Куфтирєв Суддівський розсуд у теорії права

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дослідження, вказується на зв'язок дослідження з науковими програмами, планами, темами, визначається мета та завдання дослідження, об’єкт, предмет та методи дослідження, його емпірична база, формулюється наукова новизна, розкривається теоретичне та практичне значення отриманих результатів, ступінь їх апробації.

Розділ 1 «Поняття та юридична природа суддівського розсуду» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття, ознаки та значення суддівського розсуду» аналізуються різноманітні підходи до визначення поняття «суддівський розсуд» (дискреція) у юридичній науці, що сформульовані вченими різних часів, країн та правничих шкіл. Проведено огляд найбільш відомих підходів вчених як радянської доби, так і сучасних вітчизняних і зарубіжних авторів, у тому числі і представників правничої науки пострадянського правового простору. Виявлено, що текстуально у процесуальному законодавстві дискретні норми не завжди сформульовані за безпосереднього вживання дефініції «розсуд». Дискретний характер носять і ті норми права, де фігурують традиційні для техніки українського нормотворення формули: «на думку суду»; «у випадку необхідності»; «враховуючи обставини справи»; «суд може»; «суд вправі» тощо. Тобто, будь-який випадок варіантності у реалізації правової норми свідчить про її дискретний характер.

Встановлено, що з лінгвістичної точки зору дискреція, як розсуд в українській мові є однокорінним словом із словами «суд», «правосуддя». Така подібність і генеалогічна спорідненість слів у мовному середовищі зустрічається досить рідко. Так, у близькій російській мові застосовується термін «усмотрение», яке не є однокорінним із словом «суд»; в англійській мові - латинське запозичення «discretion», яке також не є однокорінним із визначенням «суду» - «court», і у самій латині «discretiа» не має спільного  філологічного коріння із визначенням  суду – «judicia» (та інші види судів Стародавнього Риму); у досить близькій до української - польській мові, поняття розсуду подібне до української побутової лексики - «wgląd» (вугльод). Це у значній мірі прояснює позицію деяких науковців, які визначають розсуд в українській транслітерації як «угляд», що, на нашу думку, з огляду на польський варіант є діалектною калькою.

Вказана особливість, на нашу думку, не є простим збігом і лише підкреслює особливий статус суду як інституції у суспільному бутті, і його право на тлумачення і застосування правових норм. Власне кажучи, з етимологічної точки зору, «суд» і є тією інстанцією, яка здійснює в широкому розумінні «розсуд», виносить свої «судження» з приводу обставин справи, «розсуджуючи» сторони у правовому конфлікті, або здійснює «осудження» поведінки певного суб’єкта, що має ознаки протиправної, виражаючи суспільний «осуд» такого діяння та особи, яка його скоїла.

У роботі доводиться, що право суду на здійснення розсуду фактично є індикатором та показником рівня і якості правосуддя й судочинства у тій чи іншій країні, оскільки свідчить про реальність забезпечення і гарантованість незалежності суду від будь-яких впливів і втручань. Реалізація свободи дискреції суддею є наслідком забезпечення недоторканості суду.

Особливу увагу автор приділив співвідношенню понять «суддівський» та «судовий» розсуд. На базі спеціальних досліджень автором було встановлено, що у правовідносинах правосуддя дані категорії є синонімами, позаяк поняття «суд» та «суддя» при відправлянні правосуддя мають тотожний юридичний зміст, що підтверджується відповідними посиланнями на нормативні акти. Дані поняття мають диференційоване значення у правовідносинах судоустрою, при визначенні службово-трудового статусу судді як працівника, у приватноправових відносинах, де суд виступає як юридична особа у цивільно-правовому обігу. Узагальнюючи викладене, можна прийти до висновку, що поняття суддівський і судовий розсуд є рівнозначними.

Автором був проведений науковий аналіз суддівського розсуду у системі правовідносин та підтверджено правильність розуміння розсуду як правозастосовної діяльності суду. З'ясовано роль дискреції, як гарантії реалізації принципу незалежності суду, та встановлено взаємозв'язок між правосудністю суддівського розсуду, що є не тільки правом, але й обов'язком суду, та принципом незалежності.

На підставі вищенаведених висновків було сформульоване авторське визначення поняття «суддівського розсуду». Воно запропоноване в якості однієї із тез, що виносяться на захист.

Підрозділ 1.2. «Таксономія (основи класифікації) суддівського розсуду» присвячений засадам наукової класифікації та систематики дискреції.

Автором було проаналізовано і узагальнено наступні класифікації розсуду: за видами норм, які застосовує суд (відносно-визначений та правомочний розсуд); за ступенем свободи судді (альтернативний, рамковий, змішаний, рамковий без верхньої межі); за формами діяльності суду (тлумачення тотожних за юридичною силою нормативних актів; усунення судом зовнішньої формальної колізійності норм; «чистий» суддівський розсуд); за інтелектуально-вольовою ознакою (оптимальний; безпосередній; інтуїтивний; довільний); за детермінантою норми права (khadi-розсуд; ненормативний розсуд; нормотворчий розсуд; нормативно-компромісний розсуд), а також деякі інші види класифікацій розсуду за іншими критеріями.

Автор запропонував власну класифікацію суддівського розсуду за критерієм змісту судження, яка у дискретології розкриває внутрішню сутність розсуду та дозволяє відмежовувати останній від деяких однопорядкових категорій. З цієї точки зору, розсуд доцільно розмежувати на: атрибутивний суддівський розсуд (в основі якого закладено судження-властивість); релятивний суддівський розсуд (в основі якого закладено судження-відношення); екзистенційний суддівський розсуд (в основі якого закладено судження-існування).

Для атрибутивного суддівського розсуду характерним є формулювання думки суду про ті чи інші фактичні події, що мають юридичне значення для справи.  Це може знаходити вираз у таких формулюваннях як «суд визнає певний обсяг доказів достатнім для», «суд визнає певну якість (кількість, стан, обсяг) належною», «суд визнає певні вимоги обґрунтованими», «суд визнає наявність (відсутність) певних прав» тощо.

Для релятивного виду суддівського розсуду характерним є формулювання позиції суду у процесі здійснення правосуддя таким чином, що у ньому чітко означено відношення (оцінка) суду до певних діянь сторін  у справі. У таких випадках дискреційні повноваження суду формулюються, наприклад, так: «суд критично ставиться до..», «суд дає відповідну оцінку», «суд вбачає (не вбачає)», «на думку суду, сторона має (не має права)».

Екзистенційний суддівський розсуд передбачає формулювання думки суду щодо підтвердження існування (або неіснування) певних явищ, предметів, прав, обов'язків. Такий вид розсуду може знаходити вираження у наступних формулах: «суд підтверджує (спростовує) наявність (відсутність)», «суд переконаний», «суду доведено наявність (відсутність) обставин».

Вищенаведена авторська класифікація розсуду за видами суджень наочно демонструє пов'язаність логіко-психологічних аспектів суддівського розсуду із правовою складовою даної категорії.

Розділ 2 «Ґенеза уявлень про суддівський розсуд у правовій думці» складається із трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1 «Становлення дискреції у доктринах видатних мислителів та вчених-правників з найдавніших часів до ХІХ ст.» присвячений аналізу доктрини суддівського розсуду у наукових доробках видатних теоретиків права та політично-правової думки. Зокрема, автор зосередив свою увагу на дослідженнях Платона, Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Ч. Беккаріа, І. Бентама, І.Канта, Г.Гегеля.

Зроблено висновок про те, що за умов роздробленості Європи та відсутності централізації державної влади суддівський корпус тогочасної Європи не в повній мірі відстоював принципи законності, справедливості, рівності сторін перед законом. Це і обумовило привернення уваги дослідників, не стільки до проблематики дискреції, скільки до проблем забезпечення законності при розгляді справ. Хоча при цьому теоретики права не протиставляли дискрецію законності і підкреслювали невід'ємне право суду чинити розсуд. Проте тогочасні історичні реалії, недосконалість державного ладу та системи державного управління обумовлювали ситуацію, за якої було поширене суддівське свавілля та бюрократична судова тяганина, що і стало предметом особливої турботи та занепокоєння вищезазначених вчених. Особливо категоричним у цій частині був І. Бентам.

Але, незважаючи на пануючий у XVIII – першій половині XIX ст. позитивізм, майже кожний дослідник підкреслював особливий статус та незалежність суду, його невід'ємне право на розсуд у конкретних справах, можливість варіантності при застосуванні норм права в залежності від конкретних обставин справи.

Підрозділ 2.2.  «Метаморфози доктрини суддівського розсуду у працях правників періоду Російської імперії та в юридичній науці радянського періоду» присвячений аналізу наукових доробок, які становлять історичну спадщину сучасного українського правознавства. Оскільки, певний період українські землі були у складі Російської імперії, а згодом у складі СРСР, то праці вчених цього періоду становлять спільну наукову спадщину для усіх територій, які входили у єдину імперію та федерацію, тим більше, що значна частина царських, а згодом і радянських вчених мали українське походження (Й. Покровський, П. Люблінський та інші).

 У юридичній літературі імперського періоду проблема розсуду в правозастосовчій діяльності розглядалася і в ряді спеціальних робіт, і у виданнях з теорії (енциклопедії) права, державного, цивільного, кримінального права у зв'язку з різними проблемами - розумінням права, співвідношенням між джерелами права, застосуванням і тлумаченням права, подоланням прогалин у праві, теорією поділу влади, співвідношенням права і держави, відношенням до школи “вільного права” тощо. В цілому можна констатувати негативне ставлення юриспруденції імперського періоду до ідей вільного суддівського розсуду, причиною чого є особливості юридичної дійсності Російської імперії того часу.

Так, в різних своїх роботах Г.Шершеневич (1863-1912) критикував засади справедливості і доцільності, які можуть замінити принцип законності в правозастосовчій діяльності. Власні причини негативного ставлення до ідей суддівського розсуду в контексті розуміння школи вільного права формулює Ф.Тарановський (1875-1936) у своїй основній праці “Енциклопедія права”. Однак, найбільш послідовним і яскравим критиком ідей суддівського розсуду і “вільного знаходження права” був видатний цивіліст, випускник Київського Імператорського університету Св.Володимира - Й.Покровський (1868-1920), який відстоював свою точку зору майже двадцять років. Поряд з проф. Й.Покровським негативно ставився до проблематики розсуду і один з фундаторів юридичної герменевтики Є.Васьковський (1866 - прибл. після 1928), вказуючи, на прогалини у праві і те, яким чином ці прогалини можуть бути усунені.

Одне з найбільш ранніх досліджень, присвячених безпосередньо розсуду,  належить П.Люблінському (1882 – 1938). Аналізуючи питання сутності і функцій розсуду судді, П.Люблінський у своїй основній праці “Підстави суддівського розсуду в кримінальних справах” виклав положення, що мають значну теоретичну цінність і сьогодні. П.Люблінський лаконічно, але надзвичайно точно провів межу між поняттями “розсуд” і “свавілля”. Це було вкрай необхідно зробити в той історичний період. Адже, відповідно до основних положень теорії “поліцейської держави”, що склалася в епоху розпаду феодалізму і  яка знайшла втілення в абсолютних монархіях Європи ХVІІ - ХVІІІ ст., розсуд розцінювався саме як свавілля.

Таким чином, доктрина імперської юриспруденції була неоднозначною в оцінці феномену дискреції. Були автори, які негативно ставилися до суддівського розсуду, але були й прихильники доктрини дискреції. На думку П. Люблінського, така поляризованість відношення до суддівського розсуду обумовлена змішуванням понять дискреції і свавілля, що було характерним не тільки для вітчизняного правознавства, але й західноєвропейського.

При аналізі доктрини суддівського розсуду в радянській юриспруденції відмічається нерівномірність у ставленні до дискреції. Так, якщо на етапі становлення радянської влади судові органи керувалися переважно «революційною правосвідомістю», що давало доволі широкий простір для розсуду, який часто переходив межі права і перетворювався у свавілля, то вже у більш пізні часи доктрина дискреції була оголошена «буржуазною» і не прийнятною для радянського права. У певній мірі дискреція була «реабілітована» у 60-80 роки ХХ ст. В той час і було здійснено низку серйозних досліджень даного юридичного феномену.

 Одним з перших до проблеми суддівського розсуду у радянській правовій науці звернувся Н. Зейдер. Хоча він і не згадував категорію “суддівський розсуд”, саме про це йшла мова, коли, розглядаючи загальнотеоретичні аспекти судового рішення, автор говорив про випадки певної невизначеності права і здійснюваної в зв'язку з цим судової конкретизації спірного права.

 Проблемою суддівського розсуду в цивільному процесі займався К.Коміссаров. На його думку, суддівський розсуд є “наданою суду правомочністю приймати, відповідно до конкретних умов, таке рішення з питань права, можливість якого випливає із загальних і відносно визначених вказівок закону”.

А.Боннер, розглядаючи проблему суддівського розсуду, акцентував увагу на наступному: по-перше, вирішувати питання з розсуду суд вправі (і зобов'язаний) лише у випадках, передбачених законом і у рамках закону; по-друге, правозастосовчі акти, прийняті на основі суддівського розсуду, повинні цілком відповідати обставинам справи.

Деякі проблеми адміністративного розсуду досліджував А.Корєнєв, який запропонував розуміти під адміністративним розсудом «визначений рамками законодавства відомий ступінь волі органу в правовому вирішенні індивідуальної конкретної управлінської справи, яка надається з метою прийняття оптимального адміністративного акту».

Узагальнивши позиції авторів радянського періоду, можна прийти до наступних висновків. По-перше, кожний з авторів звертає увагу на певну свободу суду, на наявне в суді право вибору. Не торкаючись питання істинності даної передумови, відзначимо, що це найбільш істотний момент (будь-який подальший аналіз проблеми як у даній роботі, так і в інших дослідженнях заснований саме на її принциповому прийнятті або неприйнятті). По-друге, так чи інакше всі автори вказують на відносний характер такої свободи, на її обмеженість. Нарешті, по-третє, і саме встановлення свободи, і способи її обмеження безпосередньо випливають із правових норм.

Дослідження суддівського розсуду у імперський період та за радянських часів носили спорадичний характер і не набули широкомасштабного визнання і реалізації у практику. Досить сильний потенціал дослідників був спрямований скоріше на критику доктрини суддівського розсуду, аніж на розкриття істинної правової природи дискреції та можливостей її застосування у судовій системі. Наявні, не численні напрацювання вітчизняних вчених, хоча і відрізняються досить високим рівнем наукової майстерності та глибиною бачення проблеми, але за своєю кількістю навряд чи можуть претендувати на рівень наукової школи судової дискретології.

Не дивлячись на численні ідеологічні обмеження, в яких доводилось працювати вченим-правникам радянської доби та оголошення доктрини суддівського розсуду «буржуазною» і майже повне ігнорування процесуальною наукою феномену судової дискреції, деяким вченим-правникам вдалося виявити феномен суддівської дискреції у радянському праві, винести це питання на порядок денний правничої науки, загострити та привернути до нього увагу спеціалістів.

  Підрозділ 2.3. «Місце розсуду у соціологічній юриспруденції. Сучасні світові школи дискретології». присвячений сучасним підходам до проблематики дискреції. Переважно такі дослідження були здійснені в рамках американської правової школи, проте внаслідок інтеграції світового правового простору, взаємопроникнення та конвергенції англо-американської перецедентної системи загального права та романо-німецької континентальної правової сім'ї одне у одне, ці підходи знаходять відображення та застосування у різних правових системах світу.

  Найбільш повного і всебічного аналізу суддівський розсуд набув у дослідженнях соціологічного напрямку юриспруденції з його різноманітними школами та течіями.

  Так, фундатор «школи вільного права» австрійський професор             Є. Ерліх (1862 -1922) виходив з того, що закони, в будь якому разі містять прогалини, що, в свою чергу ,обумовлює потребу усунення таких прогалин, а тому закони не можуть бути єдиним джерелом права. Джерелами права        Є. Ерліх оголошував також правосвідомість суддів та правосвідомість суспільства. А головним органом, який застосовує таке «вільне право», на думку дослідника, є суд. Таким чином, на право справляє вплив не тільки логіка, але й почуття, емоції, і головним чином – розсуд суду. У своїй роботі «Основи соціології права» (1913) Є.Ерліх, насамперед, висував ідеї свободи судової правотворчості та судового розсуду, як парадигми осмислення явищ правової дійсності. З цієї точки зору право не є певною відірваною від життя абстракцією, а існує  як «живий порядок», «внутрішній порядок людських союзів» у суспільстві, а тому не може розумітися лише в якості низки нормативних приписів. За  Є.Ерліхом, «вільне право» найбільш рельєфно проявляється саме у практиці судового розгляду, де має бути забезпечена свобода суддівського розсуду.

Школа «вільного права» отримала подальший розвиток і своєрідне трактування на американському континенті  у роботах Дж. Грея (1839-1915), О.-В. Холмса (1841-1935), Р.Паунда (1870-1964), К. Ллевелліна (1893-1962), Дж. Френка (1889-1957) та інших.

  Наприклад, Дж. Грей доводив, що судді не повинні ставити закон вище правосуддя, але при цьому правосуддя фактично стає законом. Право ж є тим, що представлене перед громадськістю в результаті розуміння, розсуду і тлумачення судді.

Р.Паунд, однин з найвидатніших американських теоретиків, декан юридичного факультету Гарвардського університету, став розробником такого напрямку соціологічної юриспруденції, як прагматичний інструменталізм, де також підтримував ідею наднормативного праворозуміння. Стверджуючи, що право зводиться не тільки до нормативних актів, але й містить у собі «право у житті», Р.Паунд особливу увагу приділив судовій правотворчості та суддівському розсуду, як джерелу права. На думку Р. Паунда суддівська правотворчість виявляє значно більшу гнучкість і чутливість до змін, ніж правотворчість законодавчого органу. Саме суди здатні пристосовувати право до безперервної зміни законодавства. Тому дослідник вважав за доцільне розширення компетенції суддівського розсуду в процесі тлумачення застосовуваної норми. Р. Паунд розглядав розсуд судді як критерій правомірності того чи іншого вчинку підсудного, відповідності такого діяння вимогам закону.

  Ідеї Р.Паунда розвивав О.-В. Холмс, суддя Верховного Суду США і відомий теоретик права, який зазначав, що загальні положення законодавства не розв'язують конкретних справ. Наявність певної норми не може визначити наперед зміст судового рішення. Приймаючи за основу ту чи іншу норму, на думку О.-В. Холмса, суд може вирішити справу різноманітними шляхами на свій розсуд. Право, за визначенням дослідника, є завбаченням того, що вирішать суди у певній справі.

Інший американський суддя і вчений Б.Кардозо доводив, що право не можливо вмістити в рамки встановлених прецедентів чи інших писаних документів, які виражають зв'язок з минулим. Вирішальну роль у праві, як соціальній інституції, відіграють судді, які користуються суверенною владою.

У самостійну наукову школу у рамках соціологічної юриспруденції прагматичного напрямку виокремився правовий реалізм, основними представниками якого є К. Ллевеллін, Дж. Френк, Г. Оліфент. Характерною рисою цієї доволі радикальної наукової школи стало відверто скептичне ставлення до нормативних засад у праві взагалі, що і обумовило специфічний погляд на суддівську дискрецію. Право, на думку цих вчених, є конкретною практикою суддів та адміністраторів (правозастосовувачів). Джерелом права вони вважали індивідуальний досвід судді, його розсуд, психологічні властивості, емоційні спонукання, настрій та інші ірраціональні чинники. Право перебуває у постійній динаміці, стверджують реалісти, й утворюється судом – так зване «справжнє право». Проте негативне ставлення до нормативних засад не означає у реалістів відмову від принципу законності, вони лише заперечують передбачуваність судового рішення законом до початку судового провадження.

Досвід соціологічної школи права з її різноманітними школами та напрямками став об'єктом дослідження та творчого доопрацювання з боку сучасних дискретологів, серед них можна виділити А. Барака,                      Д.Б. Абушенко, О.А. Папкову, В.Г. Антропова, П.Г. Марфіцина та інших.

Більшість сучасних вітчизняних та зарубіжних дискретологів зосереджує свою увагу значною мірою на критеріях правомірності суддівського розсуду, його межах та формах вияву. У сучасній дискретології вже не стоїть питання про неприйнятність розсуду, відсутність компетенції у суду на вчинення розсуду, а наявність відповідних повноважень не заперечується. Проте значною мірою дискусійним залишається питання співвідношення законності та дискреції, а також меж правосудності суддівського розсуду.

Автор робить висновок про те, що у перспективі у зв'язку із конвергенцією правових систем  романо-німецька юриспруденція, вочевидь, більше уваги приділятиме проблематиці свободи суддівського розсуду, і, відповідно законодавство цих країн більшою мірою відображатиме компетенцію суду на реалізацію розсуду, що чітко прослідковується у сучасному законодавстві Європейського Союзу; а юриспруденція країн англо-американської правової системи, вочевидь, екстраполюватиме проблематику співвідношення законності та розсуду на власний ґрунт, і більше уваги приділятиме нормативним засадам дискреції.

Розділ 3 «Межі суддівського розсуду» складається із двох підрозділів, в яких розкривається правова природа та види меж суддівського розсуду.

Підрозділ 3.1. «Поняття, ознаки і  значення меж суддівського розсуду», спрямований на встановлення істотних характеристик поняття «межі суддівського розсуду» та формулювання загальнотеоретичного поняття.

Проводиться розмежування поняття «меж» та «обмеження» суддівського розсуду. З'ясовано, що поняття «межі суддівського розсуду» характеризує ступінь свободи судової дискреції, а поняття «обмеження» визначає юридично визначені обставини, які виключають або звужують дискретні повноваження суду.

Уточнено загальнотеоретичне поняття меж суддівського розсуду і встановлено, що їх доцільно розуміти, як визначені системою права рамкові умови правомірності обрання найбільш оптимального варіанту вирішення правового питання відповідно до нормативно визначених принципів, засад і цілей права та конкретних обставин справи.

При цьому автором виявлені та проаналізовані ознаки меж суддівського розсуду:

-  об’єктивна визначеність меж суддівського розсуду полягає в закріпленні меж судового розсуду в системі права та відповідність їх принципам, засадам, цілям і духу права.

-  комплексний характер походження меж судового розсуду передбачає наявність об’єктивної та суб’єктивної складової: об’єктивна складова визначається системою права; суб’єктивна складова визначається самим суддею з урахуванням конкретних обставин справи, рівня його кваліфікації, правосвідомості тощо;

-  поліфункціональність меж судового розсуду полягає у тому, що межі судового розсуду, з одного боку, виступають гарантіями унеможливлення суддівського свавілля (превентивна гарантія для учасників процесу) та одночасно гарантують суб’єктові правозастосування (судді) наявність правомочностей щодо обрання найбільш оптимального варіанту вирішення правового питання, тобто винесення правосудного рішення в кожній конкретній ситуації;

-  рамковий характер меж судового розсуду полягає у встановленні та закріпленні певних правових умов (що знаходять свій вираз не тільки в правах, але й обов'язках суду щодо вчинення розсуду), в межах яких судовий розсуд є правосудним.

-  відносність меж суддівського розсуду полягає в тому, що межі судового розгляду є відносно статичними та залежать від об’єктивно-визначених принципів, засад і цілей права – статичних меж (рамок) судового розсуду; в межах цих рамок варіативність судового розсуду залежить від динамічних чинників - конкретних обставин справи.

Матеріально-юридичними засобами меж суддівського розсуду виступають: приписи матеріальної норми закону, конкретні обставини справи, положення судової практики, загальні принципи права (справедливість, законність, демократизм, рівність тощо).

Процесуально-юридичними засобами обмеження суддівського розсуду виступають: встановлення повноваження суду у процесуальному законодавстві; обмеження компетенції суду за часом, колом осіб, простором, на які розповсюджується підсудність конкретних справ.

Підрозділ 3.2. «Типологічна характеристика меж суддівського розсуду», присвячений характеристиці конкретних видів меж суддівського розсуду, таких як положення судової практики та принципи права.

У роботі виявлено особливу роль судової практики як засобу самообмеження судової системи, оскільки: судова практика за своїм змістом найбільш близька до вимог правової норми, оскільки виражена у вигляді приписів із конкретним змістом, втіленим у керівні положення вищестоячих судових інстанцій; у судовій практиці можуть відображатися, окрім нормативних підвалин, і такі підстави для прийняття судових рішень по справам як: принципи права, аналогії закону і права тощо.

Для судової практики характерною є нормативність, що відіграє вирішальну роль в обмеженні суддівського розсуду.

Особливу увагу звернено на ту обставину, що у зв’язку із вступом України до Ради Європи і приєднання до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950), практика діяльності Європейського Суду з прав людини також стає підґрунтям для обмеження судової дискреції, а тим більше, що звернення громадян України до цієї інстанції останнім часом набули поширення.

Принципи права як засоби обмеження суддівського розсуду з функціональної точки зору являють собою вихідні засади правової системи, на які юристи посилаються за відсутності нормативно-правового акта, тобто, виступають елементами механізму саморегулювання у правовій системі.

У випадку наявності прогалини у праві суддя, як суб'єкт правозастосування, заповнює її, використовуючи власний розсуд і керуючись принципами права, які відіграють роль не тільки юридичних дороговказів застосування права, але й рамок, за які не може вийти суд.

Саме через судову практику як форму розкриваються принципи права, як зміст усієї правової системи. Принципи права дозволяють застосовувати непозитивістські підходи у судовій практиці.