Бермічева О.В. Соціальна функція держави в Україні : Бермичева А.В. Социальная функция государства в Украине

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

            У вступі висвітлюється актуальність теми та ступінь розробки проблеми, її наукова новизна, дається загальна характеристика основних напрямків дослідження, визначається його мета, задачі та методологічні підходи.

Розділ 1 “Соціальні функція у контексті загальтеоретичного вченення про функції держави” присвячується аналізу та класифікації основних ознак функцій держави, в тому числі і соціальної, з’ясовується її місце серед інших напрямків діяльності держави шляхом висвітлення основних критеріїв класифікації функцій держави, досліджується еволюція соціальної функції української держави та основний зміст цього напрямку діяльності держави – соціальні права громадян та гарантіі їх реалізації.  

У підрозділі 1.1. “Функції держави як відображення її сутності: поняття, класифікація” дисертант акцентує увагу на багатогранності і складності таких понять як “функції держави” та “соціальна функція держави”. Наголошено, що в юридичній літературі немає однозначного визначення цих понять. Єдності досягнуто лише в тому, що функції держави – це основні напрямки діяльності держави. З метою теоретичного вивчення цього фундаментального терміну дослідження дисертант пішов шляхом окреслення, аналізу та класифікації його ознак, визначених в юридичній літературі. Всі вони спрямовані на характеристику одного і того ж поняття, однак мають не однакове значення і висвітлюють різні його аспекти.

Автор розподілив ознаки функцій держави за трьома критеріями. Є внутрішні ознаки, вони спрямовані на характеристику їх сутнісного моменту. Ці ознаки, пов’язані з визначенням функцій держави, як основного (важливого) напрямку діяльності держави, вони роблять наголос на його тривалості (постійності), предметно-політичній характеристиці, його синтезуючому (комплексному) характері, змісті і об’єкті.

Друга група ознак поняття функцій держави автор визначив, як співвідносні ознаки. Саме вони дають змогу з”ясувати співвідношення таких близьких і взаємопов’язаних між собою понять, як “ціль (мета) держави”,  “задачі держави”, “функції держави”, “функції окремих органів держави”, “форми діяльності (реалізації функцій) державних органів”. До таких ознак дисертант відносить також об’єктивний характер функцій держави, їх зв’язок з сутністю та соціальним призначенням держави.

Третя група ознак визначається автор як супутні ознаки. Вони дають змогу точніше і повніше, скажімо так, опредметити поняття, що аналізується. Вони вказують на те, чим саме відрізняються функції держави не тільки від співвідносних, але й від близьких понять. До таких ознак належать такі, котрі дозволяють відмежовувати функції держави від сфер їх застосування, функцій політичної системи, від видів державної діяльності та  її принципів.

Аналіз та класифікація вищезазначених ознак надає змогу автору теоретично поглибити і розширити визначення поняття функцій держави, як основних (загальних) і постійних напрямків (видів) її діяльності, які реалізуються у визначених формах, за допомогою спеціальних методів, мають комплексний (синтезуючий), предметно–політичний і об’єктивний характер, чітко визначений зміст, свій об’єкт впливу, відображають і конкретизують сутність, завдання, соціальне призначення й цілі держави. Крім того, функції держави треба чітко відокремлювати від таких понять як функції політичної системи, функції окремих органів держави, від сфери їх застосування, від компетенції держави та від видів державної діяльності.

У підрозділі 1.2. “Поняття соціальної діяльності держави, основні аспекти її еволюції” розглядається проблема розвитку соціальної функції Української держави, її зміст на сучасному етапі державотворення.

Соціальна функція Української держави в своєму розвитку пройшла довгий і складний шлях – від заперечення можливості її існування як самостійної (навіть неосновної) функції держави за часів соціалістичної держави етапу диктатури пролетаріату, до законодавчого закріплення її, як приоритетного напрямку діяльності держави: в статті 1 Основного Закону нашої держави Україна визначається, як незалежна, демократична, самостійна, правова і соціальна держава, а людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст.3). Аналіз питання еволюції соціальної функції Української держави дає підстави довести, що соціальна функція мала місце і в період соціалістичної держави етапу диктатури пролетаріату. Безумовно, враховуючи політичну ситуацію в країні та події того часу, ця функція не могла зайняти місце основного напрямку діяльності держави – в період, коли держава тільки бо утвердилась (революційним шляхом), такий напрямок діяльності держави, який би забезпечував гідні умови життя людей був далеко не першочерговим, зважаючи на існування реальної загрози для існування новоствореної держави взагалі. Цілком логічним є наявність економічної функції та функції оборони країни як основних напрямків діяльності держави в цей період. Однак соціальна функція мала місце і в цей період. Щоб забезпечити своє існування держава повинна була виявляти турботу про своїх громадян, дещо з іншим змістом і забарвленням, ніж сьогодні, являючи собою функцію регулювання міри праці і міри споживання, яка полягала у реалізації основного принципу “від кожного за здібностями, кожному – за працю”).

            Що є до її самостійності чи її включення до складу господарсько-організаторської функції, то враховуючи характер функції регулювання міри праці і міри споживання (функція регулювання міри праці і міри споживання  направлена переважно на відтворення людини, як елемента виробничих сил і соціального їства), то вона має всі підстави бути відокремленою від господарсько-економічної функції, як функції “чисто” економічної (господарсько-економічна функція  охоплює таку діяльність держави, яка переважно направлена на відтворення засобів і способів виробництва).

            На етапі загальнонародної соціалістичної держави, коли загроза повалення нового суспільного ладу вщухла, соціальний напрямок діяльності держави набуває більш виразного значення – держава на цьому етапі займалася питанням соціальної однорідності суспільства, його всебічним розвитком, що включав в себе, як турботу про соціальну однорідність суспільства в класовому відношенні, так і в національному; добробутом населення; охороною здоров’я та соціальним забезпеченням; комунальним господарством і побутовим обслуговуванням; торгівлею і громадським харчуванням; фізичною культурою і спортом,  туризмом і відпочинком.  

Функція регулювання міри праці і міри споживання і соціальна функція (функція забезпечення добробуту народу, функція соціальних послуг) були визначені, як основні функції соціалістичної держави. Раніше лише перша функція (регулювання міри праці і міри споживання) була основною функцією держави диктатури пролетаріату. На цьому етапі функція регулювання міри праці і міри споживання дійсно поглинала соціальну функцію. У загальнонародної державі  ця функція поступилася місцем соціальній функції.

 До цього часу тривають дискусії, як довкола назви цього напрямку діяльності держави, так і довкола визначення його змісту та місця серед інших функцій держави. Так, в правовій літературі можна зустріти такі визначення цієї функції, як “функція соціального обслуговування”, “функція соціального захисту”, “функція соціальних справ”, “функція регулювання міри праці і міри споживання”, “функція контролю за мірою праці і мірою споживання”, “соціальна функція”, “функція забезпечення добробуту народу”, “функція соціальних послуг” і т. ін. Більшість авторів визначають зазначений напрямок діяльності держави як “соціальну функцію”. Дисертант, притримуючись найбільш загальновизнаного підходу визначення цього напрямку діяльності держави, як соціального, пропонує своє визначення цього поняття:

соціальна функція в широкому значенні – це такий основний напрямок діяльності держави, який покликаний забезпечити соціальний захист, соціальне забезпечення, охорону здоров’я та нормальні умови життя для всього населенняі (передусім для тих категорій громадян, які в силу різних обставин та об’єктивних умов не можуть повноцінно працювати), а також пов”язаний з виділенням необхідних коштів на освіту, відпочинок, будівництво доріг, житла, роботу транспорту і зв’язку тощо.

Це визначення включає широке коло об’єктів впливу зазначеної функції, воно має дуже широкий зміст – включає, як соціальні права громадян (право на соціальне забезпечення, на нормальні умови життя тощо), так і культурні (реалізація права на освіту, тощо) та економічні права (реалізація права на відпочинок).

Окреслюючи зміст соціальної функції держави, дивертант також вбачає необхідність визначити даний напрямок діяльності держави і в вузькому значенні, як функцію соціального захисту, до якого включаються соціальне забезпечення громадян з його двома формами – соціцальним страхуванням, в тому числі і пенсійним, та соціальною допомогою. А оскільки і соціальне забезпечення взагалі, і соціальне страхування та соціальна допомога зокрема, направлені на забезпечення достатнього життєвого рівня населення, то до соціальної функції держави у вузькому значенні слід включити і забезпеченя достатнього життєвого рівня людині та членів її сім”ї.

Роблячи наголос, що соціальна функція в вузькому значенні – це функція соціального захисту, дисертант функцію соціального захисту визначає як напрямок діяльності держави, пов’язаний із соціальним забезпеченням громадян (формами соціального забезпечення є соціальне страхування, в тому числі і пенсійне, та соціальна допомога), а також забезпеченням достатнього життєвого рівня людині та членів її сім’ї.

У підрозділі 1.3. “Соціальні права громадян України та гарантії їх реалізації” розглядається питання основного змістовного компаненту соціальної функції держави – соціальних прав громадян, аналізуються  гарантії їх реалізації.

В цьому підрозділі аналізуються поняття прав людини, класифікація прав людини та співвідношення прав людини і прав громадянина. Права і свободи людини – певні невід”ємні можливості, необхідні для її існування та розвитку у конкретних історичних умовах.

Соціальні права і свободи посідають вагоме місце серед інших прав і свобод. Відповідно до існуючих класифікацій прав і свобод людини соціальні права є правами індивідуальними, а також  другого покоління (за часом їх виникнення).

Одним з основних видів прав закріплених і проголошених Конституцією України є соціальні права, - можливості, які спрямовані на забезпечення людині гідного рівня життя і соціальної захищеності. Однак чіткої та однозначної позиції, щодо того, які саме права є соціальними в юридичній літературі не має. Автор, на основі аналізу різних класифікаційних підходів виділяє соціальні права в широкому їх розумінні, до яких відносить поряд з правом на соціальний захист, правом на житло, правом на достатній життєвий рівень та правом на охорону здоров’я, такі права, як право на працю, право на відпочинок, право на страйк, право на освіту, право на доступ до культурних цінностей, право на безпечне довкілля, а також право на сім’ю та право на свободу світогляду і віросповідання. Отже, дисертант включив в цю групу ті права, які складають основний зміст соціальної діяльності держави в широкому її розумінні.

До соціальних прав в вузькому їх розумінні автор включає право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (статті 48 Конституції України); право на соціальний захист (стаття 46 Конституції України); право на житло (стаття 47 Конституції України); право на охорону здоров’я (стаття 49 Конституції України), тобто, автор об’єднав в групу соціальних прав такі, що  складають зміст соціальної функції української держави в вузькому розумінні.

Аналіз гарантій реалізації соціальних прав громадян зайвий раз доводить, що в теорії і в практиці державно-правового регулювання передбачено досить багато заходів, спрямованих на реалізацію соціальних прав, серед яких виділяють конституційно-судовий механізм, судовий захист, адміністративні дії органів виконавчої влади, законний самозахист людиною своїх прав, міжнародно-правовий механізм.

Розділ 2 “Сучасна Україна: методологі, практика та перспективи реалізації соціальної функції” присвячується теоретичним питанням основних форм і методів реалізації соціальної функції держави, сучасному стану реалізації соціальної функції держави та перспективам її розвитку в Україні.

            У підрозділі 2.1. “Соціальний напрямок діяльності державного механізму” У підрозділі аналізується і класифікується, на основі чинного законодавства, система та повноваження державних органів, діяльність яких пов’язана з вирішенням соціальних питань.

Запровадження вдалих соціальних реформ, перш за все, потребує наявності державного механізму, який би був готовий, тобто, забезпечений кваліфікованими кадрами, технікою тощо, до виконання своїх функцій. Державних органів, компетенція яких пов’язана з реалізацією саме соціальних функцій держави досить багато, тому дисертант у дослідженні пропонує таку їх класифікацію:

1) загальні органи, компетенція яких поширюється на всі найбільш важливі сфери суспільного життя, в тому числі й на соціальну;

2) органи, компетенція яких пов’язана із соціальним захистом населення:

-                           пов’язані з загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням  населення;

-                            пов’язані з пенсійним забезпеченням громадян;

-                           пов’язані з наданням соціальної допомоги населенню (конкретним категоріям громадян);

3) органи, компетенція яких пов’язана з забезпеченням достатнього життєвого рівня населення.

В підрозділі наводиться чітка характеристика повноважень вищезазначених державних органів у розрізі виконання соціальної функції держави.

У підрозділі 2.2. “Теоретико-прикладне підгрунтя реалізації функцій держави” аналізуються два основні підходи до класифікації форм реалізації функцій держави, розглядаються загальні  та спеціальні  методи.

Однією із головних ознак  поняття функцій держави є їх реалізація у чітко визначених формах і особливих методах державними органами.

Формами реалізації функцій держави є форми (аспекти) її практичної діяльності, направлені на впровадження в життя цілей держави, на вирішення задач, які стоять перед нею та на реалізацію її функцій.

В юридичній літературі немає єдиного підходу до змісту цього поняття. Так, під формами реалізації функцій держави розуміють: а) діяльність основних складових частин механізму держави (органів держави), тобто специфічні види державної діяльності на відміну від діяльності недержавних організацій; б) однорідну за своїми зовнішніми ознаками діяльність органів держави щодо реалізації її функцій і задач, яка слугує виявленню того, яким чином держава використовує для виконання своїх задач і функцій право.

Відповідно до першого підходу, формами реалізації функцій держави є:

законодавча - видання відповідними органами законів, обов’язкових для виконання всіма державними органами, суспільними організаціями, органами місцевого самоврядування, посадовими особами і громадянами;

управлінська, тобто адміністративна чи виконавчо-розпорядча діяльність - оперативна, повсякденна і конкретна реалізація органами виконавчої влади (державного управління) функцій держави в сфері розвитку економіки і культури, соціального забезпечення і охорони здоров’я, транспорту і зв’язку, охорони суспільного порядку і оборони країни і т.д.;

            судова діяльність - здійснення правосуддя всіма ланками судової системи країни, діяльність пов’язана з розглядом і вирішенням судами у встановленому законом порядку цивільних, кримінальних та інших спорів;

контрольно–наглядова діяльність – діяльність органів державного контролю і нагляду за законністю.

Керуючись другим підходом до класифікації форм реалізації функцій держави, такими формами виступають:

правова - однорідна за своїми зовнішніми ознаками діяльність державних органів, пов’язана з виданням правових актів і яка тягне за собою правові наслідки (правотворча діяльність, правозастосовча діяльність, правоохоронна діяльність);

неправова форма - однорідна за своїми зовнішніми ознаками діяльність держави, яка не тягне правових (юридичних) наслідків (організаційно–регламентуюча, організаційно–ідеологічна, організаційно–економічна, організаційно – господарська, організаційно-контрольна, організаційно-виховна, політична і власне організаційна робота);

договірна форма.

Функції держави реалізовуються не лише у відповідних формах, а й за допомогою специфічних методів і засобів, тобто методів реалізації функцій держави. В сукупності методи реалізації функцій держави включають: методи, що є загальними для реалізації всіх функцій держави, до них відносяться методи заохочення, переконання і примусу), методи реалізації окремих функцій (чи їх груп).

У підрозділі 2.3. “Організаційн-правові форми здійснення соціальної функції” розглядаються не лише питання правового врегулювання соціального страхування, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги різним категоріям громадян та забезпечення достатнього життєвого рівня людині та членам її сім’ї, але й  система організаційних форм реалізації соціальної функції держави: організаційно-регламентуючої, організаційно-господарської (організаційно-економічної), організаційно-ідеологічної, організаційно-контрольної, організаційно-виховної, політичної форми та власне організаційної форми.

Законодавча база для врегулювання відносин в галузі загальнообов’язкового соціального страхування в цілому створена. Відповідно до Основ законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування передбачені такі види соціального страхування, як: пенсійне страхування; страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; медичне страхування; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безробіття. На їх основі прийнято три Закони України і підготовлено два законопроекти.

Аналіз пенсійного забезпечення дозволив автору констатувати, що в Україні зараз існує законодавчо закріплена солідарна система пенсійного забезпечення і не врегульована законодавчо система недержавних пенсійних фондів. Однак, дана система не відповідає реаліям буття і конституційно закріпленій нормі статті 46 ч.3. про те, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Такий стан пенсійної системи і її неспроможності повноцінно забезпечити таку категорію громадян, як пенсіонери, зумовлений багатьма чинниками. Тому, проблема реформування пенсійної системи остається актуальною. Відповідно до Указу Президента України основними напрямами пенсійної системи є поступове запровадження трирівневої пенсійної системи, яка передбачає збереження частини існуючої солідарної системи для забезпечення базових пенсій (перший рівень), розвиток системи приватних пенсійних заощаджень як обов’язкових (другий рівень) так і добровільних (третій рівень).

Аналізуючи питання надання соціальної допомоги, автор акцентував увагу на таких основних категоріях громадян: які постраждали від наслідків Чорнобильської катастрофи, інваліди, військовослужбовці, сім’ї з дітьми, молодь, ветерани війни, ветерани праці, безробітні, жертви політичних репресій, біженці.

Розгляд питання забезпечення достатнього життєвого рівня людині та членам її сім’ї поставив проблему законодавчого закріплення і визначення поняття і системи соціальних стандартів. Автор наводить два переліки таких стандартів – широкий і звужений. Україна в процесі реалізації цього конституційного права йде шляхом забезпечення і держаного гарантування мінімальних соціальних стандартів. Це зумовлено складною економічною ситуацією в країні, тому для нашої держави на даному етапі є найбільш прийнятною така модель соціальних стандартів, як модель Беверіджа – забезпечення державою мінімальних доходів населенню.

Однією з головних проблем у цьому напрямі є визначення і забезпечення хоча б мінімальних благ для людини, без яких вона не може існувати взагалі. В цьому аспекті потрібно розмежовувати такі поняття, як прожитковий мінімум, мінімальний споживчий бюджет, межа малозабезпеченості, фізіологічний мінімум (межа фізіологічного виживання). На фаховому рівні також часто вживаються і такі поняття, як мінімальний споживчий кошик, мінімальний споживчий рівень, рівень мінімального забезпечення та інші. Саме на таких показниках, як межа малозабезпеченості, мінімальний споживчий бюджет, прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата та мінімальний розмір пенсії і акцентував автор увагу при розгляді цього поняття. 

Організаційно-регламентуюча форма пов’язана з діяльністю соціальних працівників в процесі реалізації соціальної функції держави. Така професія є ще досить новою для України, але вкрай необхідною.

Організаційно-економічна чи організаційно-господарська форма обумовлюється достатнім фінансування соціальної сфери суспільства по основним напрямкам фінансування, застосовуючи різні способи та джерел фінансування.

Організаційно-ідеологічна форма передбачає існування в суспільстві певного ідеологічного підґрунтя не лише стосовно реалізації соціального напрямку діяльності держави, а й стосовно всіх сфер життєдіяльності суспільства. Розпад Союзу зумовив не лише крах адміністративної системи, а й  ідеології. І навіть маючи певні орієнтири державної діяльності – побудова соціальної і правової держави – суцільний нігілізм набуває вражаючих широт.

            Організаційно-контрольна форма пов’язана з організацією недержавного контролю у сфері здійснення державних функцій, в тому числі і соціальної.

Виховання молодого покоління на незмінних моральних принципах передбачає організаційно-виховна форма реалізації соціальної функції держави.

Політична форма реалізації соціальної функції української держави пов’язана з формування і діяльністю різних політичних українських партій, ідеологічне підґрунтя яких базується на побудові соціальної держави. Найбільш яскравим прикладом такої ідеології є соціал-демократія.

            Власне організаційна форма передбачає, хто саме (який орган) здійснює  власне планування, організацію та контроль за реалізацією функцій держави взагалі та соціальної функції зокрема.

У підрозділі 2.4. “Перспективи удосконалення та подальшого розвитку соціальної функції Української держави” робиться спроба спрогнозувати подальший розвиток соціальної функції української держави.

Аналізуючи це питання автор дійшов висновку, що законодавча база для реалізації соціального напрямку діяльності держави в цілому створена. Однак, існування в галузі соціального забезпечення великої кількості нормативно-правових актів різної юридичної сили та неузгодженість норм цих законодавчих актів просто унеможливлює навіть просте розуміння законодавчого регулювання цієї галузі, не говорячи вже про ефективне її використання. Тому гостро постає питання в терміновій систематизації законодавства, пов’язаного з соціальним захистом населення. Вона може бути проведена як у вигляді кодифікації (проект Соціального кодексу України поданий на розгляд Верховній раді України ще в 1998р.), або ж у вигляді інкорпорації – наявність збірників нормативних актів з різних питань соціального захисту хоч в якійсь мірі полегшить процес їх розуміння і застосування.

Поступово йде процес розвитку організаційних форм реалізації соціальної функції держави – налагоджується робота по підготовці спеціалістів в соціальній сфері; все більше уваги приділяється фінансуванню цієї галузі; йде процес поступового посилення розуміння і сприйняття населенням соціальної орієнтованості нашої держави, і того, що людина визнається в ній найвищою соціальною цінністю; розвиваються недержавні форми контролю в соціальній сфері; багато політичних партій пов’язують свої ідеологічні теорії з соціальною державою.

З проголошенням незалежності України розпочато новий етап в розвитку нашої держави. За 10 років незалежності яскраво виявляються перші здобутки у її розбудові, ще яскравіше видно прорахунки. Враховуючи сучасний досвід розбудови власної держави та сусідніх країн, працьовитість українського народу, не виникає сумнівів щодо створення в найближчьому майбутньому України як соціальної держави.