Смородинський В.С. Судова влада в Україні (загальнотеоретичні проблеми)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються теоретична та емпірична бази дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, висвітлюються її мета і задачі, об’єкт і предмет, методологічна основа, розкриваються наукова новизна дисертації та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження, публікації дисертанта за темою дослідження.

Розділ 1 “Судова система як владна структура” складається з чотирьох підрозділів. Його завданням є визначення владного змісту судової діяльності, розкриття механізму владного впливу судових органів на суспільство, визначення місця судової системи в механізмі поділу влади.

У підрозділі 1.1 “Вплив державно-правової думки на становлення та розвиток теорії судової влади” висвітлюється місце у становленні та розвитку ідеї судової влади класиків світової держав­но-правової думки: Платона, Аристотеля, Е. Коука, Г. Гроція, Т. Гоббса, І. Посошкова, Ш.-Л. Монтеск’є, С. Десницького, О. Гамільтона, Ж.-П. Марата, І. Канта, Г. Гегеля, Р. Ієрінга, М. Коркунова, М. Філіпова, І. Фойницького, Г. Шершеневича, О. Ейхельмана, О. Холмса, Б. Кордозо, К. Ллевеліна, К. Коссіо, Дж. Хола, Г. Кельзена. Дисертант простежує наступність державно-правової думки про судову владу, розвиток ідей про владну природу судової діяльності, спочатку суто функціональну, а пізніше і організаційно-правову її відокремленість від інших владних інститутів держави. У працях згаданих авторів, а також у письмових свідченнях різних епох і цивілізацій від папірусів Давнього Єгипту XVII-XVI століть до н.е., “Книги Суддів” Старого Завіту до Судових Статутів Російської імперії 1864 р., нереалізованих конституційних проектів Української Народної Республіки дисертант знаходить цінні вказівки про значущість судової влади для суспільного розвитку, розв’язання суспільних конфліктів, необхідність її легалізації та легітимації, здійснення на засадах професійності, узгодження судової діяльності з правом. Спираючись на історичні документи, наукові роботи минулих часів, у тому числі ті, що раніше не досліджувалися, дисертант простежує виникнення, становлення та розвиток визначальних функцій та принципів судової влади, судового правозастосування. Все це дозволило здобути матеріали для теоретичного дослідження владної природи судової системи в умовах сьогодення.

Важливе значення має висновок про те, що судова влада здійснювалася різними суб’єктами задовго до формування перших судових систем і виникнення теорії поділу влади, у зв’язку з чим заперечуються погляди на неї виключно як на систему судових органів з властивими їм спеціальними функціями.

У підрозділі 1.2 “Влада як соціальний феномен” з метою доведення, що національна судова система має владну природу, розкривається поняття влади через її склад. Спираючись на досягнення суспільних наук з урахуванням соціальної сутності влади, дисертант визначає її універсальну елементну структуру (склад) як сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, які разом з необхідною повнотою розкривають її зміст. Зазначена сукупність складається з об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта і суб’єктивної сторони.

Об’єктом влади визнається сукупність суспільних відносин, заради впливу на які авторитарним методом створюється та здійснюється влада. Об’єктивну сторону влади становить сукупність її зовнішніх ознак. Вони можуть змінюватися залежно від історичних, культурних, ідеологічних та інших суспільних факторів. Протягом тисячоліть влада у відповідності з життєвими реаліями часто виступала у вигляді панування, насильства. Досягнення цивілізації і, між іншим, демократизація суспільних процесів, у тому числі в Україні, вимагають максимального обмеження здійснення влади через примус. Ознаки влади в сучасному цивілізованому суспільстві випливають насамперед з взаємодії рівних суб’єктів. У громадянському суспільстві з об’єктивної сторони влада є результативним впливом, заснованим на спільності соціальних інтересів суб’єктів суспільних відносин.

Суб’єктами влади є ті учасники владних відносин, що здатні впливати на поведінку інших учасників. Ними можуть бути індивіди та їх різноманітні об’єднання, суспільні інститути, в тому числі держава. Класичний поділ суб’єктів на володарюючих і підвладних, який ще нещодавно мав абсолютний характер, у сучасних умовах може бути застосований лише з урахуванням факторів їх взаємодії. Підвладні в умовах народовладдя самі є первинними суб’єктами влади, які вольовим шляхом делегують свої владні повноваження обраним особам. З цього випливає, що сторони владовідносин в Україні повинні виступати не як антагоністи, а як контрагенти. Суб’єктивну сторону влади становить психологічне ставлення цих суб’єктів-контрагентів один до одного. Найважливішим її елементом дисертант вважає легітимність влади (наявність позитивного сприйняття влади з боку підвладних).

Влада в громадянському суспільстві розглядається в дисертації як суспільно корисний ефективний вплив уповноважених суб’єктів (індивідів, груп, інститутів) на свідомо уповноважуючих їх на такий вплив інших суб’єктів на основі спільних інтересів.

Проведений науковий аналіз складу влади стає основою для розкриття владної природи судової системи.

У підрозділі 1.3 “Основні ознаки судової влади” дисертант висвітлює ознаки владного за своєю природою судового впливу на суспільні відносини, а самої судової системи ‑ як владної структури. В роботі робиться наголос на суспільному характері судової діяльності, її суспільно корисній меті — врегулюванні конкретних відносин на благо суспільства і його членів. Ознаками судового впливу як владного є його вирішальний і загальнообов’язковий характер, можливість застосування владного, в тому числі силового, примусу.

З метою розкриття владної природи судової системи дисертант переносить на неї поняття складу влади, характеризує особливості об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони судової влади.

Аналізуючи об’єкт судової влади, дисертант визначає, що відповідно до ст. 124 Конституції України вона поширюється не на всі відносини в суспільстві, а лише на ті, які визначаються обсягом пов­новажень судових органів.

З об’єктивної сторони судова влада в правовій державі повин­на бути легальною, правовою, мати системний характер.

Висвітлюючи питання про легальність судової системи, яка полягає в законності її існування і діяльності, дисертант визначає два ступені легалізації: первинний та вторинний. Первинним ступенем легалізації судової системи є її створення, визначення загальних засад її функціонування. Вторинним є визначення юридичних форм та засад діяльності органів судової влади, їх компетенції. Дисертант обґрунтовує необхідність прискорення легалізації судової системи шляхом прийняття Закону “Про судовий устрій” (первинної легалізації) та нових процесуальних кодексів (вторинної легалізації). Звертається увага на те, що застарілість існуючих законів не дає можливості органам судової влади повноцінно реалізовувати владні повноваження, чим послаблюється владна природа судової системи.

Правовий характер судової діяльності полягає у безумовній зв’язаності суду правом. При цьому судова влада не утворює право, а сприймає та реалізує його. Дисертант, підтримучи позицію М. Цвіка, розуміє під правом відображаючу наявні уявлення про справедливість і потреби суспільного розвитку міру свободи і рівності, основа яких складається в процесі повторюваних суспільних відносин, що визнаються, схвалюються і охороняються державою. З урахуванням цього визначення у дисертації обґрунтовується необхідність уточнення певних конституційних і наукових положень, що мають принципове значення для ефективної судової діяльності. Офіційного розтлумачення Конституційним Судом України потребують, зокрема, конституційні положення про верховенство права, про найвищу юридичну силу Конституції України, про підкорення суду лише закону та аналіз співвідношення цих положень.

Значну увагу дисертант приділяє аналізу системності судової діяльності, яка може мати формальний та змістовний характер.

Формальна системність має морфологічний та процедурний різ­новиди. Морфологічна системність складається із внутрішньої і зовнішньої системності. Внутрішня системність полягає в тому, що єдина судова система містить у собі низку конституційно визначених підсистем — підсистему загальних та спеціалізованих судів, підсистему судів різних інстанцій, Конституційний Суд України як окрему підсистему. Зовнішню системність визначає те, що сама судова система входить як підсистема до системи єдиної державної влади в Україні з урахуванням принципу її поділу на гілки. З метою конституційного оформ­лення морфологічної системності дисертант вважає логічно обґрунтованим об’єднання розділу VIII Конституції України “Правосуддя” з розділом XII “Конституційний Суд України” в єдиний розділ VII “Судова влада”. Процедурна системність полягає в тому, що законом встановлюється система чітко визначених правил, процедур здійснення судової влади, які містяться передусім у процесуальних кодексах.

Змістовна системність судової діяльності має два аспекти. Функціональний аспект характеризується наявністю системи функцій судової влади, що випливають з Конституції та законів України. Особливим проявом системності є система принципів здійснення судової влади. Аксіологічний аспект визначається сформованістю системи державно-правових цінностей у поєднанні з цінністю самої судової влади, яка здійснюється з метою їх захисту.

Наукове дослідження сукупності судових органів як цілісної системи, яка входить до єдиної системи органів державної влади України, спрямоване на сприяння її вдосконаленню та посиленню владного впливу на суспільні відносини.

Визначаючи суб’єктний склад судової влади, дисертант виходить з концепції народовладдя. Народ є суб’єктом та єдиним джерелом державної влади. Він обирає органи свого первинного представ­ництва — Верховну Раду України і Президента України, які, в свою чергу, формують державні органи вторинного представництва, в тому числі й суди. Здійснення ними спеціальних владних повноважнень не порушує принципу народовладдя, а навпаки, випливає із нього. За кількісною ознакою суб’єкти судової влади поділяються на індивідуальні (суддя) та колективні (суд). Можливість уособлення конкретною посадовою особою (суддею) всієї судової влади в державі (персоніфікація влади) характерна саме для судової влади.

Найважливішою ознакою суб’єкта судової влади є його публічно-владна компетенція — юрисдикція судових органів. Судова юрисдикція має об’єктивну (зовнішню) і суб’єктивну (внутрішню) сторони. З об’єктивної сторони судова юрисдикція виступає як система владних повноважень (владних прав і обов’язків) суб’єктів судової влади. Делегування судовими органами цих повноважень іншим особам не допускається. З суб’єктивної сторони судова юрисдикція характеризується рівнем компетентності суб’єктів. Високий професіоналізм суддів забезпечується особливими освітньо-кваліфікаційними вимогами. Спираючись на досвід Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, власні спостереження, дослідження науковців, зокрема Ю. Грошевого, з проблем формування суддівського переконання та професійної правосвідомості суддів, дисертант пропонує низку пропозицій щодо підвищення освітньо-кваліфікаційного рівня як майбутніх кадрів судової системи, так і діючих суддів.

Гострою для судової влади є проблема легітимації. Суди позбав­лені можливості підняти рівень своєї легітимності популістськими рішеннями або діями. Оскільки судді не обираються безпосередньо народом, відсутня первинна легітимація. Крім того, в українському суспільстві історично сформувалося негативне сприйняття судових органів значною частиною населення. Важливим чинником низької легітимності судових органів дисертант вважає невиконання їх рішень. З урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини сформульований принцип “правової впевненості”. Згідно з ним громадянин, звертаючись до суду, повинен бути заздалегідь упев­нений як у справедливості судового розгляду, так і у виконанні судового рішення, поваги до нього з боку органів влади. Дисертант вважає невиконання рішень суду посадовими особами, передусім державних органів, дуже небезпечним явищем української дійсності, яке суперечить владній природі судової системи, дестабілізує її, знижує рівень довіри громадян до судових органів. У зв’язку з цим у дисертації запропоновано низку заходів щодо впровадження цього принципу в законодавство України.

Підсумовуючи аналіз ознак судової влади, дисертант визначає її теоретичну модель у правовій державі як вирішальний вплив судової системи на підвладних суб’єктів, що має легальний, легітимний і правовий характер і здійснюється з метою захисту прав і свобод громадян або інших суспільних цінностей.

У підрозділі 1.4 “Судова влада в системі поділу державної влади в Україні” дисертант визначає поділ влади як організаційно-функціональне відокремлення і взаємостримування її гілок. У дисер­тації узагальнюються правові позиції рішень Конституційного Суду України, судова практика загальних судів, у результаті чого робиться висновок про владний характер судового впливу на інші гілки державної влади. Провідне місце судової гілки у механізмі стримувань і противаг визначається її повноваженнями щодо перевірки конституційності законів, указів, інших актів у зв’язку з розв’язанням конфліктів між гілками влади, між громадянами, їх об’єднаннями і органами державної влади, їх посадовими особами; щодо загальнообов’язкового тлумачення Конституції і законів України; щодо скасування незаконних актів органів виконавчої влади.

У розділі 2 “Проблеми реалізації судової влади” дисертант зосереджує увагу на проблемах функціонування судової влади в Україні, судового правозастосування та судово-правової реформи.

У підрозділі 2.1 “Функції судової влади” визначається система судових функцій згідно зі змістом та напрямами судової діяльності. Ця система містить у собі три групи функцій. Перша група (захист прав і свобод людини і громадянина, охорона конституційного ладу України) визначає спрямованість судового впливу, призначення судової діяльності. Друга група (правосуддя, судовий контроль, розгляд справ у порядку окремого провадження, тлумачення Конституції та законів України Конституційним Судом України тощо) є похідною від першої, оскільки визначає легальну процедуру здійснення функцій першої групи. Третю групу складають внутрішні функції, пов’язані з судовим управлінням.

Особлива увага в дисертації приділяється функції захисту прав і свобод людини і громадянина. Як і переважна більшість правознавців, дисертант мотивує положення про те, що саме ця функція є голов­ним змістом діяльності судових органів України. За своїм змістом вона повинна бути віднесена до абсолютно легітимних, сприйматися суспільством повністю і беззастережно, оскільки має потенційну інструментальну цінність для кожної людини. Результатом цього суспільного схвалення, підтримки повинна стати легітимація судової влади, яка безпосередньо здійснює цю функцію. Отже, вищий рівень легальності зазначеної функції (її закріплення в Конституції України) збігається з її потенційною легітимністю. Сама судова влада в цьому разі стає легальною і легітимною водночас. Оскіль­ки ця одночасність є умовою владності судової системи, то функція захисту прав і свобод людини і громадянина виступає щодо неї як владоформуюча.

На жаль, легітимація судової системи шляхом здійснення нею функції захисту прав і свобод стримується низкою негативних чинників, серед яких найбільш значний ‑ недовіра громадян до судових органів, їх недостатня правова освіченість.

У дисертації визначаються два типи судового захисту прав і свобод людини і громадянина. Першим типом є реакція суду на порушення суб’єктивних прав, встановлення ним заходів щодо можливого їх відновлення, застосування санкцій до порушників. Цей тип є змістом правозахисної функції судової влади. Другим типом є охорона суб’єктивних прав від порушення у майбутньому, попередження можливого порушення. Цей тип є змістом правоохоронної функції судової влади. Обидва типи разом складають єдину комплексну провідну функцію судової влади ‑ захист прав і свобод людини і громадянина. Саме з цієї точки зору дисертант вважає суд як правозахисним, так і правоохоронним органом.

У дисертації обґрунтовується висновок про те, що функції судової системи є проявом її владної природи, результатом їх здійснення є повне і остаточне врегулювання суспільних відносин шляхом прийняття судового рішення, яке є обов’язковим для виконання.

Підрозділ 2.2 “Проблеми судової практики” присвячений висвітленню юридичної природи судової практики, її місця у правовій системі України.

Аналіз класичних і нових теоретичних концепцій щодо місця судової практики в романо-германській правовій системі не дав дисертанту достатніх підстав погодитися з теоретичною концепцією виконання судовими органами (перш за все Конституційним Судом України) функції негативної правотворчості, оскільки скасування старої норми автоматично не породжує нову правову норму і тому не є процессом творення права. Узагальнення практики вищими судовими органами відіграє роль нормативів для нижчих судів, забезпечує єдність судової практики. В той же час вони мають рекомен­даційний, а не обов’язковий характер, оскільки відповідно до ст. 129 Конституції України судді незалежні і підкоряються лише закону.

При цьому систематичне узагальнення судової практики має, безумовно, величезне значення для виявлення застарілості законів і подальшого розвитку законодавства, у зв’язку з чим дисертант обґрунтовує доцільність надання Верховному Суду України права законодавчої ініціативи.

У підрозділі 2. 3 “Види судового тлумачення” розкривається поняття судового тлумачення, наводиться класифікація його видів, даються практичні рекомендації щодо вдосконалення цієї важливої стадії судового правозастосування.

Судове тлумачення дисертант визначає як інтелектуально-вольову юридичну діяльність судді (колективного судового органу), яка має офіційний характер, спрямована на встановлення та розкриття дійсного змісту норм Конституції, міжнародних договорів, законів, інших нормативних актів. Результатом тлумачення є формування суддівського (колективного судового) розуміння окремих правових приписів з метою забезпечення конституційних прав людини, інших суб’єктів права шляхом винесення законного, обґрунтованого, справедливого рішення.

Хоча судове тлумачення завжди є офіційним, за рівнем владнообов’язковості воно може бути поділене на загальнообов’язкове (міститься в рішеннях Конституційного Суду України), обмежено обов’язкове (міститься в рішеннях загальних судів або випливає з цих рішень), рекомендаційне (оформлюється у постановах Пленуму Верховного Суду України, роз’ясненнях Вищого господарського суду України) та дискусійне (міститься в окремих думках суддів, передусім Конституційного Суду України). У рішенні Конституційного Суду загальнообов’язковим є тільки тлумачення положень того нормативного акта, визначення конституційності або роз’яснення якого за відповідним зверненням є завданням Конституційного Суду у даній справі. Дисертант висновує, що тлумачення окремих положень інших актів, посилання на які містяться у мотивувальній частині рішень Конституційного Суду, має допоміжний характер і не може вважатися загальнообов’язковим, навіть коли йдеться про акти, тлумачення яких належить до його компетенції.

Судове тлумачення є формально визначеним, якщо воно міститься у мотивувальній частині рішення суду. Воно є непрямим, якщо не міститься в тексті рішення, а про напрям думки, інтелектуальну діяльність суду щодо усвідомлення правових норм можна дізнатися тільки за вольовим результатом, викладеним у резолютивній частині рішення. Узагальнюючи судову практику, дисертант доходить висновку про те, що процесуальні вимоги до обґрунтованості судових рішень, підвищення правової культури потребуть більш широкого застосування судами формально визначеного тлумачення правових норм.

У підрозділі 2.4  “Проблеми судово-правової реформи в Україні” судово-правова реформа характеризується як система заходів, спрямованих на забезпечення і підвищення владності судової системи. Дисертант досліджує проблеми судово-правової реформи в Україні, аналізує причини їх виникнення і шляхи їх розв’язання. Висвітлюється органічний зв’язок між теоретичними проблемами судової влади, які знайшли відображення в дослідженні, і практичними проблемами реформи. Звідси робиться висновок про три її напрями: перший — здійснення заходів щодо нормативно-правового забезпечення судової системи; другий — визначення і реалізація комплексу заходів щодо легітимації судової влади; третій — розбудова комплексної безперервно діючої системи кадрового, фінансового та інформаційного забезпечення судової влади.