державної (законо­встановлюючої) влади.

У підрозділі 2.1. "Природна школа права" вказується, що зміст сучасних концепцій природної школи права зумовлений історією розвитку природно-правових ідей. Формування природно-правових ідей – логічно послідовний процес, у якому кожний наступний період пов’язаний з попереднім поділом права на природне і позитивне, тобто чітким розмежуванням права і закону. Вчення про право як явище надпозитивне, незалежне від держави зародилося ще в античні часи і було вихідною ланкою філософсько-правових течій різних історичних епох.

Філософи античності, мислителі епохи Середньовіччя, Відродження і Реформації, Нового часу, Просвітництва обґрунтовували власне розуміння природного права. Але за наявної різноманітності поглядів щодо його витоків (мудрість Бога, природа людини, її розум, природа речей, що й обумовило існування декількох напрямків сучасних природно-правових концепцій)
спільним було найважливіше: розуміння права як явища загальнолюдського. Вчені минулих століть стверджували, що природне право є вічним і незмінним, воно супроводжує людство з моменту його виникнення. Природне право – це вимоги, породжені самим людським буттям – право на життя, свободу, рівність, власність, безпеку. Основним положенням природно-правових концепцій був і є висновок про існування поряд з нормами законодавства (що утворюють позитивне право) постійно діючих, незалежних від держави норм, які втілюють справедливість. Тому оцінювати правову дійсність з позицій природного права означає оцінювати її з позицій істини (розуму, здорового глузду), а не з позицій ідеологічних постулатів, вигідних владі (що, як правило, істотно впливають на зміст законів).

Виразом природного права є невід'ємні, невідчужувані права людини. На них повинні спиратися норми позитивного права, що дає змогу правам людини визначати права влади (держави), а не навпаки. Але тільки проголошення цих прав є недостатнім для повноцінного життя суспільства. Невідчужувані права людини повинні дійсно реалізовуватися. Забезпечення реалізації прав людини прихильники природно-правових поглядів покладали і покладають на державу, доводячи, що вона є тим соціально–політичним інститутом, який, передусім, покликаний охороняти природне право.

Природно-правові концепції ХХ ст. утворюють відроджену природну школу права. Серед них: концепції неотомізму (Ж. Марітен), неогегельянства (В. Дільтей), неокантіанства (Р. Штаммлер), феноменології (А. Троллер), екзистенціалізму (Е. Фехнер), герменевтики (В. Гассемер), етичні (Л. Фуллер) і антропологічні (Е. Боденхаймер) теорії та ін. Автором визначено
досягнення природної школи права, проаналізовано її слабкі сторони та
з'ясовано актуальність досвіду природно-правового мислення.

У підрозділі 2.2. "Історична школа права" зазначено, що наприкінці XVIII ст. в Німеччині розпочалося формування особливого напряму у вивченні права, який вже у першій половині ХІХ ст. набув значного впливу в юридичній науці. Теоретико-пізнавальною основою цього напряму стало питання про історію виникнення і розвитку права, що й обумовило його назву – історична школа права.

Автором з'ясовано причини формування історико-правових поглядів німецьких юристів кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. – Г. Гуго, Ф.К. Савіньї, Г.Ф. Пухти (родоначальників історичної школи права); виділено позитивні і негативні риси їх правових теорій.

Наприкінці ХІХ ст. в юриспруденції відбулося відродження ідей природної школи права, у зв'язку з чим положення історичної школи втратили колишню популярність. Але інтерес до історичного дослідження права, безумовно, не зник. Свідченням цього є наукові роботи відомих вітчизняних і зарубіжних правознавців початку ХХ ст. Серед них: М. Загоскін, М. Ковалевський, П. Виноградов, Ф. Леонтович, М. Владимирський-Буданов, Ф. Тарановський, О. Малиновський, М. Максимейко, О. Ладиженський, Ф. Поллок, Р. Салейль, А. Пост та ін. Більшість із них були істориками, а не теоретиками права. Однак, вивчаючи історію права, вони тим самим стверджували його історичне розуміння: право є результатом історичного розвитку суспільства.

З часом значення історичного вивчення права не зменшилося. Сучасна юридична наука не може обійтись без належного історичного пізнання права (і держави так само). Недостатнє використання історичного методу при вивченні су­спільних інститутів значно зменшує потенціал будь-якої науки. Без звернення до історичного пояснення сутності права і держави юриспруденція не в змозі всебічно осягнути процеси виникнення, становлення, розвитку та вдосконалення державно-правових явищ. Без історичного відтворення правового життя суспільства неможливе його глибоке осмислення, оскільки історичний метод дослідження права дає можливість: визначати загальні закономірності і специфічні особливості формування і функціонування права в конкретно-історичних умовах; вивчати національно-культурну обумовленість норм права; оцінювати правову дійсність, спираючись на історично-правовий досвід.

У підрозділі 2.3. "Психологічна школа права" наголошується, що на сучасному етапі суспільного розвитку гостро відчувається необхідність застосування психології в будь-якій галузі знань. Ця необхідність відчутна і при вирішенні конкретних юридичних завдань, оскільки психологія і юриспру­денція досліджують одні й ті ж явища – закони свідомого життя людини.

Можливість здійснення правового регулювання залежить не тільки від характеру нормативних приписів, а й від можливостей і бажання людей будувати відповідно до них свої вчинки і взаємовідносини. Отже, ефективність правового регулювання залежить від того, наскільки враховуються психологічні чинники, що впливають на розуміння людьми правових норм, засвоєння їх змісту, формування до них позитивного ставлення і готовність співвідносити з ними власну поведінку. Якщо норми права не торкаються свідомості людини, залишають її байдужою, тоді самі вони втрачають усякий сенс, адже регулятивність становить їх основне призначення.

Автор зазначає, що висвітлення змісту психологічної школи права є важливим не лише тому, що дана школа вплинула на формування юридичної психології, а передусім з тієї причини, що її представники вперше визначили психологічний підхід до розуміння права і звернули увагу на необхідність дослідження психологічного механізму його дії, що дає можливість віднайти шляхи підвищення ефективності правового регулювання.

Психологічна школа права утворилась на початку ХХ ст. Поширення психологічних концепцій права було пов’язане з процесом становлення психології як самостійної галузі знань. На межі ХІХ–ХХ ст. виникла необхідність аналізу права як явища надпозитивного (наддержавного), внаслідок чого
значного поширення набула психологічна аргументація зародження, існування і функціонування права. Цій аргументації присвятили свої наукові праці представники психологічної школи права: Л. Петражицький (засновник), Л. Кнапп, Є. Бірлінг, Г. Тард, А. Лундштедт, А. Хагерстрем, К. Олівекрона, А. Росс, Р. Вест та ін.

Автором з'ясовано сутність і процес формування "інтуїтивного права", що знаходиться в центрі вчення Л. Петражицького; виділено і проаналізовано переваги та недоліки психологічно-правових концепцій.

У підрозділі 2.4. "Соціологічна школа права" обґрунтовується, що соціологічні методи вивчення права відкривають справжні перспективи (порівняно з формально-догматичною методологією юридичного позитивізму) для з’ясування сутності і соціального призначення права та ефективності його дії в суспільстві. Соціологічний підхід до праворозуміння базується на тому, що право існує в нерозривному зв’язку з суспільними відносинами, які і є об’єктом правового регулювання, а тому правові норми необхідно аналізувати спільно з усіма соціальними умовами, що склалися і в яких діє певна правова система. Такий підхід покладено в основу соціологічної школи права, яка сформувалась у ХХ ст.

Соціологічна школа права складається із значної кількості правових концепцій. Серед них: концепція "живого права" (Є. Ерліх), концепція соліда­ризму (Л. Дюгі), концепція інституціоналізму (М. Оріу), концепція прагма­тизму (О. Холмс), концепція інструменталізму (Р. Паунд), концепція реалізму (К. Ллевеллін, Д. Френк).

Дисертант зазначає, що концепції соціологічної школи права об'єднуються в напрямок правового функціоналізму. Таке об’єднання зумовлене спільним переконанням прихильників наведених концепцій у тому, що юридична наука повинна перенести центр ваги своїх досліджень з юридично-закріплених норм на соціально-правову дійсність, тобто на функціонування права в суспільстві.

Автором з'ясовано правові погляди одного з перших представників соціологічного напряму в юриспруденції – видатного російського вченого-право­знавця другої половини ХІХ ст. С. Муромцева. С. Муромцев задовго до за­хідних теоретиків окреслив проблему взаємозв'язку права і суспільних відносин та висунув ідею про необхідність використання юридичною наукою
соціологічних досліджень.

Сьогодні соціологічні дослідження в юриспруденції мають важливе значення. По-перше, вони орієнтовані на вивчення суспільних відносин, що
потребують правового регулювання; дають змогу виявити тенденції розвитку таких відносин та підготувати відповідну нормативну базу для їх регулювання; по-друге, спрямовані на вивчення механізму реалізації правових приписів; дають змогу віднайти дефекти такого механізму та пов’язані з ними прогалини в законодавстві.

Розділ третій "Неопозитивістські школи права і вітчизняне праворозуміння: історія та перспективи розвитку" присвячений висвітленню
положень, досягнень, недоліків та значення неопозитивістських шкіл права, які ототожнюють право з законом (сукупністю законодавчо закріплених норм, тобто владних приписів держави).

У цьому розділі автором визначено етапи розвитку вітчизняної юридичної науки упродовж ХХ ст. та проаналізовано відповідні періоди вітчизняного праворозуміння, що тривалий час базувалося на зведенні сутності права
виключно до офіційно встановлених правил поведінки. Обґрунтовано важливість домінування широкого (багатоаспектного) розуміння сутності права для розвитку юридичної науки та необхідність формування інтегративної юриспруденції для нормального функціонування сучасного суспільства.

У підрозділі 3.1. "Нормативістська і аналітична школи права" зазначається, що неопозитивістські школи права – нормативістська і аналітична – утворились на основі юридичного позитивізму. Останній є напрямком юридичної науки, що об’єднує класичні позитивістські концепції права. В ХХ ст. він став ідейним джерелом юридичного неопозитивізму, напрямку юридичної науки, що об’єднує сучасні позитивістські концепції права, які й утворюють неопозитивістські школи права.

Автор звертає увагу на те, що представники класичних позитивістських концепцій права (Д. Остін, К. Бергбом, А. Еспінас, С. Пахман, Г. Шершеневич, В. Катков та ін.) намагалися довести виключність формально-догматич­ного і етатичного (державно-інструментального) методів дослідження права. Основне твердження класичних позитивістських концепцій права – єдиним джерелом права є державна влада – означає, що тільки держава визначає зміст норм права та використовує їх як інструмент (передусім як примусовий засіб) для досягнення своїх цілей і можливості свого функціонування. Тобто вивчення і аналіз права неможливі поза категорією "держава".

Сучасні позитивістські концепції права, які утворюють неопозитивістські школи права – нормативістську (засновник Г. Кельзен) і аналітичну (засновник Г. Харт), у своїх концептуальних положеннях спираються на вихідні ідеї юридичного позитивізму, а отже, вбирають у себе всі його негативні риси. Водночас їм притаманні досягнення потрібні сучасній юридичній науці і практиці. Представники юридичного неопозитивізму підкреслили сильні сторони позитивістських концепцій права, заперечувати наявність яких було б несправедливо, а ігнорувати – нерозумно. Абсолютизація формально визначеного права небезпечна для су­спільства, але при повній відмові від нього нормальне функціонування останнього є сумнівним. Жодна крайність не є раціональною.

Нормативно-аналітичне, формально-логічне дослідження права дійсно потрібне. Чіткі поняття про належну поведінку та засоби захисту її носіїв, що втілюють норми позитивного права, є тією формальною основою, яка допомагає людині почувати себе впевнено і безпечно. Надійність є цінністю права, як і його справедливість.

Разом з тим автор підкреслює, що позитивістські і неопозитивістські концепції права потенційно містять у собі можливість неправа, оскільки заперечують справедливість права як його первинну цінність. Для них офіційна примусовість правових норм – вища цінність. Така ієрархія цінностей
призводить до того, що не людина визнається первинним носієм прав, а держава "обдаровує" її природними правами (які може і відібрати). Погодитися з цим неможливо. Призначення держави полягає не в створенні природних прав людини (інакше б вони від нього залежали і не були невід’ємними), а у їх констатації і захисті.

У підрозділі 3.2. "Генезис вітчизняного праворозуміння" вказується, що розуміння сутності права тісно пов'язане з історією формування правових ідей. Без знання історії формування поглядів на природу права стає неможливим об'єктивне дослідження проблеми праворозуміння. Автор вивчає генезис вітчизняного праворозуміння упродовж ХХ ст. – визначає етапи розвитку вітчизняної юридичної науки та аналізує відповідні періоди формування
поглядів на сутність права.

Початок ХХ ст. в Росії та Україні відзначався плюралізмом поглядів на сутність, цінність і призначення права. Представники природного, історичного, психологічного, соціологічного підходів до його розуміння (Б. Чичерін, П. Новгородцев, М. Ковалевський, Л. Петражицький, С. Муромцев, Б. Кістяківський та ін.) активно дискутували з представниками юридичного позитивізму (Г. Шершеневич, Є. Васьковський, В. Катков та ін.). Більшість правознавців стверджували, що сутність права метафізична і пізнати право можна лише розкривши його філософське джерело, а воно – в природі людської особистості. Отже, людська особистість – це першоджерело права, і право є похідним від особи. Дане розуміння права було результатом прогресивного розвитку юриспруденції початку ХХ ст. Але невдовзі і на превеликий жаль, таке спрямування юридичної науки обірвала Жовтнева революція 1917 року. Почалася епоха вузьконормативного праворозуміння, яке базується на ото­тожненні права з силою державної влади (а подекуди і її насиллям).

Сьогодні, коли вітчизняній юридичній науці знову характерні світоглядний і методологічний плюралізм, необхідно усвідомлювати важливість переходу від виключно нормативістського тлумачення права до такого його розуміння, яке містить наддержавний вимір.

Дисертант акцентує увагу на тому, що осмислення і неупереджена оцінка
історичного минулого є однією із гарантій усунення та недопустимості колишніх помилок, які інколи перетворювались на соціально-політичні трагедії.

У підрозділі 3.3. "Сучасне праворозуміння. Формування інтегративної юриспруденції" обґрунтовується, що сучасне праворозуміння – це широке
праворозуміння. Його утвердження в юридичній науці є завданням інтегративної школи права. Саме вона об'єднує цінні досягнення різноманітних правових
концепцій і відповідає потребам сучасного розвитку юриспруденції.

Формування широкого чи багатоаспектного розуміння права є результатом
вивчення положень основних правових шкіл. Погляди їх представників свідчать про те, якою складною є природа права. Погоджуючись з одними правовими концепціями та відхиляючи інші, потрібно в кожній школі віднайти ті раціональні ідеї, які дають змогу підійти до розуміння права з позицій інтеграції.

У даному підрозділі дисертант доводить важливість різноманіття правових поглядів, можливість і актуальність їх гармонійної інтеграції; аналізує погляди представників інтегративної школи права (Б. Кістяківського, О. Ященко, Д. Холла); розглядає доцільність існування множинності визначень права; з'ясовує і обґрунтовує вихідне (наддержавне) визначення права – визначення, з якого починається розуміння його сутності.

Автор пояснює необхідність розмежування понять "інтегративна школа права" та "інтегративна юриспруденція". Остання охоплює наукову, освітню і практичну юридичну діяльність, яка спрямована на реалізацію ідей інтегративної школи права, що базується на багатоаспектному праворозумінні.