Дашо Роль і місце органів внутрішніх справ України в умовах формування громадянського суспільства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, висвітлено ступінь розробки та методи наукового аналізу, визначено мету та завдання дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості щодо публікацій, вказуються форми апробації та впровадження здобутих результатів.

У першому розділі – «Історіографія проблеми та напрями дисерта­ційного дослідження» міститься загальний огляд того наукового доробку, що склав теоретичне підґрунтя дослідження. При підготовці роботи була творчо використана наукова література з різних галузей юридичної науки, що зумовлено комплексним характером дослідження, складністю та багатогран­ністю його предмету.

Поняття громадянського суспільства сьогодні виступає одним із ключових елементів для розуміння відносин суспільства, держави та особистості. Суттєвого значення набула диференціація громадянського суспільства та держави. Вона відіграє особливу роль для особистості, яка живе у суспільстві, що трансформується.

Неоднозначність у питанні про складові громадянського суспільства пояснюється різними підходами щодо таких понять, як принципи, на яких ґрунтується громадянське суспільство, та інститути, що реалізують ці принципи на практиці. До основоположних принципів функціонування громадянського суспільства слід віднести економічний та політичний плюралізм, особисту свободу, публічність і загальну поінформованість, справедливість і неухильне дотримання законів.

Об’єднує різні підходи щодо трактування проблем громадянського суспільства ідея індивідуальної свободи, самоцінності кожної особистості. Хоча концепція громадянського суспільства в усі часи виходила з того постулату, що дане суспільство забезпечує права людини, а держава – права громадянина, в обох випадках ідеться, насамперед, про права особистості на самореалізацію як основну умову існування як громадянського суспільства, так і правової держави. Отже, вихідним елементом у конструкції громадянського суспільства виступає особистість, а складовими цієї конструкції вважаються всі ті численні інститути, що сприяють реалізації особистісних інтересів.

Другий розділ – «Методологічні засади формування громадянського суспільства в Україні», який присвячено розкриттю методологічних засад формування громадянського суспільства в Україні, складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Методологічне обґрунтування діяльності органів державної влади щодо створення та забезпечення умов функціонування громадянського суспільства», автор доводить, що в умовах правової держави державна влада стає найважливішим інструментом, за допомогою якого громадянське суспільство забезпечує оптимальні умови для свого саморозвитку. Саме у такому контексті держава виступає як публічно-владний інститут, що керує громадянським суспільством у цілому і покликаний діяти у всезагальних інтересах.

Вимоги сучасного демократичного державотворення в Україні об’єктивно потребують відповідного демократичного варіанту державного втручання у сферу громадянського суспільства з метою коригування його розвитку в правовому напрямку. Така форма обмеженого державного інтервенціонізму частково знаходила втілення в теорії та практиці «держави загального добробуту». У даному випадку мова йде про такий варіант етатизму, за якого параметри і межі державного втручання визначаються потребами самого громадянського суспільства, точніше, більшістю його суб’єктів. Водночас таке державне втручання повинно бути спрямоване на прискорене формування тих механізмів саморегулювання громадянського суспільства, які ще недостатньо розвинуті чи були зруйновані радянською тоталітарною системою.

Цілеспрямований розвиток суспільства досягається без втручання держави як політичної владної сили. В цьому відношенні воно має власні внутрішні джерела саморозвитку, незалежні від держави. Громадянське суспільство саморегулюється, зокрема, так, що само формує для себе керуючу систему, задає параметри і межі державного втручання та визначає функції держави. Останні завжди є об’єктивно зумовленими суспільними потребами, волею народу, яка виражається певними структурами громадянського суспільства і опосередковується та юридично оформляється державою.

У підрозділі 2.2. «Забезпечення прав і свобод людини і громадянина – головна умова формування громадянського суспільства» проведено ґрунтовний аналіз існуючих на сьогоднішній день концепцій, що торкаються забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина.

Класична правова думка ґрунтується на індивідуалістській філософії «персонального суверенітету», що не втрачає своєї актуальності і сьогодні.

Природно-правова (ліберальна) концепція прав людини також визнає пріоритет певних сфер індивідуальної свободи щодо охорони колективних або суспільних інтересів, які оформляються у вигляді прав чи захищаються законами. Якщо головною складовою детермінантою авторитарного або тоталітарного режиму є страх, то засадою конституційно-демократичного (ліберального) режиму є основні права людини.

У юридичній науці права людини найчастіше визначаються як гарантовані демократичним суспільством можливості для кожного індивіда, певних спільностей на належний рівень життя, ефективну соціальну систему охорони та захисту від свавілля держави у відповідності зі встановленими міжнародними та національними стандартами і процедурами. Або ж «певні можливості людини, необхідні для її повноцінного існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, що об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей».

Основоположний принцип побудови правової системи взагалі та системи юридичних гарантій прав і свобод людини та громадянина, зокрема – загальність захисту прав, свобод і законних інтересів усіма способами, які не суперечать законові. Державному гарантуванню прав і свобод людини та громадянина слугує те, що їх регулювання відноситься до виключного відання держави, а це покликано забезпечити єдиний правовий статус особи, котра проживає на території України. Разом із тим захист прав і свобод людини та громадянина є предметом сумісного відання держави та її владних суб’єктів. Саме тому проблема гарантій прав і свобод людей у сучасній Україні виходить за межі суто юридичної практики. Постає надзвичайно складне завдання: не зафіксувати нормами права та законодавчими постановами існуючу правову ситуацію в країні (як це було у провідних європейських країнах у період буржуазних революцій, коли відбувалося становлення сучасної системи права), а, навпаки, привести існуючу правову ситуацію до світових стандартів гарантій людських прав, скоригувати особливості сприйняття права громадянами, ліквідувати негативні стереотипи тощо.

У підрозділі 2.3. «Основні засади взаємодії правової держави та інститутів громадянського суспільства» досліджуючи проблеми взаємодії та взаємозв’язку демократичної, правової держави і громадянського суспільства протягом тривалого періоду автор стверджує, що громадянське суспільство зовсім не заперечує державу чи наявність та необхідність державної влади: перше може активно формуватися та діяти лише тоді, коли цьому сприятимуть відповідні державні засади, державна організаційна діяльність, яка проклада­тиме шлях для втілення у практику суспільного життя найефектив­ніших чинників його розвитку. Фактично правова держава постає політичним інстру­ментом формування громадянського суспільства, оскільки лише вона здатна вжити всіх необхідних заходів щодо його становлення та розвитку. Більше того, вона виступає гарантом громадянського суспільства.

На думку автора, не варто вдаватися й до певного підпорядкування громадянського суспільства державі. Визнаючи наявність політико-правового регулювання державною владою певної сфери суспільних відносин, слід ураховувати те, чи воно здійснюється на підставі рівного для всіх і справедливого закону, чи є наслідком волюнтаризму державних структур, які реалізують власні інтереси всупереч інтересам суспільства.

Досліджуючи інститути правової держави та їх взаємодію з громадянським суспільством, не можна залишити поза увагою таке поняття як «правова система», адже правова система як інституціональне утворення виникає та функціонує за наявності певних умов соціального і юридичного порядку. Активну роль у розвитку та функціонуванні правової системи відіграє держава, адже саме державні структури надають правовим положенням і цінностям якості формальної визначеності, загальної обов’язковості, гарантованості тощо. Державна публічна діяльність установ, наділених владою і засобами щодо її реалізації, має для позитивного права вагоме значення – вона формулює, створює, затверджує даний об’єкт.

У підрозділі 2.4. «Правові засади взаємодії органів внутрішніх справ та інститутів громадянського суспільства» дисертант акцентує увагу на тому факті, що побудова основ громадянського суспільства на сьогодні визначається як стратегічний напрям побудови демократичної держави в Україні. Звідси стає все більш очевидною нагальна потреба у розробці системи, що визначатиме майбутню взаємодію правоохоронних органів і громадянського суспільства в Україні – адже саме сьогодні формуються основні соціальні умови та передумови, необхідні та достатні для того, щоб успішно вирішити це завдання.

У багатьох дослідженнях присутнє традиційне уявлення про правоохоронні органи як про механізм впливу на суспільство, тобто функціонування дихотомії держава – громадянське суспільство на основі механізму прямих зв’язків. Однак із позицій взаємодії правоохоронних органів і громадянського суспільства як перспективна форма управлінських відносин виступає механізм зворотних зв’язків. Механізм зворотного зв’язку можна розглядати як громадянський, демократичний контроль за діяльністю держави і її органів, «який би нейтралізував антигромадянську діяльність держави та запобігав їй».

Автор робить висновок про те, що взаємодія правоохоронних органів і громадянського суспільства є комплексною: вона стосується і структури, і функцій, і механізмів діяльності правоохоронних органів, а тому не може бути зведена лише до відносин яких-небудь окремих елементів сторін, що взаємодіють. Повномасштабна взаємодія стане можливою тільки у випадку розгляду правоохоронних органів в Україні як динамічної системи, що реагує на зміни соціально-економічної ситуації. Розробка такої системи право­охоронних органів та їх законодавче визначення та закріплення дасть змогу вчасно та адекватно реагувати на зміни суспільної ситуації, та дозволить забезпечити стабільний довготерміновий розвиток українського соціуму, що будує громадянське суспільство.

Розділ третій «Діяльність органів внутрішніх справ в умовах формування громадянського суспільства» структурно складається з чотирьох підрозділів, в яких проведено аналіз законодавчої бази, що регламентує діяльність органів внутрішніх справ в умовах формування громадянського суспільства; розкрито основні напрями та етапи реформування органів внутрішніх справ; показано реформування системи вищої освіти МВС України в контексті Болонського процесу; досліджено роль професіоналізму працівників ОВС як однієї із засадничих умов формування громадянського суспільства.

У підрозділі 3.1. «Вдосконалення законодавчої бази, що регламентує діяльність органів внутрішніх справ в умовах формування громадянського суспільства» дисертант доводить, що як і будь-які органи виконавчої влади, органи внутрішніх справ побудовані за системно-ієрархічним принципом, а їх повсякденна діяльність регламентується відповідними законодавчими актами. Тобто серед цих органів існує центральний орган державної виконавчої влади у сфері внутрішніх справ.

Згідно з чинним законодавством, таким органом є Міністерство внутрішніх справ України. На сьогодні специфічні завдання, функції та методи діяльності МВС встановлюються Постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2006 року № 1383 «Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України», де зазначається, що МВС України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів.

Разом із тим, доводиться констатувати, що на сьогодні ще не прийнято багато базових законів, які безпосередньо стосуються діяльності правоохоронних органів і, які могли б суттєво покращити роботу в умовах формування громадянського суспільства. На нашу думку, найбільш актуальним в нинішніх умовах є прийняття Кримінально-процесуального, Кодексу про адміністративні правопорушення, а також Адміністративно-процесуального кодексу, законів «Про конституційне судочинство», «Про органи дізнання і досудового слідства», «Про профілактику злочинності», «Про забезпечення громадського порядку в Україні», «Про правову та кримінологічну інформацію», «Про статистику злочинності та корупції», «Про легалізацію коштів, отриманих злочинним шляхом», «Про надання інформації правоохоронним органам суб’єктами господарської діяльності», «Про контррозвідувальну діяльність», «Про приватну детективну та охоронну діяльність», «Про професійну охоронну діяльність».

У підрозділі 3.2. «Основні напрями та етапи реформування органів внутрішніх справ» показано, що нагальною причиною реформування ОВС України є, по-перше, невідповідність існуючої системи потребам сучасності. По-друге, об’єктом реформування слід визнати ОВС, а предметом реформування – форми і методи роботи ОВС. По-третє, принаймні, потрібна нова Концепція реформування ОВС – адже існуюча до цього часу занадто вже застаріла; по-четверте, треба визначитися із суб’єктом реформи, надати йому нові владні повноваження; по-п’яте, першочерговим пріоритетом при реформуванні системи слід визнати вироблення сучасного професіоналізму працівника; по-шосте, підвести відповідну економічну базу під проведення реформ, по-сьоме, «не виривати» реформи ОВС з контексту загальної судово-правової реформи держави. По-восьме, потрібна повна консолідація та підтримка владних структур і суб’єкта реформування ОВС щодо ідей та нової Концепції реформування; по-дев’яте, повне відсторонення ОВС від вирішення будь-яких політичних проблем. І, як ми вважаємо, після виконання зазначених пунктів цієї програми-мінімум виникнення позитивних наслідків дозволить стверджувати, що реформування ОВС нарешті зрушилось із мертвої точки.

На думку дисертанта основою реформування ОВС повинно стати створення механізму ефективного захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина, інтересів суспільства та держави, підтримання режиму законності та правопорядку в державі. Рішенням цього, як ми вже казали, є поетапність – чітко спланована стратегія підготовки ОВС до реформування, стратегія з розгортання проекту реформування системи та його впровадження. І здебільшого, найбільш прийнятним видається саме той проект реформування, в якому закладені можливості адаптування процесу реформування ОВС до таких, що змінюються, умов реформування.

У підрозділі 3.3. «Реформування системи вищої освіти МВС України в контексті Болонського процесу» дисертант акцентує увагу на тому факті, що останнім часом підготовка фахівців для органів внутрішніх справ здійснюється більш як за 15 спеціальностями, причому перелік їх відповідно до потреб ОВС щороку розширюється. Нині у вищих закладах освіти Міністерства внутрішніх справ України здобувають знання і професійну майстерність понад 25 тис. курсантів і слухачів, у тому числі більше 19 тис. осіб на денній та більше 6 тис. на заочній формах навчання, що майже у п’ять разів більше, ніж у 1992 році. Кожен рік до практичних органів приходить на службу більше 9 тис. дипломованих спеціалістів.

Функціонування відомчої системи освіти позитивно вплинуло на стабілізацію ситуації щодо забезпечення служб спеціалістами відповідного профілю підготовки, а значить і на поліпшення криміногенної ситуації в державі.

Природно, що розбудова відомчої системи освіти супроводжувалася серйозними труднощами організаційного та фінансово-матеріального харак­теру. Однак, як підкреслювалося на конференції «Становлення, розвиток відомчої освіти та науки, основні напрямки удосконалення підготовки кадрів ОВС», що відбулася наприкінці січня двотисячного року в КНУВС, «попри усі труднощі Міністерству внутрішніх справ вдалося сформувати свою систему освіти: наукові школи, які визнані у державі і мають неабиякий авторитет, домінуючи в структурі державної юридичної освіти. Це основне джерело поповнення спеціалістами». Саме тому необхідно чітко усвідомлювати, що, на відміну від орієнтації на підготовку фахівців широкого профілю у провідних цивільних навчальних закладах, система відомчої освіти спрямована, перш за все, на якісне кадрове забезпечення конкретних галузей діяльності ОВС. Таким чином, з метою найбільш повного задоволення фахових запитів та потреб замовників на спеціалістів основне завдання відомчих навчальних закладів полягає у підготовці достатньою мірою спеціалізованих фахівців.

У підрозділі 3.4. «Підвищення рівня професіоналізму працівників органів внутрішніх справ як одна із засадничих умов формування громадянського суспільства» автор відзначає, що однією з умов реформування правоохоронних органів України і, зокрема, органів та підрозділів внутрішніх справ є підвищення професіоналізму та компетентності в роботі як окремо взятого працівника, так і міліції в цілому при вирішенні питань щодо забезпечення гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян.

Розбудова в Україні громадянського суспільства потребує переорієнтації правоохоронних органів із силової діяльності на обслуговуючу, на встанов­лення партнерських стосунків із громадянами. Вирішити ці завдання можуть тільки висококваліфіковані професіонали, які мають не лише відповідні знання, уміння, навички професійної діяльності, але й таку мотивацію та самосвідо­мість, котрі відображають ставлення до людини як до найвищої цінності. Тому проблема визначення сутності та механізму формування феномена професіона­лізму у тих, хто стоїть на варті прав та свобод громадян, має досить складний характер і заслуговує особливої уваги.

На нашу думку, в узагальненому вигляді моральні вимоги до право­охоронця в умовах формування громадянського суспільства повинні включати: ставлення до людини як до найвищої цінності, повагу та захист прав, свобод і людської гідності у відповідності до міжнародних та вітчизняних правових норм і загальнолюдських принципів моралі; глибоке розуміння соціальної значущості своєї ролі в суспільстві, відповідальності перед державою, бо саме від правоохоронних органів більшою мірою залежать громадська безпека, охорона життя, здоров’я, правова захищеність людей; розумне та гуманне використання прав, які надані законом правоохоронцеві, у відповідності з принципами соціальної справедливості, громадянського, службового та морального обов’язку; принциповість, мужність, безкомпромісність, самовідданість у боротьбі зі злочинністю, об’єктивність та неупередженість у прийнятті рішень; бездоганність особистої поведінки на службі й у побуті, чесність, непідкупність, турбота про професійну честь, суспільну репутацію правоохоронця; свідома дисципліна, ретельність та ініціатива, професійна солідарність, взаємодопомога, підтримка, сміливість і морально-психологічна готовність до дій у складних ситуаціях, здатність до розумного ризику в екстремальних умовах; постійне удосконалення професійної майстерності, знань у галузі службової етики, етикету, такту, підвищення загальної культури, розширення інтелектуального кругозору, творче освоєння необхідного в професійній діяльності вітчизняного та зарубіжного досвіду.