Волошкевич Г.А. Розвиток споживчої кооперації на землях Наддніпрянської України у другій половині XIX - на початку ХХ ст. (історико-правове дослідження) : Волошкевич Г.А. Развитие потребительской кооперации на землях Приднепровской Украине во второй половине XIX - начале ХХ в. (историко-правовое исследование)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, охарактеризовано методи та етапи роботи, наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, хронологічні рамки, викладено відомості щодо апробації та публікації основних положень дисертації.

Перший розділ „Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню стану наукової розробки та джерельної бази по темі дисертації. 

У підрозділі 1.1. „Стан наукової розробки проблеми” проаналізовано стан наукової розробки проблеми становлення та розвитку споживчої кооперації на землях Наддніпрянської України з середини ХІХ – до початку ХХ ст. та правового оформлення її діяльності.

Проблемам правового становища кооперативних організацій у дореволюційний період були присвячені роботи А. Анциферова, С. Войцеховського,                                 С. Бородаєвського, А. Дорошенка, І. Кулішера, К. Кекуатова, В. Ісаєва, А. Нікітіна,          А. Меркулова, С. Прокоповича, М. Хейсіна та І. Ушакова.

Значну увагу кооперативним організаціям дореволюційного періоду було приділено і радянськими вченими. До аналізу проблем, пов’язаних з темою роботи, зверталися К. Вахітов, П. Височанський, В. Кабанов, Л. Морозов, М. Первушин,                 І. Пономарьов, І. Фарутін, М. Балабанов, Ф. Дьяков, Г. Кремнєв, Г. Коложніков,              С. Линтварьов,. П. Мохор, П. Пожарський, Л. Паволоцький, В. Хижняков та ін.

Наприкінці 80-х рр. інтерес дослідників до кооперації посилюється.                         В результаті з’являється низка ґрунтовних досліджень російських та вітчизняних науковців А. Давидова, В. Єгорова, В. Марочка, В. Половця, Л. Файна та І. Фаренія.

Характерною рисою української та російської науки останнім часом став зростаючий інтерес дослідників до правових аспектів розвитку дореволюційної кооперації, свідченням чому є праці О. Болотової, С. Василюка, Кім Чан Чжина,             А. Кореліна, М. Коновалова, А. Соболєва, Т. Селіверстова, С. Тичиніна, З. Хаджуової.

Незважаючи на такий досить великий дослідницький доробок, праць, присвячених власне проблемі правового становища української споживчої кооперації на сьогоднішній день практично немає.

У підрозділі 1.2. „ Джерельна база дослідження” охарактеризовано джерельні матеріали, які використовувались у процесі здійснення дослідження.

Основу джерельної бази роботи склали нормативно-правові акти, що регулювали діяльність споживчих товариств – це, насамперед, „Статут про громадське піклування”, „Положення про товариства” та „Нормальний статут споживчих товариств”, виданий у 1897 р. Важливими джерелами законодавчого характеру стали також кооперативні закони, прийняті Тимчасовим урядом у 1917 р.

У ході дослідження було використано також матеріали періодичних видань                 – журнали „Вестник кооперации”, „Голос кооперации”, „Киевлянин”, „Кооперативная жизнь”, „Муравейник”, „Наша кооперация”, „Наше дело”, „Світова зірниця”, „Союз потребителей”, „Українська кооперація” та ін.

Цінним джерелом при вивченні проблеми правового становища споживчої кооперації стали також матеріали діловодства державних установ. Основна частина цих документів зосереджена у фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, зокрема в особистому фонді першого українського кооператора М. Балліна (Ф. 326) та фонді Всеукраїнського кооперативного музею            (Ф. 290). У ході роботи було опрацьовано фонди Центрального державного історичного архіву м. Києва: фонд Канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора (Ф. 442), фонди губернських жандармських управлінь Наддніпрянської України: Київського (Ф. 274), Подільського (Ф. 301), Чернігівського (Ф. 1439) та жандармського управління м. Одеси (Ф. 385), фонд Південно-Західного районного охоронного відділу (Ф. 276), фонд Споживчого товариства Півдня Росії (Ф.1111). Крім того, було використано також матеріали Дніпропетровського обласного державного архіву – фонд Канцелярії катеринославського губернатора (Ф. 11) та фонд Катеринославського губернського жандармського управління (Ф. 313).

Другий розділ „Зародження споживчої кооперації та розвиток кооперативного права у ХІХ ст.” складається з трьох підрозділів і присвячений аналізові передумов та причин виникнення споживчої кооперації в європейських країнах та на землях Наддніпрянської України, а також становленню основних інститутів кооперативного права.

У підрозділі 2.1. „Формування організаційно-господарських та норматив-         но-правових принципів кооперативного будівництва на європейському континенті” розглядається процес зародження перших кооперативних об’єднань на території європейських держав та формування принципів їх діяльності. Зазначається, що виникнення кооперативного руху безпосередньо було пов’язане з соціально-економічними процесами, що відбувалися на європейському континенті наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. Доводиться, що одним із наслідків становлення капіталістичного ладу стало зростання цін на основні види продовольчих та промислових товарів, що призвело до падіння рівня життя населення європейських країн. За таких умов об’єднання споживачів у товариства взаємодопомоги, які пізніше розвинулись у кооперативні організації, стає одним із небагатьох дієвих засобів їхнього захисту від економічних негараздів. Підкреслюється, що найбільшого поширення у першій половині ХІХ ст. споживчі товариства набули у Великій Британії. Це, насамперед, пояснюється виробленням місцевими кооператорами ефективних принципів побудови та діяльності споживчого товариства, які пізніше дістали назву „рочделівських”. У роботі простежується процес формування означених принципів, визначаються основні чинники, що впливали на їх утворення.      

Детальної уваги приділено адміністративно-правовим умовам розвитку європейських кооперативних установ. Зазначається, що відсутність на перших порах чітко визначеного правового статусу у споживчих товариств створювало значні перепони на шляху здійснення ними своїх функцій. До середини ХІХ ст. вони або змушені були діяти напівлегально, або обирали одну з відомих тогочасному європейському праву форм договірного об’єднання. Починаючи з 60-х рр. ХІХ ст. піднесення кооперативного руху та охоплення ним значної частини населення змушує уряди та парламентські кола європейських держав приступити до розробки окремого кооперативного законодавства. Результатом цієї законодавчої діяльності стала поява серії законів, які визначили юридичний статус кооперативних товариств, закріпили спрощену процедуру їх відкриття та забезпечили кооперативам широку свободу самовизначення. Здійснений у роботі аналіз прийнятих законів доводить, що більшість із них базувалися на нормах, вироблених місцевими кооператорами у процесі попередньої практичної діяльності і створювали сприятливі умови для подальшого розвитку кооперативних асоціацій.

У підрозділі 2.2. „Соціально-економічні та правові передумови виникнення споживчої кооперації на українських землях у другій половині ХІХ ст.” розглянуто передумови та причини виникнення споживчих товариств на землях Наддніпрянської України. Аналізуються особливості соціально-економічного розвитку краю у пореформений період. Доводиться, що внаслідок поширення товарно-грошових відносин в українському селі та місті склалися сприятливі економічні передумови для поширення кооперації. Позитивну роль у появі кооперативів відіграв інтенсивний розвиток цивільного права, який припадає на першу половину ХІХ ст. Обґрунтовується думка, що створення Зводу законів Російської імперії, норми якого базувалися на принципах буржуазного права і ліквідовували архаїчні феодальні інститути, мала надзвичайно важливе значення для розвитку кооперації. Важливою передумовою для розгортання споживчо-кооперативного руху стало інтенсивне формування його соціальної бази. Підкреслюється, що українське населення в умовах стрімкого зростання цін та його експлуатації з боку приватних торгівців було об’єктивно зацікавленим у використанні кооперативних форм самозахисту. Разом із тим, зазнається, що внаслідок відсутності фінансових та організаційних можливостей, частина українського населення, переважно робітництво та селянство, не мала змоги одразу взяти активну участь у процесі кооперативного будівництва. 

У підрозділі 2.3. „Принципи та механізм функціонування перших українських споживчих товариств (60 – 70-ті рр. ХІХ ст.)” розглядаються організаційно-правові засади діяльності перших споживчих товариств на землях Наддніпрянської України. На основі аналізу статутів українських споживчих кооперативів, що утворилися в            60 – 70-х рр. ХІХ ст., розкриваються основні принципи та механізм їх діяльності.         У ході роботи визначаються мета та завдання товариств, структура органів управління та їх компетенція, права та обов’язки членів товариства, порядок формування капіталів та розподілу отриманих прибутків тощо. Результати здійсненого аналізу дозволяють зробити висновок, що при розробці установчих документів перших кооперативів за основу було взято досвід організації споживчих товариств у європейських країнах. Про це свідчить спільність таких організаційно-господарських принципів як: колегіальність та виборність органів управління, свобода членства в кооперативній організації, економічна самостійність  тощо. Водночас, зміст статутів та практична діяльність товариств дають підстави також стверджувати, що вітчизняні кооператори відступили від багатьох базових принципів кооперативної організації. Зокрема було порушено принцип рівності прав та обов’язків учасників кооперативної організації, що мало вираження в обмеженні права частини членів товариства на участь в управлінні справами кооперативної організації чи усуненні сторонніх покупців від участі в розподілі прибутків. Обґрунтовується думка, що існування подібних перекручень норм кооперативного життя зумовлювалось особливістю соціального складу перших споживчих організацій, більшість членів яких становили вихідці із достатньо заможних прошарків населення, які вступали у товариства, розраховуючи на отримання додаткових прибутків і пристосовували до своїх цілей організаційно-господарські механізми кооперативів. У свою чергу, внесення до статутів перших українських споживчих товариств положень, які суперечили класичним принципам організації установ подібного роду, мало наслідком їх швидку загибель. 

Третій розділ „Механізми та форми правового регулювання діяльності споживчих товариств та їх союзів у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.” складається з чотирьох підрозділів і висвітлює процес становлення нормативно-правової бази діяльності споживчої кооперації, її зміст та характер.

 У підрозділі 3.1. „Правове становище споживчої кооперації у пореформений період (60-ті рр. ХІХ ст. – 1897 р. )” розглядаються форми та методи правового регулювання діяльності споживчих товариств у 60-х – 90-х рр. ХІХ ст. Особливістю цього періоду була відсутність спеціально розробленого кооперативного законодавства. Наголошено на неможливості зведення причин означеного явища виключно до цілеспрямованої державної політики, спрямованої на гальмування розвитку кооперативного руху. Доводиться, що затримка у розробці нормативно-правової бази діяльності кооперативів на першому етапі була обумовлена наявністю таких об’єктивних обставин як відсутність у тогочасних законодавців належного досвіду регулювання кооперативних відносин та малозначимістю ролі самих споживчих кооперативів в економічному житті країни.

Встановлено, що до 1897 р. царський уряд зараховував споживчі товариства до числа благодійних організацій, і основними нормативно-правовими актами, які визначали правові засади їх діяльності, стали  „Статут про громадське піклування” та „Положення про товариства”. Затвердження установчих документів товариств покладалося на Міністерство внутрішніх справ. Доведено, що запроваджений царським урядом дозвільний порядок відкриття споживчих кооперативів створював на шляху їхнього розвитку значні перешкоди, оскільки процедура реєстрації статутів у міністерстві була складною та тривалою. Крім того, відсутність у законодавстві читко визначених вимог щодо змісту статуту та підстав, за яких кооператорам могло бути відмовлено у відкритті товариства, надавала урядовцям можливість на власний розсуд вирішувати долю товариств. За таких умов поширеними були випадки необґрунтованої відмови у відкритті кооперативів, внесення до статутів положень, що суперечили їх інтересам.

На місцях контроль за діяльністю кооперативних організацій здійснювався губернатором та правоохоронними органами. На них покладався обов’язок збору інформації про засновників та членів товариства, перевірка фінансового стану кооперативу, надання дозволу на проведення організаційних заходів тощо. Губернаторам також надавалося право закривати кооперативи, причому підстави для прийняття такого рішення в законі читко окреслені не були. Висловлюється думка, що подібна залежність споживчих товариств від центральної та місцевої адміністрації мала загалом негативне значення для подальшого розгортання кооперативного руху.

У підрозділі 3.2. „Передумови реформування нормативно-правової бази діяльності споживчих товариств наприкінці ХІХ ст.” розглянуто економічні, соціальні та політичні передумови реформування нормативно-правової бази діяльності товариств. Наголошується, що наприкінці ХІХ ст. відбувається подальше погіршення матеріальних умов життя широких верств населення, викликане падінням рівня доходів та підвищенням цін на основні продовольчі та промислові товари. Погіршення соціально-економічних умов життя змусило населення Російської імперії вдаватися до різноманітних економічних форм самозахисту, зокрема до організації споживчих товариств. Аналіз статистичних даних про динаміку кооперативного будівництва на українських землях у 90-х рр. ХІХ ст. виявляє пожвавлення кооперативного руху. Така ситуація змусила владу переглянути своє відношення до споживчої кооперації. Усвідомлюється необхідність підтримки кооперативних організацій з метою використання їх для боротьби із зубожінням населення. Одним із заходів, який мав забезпечити споживчим товариствам кращі умови для розвитку, повинна була стати розробка належної правової бази. Перші кроки у цьому напрямку зробили самі кооператори у 1896 р. на з’їзді у Нижньому Новгороді, де було підготовлено проект зразкового статуту споживчого товариства. Аналіз його змісту свідчить, що учасники з’їзду критично переосмислили досвід діяльності перших споживчих кооперативів і врахували помилки, допущені у ході їх організації. Про це, зокрема, свідчить закріплення у проекті положень, які стояли на заваді порушенню головних принципів кооперативної організації, та перетворення її на звичайне приватне торговельне товариство.

Підрозділ 3.3. „Загальна характеристика „Нормального статуту споживчих товариств” 1897 року” присвячено історико-правовому аналізові прийнятого у травні 1897 р. Міністерством внутрішніх справ „Нормального статуту споживчих товариств”. Наголошується, що означений документ у Російській імперії, і зокрема на землях Наддніпрянської України, до 1917 р. фактично відігравав роль закону про споживчу кооперацію. В ході роботи над документом головна увага приділяється визначенню питання щодо ефективності прийнятого Статуту та відповідності його положень вимогам і потребам кооперативної громадськості. На підставі аналізу практики кооперативного життя того періоду робиться висновок, що значна частина норм, закріплених у статуті, йшла врозріз з інтересами кооператорів. Так, найбільш суттєвими недоліками прийнятого статуту стали: детальна регламентація всіх сторін життя кооперативу, закріплення дозвільного (концесійного) порядку відкриття товариств, обмеження права кооперативів на зайняття культурно-просвітницькою діяльністю, надання права представникам центральної та місцевої адміністрації втручатись у внутрішні справи товариств тощо. Взагалі, слід зазначити, що з прийняттям „Нормального статуту” адміністративний контроль над споживчими товариствами набував більш жорстких форм. Водночас в дисертації наголошується,  що існували і певні позитивні наслідки від прийняття цього документу. Зокрема, надання права реєстрації статутів місцевим губернаторам суттєво скоротило і полегшило процедуру оформлення установчих документів товариства, що, у свою чергу, сприяло зростанню темпів споживчо-кооперативного будівництва.

У підрозділі 3.4. „Організаційно-правові форми об’єднань споживчих товариств Наддніпрянської України у дореволюційний період” розглядається проблема правового становища союзів споживчих товариств. Зазначається, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. для українських споживчих товариств нагальною стала потреба в об’єднанні своїх організаційних та фінансових можливостей і, відповідно, утворенні кооперативних союзів. Проте, реалізацію цього завдання було ускладнено відсутністю в законодавстві Російської імперії норм, які визначали би правовий статус споживчих кооперативних спілок, та упередженим ставленням царського уряду до утворення союзних кооперативних установ. За таких умов, українські кооператори для створення союзів змушені були вдаватися до використання існуючих різноманітних юридичних форм, відомих тогочасному російському законодавству. В роботі фіксується чотири шляхи створення союзів на підставі  чинного в імперії законодавства: 1) Об’єднання кооперативів на підставі спеціально розробленого статуту (Статутні об’єднання); 2) Об’єднання кооперативів шляхом підписання ними договору про спільну закупівельну діяльність (Прості договірні об’єднання); 3) Об’єднання кооперативів на підставі підписаного кооперативами товариського (нотаріального) договору (Складні договірні об’єднання); 4) Об’єднання кооперативів шляхом використання „Нормального статуту споживчих товариств” 1897 р. Аналіз кожної із зазначених форм дає підстави стверджувати, що жодна з них не давала змоги утвореним союзам належним чином виконувати свої функції. Це в першу чергу пояснюється тим, що вимоги, які висувало чинне законодавство щодо змісту установчих документів подібних об’єднань, досить часто суперечили принципам та завданням власне кооперативних союзів.

Четвертий розділ „Державна політика в галузі кооперативного будівництва та законодавства” складається з чотирьох підрозділів і присвячений аналізові взаємовідносин між кооперативними організаціями та центральними і місцевими органами влади, а також напрямкам політики царського уряду в галузі кооперативного законодавства на початку ХХ ст.

У підрозділі 4.1. „Адміністративно-правові умови розвитку споживчої кооперації на землях Наддніпрянської України на початку ХХ ст.” розкривається державна політика стосовно українських споживчих товариств та їх союзів. Зроблено висновок, що вона мала яскраво виражений поліційний характер. Влада прагнула до встановлення жорсткого контролю над товариствами, втручаючись у їх повсякденну діяльність та стояла на заваді виконанню споживчими товариствами та їх союзами тих завдань, що виходили за межі економічної допомоги своїм членам. Обґрунтовується теза, що причиною подібного ставлення став притаманний царському урядові погляд на кооперативи як організації не лише економічного, а й політичного характеру, які створювали потенційну загрозу для існування правлячого режиму. Такий погляд сформувався під впливом загальновідомої прихильності кооператорів до соціалістичної ідеології та численних повідомлень про наміри опозиційних партій скористатися фінансовими та людськими ресурсами кооперації для боротьби з царатом. Крім того, на українських землях додатковим чинником, що зумовив негативне ставлення царських урядовців до місцевих кооперативних осередків і спричинив їхнє переслідування, ставала культурно-просвітницька діяльність споживчих товариств, спрямована на захист та підтримку національної культури і мови.   

Підрозділ 4.2. „Царський уряд і проблема модернізації  нормативно-правової бази діяльності споживчої кооперації на початку ХХ ст.” присвячено розглядові малодослідженого на сьогоднішній день питання – законопроектним роботам царського уряду у напрямку модернізації законодавства про споживчі товариства. Обґрунтовується нагальна необхідність проведення таких робіт у зв’язку з чисельними недоліками, які були притаманні чинному на той час „Нормальному статуту” 1897 р. Встановлено, що найбільше нарікань з боку кооператорів викликали: дозвільний порядок утворення товариств; детальна регламентація внутрішнього життя кооперативу; надання органам влади широких повноважень у сфері контролю та нагляду над товариствами; відсутність закріпленого права товариств на утворення союзних організацій. Аналізуються тексти розробленого Міністерством внутрішніх справ у 1911 р. „Нормального статуту споживчих товариств” та проекту зразкового статуту, підготовленого Міністерством торгівлі та промисловості у 1915 р. Зроблено висновок, що незважаючи на окремі поступки у другорядних питаннях, головні вимоги кооператорів щодо скасування дозвільного порядку, розширення самодіяльності кооперативів та обмеження права державних органів на втручання у діяльність кооперативних установ задоволені не були. Більше того, обидва проекти передбачали запровадження додаткових механізмів впливу на споживчі товариства з боку органів влади, тим самим ще більше обмежуючи їхню свободу. Обґрунтовується думка, що подібний підхід цілковито відповідав загальному характерові тогочасної урядової політики в галузі кооперативного будівництва.       

У підрозділі 4.3. „Розробка та обговорення проекту загальнокооперативного закону” простежується процес розробки проекту закону про кооперативні товариства у Російській імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Зазначається, що вперше питання про необхідність створення окремого закону, який визначав би основні засади діяльності кооперативних організацій, було поставлено ще у 1870 р. у ході роботи Другого з’їзду сільських господарів у Москві. Небажання царського уряду піти назустріч кооператорам у цьому питанні змушувало останніх взяти справу розробки кооперативного закону у свої руки. У ході роботи декількох Всеросійських кооперативних з’їздів: у Нижньому Новгороді (1896), Москві (1908), Санкт-Петербурзі (1912) та Києві (1913), було зібрано та опрацьовано значну кількість матеріалів, присвячених практиці кооперативного будівництва в країні та досвіду зарубіжних країн у справі регулювання кооперативних відносин, і на їх основі вироблено „Положення про кооперативні товариства та їх союзи”. Аналіз тексту законопроекту свідчить, що в ньому було закріплено основоположні для кооперації принципи: добровільність і відкритість членства в кооперативних організаціях, демократичний характер управління, рівність прав членів-пайовиків, самостійність і незалежність кооперативних організацій. Характерною рисою законопроекту стала відсутність жорсткої і детальної регламентації діяльності кооперативних товариств, яка була притаманна чинним на той час в Російській імперії законам. Означений законопроект був у цілому підтриманий та схвалений Державною Думою. Проте, зважаючи на невідповідність його змісту загальній політиці держави у сфері кооперативного будівництва, Державна Рада, за наказом царського уряду, внесла до тексту законопроекту ряд істотних змін, внаслідок чого він втратив свій первинний зміст і будь-яку цінність для кооператорів. 

Підрозділ 4.4. „Суттєво-змістова характеристика кооперативних законів, прийнятих Тимчасовим урядом” містить правову характеристику текстів низки кооперативних законів, які були прийняті одразу після повалення самодержавства. Визначаються чотири основні нормативно-правові акти, які становили основу нового кооперативного законодавства: 1) „Постанова про кооперативні товариства та їх союзи” від 20.03.1917 р.; 2) „Положення про кооперативні товариства та їх союзи” від 20.03.1917 р.; 3) „Постанова про реєстрацію товариств, спілок та союзів” від 21.06.1917 р.; 4) „Постанова про з’їзди представників кооперативних установ” від 01.08.1917 р. Здійснений аналіз вищезазначених документів дозволяє зробити висновок про їх органічний зв’язок з кооперативними законопроектами, які були підготовлені у попередній період. Так, в основу „Положення про кооперативні товариства та їх союзи” від 20.03.1917 р. майже без змін було покладено текст прийнятого Державною Думою законопроекту. Нові закони скасовували державну опіку над кооперативними товариствами, встановлювали явочний порядок відкриття товариств, розширювали права як членів кооперативних організацій, так і власне самих товариств, створювали правову базу для функціонування кооперативних з’їздів та союзних об’єднань товариств. Членам кооперативних товариств була забезпечена широка свобода самовизначення – від обрання форми організації кооперативу до визначення шляхів і методів господарської діяльності. Важливого значення набуло також і вперше за весь час існування кооперації у Російській імперії юридичне закріплення поняття кооперативного товариства. У підсумку робиться висновок, що хоча прийняті закони і не були позбавлені окремих недоліків, в цілому їх внутрішній зміст відповідав потребам кооперативної громадськості і створював необхідну правову базу для подальшого розвитку кооперативних товариств, зокрема споживчих.