Губар С.В. Становлення і розвиток органів дізнання і досудового слідства в Україні (1917 - 60-ті роки ХХ століття)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність та новизна теми дослідження, визначаються його мета та завдання, об’єкт, предмет, методологічна, емпірична і науково-теоретична основи, зв’язок з науковими програмами, показана теоретична та практична значимість одержаних результатів, їх впровадження та апробація, наведені дані про публікації і структуру дисертації.

Перший розділ “Діяльність слідчих органів у перші роки української революції” складається з трьох підрозділів, присвячених вивченню історичних передумов та еволюції органів досудового слідства в період 1917- 60-тих років ХХ століття, а також дослідженню процесів формування та трансформації кримінально-процесуального законодавства, що регулювало їх діяльність.

У першому підрозділі “Зміни в соціально-політичному становищі України як основна передумова реформування органів попереднього слідства” автор проаналізував процеси створення та функціонування органів досудового слідства за часів національно-визвольних змагань в Україні протягом 1917-1921 рр. Спираючись на архівні дані та літературні джерела, дисертант піддає науковому аналізу проект національної правоохоронної концепції, запропонованої за часів гетьмана П. Скоропадського, а також проекти нормативних актів кримінально-процесуального змісту Центральної Ради. На відміну від попередньої української влади 1917-1918 рр. гетьману Скоропадському вдалося розробити найбільш виважену і забезпечену правоохоронну систему. Але можливість її функціонування мала певну залежність від політики союзного командування. Це компрометувало охоронний апарат гетьмана в очах громадян України. Після повалення влади Миколи II розбур­хане революційною хвилею народне море у будь-якому зверненні до старих засобів правління вбачало загрозу своїм надіям на краще життя. Повернення землевласників, ще й за допомогою німців, об­раз яких як ворогів був міцно вкорінений царською пропагандою і православною вірою у суспільну свідомість мешканців Російської імперії, було незрозумілим і небезпечним для більшої біднішої частини населення. Тому з виведенням із України союзного військово­го контингенту російська комуністична агітація впала на плідний ґрунт. Замість національної злагоди й утворення єдиного антибільшовицького фронту, чим, до речі, і займався гетьман у листопаді 1918 р. були реально забезпечені найсприятливіші умови для російського більшовицького втручання і знищення української державності.

У другому підрозділі “Створення слідчого апарату радянської України як альтернативи слідчим органам Української Народної Республіки” автор проводить короткий історичний огляд становлення й розвитку органів досудового слідства в Україні з часів Київської Русі до встановлення радянської влади у 1918 р.

Піддавши аналізу правові форми існування органів кримінальної юрисдикції у історичному розрізі їх становлення й розвитку, автор обґрунтовує тезу, що під час національно-визвольних перетворень 1917-1918 рр. в Україні формально вже було створено відповідні інституції та нормативну базу їх діяльності. Проте, даний процес становлення був перерваний у зв’язку із військовими діями німецької армії та регулярними військовими частинами генерала Денікіна.

Третій підрозділ “Розвиток радянського кримінально-процесуального законодавства в період становлення радянської влади в Україні” присвячений аналізу нормативних джерел, спрямованих на врегулювання досудового слідства радянського типу, підготовці та обговорення проекту Кримінально-процесуального кодексу 1922 року. Автор переконливо доводить, що за основу цього нормативного документу взятий аналогічний кодекс РРФСР. Аналіз норм першого радянського кримінально-процесуального законодавства, а також підзаконних актів тих часів дозволяє констатувати про те, що вже на правовому рівні закріплена панівна карально-репресивна політика радянської влади, впроваджений обвинувальний уклін, скорочені та спрощені впроваджені форми досудового слідства.

Обстановка, яка склалася в Україні після проголошення радянської влади, не давала можливості подальшому розвитку демократичного судового будівництва. З огляду на вищенаведене стає зрозумілим, що більшовицьке “правосуддя” не дотримувалося відповідних процесуальних прискіпливостей у кримінально-процесуальному провадженні. Залучення радянськими владними установами до пра­воохоронної діяльності випадкових людей, без врахування їхнього фаху і моральних якостей, які керувались у своїй діяльності лише “революційною правосвідомістю”, сприяло перетворенню злочинів проти людини на інструмент “правового” впливу.

Разом з тим, в розглянутий період все ж таки були закладені підвалини кримінального судочинства, які здебільшого визначатимуть подальше будівництво системи органів досудового слідства України у ХХ столітті.

Другий розділ “Розвиток та реорганізація органів розслідування в радянській Україні в 1920-х - 60-х роках” складається з трьох підрозділів, де висвітлюються найважливіші аспекти реформування кримінального та процесуаль­ного законодавства, а також реорганізації органів досудового слідства відповідно до правових змін, пов’язаних із прийняттям кримінально-процесуальних кодексів України від 1922, 1927 та 1960 років.

У першому підрозділі “Кримінально-процесуальні кодекси 1922 та 1927 рр. і проблеми попереднього слідства” автор зосередив основну увагу на структурних та функціональних змінах в системі органів досудового слідства, пов’язаних із прийняттям кримінально-процесуального кодексу 1922 року, та їх подальшою реорганізацією, закріпленою у положеннях відповідного кодексу 1927 року. Дисертант ґрунтовно доводить, що положення КПК 1922 року, декларуючи демократичні правові принципи, частково дублюючи положення відповідного кримінально-процесуального законодавства РРСФР, водночас, заклав підвалини у становленні радянської правової системи в Україні. Зміни, що відбулися у політичній обстановці в СРСР наприкінці 20-х рр., передусім пов’язані із становленням авторитарного державно-правового режиму “сталінізму”, потребували відповідних змін у правовій площині, що стало важливою передумовою для прийняття КПК 1927 р. Останній нормативний документ, зокрема, суттєво розширив перелік органів, які мали проводити досудове слідство.

У другому підрозділі “Діяльність слідчих органів в надзвичайних умовах  перебігу радянсько-німецької війни на теренах України” автор вивчає подальші структурно-функціональні зміни у кримінально-процесуальному провадженні, пов’язані із умовами військового часу. Відзначається, що в цей час найсуттєвішими з них стало: 1) надання додаткових повноважень слідчим органів військового коман­дування; 2) реґламентація діяльності специфічних органів кримінально-провад­ження військового типу – військових трибуналів; 3) впровадження прискорених та спрощених форм кримінально-процесуального провадження з метою максимальної економії процесуальних засобів. Автором проаналізовані вказані зміни в аспекті їх впливу на подальший розвиток об’єкту дослідження.

У третьому підрозділі “Прийняття кримінально-процесуального кодексу 1960 року та зміни в органах розслідування” автор аргументовано доводить, що найсуттєвіші зміни пов’язані із законодавчим впровадженням двох форм поперед­нього розслідування кримінальних справ: дізнання та попереднього слідства.

Дисертантом проаналізовані дискусійні питання щодо реформування сучас­ного кримінально-процесуального законодавства, зокрема проблемні питання структурних і функціональних змін у системі органів дізнання та досудового слідства, підслідності кримінальних справ, повноважень слідчого і особи, яка проводить дізнання, розглянутий сучасний стан та перспективи взаємодії слідчого і органу дізнання тощо.

         У висновках дисертаційного дослідження автор формулює низку концептуальних положень стосовно реформування органів дізнання і досудового слідства із врахування історичного досвіду та практичних потреб сьогодення.