Ясінська Л.Е. Становлення та розвиток інституту нотаріату в Україні (історико-правовий аспект)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, формулюються мета і завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі „Історіографія та джерела дослідження” аналізуються групи джерел, які становлять базу дисертаційного дослідження.

У процесі дослідження становлення і розвитку нотаріальної діяльності на різних етапах європейської історії здебільшого використано праці зарубіжних, у тому числі й російських, учених, зокрема: І. Вольмана, А. Гасмана, М. Ляпідевського, Л. Мандельштама, Ж. Маранд’єра, Ж. Пієпу, Ф. Ріко, Ж. Ріцфоля, А. Феміліді, І. Черемних, Ж. Ягра.

При висвітленні питань історії українського нотаріату опрацьовано такі матеріали: джерелознавчі (Я. Дашкевич, І. Кіку, О. Купчинський, О. Левицький, І. Лучицький), історико-правові (О. Бальцер, Т. Бондарук, М. Василенко, М. Владимирський-Буданов, Б. Греков, П. Добковський, А. Дубровіна, А. Загоровський, Б. Кістяківський, В. Кульчицький, Д. Малєц, В. Момотов, К. Неволін, А. Нольде, Б. Тищик, А. Ткач, І. Усенко, С. Юшков, А. Яковлів, В. Янін) та соціально-політичні (М. Грушевський, І. Крип’якевич, В. Дядиченко) дослідження з історії Київської Русі, Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини, царської Росії.

Аналізуючи розвиток нотаріату в умовах незалежної України, ми спиралися на здобутки як українських, так і російських та інших зарубіжних учених. Це праці В. Баранкової, В. Комарова, М. Мерлотті, Р. Ніклауса, Ж. Пієпу, Х. Пютцера, Л. Радзієвської, В. Рєпіна, С. Фурси, Є. Фурси, В. Черниша, І. Черемних, Г. Черемних, Ж. Ягра, В. Яркова.

Джерельну базу дисертації становлять нормативно-правові акти різних історичних періодів. Цінним джерелом стали матеріали, які зберігаються у фондах Державного архіву Львівської області. Зокрема, нами виявлено, опрацьовано і введено в історико-правовий обіг документи, що стосуються діяльності Львівської нотаріальної палати впродовж 1871-1939 рр. Крім того, опрацьовано архівні матеріали з фондів Державного архіву міста Києва та Державного архіву Київської області.

Другий розділ „Становлення та розвиток нотаріальної діяльності на різних етапах європейської історії” містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1. „Виникнення і юридична природа нотаріальної діяльності” зазначається, що найважливішими історичними передумовами зародження нотаріальної діяльності були виникнення писемності та економічний розвиток з його постійним розширенням цивільного обороту. Зростання кількості укладених правових угод потребувало додаткових гарантій забезпечення прав сторін. Такими гарантіями на початкових етапах розвитку суспільства виступали письмова форма та поява спеціальних осіб (писарів), які складали і посвідчували документи, а в деяких випадках і реєстрували їх.

Найбільш наближеними за змістом вчинюваних дій до сучасного нотаріату були інститути, вироблені римським правом. Численний штат писарів римської імперії вже не міг повністю задовольнити потребу в допомозі осіб із спеціальними юридичними знаннями, тому поряд з ними (приблизно в III ст. до н. е.) виник ще окремий клас вільних людей - табеліонів, які, не перебуваючи на державній службі, у вигляді вільного промислу займалися складанням юридичних актів. Саме в цьому інституті римського права міститься зародок того нотаріату, який, отримавши в Італії широку організацію з боку законодавця, разом з римським матеріальним правом був рецептований європейськими народами. Поряд із інститутом табеліонів, що розвивався на основі світського права, в царині християнської церкви виникла аналогічна йому установа – нотаріат, причому уже з VIII ст., запроваджені церквою світські нотаріуси, були піднесені до рангу державної посади та затверджувалися духовною владою. З цього часу ми вперше стикаємось із терміном notarii pyblici – публічний нотаріус.

У підрозділі 2.2. „Розвиток інституту нотаріату в середні віки” з’ясовано, що інститут табеліонату, який розвинувся в часи Римської імперії, зберігся без змін і після нашестя варварів. Аналіз формул і документів тих часів свідчить, що при їх складанні керувались переважно формулами і формулярами, виробленими ще в період Римської імперії, відтак дедалі більше готували сприятливий ґрунт для остаточної рецепції римського права.

Важливу роль у розвитку нотаріального інституту середньовічної Європи відіграли законодавчі постанови Карла Великого і Лотаря I. Остаточна організація нотаріального інституту в тому вигляді, в якому він був рецептований країнами Європи, а разом з ними і Україною, завершується статутами окремих італійських міст. Зайняття посади нотаріуса обумовлювалось обов’язковою авторизацією з боку імператора чи папи, проте право такої авторизації часто делегувалося ними іншим особам, як, наприклад, герцогам, графам, єпископам, містам, а іноді і самим нотаріальним корпораціям.

Аналіз історії розвитку інституту нотаріату феодальної Європи свідчить, що ті нотаріальні установи, які склалися під час правління Карла Великого, утвердилися та досягли повного розвитку лише в Італії, де для них був сприятливий ґрунт, підготовлений римським правом. У Франції ж і Німеччині вони проіснували недовго і згодом цілком занепали. Таке становище нотаріату в цих країнах тривало до того часу, поки в ХІІ ст. Франція, а у XІV ст. – Німеччина провели рецепцію нотаріального інституту у тому вигляді, в якому він існував у цей час в Італії (обов’язкова авторизація нотаріусів, певні вимоги до кандидата на посаду — стать, вік, моральні критерії, наявність юридичних знань, організація нотаріальних корпорацій, які наглядали за діяльністю її членів).

Підрозділ 2.3. „Нотаріат в окремих країнах Європи (XVIII – перша половина XX ст.)” присвячено аналізу розвитку інституту нотаріату XVIII – першої половини XX ст. в країнах Західної Європи, який відзначався своєю специфікою, що зумовлювалося багатьма причинами, пов’язаними передусім з різними шляхами історичного розвитку тої чи іншої країни, а також з правовою системою, яка там панувала. Простежуються особливості організації нотаріальної справи цього періоду на прикладі Франції і Німеччини – країн, звідки нотаріат був запозичений багатьма іншими державами.

Незважаючи на окремі відмінності в структурі та нотаріальних діях, інститут нотаріату у всіх країнах континентального права ґрунтується на спільних рисах, які в сукупності становлять так звану його латинську модель. Нотаріат „вільного”, латинського типу є своєрідною формою компромісу між делегуванням нотаріату базових для правової системи функцій публічної влади і виконанням цих завдань незалежним, висококваліфікованим і матеріально відповідальним за свої дії нотаріусом.

Третій розділ „Виникнення та особливості розвитку нотаріату в Україні (X-XX ст.)” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Зародження і розвиток нотаріальної діяльності в Україні до середини XIX ст.” досліджуються особливості становлення і розвитку нотаріальної діяльності в Україні періоду Київської Русі, Литовсько-руської держави та Гетьманщини. Відтак аналізуються відповідні положення Руської Правди, Литовських статутів (1529, 1566, 1588 рр.), інструкції гетьмана Данила Апостола судам від 13 липня 1730 р., “Процесу короткого приказного” 1734 р., “Суду і розправи в правах малоросійських”1750 р., “Прав, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р., “Екстракту із указів, інструкцій та установ” 1786 р., “Зібрання малоросійських прав” 1807 р., Зводу місцевих законів західних губерній 1837 р.

Умови для зародження нотаріату в Україні виникли з утворенням у IX ст. Київської Русі. Розглядаючи історію розвитку нотаріальної діяльності за українським правом, ми звернули увагу на явища, цілком аналогічні з тими, якими характеризувався історичний шлях цієї установи на Заході. Зобов’язання в той час, як правило, формулювалися в усній формі, причому використовувались різні символічні форми – так звані метки, могоричі, рукобиття, зв’язування рук та ін. Однак при укладенні деяких договорів вже Руська Правда вимагала присутності свідків (послухів). Питання про те, якою ж була у цей період форма угод, ніколи серйозно не ставилось в історико-юридичній науці. Вважалось, що грамотність не була поширеним явищем, відтак природно, що письмова форма договорів не була обов’язковою. Проте археологічні відкриття останніх десятиліть дають можливість значно розширити уявлення про форму угод епохи Київської Русі. Вони дають численний матеріал про високий рівень грамотності населення того часу.

Аналізуючи подальший процес розвитку нотаріальної діяльності в українському праві, можна стверджувати, що за часів Литовсько-Руської держави відбувся подальший її розвиток, який базувався на підвалинах, закладених Руською Правдою і звичаєвим правом. Та не слід відкидати і такого чинника, як вплив польського, німецького, а через них і  римського права. Встановлено, що в цей час більшість цивільно-правових угод укладались у письмовій формі, причому для дійсності окремих угод закон вимагав їхнього занесення до урядових книг. Спочатку пред’явлення й запис до урядових книг приватноправових актів мали на меті зафіксувати їх на майбутнє як доказів у судовому процесі. Але з плином часу запис набув іншого значення: з одного боку – при записі приватних актів уряд перевіряв їх з боку форми, право- й дієздатності учасників акта та його змісту, внаслідок чого записані до урядових книг акти набирали значення формальних, нотаріальних актів; при цьому сила засвідчення автентичності акта переносилась з оригіналу на офіційну виписку акта з урядової актової книги. З іншого боку, запис до урядових книг набув значення затвердження акта та означення моменту його дійсності: приватні акти, не подані до запису, вважалися за домашні і не мали повної доказової сили.

Порядок і форма укладення актів, структура і компетенція органів, що вчиняли нотаріальні дії з їх складення і засвідчення упродовж XVI- поч. XIX ст. зазнали незначної еволюції, адже джерелами нотаріального права здебільшого залишалися попередні нормативні приписи. Усі пам’ятки права цього періоду, які дають уявлення про діючі на Україні норми щодо порядку укладення цивільно-правових угод у цій частині майже цілком спираються на положення Литовських статутів.

Виявлено, що у збірнику “Екстракт із указів, інструкцій та установ 1786 р.” у частині ІІ “Про середні і нижчі малоросійські, раніше і нині існуючі суди і їх посади” вперше в історії українського нотаріату виявляємо згадку про посаду публічного нотаріуса, яка вводилась в апарат губернського магістрату.

У підрозділі 3.2. „Становлення нотаріату як окремого правового інституту (середина XIX – поч. XX ст.)” проаналізовано організаційно-правові основи нотаріату, визначені російською судовою реформою 60-х років XIX ст., проведеною царським урядом і в Україні.

З’ясовано, що внаслідок політичних обставин нотаріальна діяльність з кінця XVIII ст. на Лівобережній Україні і практично із середини ХІХ ст. на Правобережній Україні була відірвана від загальноєвропейських тенденцій і поєднана з історією російського нотаріату, який внаслідок низького рівня економічного розвитку, панування кріпосного права, поєднання судової і адміністративної влади розвивався значно повільнішими темпами. Головним недоліком російської системи нотаріальних установ була цілковита відсутність чіткої і єдиної організації. Відтак на підставі Положення про нотаріальну частину від 14 квітня 1866 р. в Росії було проведено нотаріальну реформу. Встановлено, що у Харківській губернії Положення про нотаріальну частину вводилось з 1 вересня 1868 р.; в округах Одеського окружного суду, Єкатеринославського та Херсонського – 30 квітня 1869 р.; в Полтавській губернії – 10 квітня 1869 р.; в Бессарабській області – 1 грудня 1869 р.; в Чорноморському окрузі – 1 січня 1871 р.; в Чернігівській губернії – 1 червня 1874 р.; в Київській, Подільській і Волинській губерніях – 29 червня 1880 р.

Виявлено, що в основу нотаріального інституту в Російській імперії було покладено такі негативні засади, як низький віковий, освітній і моральний цензи, великі застави, легкий іспит, відсутність екзаменаційної комісії нотаріусів, невизначеність службового становища, наявність добровільної домовленості з клієнтом щодо оплати нотаріальних дій, двоступенева система укріплення прав на нерухоме майно, відсутність професійної корпоративної організації нотаріусів. Проте Положення про нотаріальну частину, незважаючи на всі його недоліки, створило в Україні окремий інститут нотаріату та визначило його місце як органу публічної діяльності в системі судового відомства.

У підрозділі 3.3. „Особливості розвитку нотаріату на західноукраїнських землях” охарактеризовано розвиток нотаріальної діяльності на західноукраїнських землях упродовж XV- 30-х років XX ст.

Встановлено, що нотаріальні функції на західноукраїнських землях у складі Польщі виконували канцелярії судів, які вели так звані актові книги. Вписані писарем суду (якого часто називали нотаріус) в актові книги документи набували юридичної сили і на випадок виникнення в подальшому спору були основними, неспростовними доказами. Найдавніші гродські і земські книги, що велись на території сучасної Галичини, зберігаються у Львівському державному історичному архіві і датуються 1402, 1428, 1471 рр. (Холмські, Львівські, Галицькі, Жидачівські, Белзькі, Буські та ін.).

Як самостійний правовий інститут нотаріат був запроваджений в Галичині цісарським патентом від 7 лютого 1858 р., яким на її території з 1 листопада 1859 р. вводилось у дію австрійське нотаріальне Положення 1855 р. Саме з цієї дати починається історія галицького нотаріату як відокремленого від судової влади і незалежного правового інституту, що спирався на широке професійне самоврядування. А вже 25 липня 1871 р. було прийнято нове Положення про нотаріат, яке діяло у Галичині і після загарбання її Польщею (до 1934 р.).

Польський Закон про нотаріат 1933 року визначив нотаріуса як функціонера публічного, уповноваженого укладати і засвідчувати акти і документи, яким сторони зобов’язані або прагнуть надати юридичної сили, а також виконувати інші, передбачені у законі нотаріальні дії. Таке визначення підкреслювало публічний характер функцій нотаріуса, не визнаючи при цьому його державним службовцем, і надавало нотаріатові широкого професійного самоуправління. Австрійське і польське законодавство, яке впродовж семи десятиліть діяло на західноукраїнських землях, чітко визначало правовий статус, функції, порядок управління нотаріальних палат. Головними функціями цих органів професійного самоуправління були охорона честі і гідності своїх членів, здійснення нагляду за діяльністю нотаріусів, сприяння здійсненню заходів, спрямованих на зміцнення і розвиток нотаріального права, а також піклування про сумлінне і чесне виконання нотаріусами своїх обов’язків.

У 1939 р. польські нотаріальні органи були ліквідовані. Натомість, відповідно до наказу Наркомюсту УРСР, на західноукраїнських землях з 1 січня 1940 року розпочали свою діяльність радянські державні нотаріальні органи.

У підрозділі 3.4. „Організація нотаріальної справи в Радянській Україні” визначено особливості організації нотаріальної справи в радянський період вітчизняної історії та дано їм історико-правову оцінку.

З’ясовано, що після 1917 р. вільний нотаріат докорінно змінив свій правовий статус. Ліквідація приватної власності на землю, засоби виробництва, на нерухомість привела до нівелювання ролі і значення інституту нотаріату. Відбувалися часті та непродумані зміни в системі нотаріального законодавства, що проводились без об’єктивних, науково обґрунтованих передумов і не могли привести до позитивних результатів. В умовах домінування державної власності, заборони на зайняття підприємницькою діяльністю та комерційним посередництвом, монополії держави на зовнішньоекономічну діяльність нотаріат виступав у ролі непомітного додатку до правової системи держави. На його долю часто припадало формальне засвідчення порівняно невеликої кількості угод і оформлення документів про спадщину.

Четвертий розділ „Загальна характеристика сучасного етапу розвитку українського нотаріату” присвячено дослідженню організаційно-правових основ інституту нотаріату в сучасній Україні.

Результати дослідження дали змогу підтвердити висновок про те, що ознаки, притаманні нотаріальній діяльності загалом і професії нотаріуса зокрема, дають підставу віднести інститут нотаріату до публічно-правових інститутів.

Встановлено, що основні правові проблеми нотаріату, які відображають його організацію і діяльність, зводяться до необхідності визначення місця нотаріату в системі цивільної юрисдикції, оцінки потенціалу нотаріату у взаємодії із правоохоронною і податковими системами, раціоналізації нотаріальних процедур. Саме це приводить до появи цілого комплексу питань, вирішення яких характеризує становище нотаріату в сучасній Україні.

Виходячи з історичних традицій функціонування нотаріату в Україні, а також із нинішніх українських реалій і світових тенденцій, видається, що найприйнятнішим способом організації нотаріальної діяльності в Україні є діяльність нотаріату, яка ґрунтується на принципах латинського, тобто вільного, незалежного нотаріату. Запровадження нотаріату латинського типу в Україні та входження нашої країни в Міжнародну Спілку Латинського Нотаріату є оптимальним і прогресивним шляхом розвитку українського нотаріату.

На підставі проведеного дослідження нами зроблено спробу висловити деякі пропозиції щодо вдосконалення чинного українського законодавства про нотаріат.