Ринажевський Б.М. Становлення національної державності в Закарпатті (1918 - 1939 рр.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність досліджуваної теми, визначена мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, охарактеризована методологічна основа дисертації, окреслена наукова новизна та практичне значення отриманих  результатів, викладено відомості про апробацію і структуру роботи.

У першому розділі „Огляд літератури та джерел за темою дисертації” автор, беручи до уваги існування різноманітної літератури міждисциплінарного характеру, стисло окреслив лише провідні аспекти проблеми.

Одними з перших період феодалізму та зародки капіталістичних відносин на Закарпатті досліджували М.Лелекач, Т.Сопко, Я.Штернберг, І.Шульга, які доводили приналежність закарпатських українців до української нації, їх взаємозв’язки з іншими частинами українських земель.

Після того, як Закарпаття було приєднане до Чехословаччини, різні аспекти її правового статусу стали предметом досліджень чеських і словацьких вчених. Однак такі праці мали узагальнюючий і здебільшого пропагандист­ський характер.

Заслуговують на увагу праці Р.Душека і З.Пешки, де проаналізовано державно-правове становище Закарпаття у складі Чехословаччини, подана інтерпретація нормативно-правових актів, виданих центральними органами влади Чехословаччини. У плані висвітлення переваг чеської демократії написані праці Я.Брандейша, І.Камінського, Ф.Габріеля.

Перші дослідження українських авторів, присвячені проблемам становлення і розвитку української державності в Закарпатті – це праці О.Роздави (О.Бочковського) та Д.Дорошенка, в яких автори не виявили чіткої позиції щодо розв’язання проблем Закарпаття. І.Борщак з’ясовував місце Закарпаття на політичній арені світу після Паризької мирної конференції
1919 р. В.Завадовський відобразив статус Закарпаття в політичній системі Чехословаччини.

Вивченню правового статусу Закарпаття присвятили праці українські вчені, котрі жили в США і Канаді. О. Росоха досліджував Сейм Карпатської України. П.Стерчо у монографії „Карпатоукраїнська держава” детально проаналізував міжнародне становище Карпатської України, дав оцінку внутрішньополітичній діяльності уряду А.Волошина. Позитивним аспектом дослідження П.Стерча є великий статистичний матеріал, а також публікація окремих законодавчих актів. В.Маркусь доводить, що під час виборів до Сейму Карпатської України спеціально не були допущені опозиційні до українців політичні сили, однак причин цих заходів не аналізує. І.Садварій у праці „Змова проти Карпатської України” розглянув протистояння між чеськими вояками і січовиками Карпатської України. Він також дотримується думки, що політичний режим уряду А.Волошина був недемократичним. Окрему позицію стосовно державотворчих процесів у Закарпатті займає П.Магочій. Праці А.Штефана, Т.Беднаржової висвітлюють постать А.Волошина.

Питання про входження Закарпаття до складу Чехословаччини і політико-правове становище краю розглядали українські вчені, які творили у післявоєнний період. Вони стверджували, що Закарпаття насильно було приєднане до ЧСР. З погляду радянських дослідників „випали” позитивні наслідки соціально-економічної політики чехословацького уряду у Закарпатті. Радянські вчені замовчували й те, що поширення парламентсько-конституційної, правової системи Чехословаччини на Підкарпатську Русь сприяло становленню там у міжвоєнні роки елементів громадянського сус­пільства. Це характерно для праць Ю.Сливки, С.Співака, О.Мельникової та ін.

У низці праць, присвячених історії Закарпаття, питання Карпатської України висвітлювалися однобічно, суб’єктивно, а національно-визвольний рух розглядався як антинародна діяльність націоналістів. Саме в такому руслі написані праці М.Климпотюка, С.Пруниці, С.Білака.

Дотичність до теми дисертаційного дослідження мають праці львівських науковців В.Кульчицького та Б.Тищика, де ґрунтовно розкрито процес розвитку Закарпаття у роки розпаду феодалізму і становлення капіталізму.

Певним теоретичним фундаментом при написанні дисертаційної праці слугували наукові дослідження М.Болдижара, М.Вегеша, Я.Малика й інших сучасних українських дослідників. Чимало науковців намагаються по-новому, об’єктивно, на основі раніше недоступних документів з’ясувати ті чи інші проблеми політичного і державотворчого життя закарпатських українців. Це насамперед характерне для праць М.Вегеша, С.Віднянського, В.Задорожного, І.Гапоненка та ін. Вперше в історико-правовому сенсі розглянули окремі проблеми Закарпаття В.Лемак та І.Ліхтей. Значний внесок у дослідження правової системи Чехословаччини міжвоєнного періоду, яка поширювалася на Закарпаття, зробив Ю.Бисага.

Матеріалами для написання дисертації слугували також мемуари державних і політичних діячів, які у різний час жили і працювали в Закарпатті, в тому числі В.Гренджі-Донського, А.Клочурака, Ю.Химинця, А.Штефана. Автори використовували документальні матеріали, однак дехто з них ідеалізував події, в яких брав безпосередню участь. Це саме можна сказати і про праці мемуарного характеру одного з фундаторів української націології О.Бочковського.

Особливу цінність для дослідження становили збірники, де були опублі­ковані як офіційно-ділові матеріали виступи депутатів різних парламентських груп, тексти (чи витяги) нормативно-правових актів, що стосувалися проблем суспільно-політичного життя Закарпаття, багатотомні збірники, в яких друкувалися закони Чехословаччини; у дисертації використано відозви та звернення політичних і державних лідерів Закарпаття з приводу досліджуваних у дисертації проблем, виступи і промови державних та політичних лідерів краю і Чехословаччини, в тому числі звернення А.Воло­шина, М.Ганчина, Е.Бенеша.

Використовуючи документально підтверджені результати, отримані дослідниками у попередні роки, новітні досягнення науковців із проблем, досліджуваних у дисертації. Автор ввів у науковий обіг нові архівні джерела та інші документальні матеріали. У дисертації використані документи Закар­патського обласного державного архіву. Так, матеріали Президії крайового управління і Президії земського уряду Підкарпатської Русі (ф.2), Міністерства внутрішніх справ Карпатської України (ф.4с/18), Мукачівського жупанського правління (ф.12), Президії цивільного управління Підкарпатської Русі (ф.29) дали змогу з’ясувати політико-правове становище і складні процеси соціально-економічного, суспільно-політичного та національно-культурного розвитку Підкарпатської Русі – Карпатської України в складі ЧСР, проблеми функціо­нування в краї парламентської форми державного правління й інших мало­досліджених питань.

Певну пізнавальну цінність для дослідження державотворчих процесів Закарпаття мають матеріали ф. 21 (Крайове управління Підкарпатської Русі) ф.1148 (Центральна Народна Рада в Хусті), ф. 72 (Товариство „Просвіта”), ф. 1056 (Микола і Юрій Бращайки). Аналіз документів допоміг з’ясувати такі складні питання, як спроба державного перевороту, антиукраїнська і античеська діяльність проугорськи налаштованих політичних сил, суперечливі відносини між чехословацьким і карпатоукраїнським урядом. Дисертант опрацював матеріали 17 фондів Закарпатського обласного державного архіву.

Архівні документи доповнено матеріалами закарпатської та галицької періодики. Це, зокрема газети „Нова свобода”, „Діло”, „Українське юнацтво”, „Нова зоря” та ін.

Отже, використовуючи значний масив джерел, автор дослідив недостатньо вивчену проблему державотворчих процесів на Закарпатті у міжвоєнний період.

Другий розділ “Боротьба населення Закарпаття за право національну державність (1918 – 1919 рр.” складається із чотирьох підрозділів. У першому з них – “Правовий статус Закарпаття у складі Угорщини після Першої світової війни” – з’ясовуються передумови та висвітлюються події, внаслідок яких Закарпаття було введено до складу Угорщини. Дисертант, зокрема, доводить, що створена у Будапешті 31 жовтня 1918 р. Угорська національна рада, яка, проголосивши Угорщину “незалежною народною республікою”, хоча й декларувала про  створення  необхідних умов для того, щоби народи колишньої Габсбурзької монархії могли жити і налагоджувати з іншими державами правові відносини, проте була зацікавлена в збереженні територіальної єдності Угорщини, тому не хотіла втрачати Закарпаття. У зв’язку з цим угорська влада почала активну пропаганду серед населення краю, обіцяючи надати відповідні юридичні права й українцям Закарпаття. Уряд Карольї приступив до розроблення й реалізації низки конкретних нормативно-правових актів. Для відвернення уваги закарпатців від участі в національно-визвольних змаганнях був прийнятий Закон № 10 “Про автономію руської нації, проживаючої в Угорщині” (у літературі цей закон відомий під назвою “Закон про Руську Крайну”), ухвалений угорським урядом 21 грудня 1918 р. і опублікований 25 грудня 1918 р.

Всебічно проаналізувавши цей закон, дисертант відзначив позитивні  та негативні його аспекти для українців Закарпаття. Так, позитивним для українських закарпатців було передусім те, що Закон вперше визначав  державно-правове становище Закарпаття. Адже досі Закарпаття з назвою “Угорська Русь” входило до складу Угорського Королівства – частини дуалістичної Австро-Угорщини. В цьому державному утворенні Угорська Русь була позбавлена не лише державно-правового статусу, а й навіть не мала статусу  окремої адміністративно-територіальної одиниці. Позитивним було і те, що на підставі нормативного акту був призначений уряд Руської Крайни й обраний її законодавчий орган – Народний сейм, що складався із 36 депутатів.     Закон № 10 фактично був лише тактичним маневром для дезорганізації українців Закарпаття. Адже так звана культурно-національна автономія, обіцяна ним, фактично нічого не давала українцям цього краю. Хоча, наприклад, Закон обіцяв закарпатським українцям самоврядування у справах адміністрації, освіти, релігії й мови, однак він не вносив змін у політичне становище. У ньому, наприклад, жодними параграфами не зумовлювалися політичні права населення краю,  свобода слова, організацій тощо. Отже, внаслідок всебічного вивчення Закону встановлено, що він для русинів, які проживали в Угорщині, в юридичному сенсі був просто відпискою, тому більшість українського населення краю сприйняли його скептично.

У другому  підрозділі – “Боротьба українців Закарпаття за національне самовизна­чення і возз'єднання з Надніпрянською Україною і Галичиною” – висвітлено прагнення закарпатських українців до возз’єднання з  єдинокров­ними братами-українцями Галичини та Наддніпрянщини, що, як доведено у дисертації на основі аналізу чисельних різнотипових джерел, особливо активізувалося із державотворчими процесами, які відбувалися восени 1918 р. у Наддніпрянській Україні й у Східній Галичині. Такий висновок, зокрема, зроблено на основі аналізу багатьох ухвал і резолюцій сільських зборів, що масово відбувалися по всьому Закарпатті у грудні 1918 р. Щоб протидіяти цим намірам, у Будапешті був скликаний собор “угорських русинів”, який, на думку його організаторів,  повинен був з юридичного погляду донести “бажання” закарпатських українців залишитися в складі Угорщини на правах автономії. В дисертації показано перебіг цього собору, на конкретних фактах доведено його правову неспроможність. Водночас зазначено, що майбутній державно-правовий статус Закарпаття визначався й іншим шляхом – створенням місцевих народних рад та їх рішеннями. Задум організації таких рад виник ще у вересні 1918 р. передовсім під впливом національно-визвольного руху на теренах Російської імперії, до складу якої входила Україна. Цю ідею принесли в Закарпаття вояки – вихідці з цього краю, які у складі Австро-Угорського війська воювали проти Російської імперії і потрапили у полон.

Першу Руську народну раду було організовано 8 листопада 1918 р. на зборах жителів с. Стара Любовна. У дисертації показано підготовку до зборів і відображено їх перебіг, всебічно проаналізовано резолюцію, прийняту зборами, обґрунтовано, чому для об’єктивнішого з’ясування майбутнього правового статусу Закарпаття була розроблена спеціальна анкета, яку впродовж листопада 1918 р. ініціатори скликання цієї ради розіслали в усі села округи.

Відгукуючись на заклик Любовнянської ради, селяни почали органі­зовувати місцеві сільські відділи, які накреслювали програму своєї діяльності та контролювали її проведення. Причому, як доведено у дисертації, це були самодостатні, юридично завершені органи місцевого самоврядування, діяльність яких охоплювала широке коло найрізноманітніших проблем. Ця діяль­ність, зокрема, всебічно проілюстрована в дисертації на прикладі  Виш­ньо-Верховинської Руської народної ради, оформленої як один з відділів Любовнянської Ради. Отже, встановлено, що ради стали реальною правовою силою з чітко окресленим статусом діяльності, які виконували функції органів державної влади.      

Водночас у дисертації проаналізовані  спроби домогтися на законо­давчому рівні входження Закарпаття до Угорщини, що  намагалися протягти проугорськи налаштовані закарпатці.

Не залишилося поза увагою і скликання Хустського з’їзду, який часто називають Хустським Всенародним конгресом (у  роботі цього з’їзду взяло участь понад 1500 делегатів з 175 населених пунктів краю). Резолюція, прийнята на цьому конгресі, визнавала недійсним Закон  № 10 від 21 грудня 1918 р. та існування Руської Крайни під протекторатом Угорщини, проголошу­вала возз’єднання Закарпаття з УНР, акцентувала на правовій основі його скликання.

Однак у зв’язку з окупацією України радянськими військами й усклад­ненням міжнародної ситуації всі раніше прийняті правові акти закарпатських українців не були реалізовані. За цих умов українські лідери Закарпаття, щоб не допустити нової окупації краю Угорщиною чи Румунією, змушені були шукати нових шляхів. До пошуку виходу із ситуації прилучилися й інші держави. Однак доки статус Закарпаття вирішували на міжнародній арені, в східній частині Закарпаття, у невеликому гірському с. Ясіні, виникла нова “держава” – Гуцульська Республіка. Про її діяльність йдеться у третьому підрозділі – “Створення Гуцульської Республіки як державно-національного утворення та її правовий статус”.

Дисертант наголошує на тому, що розвиток Республіки був підготов­лений усім ходом історії і відчуттям державотворчих прагнень українського населення. Причини появи нового державно-правового об’єднання саме на сході Закарпаття дисертант пояснює такими факторами: вищим рівнем національної свідомості населення цієї частини краю; збереженням давніх, ще з доби опришківства, традицій; через  цю частину краю у роки війни чотири рази проходив фронт, внаслідок чого населення страждало від терору воюючих сторін, що сформувало природне бажання самостійно визначати власну долю; колоніальна політика та порушення національних прав, зневажливе ставлення до місцевого населення Австро-Угорщини та угорського уряду Карольї спричинили бажання відділитися від Угорщини; віддаленість від центральних районів Угорщини, військова та моральна допомога Західноукраїнської Народної Республіки; наявність у місцевому середовищі талановитих провідників національно-визвольного руху тощо. Висвітлюючи виникнення та правове оформлення Гуцульської Республіки, автор виділив та проаналізував основні  етапи  її діяльності.

У четвертому підрозділі – “Радянський режим на Закарпатті: політико-правові аспекти функціонування” зазначається,  що після того, як наприкінці листопада 1918 р. при ЦК компартії Угорщини почали діяти національні комуністичні групи, була сформована партійна організація комуністів Руської Крайни. На території Закарпаття, де встановилася радянська влада, структура органів управління дублювала в основних рисах структуру влади в радянській Угорщині. Зокрема, постанова Революційної урядової ради 2 квітня 1919 р. визначила структуру і порядок створення органів державного апарату. Верховну владу здійснювала загальнодержавна сесія робітничих, солдатських і сільських рад. Місцевими органами були сільські, міські, окружні та жупні ради. Закарпаття поділялося на 30 округів і чотири жупи. Щоб надати демократичності формам правління, передбачалося проведення на Закарпатті (7–14 квітня 1919 р.) перевиборів до місцевих рад. Для цього у кожному населеному пункті створювалися виборчі комісії, головою яких спеціальним рішенням міністерства внутрішніх справ призначався так званий політичний повірений. Він стежив за тим, щоби обиралися лише потрібні владі особи. Зробити це було нескладно, тим паче, що при необхідності вибори, які передбачали закриту процедуру голосування, нерідко проводилися відкритим голосуванням.           

За виконанням усіх розпоряджень, законів і постанов відповідали прокурори. У випадку невиконання постанов і розпоряджень порушників очікувала сувора кара, часто навіть смертна, яка, зрештою, була чи не єдиним видом покарання більшовиків проти їхніх політичних опонентів. Щоб надати цим вирокам демократичності, комуністи, ліквідувавши старий судовий апарат, створили революційні трибунали, членами яких найчастіше ставали робітники і колишні вояки. Ніхто з них не мав юридичної освіти, а вироки й ухвали найчастіше обгрунтовувалися революційною доцільністю, тому про об’єктив­ність такого суду не може бути й мови. Загалом радянська влада на Закарпатті проіснувала лише 36 днів. Однак її політику не сприйняло навіть найбідніше селянство і малочисельний робітничий клас, для яких нова влада у всьому оголошувала пріоритет. Це певною мірою можна пояснити й тим, що більшовицька влада зародилася і розвивалася не в самому Закарпатті, а була принесена до цього краю, тому так легко розпалася. 

Третій розділ дисертації – “Соціально-політичне і правове становище Закарпаття у складі Чехословаччини” – складається з трьох підрозділів. Виходячи з того, що уже з початку 1918 р. на хід майбутніх державно-правових подій в Закарпатті впливали українські емігранти із Закарпаття, які проживали у США, дисертант у першому підрозділі – “Закарпатська еміграція у США та її участь у політико-правовому визначенні статусу краю” –  визначає значення еміграції у політико-правовому житті краю, окреслює основні напрями її діяльності, показує боротьбу українських емігрантів проти російських, чеських та угорських емігрантів стосовно визначення правового статусу Закарпаття. Водночас аналіз рішень, ухвал різних зборів та організацій закарпатських українських еміграційних організацій засвідчив, що навіть серед українських еміграційних кіл Закарпаття не було єдності у поглядах стосовно майбутнього правового статусу їхнього краю. Ситуація змінилася з утворенням Аме­риканської народної ради угро-русинів, яка об’єднала майже всі проукраїнськи налаштовані групи емігрантів-закарпатців і проголосила себе законним представником усієї “угро-руської еміграції”. Законодавчу діяльність вона розпочала з прийняття так званої Гомстедської резолюції (за назвою міста Гомстед, що в Пенсильванії), де простежувалися певні правові аспекти майбутнього устрою Закарпаття й акцентувалося на автономії Закарпаття, хоча при цьому домагання автономії не було конкретизованим.

Однак у випадку неможливості реалізувати Гомстедську резолюцію лідери закарпатських українців дістали згоду від президента В.Вільсона на пошуки з’єднання з такими сусідами, як чехи та словаки, щоби вступити з ними до федерації, і пораду Американській народній раді русинів вступити до Середньоєвропейського демократичного об’єднання, головою якого був Т.Масарик. Водночас члени ради запропонували Т.Масарикові проект федеративної злуки Закарпаття з Чехословаччиною. Т.Масарик пообіцяв у випадку приєднання цього українського краю до Чехословацької республіки надати повну автономію й визначити кордони Закарпаття на користь українців. На це погодилася й Американська народна рада. Однак, дотримуючись відповідних процесуальних норм, Т.Масарик слушно зауважив, що світове співтовариство може вважати таке рішення неправомірним з юридичного погляду, оскільки воно репрезентує лише думку членів Американської народної ради. Тому було ухвалено провести серед усіх русинів США плебісцит.

У дисертації детально проаналізовано підготовку до проведення плебісциту, охарактеризовано його роль у правовому забезпеченні державо­творення в Закарпатті. Рішення плебісциту мало чинність, оскільки вважалося виявом народної волі, а не окремих політичних лідерів Закарпаття. Отже, обгрунтовано, що з ініціативи українських емігрантів у США, вихідців із Закарпаття, врешті-решт були закладені правові норми входження Закарпаття як автономної частини до складу Чехословаччини, що на цьому етапі це було позитивним явищем, адже український уряд Галичини, до злуки з яким тяжіли закарпатці, ще не визнавала світова громадськість.      

Другий підрозділ третього розділу дисертації – “Політико-правові аспекти входження Закарпаття до складу Чехословацької Республіки” присвячений висвітленню суспільно-політичних передумов та аналізу створення законодавчої основи для введення Закарпаття до складу Чехословаччини. Дисертант акцентує на тому, що поразка національно-визвольних змагань негативно позначилася на політичному житті закарпатських українців, перед якими постала необхідність чіткого правового вибору. Адже ні до тієї частини України, яка була під владою Польщі, ані до тієї, де свій лад встановила більшовицька Росія, закарпатці не могли приєднатися, оскільки їх край відразу ж став би колоніальним придатком Росії чи Польщі. Не влаштовувала закарпатців і румунська чи угорська орієнтації. Тому вихід залишався один – Чехословаччина, яка задекларувала себе як правова демократична держава. Водночас у дисертації наголошується на ролі світового співтовариства у приєднанні Закарпаття до Чехословаччини, звернена увага на внутрішні аспекти, що активізували процес приєднання краю до Чехословаччини, виділяється діяльність Центральної руської народної ради (за її створення висловилося 1200 делегатів з Пряшева, Ужгорода, Хуста). 

У дисертації докладно проаналізовано такі правові документи, за якими  Закарпаття було введено до складу Чехословацької Республіки (протокол постанов Американської народної ради русинів у Скрентоні 12 листопада 1918 р.; результати плебісциту американських емігрантів Підкарпаття; ухвали Пряшівської Народної Ради 7 січня 1919 р.; меморандум Народної ради у Сваляві 16 грудня 1918 р.; ухвали Центральної Руської народної ради в Ужгороді 8 травня 1919 р.; договір Паризької мирної конференції в Сен-Жермені). Розкрито зміст першого нормативного акту, який визначив правовий статус органів державного управління на теренах Закарпаття –  Генерального  статуту про організацію адміністрації Підкарпатської Русі, виданого Радою Міністрів ЧСР і введеного в дію 18 листопада 1919 р. На основі всебічного аналізу законодавчих актів, які зумовили входження Закарпаття до складу Чехословаччини, дисертант довів, що широко розрекламована чехословацька демократія для Закарпаття виявилася насправді не дуже демократичною і справедливою.  

Про те, як функціонувала правова система і здійснювалося державне управління в Закарпатті після його приєднання до Чехословацької Республіки, з’ясовується у третьому підрозділі – “Чехословацька правова система й апарат управління на Закарпатті (1920 – 1938 рр.)”, де обґрунтовано значення основних положень Конституції Чехословаччини і зроблено порівняння їх із положен­нями Сен-Жерменського договору. Конституція Чехо­сло­ваччини, ззазначається в дисертації, істотно применшувала  суспільно-політичне життя закарпатських українців.  Загалом автор дійшов висновку, що у міжвоєнний період Закарпаття перебувало в неоднозначній політико-правовій ситуації. Ввійшовши до складу Чехословаччини на найдемократичніших засадах, що ґрунтувалися на широкому спектрі законодавчих актів, воно внаслідок об’єктивних і суб'єктивних суспільно-політичних причин не дочекалося обіцяної автономії. Закони, що діяли на теренах Чехословаччини, хоча й були обов’язковими для виконання на всій території Чехословацької Республіки не завжди реалізувалися в Закарпатті, у зв’язку з чим українці краю відчували свою меншовартість.

Четвертий розділ дисертації – “Правові основи проголошення незалежної Карпато-Української держави” складається з двох підрозділів. У першому – “Політико-правові основи формування української державності на Закарпатті в умовах автономії в складі Чехословаччини” – на тлі міжнародних подій проаналізовано політичне становище Закарпаття у другій половині 30-х років, розкрито антинародну діяльність “Русскої народної ради”, акцентовано увагу на спробах консолідації закарпатських українців та їхніх вимогах надати їм обіцяну автономію. 

Вагому роль у дисертації  приділено передумовам формування першого автономного уряду Підкарпатської Русі, що почав діяльність 11 жовтня 1938 р. Водночас проаналізовані недоліки в діяльності цього уряду, що привели до відставки кількох міністрів і призначення на посаду голови уряду Підкар­патської Русі А.Волошина. Позитивно оцінена державотворча діяльність А.Во­ло­шина, його роль у створенні Карпатської Січі – збройних формувань на Закарпатті.

У завершальному параграфі четвертого розділу – “Сейм Карпатської України та уконституювання української державності на Закарпатті” – подано детальний аналіз внесеної 22 листопада 1938 р. Народними зборами ЧСР поправки до Конституції у формі “Конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі”, розкрито його значення для суспільно-політичного життя краю.  

Не залишилися поза увагою причини проведення виборів до Сейму Карпатської України, вважаючи це за спробу її уряду передати тимчасовий мандат народу. Проаналізувавши  проведення цих виборів, автор дисертації дійшов висновку про високу політичну зрілість закарпатських українців, їхню волю і готовність до утворення незалежної та єдиної Української держави. 

У дисертації розкрито необхідність проголошення у березні 1939 р. незалежності і самостійності Карпатської України, проаналізована діяльність уряду та президента Карпатської України А.Волошина, показана згубна роль окупації Закарпаття угорськими військами.