Ковальчук О.М. Розвиток теорії права у Київському університеті в ХІХ - на початку ХХ століття

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

           У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її мета та основні завдання, дається характеристика об‘єкта, предмета дослідження, зазначено перелік використаних в роботі методів, розкривається наукове і практичне значення праці, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною, надаються відомості про апробацію результатів дослідження, структуру та обсяг роботи.

 У першому розділі дисертації “Особливості розвитку теорії права у Київському універститеті” розглядається процес розвитку теорії права у Київському університеті   з    моменту   заснування     юридичного   факультету  і до 20-х років XX століття. У дослідженні розкриваються особливості формування професорсько–викладацького складу юридичного факультету.   

У процесі аналізу викладацької і наукової діяльності вчених юридичного факультету Київського університету в галузі теорії права дисертантом встановлено, що їхня діяльність мала найбільше піднесення в період дії університетських статутів 1833 і 1863 років. За Статутом 1833 року на юридичному факультеті, окрім кафедр галузевих наук, передбачалась кафедра енциклопедії законознавства. Викладання  енциклопедії  законознавства  почалося  в  1835/36  навчальному  році,  тобто  одночасно  з  відкриттям  юридичного  факультету. Першим фундаментальним  дослідженням  в цій галузі в Україні стала  “Энциклопедия  законоведения"  К.О.Неволіна,  написана  саме  в  Київському  університеті і видана в  1839-1840  роках. Ця  праця за науковим рівнем не поступалася  відомим  юридичним енциклопедіям зарубіжних  країн, а в деяких питаннях і перевищувала їх. Вона надала  нові  наукові  відомості  про  найважливіші  питання, що цікавили  вчених-теоретиків права.

З моменту заснування юридичного факультету і до 1843/44 навчального року  лекції з енциклопедії законознавства читав К.О. Неволін. Пізніше цю дисципліну викладали  Г.О. Цвєтков, М.І. Пилянкевич.

         З прийняттям Статуту 1863 року викладацька й наукова робота  на юридичному факультеті у Київському університеті в порівнянні з дореформеним періодом значно поліпшилася, збільшилась кількість кафедр, що було пов'язано з подальшим розвитком і диференціацією правових наук. Професорсько-викладацький склад юридичного факультету після 60-х років поповнився рядом нових талановитих вчених-правознавців, що сприяло підвищенню рівня викладання теоретико-правових наук. Опубліковано фундаментальні дослідження у галузі права, зокрема, праці М.К.Ренненкампфа “Очерки юридической энциклопедии”, Є.М.Трубецького “Энциклопедия права” і Є.В.Спекторського “Энциклопедия права”. Головна особливість теорії права і всієї юридичної науки того часу полягала в перегляді й переоцінці застарілих напрямів та розробці нових підходів до теоретико-правових проблем.

У  зв'язку  з  введенням  університетського  Статуту  1863  року енциклопедію законознавства було  перейменовано  в  енциклопедію  права.  Відповідно до § 15 цього  Статуту кафедру енциклопедії права було розділено на два відділи: енциклопедію юридичних і політичних наук та історію філософії права. Енциклопедію  права  викладали  М.К.Ренненкампф,  Є.М.Трубецькой, Є.В.Спекторський.     Короткий   час     цю  дисципліну    викладали   М.І.Хлєбніков С.А. Егіазаров,  О.О. Жилін,   В.Г. Демченко,  П.М. Богаєвський.

 Дослідження показало, що поняття і зміст енциклопедії права кожний професор розумів по–своєму, розширюючи чи звужуючи його. Одні автори надавали енциклопедії більш філософського характеру, інші – історичного, тому були пропозиції назвати її філософією права, яка включала б також історію філософії права. 

Аналіз праць вчених-юристів свідчить, що  енциклопедія  права пройшла  складний  шлях становлення та пошуку  свого  предмета, удосконалюючи при цьому прийоми  і  методи  вивчення  права. Вона намагалася  бути  узагальнюючою  наукою про  право, яка охоплювала б увесь зміст правознавства в його єдності, що виходило за межі звичайного розуміння енциклопедії. Тому в університеті курс енциклопедії законознавства і енциклопедії права фактично зводився до загальної теорії права.

         Варто наголосити, що наукова діяльність відомих професорів Київського університету перебувала в тісному контакті як з російськими професорами багатьох  університетів, так і вченими інших країн. Вчених Київського університету направляли у відрядження в інші  країни  не  тільки  навчатись,  але  й  передавати досвід,  а  також для пошуку архівних документів з метою встановлення наукової істини, що було корисним як для вітчизняної, так і світової  науки. 

Другий розділ дисертації “Основні загальнотеоретичні концепції права у Київському   університеті  з моменту  його     заснування   і  до   реформ   60-х років XIX століття” складається з двох підрозділів і присвячений аналізу правових поглядів К.О.Неволіна, Г.М.Даниловича, М.Д.Іванішева.

У підрозділі 2.1. “Теоретичні питання права у працях К.О.Неволіна і Г.М.Даниловича” проаналізовано наукову спадщину цих вчених, її значення у становленні та розвитку теорії права у Київському університеті.

Дисертантом на підставі нових методологічних підходів розкриваються теоретико-правові погляди К.О.Неволіна, які мають неоднозначну оцінку в юридичній літературі. Вони досліджуються на основі узагальнення  фундаментальних праць цього відомого юриста, більшість з яких до цього часу не підлягала аналізу. Досліджуючи правові погляди К.О.Неволіна, автор звертався не до окремих його висловлювань, а розглядав їх в контексті історичних умов становлення особистості вченого, рівня розвитку теорії права в той період, всієї системи ідей київського правознавця з питань походження права, його призначення та ін.  На підставі цього вдалося розкрити особливості правової теорії  К.О.Неволіна, показати її оригінальність.

Здобувач доводить, що правові погляди  К.О.Неволіна не були відокремлені від загального світового розвитку правової науки. Вчений не замикався на позиціях однієї правової школи, а прагнув об'єднати різні методологічні підходи і знайти новий напрям в теорії права, який дозволив би поглибити теоретико-правові дослідження.  У правовій теорії К.О.Неволіна виявлено засади теорії природного права, які полягали в утвердженні ідеї природних, невідчужуваних прав людини, вплив  філософії права Гегеля, деякі позитивні підходи історичної школи, а також елементи соціологічного підходу. К.О.Неволін заклав у Київському університеті основи нової школи права, яку можна охарактеризувати як історико-філософську. Центральною її ідеєю було  вчення про філософію законодавства, яка, за його визначенням,  "викладає вищі початки кожного законодавства”. Його правові погляди в галузі прав людини не втрачають своєї актуальності і в сучасних умовах побудови правової держави.

Значне місце в розвитку теорії права в Україні належить Г.М.Даниловичу– першому декану юридичного факультету Київського університету. До Київського університету він працював у Віленському і Харківському університетах, пізніше – у Московському. Твори Г.М.Даниловича, як і його науково-викладацька діяльність, різнобічні. Вони порушують досить широке коло теоретико-правових проблем, серед яких важливе місце займають  ідеї природного права. Вчений вважав, що право як засіб регулювання відносин між людьми повинно грунтуватися на правді, розумі й справедливості. Він критикував  кріпосне право і виступав за проголошення рівності всіх перед законом.

Особливостю його теоретичного підходу був раціоналізм. Свої дослідження вчений намагався будувати на першоджерелах для того, щоб  відтворити цілісну і правдиву картину розвитку законодавства попередніх часів. Його погляди про закономірний розвиток права цікаві тим, що такий розвиток він позв’язує не з діяльністю держави, а з духовним, соціальним і моральним розвитком суспільства.

Головною заслугою Г.М.Даниловича в правовій науці є дослідження і видання різних редакцій Литовського Статуту, Судебника Казимира 1468 року, дослідженням яких він зацікавився ще під час навчання і роботи у Віленському університеті. Його  цікавили також інші пам’ятки литовського права та літописи Литви. Цінним є не лише  вивчення цих важливих документів, але й характеристика їх з погляду історії права.

Правові ідеї Г.М.Даниловича мали прогресивне значення для розвитку університетської правової науки. Його фундаментальні дослідження підтверджують тісний зв‘язок минулого і сучасного. Багато висловлених ним думок дістали свій подальший розвиток у дослідженнях  вчених не тільки XIX століття,  а й  сучасних  правознавців.  

У підрозділі 2.2. “Історико-правові та соціологічні аспекти в теорії права М.Д.Іванішева” досліджуються особливості підходів вченого юридичного факультету Київського університету до розгляду теоретико-правових питань.

Застосовуючи системний аналіз праць М.Д.Іванішева, автор встановив, що вчений розвивав свою теорію права на базі історико-порівняльного методу, застосовуючи соціологічний підхід у дослідженні правових явищ. Правова концепція вченого зорієнтована на глибоке вивчення численних історичних фактів. Головним об‘єктом  наукового інтересу вченого була історія слов'янського права. Застосування М.Д.Іванішевим історико-порівняльного методу для дослідження історії слов'янського права відкривало нові сторінки у загальній  історії права, даючи цінний матеріал для з'ясування закономірностей розвитку права та його зв'язку з  розвитком суспільства. На думку вченого, право - явище історичне і не може вивчатися ізольовано від суспільства, оскільки воно є його складовою частиною, а тому не може стояти на місці і розвивається разом з ним. Теорію права М.Д.Іванішев розвивав з урахуванням історичних умов народу і його національних особливостей. Він, як і багато його сучасників, прагнув до розкриття стародавнього законодавства, використовуючи пам‘ятки не тільки вітчизняного, але й зарубіжного законодавства, приділяючи при цьому особливу увагу дослідженню місцевих звичаїв.

М.Д.Іванішеву, як і іншим вченим-юристам Київського університету, були притаманні  нові правові ідеї, спрямовані на ліквідацію феодальних і розвиток більш прогресивних відносин. Це було свого роду пробудженням  ліберальних тенденцій в українській і російській правовій науці на межі 40-х – 50-х років XIX століття.

         Розділ третій.  “Розвиток теорії права у Київському університеті в 60-ті роки XIX – початку XX століття” містить чотири підрозділи.

        У підрозділі 3.1. “Історико-соціологічна теорія права у працях М.Ф.Владимирського-Буданова” аналізуються особливості теоретико-правових поглядів вченого.

М.Ф.Владимирський-Буданов, як і багато вчених Київського університету, вніс значний внесок не тільки в історико-правові науки, але і в дослідження низки проблем загальної теорії права. Характерним для його досліджень було те, що він у своїх розробках  звертав увагу на ще не з’ясовані для юридичної науки питання. При цьому вчений передусім звертався до виявлення методологічних принципів дослідження права.

Дослідивши методологічні і теоретичні аспекти праворозуміння  М.Ф.Владимирського-Буданова, автор дійшов висновку, що є підстави вважати вченого  представником   нового  наукового напряму, започаткованого в Україні у XIX столітті. М.Ф.Владимирський-Буданов розвинув ті елементи соціологічного підходу, які були властиві М.Д.Іванішеву та іншим вченим Київського університету. Одним з проявів соціологічного підходу М.Ф.Владимирського-Буданова є його звернення до зв'язків права зі станом економіки, політики, науки, релігії,  розвитком освіти. У своїх дослідженнях вчений вказував на загальні закономірності розвитку права і характерні його  особливості для кожного народу з урахуванням соціально-економічних умов. Відкидаючи віджилі реакційні і ортодоксальні ідеї німецької історичної школи права і використовуючи історико-порівняльний метод, він був одним з перших в Україні, хто започаткував історико-соціологічний підхід в теорії права.

Історичний елемент в теорії права  М.Ф.Владимирського-Буданова полягав в тому, що дослідження права відповідно до його позиції не може проходити поза вивченням загальної історії права, хоча висновки вченого тут вельми відрізнялися від висновків  прихильників історичної школи права. 

Соціологічність же теорії права М.Ф.Владимирського-Буданова полягала в тому,  що він шукав першооснову права, причини, що зумовлюють хід його розвитку в широкому комплексі соціальних явищ. Своїми дослідженнями М.Ф.Владимирський-Буданов розробив новий підхід до вивчення одного з найважливіших питань теорії права – виникнення права та його розвитку. На думку вченого, у суспільному житті існує гармонія, а тому зміна явищ в одній галузі позначається на інших галузях. Він зазначає, що історія кожного народу має свої національні особливості і не може повторювати історію іншого народу. Саме ці особливості проявляються у праві, показуючи його оригінальність і недоліки.

 М.Ф.Владимирський-Буданов своїми дослідженнями збагатив українську і російську історико-правову науку. Його історико-правові дослідження стали неоціненним джерелом, до якого і зараз звертаються сучасні науковці.

У підрозділі 3.2. “Історико-соціологічна теорія права у працях О.Ф.Кістяківського”  дисертант зазначає, що застосування  соціологічних підходів до праворозуміння і розвиток соціологічної теорії права було характерним і для представників  галузевих  наук  у    Київському  університеті     у другій   половині XIX cтоліття. 

На підставі аналізу  робіт О.Ф.Кістяківського автор робить висновок, що в деяких  його роботах простежується  застосування історичного підхіду, а в інших – соціологічного. Ці два підходи  вченим застосовувалися як два спеціальних напрями, доповнюючи один одного. Але важливо зазначити той факт, що вчення О.Ф.Кістяківського за своїми теоретико-правовими аспектами не збігалося з жодною з існуючих на той час західних теорій: ні природно-правовою, ні історичною, ні соціологічною. Він розвивав ідеї, які були висунуті в першій половині XIX століття його попередниками, такими, як К.О.Неволін, Г.М.Данилович, М.Д.Іванішев, М.Ф.Владимирський-Буданов. Проте його теорія не була простим повторенням їх ідей. Оскільки вона відрізнялась і від історичної, і від соціологічної теорій, що почали зароджуватись на Заході в середині XIX століття, її можна охарактеризовати за двома головними особливостями як історико-соціологічну. У соціологічному підході О.Ф.Кістяківський особливу увагу звертає на суспільні явища, які тісно пов‘язані з правом, а в історичному – на їх історичний розвиток. В його висновках немає еклектичних і механічних поєднань різних поглядів, а є теоретичний синтез на основі джерел права. Вчений раніше, ніж правознавці Заходу, намагався ввести соціологічний елемент в науку кримінальногого права. Саме це дає підстави віднести О.Ф.Кістяківського до перших прихильників формування історико-соціологічної школи права в Україні і Росії.

Його ідеї, незважаючи на складну економічну і політичну ситуацію в царській Росії, сприяли реформаторським процесам в юридичній науці,  особливо в галузі кримінального права. За основу було взято принципи свободи, гуманності та інтересів людини.

      У підрозділі 3.3. “Юридичний позитивізм в енциклопедії права М.К.Ренненкампфа і нормативно-соціологічний підхід Є.В.Спекторського” досліджуються особливості правових підходів вчених Київського університету до праворозуміння.

Дисертант зазначає, що позитивістський напрям в кожній країні мав свої особливості.    Виникнення  юридичного  позитивізму  в Україні і Росії припадає на  60-ті роки  XIX століття. Особливістю правової теорії в Україні і Росії в цей період було те, що в теорії права сформувались два напрями – юридичний позитивізм і соціологічний напрям.

Автор дійшов висновку, що на позиціях юридичного позитивізму в Україні у другій половині XIX століття стояв професор юридичного факультету Київського університету М.К.Ренненкампф. В основу своїх досліджень, як свідчать архівні матеріали, вчений поклав позитивний метод, а тому суворо дотримувався висновків, зроблених на підставі фактів, і уникав поспішних узагальнень абстрактних філософських ідей.

Під правом М.К.Ренненкампф розумів конкретні юридичні норми і зазначав, що "право є тільки те, що існує як закон”. Закон М.К.Ренненкампф вважав найвищою формою права. За допомогою закону держава висловлює свою волю, свої вимоги. Звідси, за визначенням М.К.Ренненкампфа, закон є правило або норма, яка встановлена законодавчою владою держави. Основний зміст закону полягає в тому, що він визначає правовідносини і тому є основою для взаємних прав і обов’язків як держави, так і громадян, тобто ставить їх у рівні умови.

В дисертації зазначається, що правові ідеї М.К.Ренненкампфа поряд із загальними рисами юридичного позитивізму мали свої історичні, національні і суб‘єктивні особливості. Своєрідність правового вчення М.К.Ренненкампфа полягала в тому, що він розвивав свою концепцію з урахуванням традицій, які склалися на той час. Хоча М.К.Ренненкампф стояв на позиціях юридичного позитивізму, проте в його теорії були і  прогресивні моменти, спрямовані на ліквідацію старих правових норм, звичаїв і феодальних порядків. Він намагався запровадити нові принципи права шляхом розробки позитивного нормативного матеріалу і створити таким чином стабільну правову систему, яка сприяла б зміцненню законності. 

         Здобувач дійшов висновку, що в Україні у другій половині XIX століття, зокрема в Київському університеті, особливе місце займала концепція права,  в основу якої було покладено нормативно-соціологічний підхід. Проникнення соціологічного підходу в теорію права було підготовлено попереднім розвитком правової думки. Прихильником такого підходу дисертант вважає відомого юриста, соціолога і філософа  Є.В.Спекторського.

Своєрідіність поглядів Є.В.Спекторського полягала в тому, що право не може вивчатися як замкнута в собі, відірвана від соціальних відносин структура, оскільки правознавство тісно пов’язане з суспільним життям.

  Наголошуючи на перевагах соціологічного підходу, Є.В.Спекторський водночас зазначав, що    юридична наука не обмежується тільки таким підходом. Інакше з догми юридичної вона перетвориться в догму соціологічну. Він підкреслював, що теорія права повинна бути не просто синтезом юридичної догматики і вчення про соціальні чинники права, вона повинна бути гносеологічною юриспруденцією, теорією юридичного пізнання. Є.В.Спекторський прагнув модернізувати формально-догматичний підхід, застосовуючи соціологічні прийоми до вивчення права. Хоча вчений ототожнював право з інтересом, проте його підхід мав певні переваги в порівнянні з юридичним позитивізмом, який ототожнював право з юридичною нормою, не враховуючи об’єктивних умов його формування.  

Погляди Є.В.Спекторського мали реформаторський характер. Він намагався внести соціологічний елемент в розуміння  права, вивчення його соціального змісту, зв’язків із соціальними процесами в різних проявах, відходячи від формально-догматичних постулатів, оцінюючи право не як застиглу систему раз і назавжди встановлених норм, а як систему динамічну, яка змінюється з розвитком соціальних відносин.  Такий підхід вченого давав змогу передбачувати їх розвиток і відповідно формувати нормативну базу.  

  У підрозділі 3.4.   “Особливості   природно-правової    теорії  у  працях  Є.М. Трубецького” розкривається оригінальність підходів і правових ідей вченого.

На підставі аналізу наукових праць Є.М.Трубецького дисертант констатує, що у своїй  теорії вчений відстоював ідею природного  права з мінливим змістом стосовно життєвих умов. Є.М.Трубецькой, на відміну від теоретиків природного права XVII-XVIII cтоліття,  зазначав, що конкретні вимоги природного права змінюються відповідно до умов історичного розвитку і не містять в собі раз і назавжди даних, незмінних юридичних норм: вони не є кодексом вічних заповідей, а  сукупністю моральних і водночас правових вимог, різних для кожної нації і епохи. З позиції вченого, право повинно служити цілям добра і встановлювати рівновагу між зовнішньою свободою індивіда і суспільством. Цей максимум свободи не може бути величиною постійною, а змінюється залежно від розвитку суспільства, його прогресу.

            Розглядаючи право з позиції природно-правової теорії як зовнішню свободу, Є.М. Трубецькой розрізняє право позитивне і природне. Вчений обстоював відповідність позитивного права природному, яке повинно сприяти вдосконаленню і розвитку першого. Він вважав, що джерелом природного права є свідомість і  переконання людини, які базуються на загальновизнаному ідеалі добра і справедливості, принципах організації суспільства і держави, а також ролі в них особистості. Теорія, яку розвивав вчений, давала можливість оцінювати і критикувати діюче право, якщо воно ставало перепоною на шляху прогресивного розвитку суспільства. Є.М.Трубецькой відстоював основні природні права людини, а також підтримував ідеї правової держави, які є актуальними і нині. Його вчення стало продовженням розвитку теорії природного права на рубежі XIX - XX століть і було високо оцінено тогочасними теоретиками права.