Онишко О.Б. Становлення і розвиток сімейного права Другої Речі Посполитої (1918 - 1939 рр.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначається об’єкт і предмет, мета та завдання дослідження, методологічна основа, джерельна база, наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, хронологічні межі, відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – «Історіографія та джерельна база дослідження» – проаналізовано основні напрями розвитку історико-правової науки досліджуваної проблеми. При характеристиці джерельної бази дослідження авторка використала проблемний підхід, розкриваючи державно-правові процеси міжвоєнної Польщі, зокрема становлення і розвиток польського цивільного (сімейного) законодавства. Особлива увага приділяється сімейному праву та основним його інститутам.

Дотичні до теми дослідження проблеми викладені у працях сучасних вітчизняних істориків та істориків права, перш за все, таких як: З. Баран, М. Гетьманчук, В. Глиняний, Л. Зашкільняк, В. Кульчицький, М. Крикун, О. Липитчук, В. Макарчук, І. Настасяк, М. Страхов, І. Терлюк, Б. Тищик. Цю тему досліджували сучасні польські науковці Ю. Бардах, Т. Єдрущак, М. Каллас, Б. Леснодорський, М. Пієтрчак, Ф. Ришка, М. Суйка-Зєліньська, Є. Топольський.

Сімейне право Другої Речі Посполитої досліджували українські та польські правознавці міжвоєнного періоду, серед яких М. Аллерханд, Р. Вернер, А. Врублевський, С. Голомб, Я. Гуміньський, С. Дністрянський, Ф. Золль, Б. Колодзейський, Х. Конік, М. Лозинський, Р. Лонгчампс де Бер’є, Е. Маргуліс, Й. Печтах, Є. Познаньський та інші. Питання щодо розірвання шлюбу та сепарації за часів існування Другої Речі Посполитої стали предметом дослідження і сучасного польського історика права З. Зажицького.

Таким чином, історіографічний огляд дає підстави стверджувати, що увага вчених-юристів зосереджена переважно на систематизації та дослідженні правових норм і засад політичного, соціально-економічного та культурного розвитку Другої Речі Посполитої. Закономірності та особливості становлення, розвитку, функціонування норм шлюбно-сімейного права у міжвоєнній Польщі висвітлені лише побіжно і потребують детального вивчення.

У другому розділі – «Загальноправові засади дослідження становлення і розвитку сімейного права Другої Речі Посполитої» –висвітлено особливості формування та подальшого розвитку сімейного права міжвоєнної Польщі.

У підрозділі 2.1. «Формування державно-правового устрою Другої Речі Посполитої» зазначено, що територія міжвоєнної Польщі формувалася внаслідок розпаду великих імперій: Австро-Угорщини, Німеччини та Росії у період з 1918 до 1923 рр. Від початку створення Польща вважалася суверенною демократичною державою, з парламентською формою правління та принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову, про що зазначалося у Березневій Конституції 1921 р., яка передбачала  розширення кола прав громадян. Зокрема, до політичних прав громадян належали активне і пасивне виборче право, право формувати Сейм, Сенат та органи самоврядування; до громадянських прав – рівність перед законом, право на захист життя, здоров’я, власності, право на відшкодування шкоди, завданої державними органами; до соціальних прав – право на охорону праці та праці неповнолітніх, заборона на використання праці дітей, що не досягли 15 років, право на соціальне забезпечення у разі втрати працездатності чи безробіття; право на охорону материнства; право на безкоштовне навчання у державних школах.

Державний переворот у травні 1926 р. привів до розширення повноважень Президента Польщі, зокрема, у частині прийняття розпоряджень, що мали силу закону та обмежив права Сейму. Внаслідок цього з часом була прийнята Конституція 1935 р., яка зосереджувала верховну державну владу в руках Президента (після смерті Ю. Пілсудського правляча верхівка держави посилила тоталітарні методи керівництва, вдалася до повного придушення опозиції та зміцнення диктатури).

У підрозділі 2.2. «Особливості розвитку сімейного права в системі права Другої Речі Посполитої» зазначено, що до складу Республіки Польща, крім польських, увійшли етнічно непольські землі з відмінними традиціями, менталітетом, правовими системами. Законодавча база міжвоєнної Польщі являла собою яскравий зразок партикуляризму, а саме: у кожному регіоні діяла конкретна система права, яка залишилася в силі й після розпаду великих імперій. Такий стан у сфері сімейного і загалом цивільного права тривав у Польщі аж до прийняття нових цивільного та сімейного кодексів (1964 р.).

У червні 1919 р. для уніфікації та кодифікації законодавства було створено Кодифікаційну комісію. Так, були прийняті Кримінальний кодекс та Закон про правопорушення 1932 р., Кримінально-процесуальний кодекс 1929 р., Зобов’язальний кодекс 1934 р., ч. І Торгового кодексу 1934 р., Цивільно-процесуальний кодекс 1930 р. та інші.

Сімейне право не становило самостійної галузі права і розглядалося як частина цивільного. Так, на території Другої Речі Посполитої діяли сімейні норми, які містилися у кодифікованих актах, а саме: Австрійському цивільному кодексі 1811 р., Німецькому цивільному кодексі 1896 р., Зводі законів Російської імперії 1832 р., Польському цивільному кодексі 1825 р., Положенні про шлюб 1836 р., Угорському законі про шлюб 1894 р. Для узгодження між собою такого розмаїття чинних нормативно-правових актів  у 1926 р. були прийняті «Міждільничий закон» та «Міжнародний закон», які врегульовували сімейні правовідносини залежно від місця проживання подружжя.

У третьому розділі – «Правові основи укладення та припинення шлюбу у Другій Речі Посполитій» – розглянуто поняття, підстави та особливості укладення і припинення шлюбу та визнання його недійсним.

У підрозділі 3.1 «Поняття та умови укладення шлюбу» вказано, що жоден із чинних нормативних актів часів існування Другої Речі Посполитої поняття шлюбу не містив, але правова польська доктрина містить гіпотезу, яка вказує на те, що польський термін шлюб («malzeństwo») виник із поєднання двох слов’янських визначень – «мал» (уклад), або «на мал» (урочистість) і «жена» (дружина). Це могло означати урочисте взяття чоловіком жінки за дружину. Умови для укладення шлюбу у міжвоєнній Польщі були наступними: згода сторін, досягнення нареченими шлюбного віку, подання попередніх оголошень про укладення шлюбу у церкві чи магістраті, відсутність шлюбного зв’язку, отримання дозволу батьків (опікунів), у випадку укладення шлюбу неповнолітніми та командування (для військовослужбовців та поліцейських).

У підрозділі 3.2 «Припинення шлюбу та визнання шлюбу недійсним» охарактеризовано, що припинення шлюбу відбувалося внаслідок смерті одного з подружжя та розірвання шлюбу. Факт смерті підтверджувався свідоцтвом про смерть, або рішенням суду у випадку безвісної відсутності одного з подружжя протягом десяти років. Визнання шлюбу недійсним здійснювалося за рішенням церковного або державного судів.

Усі згадані Кодекси передбачали розлучення. Розлучення було заборонене тільки подружжю римо-католицького віросповідання, дозволялася лише сепарація (передбачала усі наслідки розлучення, крім вступу чоловіка та дружини у повторний шлюб). Натомість, «Міжрегіональний закон» 1926 р. (ст. 14) дозволяв такому подружжю розірвати шлюб за умови зміни місця проживання на регіон, де діяли норми або Німецького цивільного кодексу 1896 р., або Угорського закону про шлюб 1894 р. Аналогічне правило було чинним і відповідно до Австрійського цивільного кодексу 1811 р. за умови прийняття іншого віросповідання.

Основними причинами розлучення та сепарації, які містили усі чинні на той час у Польщі законодавчі акти, були: подружня зрада; непереборна відраза; нанесення тілесних ушкоджень та погрози життю і здоров’ю; вчинення однією з сторін злочину; багатоженство; умисне залишення другого з подружжя; зневага; аморальна поведінка; психічне захворювання.

Основними причинами визнання шлюбу недійсним були: недотримання відповідної форми укладення шлюбу; відсутність попередніх оголошень про шлюб; недієздатність одного з подружжя на момент укладення шлюбу; укладення шлюбу з особою, з якою було вчинено подружню зраду; укладення шлюбу неповнолітніми. Однією із причин визнання шлюбу недійсним, передбаченою лише Зводом законів Російської імперії 1832 р., було укладення шлюбу особами віком 80 років і старшими.

Щодо юрисдикції судів, то на колишніх австрійських і німецьких територіях та на територіях Спіжа і Орави справи про розлучення, сепарацію та визнання шлюбу недійсним розглядали світські суди незалежно від віросповідання подружжя. На території колишнього Конгресового Королівства та на колишніх підросійських землях сімейні справи розглядали лише церковні суди відповідного віросповідання.

У четвертому розділі – «Права і обов’язки подружжя, батьків та дітей» – охарактеризовано особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя, а також права і обов’язки батьків та дітей.

У підрозділі 4.1 «Особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя» визначено, що основними немайновими обов’язками подружжя, на які вказували норми єдиного національного сімейного законодавства, прийняті Сеймом щодо відносин подружжя, незалежно від віросповідання, були: 1) подружня вірність; 2) взаємопідтримка; 3) взаємодопомога та належні вчинки. Інші подружні обов’язки, зокрема такі, як обов’язок дружини носити прізвище чоловіка, спільне проживання, заступництво та охорона, а також право дружини виступати суб’єктом підприємницької діяльності, рівноправ’я подружжя були передбачені усіма законодавчими актами, що діяли на території міжвоєнної Польщі.

Звід законів Російської імперії 1832 р. (ст. 109), Австрійський цивільний кодекс 1811 р. (§ 91) і Угорський закон про шлюб 1894 р. (§ 78) передбачали перевагу системи сепарації у майнових стосунках подружжя. Лише згідно з законодавством колишніх підросійських територій, чоловікові потрібне було окреме уповноваження на розпорядження власністю дружини. Відповідно до Австрійського цивільного кодексу 1811 р. та Угорського закону про шлюб 1894 р. таке уповноваження надавалося автоматично разом з укладенням шлюбу. Німецький цивільний кодекс 1896 р. (§ 1363) передбачав існування системи особливої законодавчої процедури, за якою після укладення шлюбу чоловік отримував право на управління та використання власності дружини. Польський цивільний кодекс 1825 р. (ст. 192) передбачав лише спільну сумісну власність подружжя, користування якою належало чоловікові. У разі недобросовісного користування спільною сумісною власністю дружина мала право позбавити його такої можливості у судовому порядку

У підрозділі 4.2 «Права і обов’язки батьків та дітей, що виникали із шлюбної та позашлюбної спорідненості» зазначено, що основним засобом для здійснення батьківських прав та виконання обов’язків була батьківська влада, якою користувалися як батько, так і матір, але слово батька було вирішальним. У разі смерті батька, визнання його недієздатним, засудження за тяжкий злочин така влада переходила до матері, хоча й не в повному обсязі, особливо при управлінні та розпорядженні власністю дитини.

Основними немайновими обов’язками батьків щодо дітей, народжених у шлюбі, були годування, утримання, виховання та забезпечення. Обов’язок забезпечення містився лише у Німецькому цивільному кодексі 1896 р. та стосувався лише надання донькам посагу у випадку їх заміжжя.

Батьки виконували також обов’язок щодо навчання дітей, як це було передбачено Конституцією 1921 р. (ст. 94) у зв’язку із запровадженням на території Польщі загальнообов’язкової початкової освіти.

Обов’язок виплати аліментів на дітей, відповідно до всіх чинних кодексів, покладався на чоловіка.

Становище позашлюбних дітей у міжвоєнній Польщі характеризува­лося тим, що позашлюбна дитина не мала жодних прав та обов’язків по відношенню до родини батька (права на прізвище, спадщину, утримання тощо), а відповідно до Польського цивільного кодексу 1825 р. (ст.ст. 299–303) – і до родини матері. Чинне законодавство тогочасної Польщі для визнання батьківства (материнства) відводило від 302 (відповідно до Німецького цивільного кодексу 1896 р.)до 306 днів з дня народження дитини.