Гамбург Л.С. Судові реформи в Лівобержній Україні (Гетьманщині) XVIII ст. : Гамбург Л.С. Судебные реформы в Ливобержний Украины (Гетманщины) XVIII в.

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, вказано на зв'язок роботи з науковими програмами, розкривається сутність наукової проблеми, визначається її значення, характеризується стан наукової розробки, наводиться опис джерельної бази, поставлена мета і окреслені конкретні завдання дослідження, визначені об'єкт і предмет дослідження, наведені методологічна та теоретична основи дисертації, сформульована наукова новизна дослідження, показано практичне значення отриманих результатів, дана інформація про апробацію цих результатів та їх публікацію.

У розділі 1 “Загальна характеристика судової системи Лівобережної України (Гетьманщини) другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.” йдеться про становлення і розвиток судової системи України-Гетьманщини від Визвольної війни українського народу під керівництвом Б.Хмельницького до скасування гетьманства. Розглядається система загальних козацьких судів, спеціальні суди, а також адміністративно-судові органи російської самодержавної адміністрації в Гетьманщині у визначений період.

У першому підрозділі “Система загальних козацьких судів Війська Запорозького” наведена характеристика вищих і нижчих ланок системи загальних козацьких судів. Відзначено, що вона була дуже складною, рухомою  та  вміщувала  в  себе  понад  двадцять судових органів. Таке роз-

9

маїття, характерне для феодальної державності, було зумовлене процесом становлення української держави в умовах відбиття частих і тривалих військових агресій, внутрішньою політичною нестабільністю, складністю і динамічністю соціальної структури суспільства, поступовим обмеженням суверенітету Гетьманщини російським самодержавством. Загальні козацькі суди відігравали провідну роль в українській судовій системі, бо козацтво лідирувало серед інших станів суспільства, відрізняючись найбільшою організованістю. У ході боротьби за українську державність у другій половині ХVІІ ст., а також у першому 20-річчі ХVІІІ ст. об'єктивно склалася ієрархічна система козацьких судів. До вищих судів належали суди гетьмана, Ради генеральної старшини, Ради старшин, ГВК, ГВС. В окремих випадках у ХVІІ ст. суди відбувалися на генеральних козацьких радах. ГВК і ГВС при наявних можливостях створювали третейські суди, сприяли укладенню мирових угод. Постійними судовими органами були суди гетьмана, ГВК, ГВС, полкові і сотенні суди, а також сільські та міські суди зі змішаними колегіями. Судові функції інших органів козацької державності виконувались епізодично. На думку автора, найважливішими серед козацьких судів були суд гетьмана, ГВС, ГВК і полкові суди.

У другому підрозділі “Спеціальні суди України-Гетьманщини” йдеться про магістратські, ратушні, цехові, духовні та домініальні суди, що мали станову юрисдикцію. Спеціальними судами з предметною юрисдикцією були ярмаркові та митні суди. Тенденція до підпорядкування міщанських судів козацьким судам, на думку автора, не знайшла завершення внаслідок опору міщанського патриціату і незацікавленості самодержавства в посиленні політичної влади козацької старшини. Міщанським судам у ХVІІ- на початку ХVІІІ ст. був притаманний найбільший демократизм, що виявилося у виборності складів судових колегій усіма повноправними громадянами міст і широкому представництві міських громад на судових засіданнях, наявності елементів суду присяжних. Члени колегій міщанських судів затверджувалися на посади гетьманом. Широке розповсюдження в Україні-Гетьманщині отримав розгляд цивільних і незначних кримінальних справ у квазісудовому порядку третейськими та мировими судами, що підтримувалося державою, бо зменшувало навантаження на офіційні суди.

У третьому підрозділі “Суди російської самодержавної адміністрації в Лівобережній Україні” розглядається компетенція суду Малоросійського приказу та воєводських судів. Через Малоросійський приказ царський уряд наглядав за судовими процесами над духовенством і старшинами, коректував зміст вироків і отримував документи із судовими актами. Суперечності між воєводами та органами гетьманського правління вирішувалися спільними розслідуваннями, які проводили представники гетьмана і

10

Малоросійського приказу. Останньому були також підсудні справи про правопорушення українців на території Росії. Правопорушення російських службовців в Україні розглядалися за російським законодавством, але з урахуванням особливостей українського права. Стосовно воєводських судів Малоросійський приказ був другою інстанцією і здійснював судовий нагляд. Воєводські суди були першою інстанцією для царських підданих в Україні. Мешканці Гетьманщини були в цілому непідсудні воєводським судам, але, фактично, обмежена судова юрисдикція воєвод іноді поширювалася на них ще з часів Б.Хмельницького. Суд воєводи міг розглянути справу сторони, не задоволеної рішенням козацького суду. В разі тиску старшинської адміністрації останні шукали підтримку у воєвод і царського уряду. Вже з 60-х рр. ХVІІ ст. воєводські суди активізували втручання в компетенцію українських судів. В разі правопорушень українців щодо російських службовців воєводи зверталися зі скаргами до полковників, а при відмові останніх повідомляли про це головному київському воєводі.

У розділі 2 “Судові реформи в Лівобережній Україні (Гетьманщині) в 1722-1734 рр.” розглядається судово-реформаторська політика гетьманів П.Л.Полуботка і Д.П.Апостола, а також контрреформаторські заходи І МК.

У першому підрозділі “Судово-реформаторська діяльність наказного гетьмана П.Л. Полуботка в 1722-1723 рр.”, автор, зокрема, дійшов висновку, що в універсалах П.Л.Полуботка вперше в практиці української правотворчості були відображені такі прогресивні принципи судочинства, котрі за сучасною термінологією можуть бути визначені як принципи колегіальності, справедливості, істинності, законності, доцільності, об'єктивності, формально-юридичної рівності. Результатами діяльності П.Л. Полуботка стало офіційне встановлення ієрархії судових інстанцій і порядку розгляду справ за апеляціями, а також запровадження інституту молодших суддів-асесорів у ГВС і полкових судах. Упорядкування апеляційних інстанцій супроводжувалося встановленням станової судової юрисдикції, що започаткувало розмежування козацьких і міщанських судів, а також козацьких і міщанських колегій у сільських судах. Асесорство у ГВС забезпечувало колегіальність і підвищувало оперативність його роботи. Автор дійшов висновку, що формування змінних асесорських колегій передбачало механізм ротації їхнього складу, що покликане було завадити судовим зловживанням. Висування та обрання асесорів від усіх полків Гетьманщини створювало представництво сотенно-полкової старшини в ГВС, що сприяло консолідації регіональних козацьких структур навколо гетьманського правління. Відбулось остаточне офіційне оформлення правового статусу  полкових  судів  і  посад  полкових суддів. Зміна останніх сотенно-

11

полковою  старшиною відбувалася лише за затвердженням гетьмана. Полкові суди відокремлювалися від магістратських у містах, що були полковими центрами. В них також вводилися посади асесорів. Судовий нагляд і тлумачення права щодо полкових судів здійснювали гетьманський суд і ГВС. Гетьманський суд став касаційною, а ГВС – апеляційною інстанцією на декрети полкових судів. Вже за П.Л.Полуботка ГВК ділилася на повиття. Кожне з 10 повить вело справи одного з 10 полків Війська Запорозького, а очолювались вони генеральним повиттям.

У другому підрозділі “Судові функції І Малоросійської колегії в 1722-1726 рр.” розглядається діяльність І МК, що була спрямована на руйнування української державності, в тому числі, її судової системи. І МК втручалася в компетенцію українських судів, ігнорувала апеляційний порядок, поширила свою судову юрисдикцію як першої інстанції на деякі регіони Лівобережжя і намагалася систематично дискредитувати українські суди декларативними заявами про надання нею судового захисту народним масам України від сваволі козацької старшини. Важливе місце в судовій політиці  І МК займало поширення в Україні російських форм судового процесу і джерел права. Це призводило до бюрократизації вищих козацьких судів, витіснення українського відкритого звинувачувально-змагального процесу російським закритим інквізиційним процесом, втрати українським судочинством елементів демократизму і гласності, перетворення сторін із суб'єктів на об'єкти права, мінімізації застосування українських правових норм, переходу на переважно російську мову судочинства тощо. В українське судочинство активно втручалися російські військові коменданти і гарнізонні канцелярії. Всупереч заявам І МК про захист українського народу від старшинської сваволі, в ній самій швидко розповсюдилися хабарництво, здирництво і тяганина. Таким чином, декларовані наміри І МК залишилися нереалізованими.

У третьому підрозділі “Судова реформа гетьмана Д.П. Апостола (1727-1734 рр.)” автор розвиває положення, що судова реформа Д.П.Апостола стала продовженням реформаторських заходів П.Л. Полуботка в судовій сфері. Початок правління Д.П.Апостола супроводжувався встановленням ним заборони на подання апеляцій до вищих судових інстанцій Російської імперії без дозволу гетьмана. Ця заборона діяла недовго, та все ж самодержавство визнало за доцільне обов'язкове попередження гетьмана особою, яка мала намір подати таку апеляцію. До неї гетьман міг додати власний коментар. Гетьман запобігав участі окремих генеральних старшин у розгляді тих справ у ГВК та ГВС, в яких вони виявлялися зацікавленою стороною. Судова реформа Д.П.Апостола проводилася на підставі  “Решительных  пунктов”  Петра ІІ  1728 р., якими, за наполяганням геть-

12

мана, частково відновлювалася автономія судової системи України. Мета судової реформи Д.П.Апостола полягала у відновленні фундаментальних принципів українського суду – права громади судити своїх членів і права вибору суду всіма вільними людьми. Для цього необхідно було подолати одноособове відправлення правосуддя та безапеляційність, що сприяли судовим зловживанням. Засобами цього подолання ставало підвищення рівня вимог до визначення кандидатів у судді, встановлення колегіальності судів і системи судових апеляцій, уточнення питань судової юрисдикції та підсудності. Наведені положення складали загальну концепцію судової реформи Д.П.Апостола. Здобутки судової реформи Д.П. Апостола виявилися у розширенні судових колегій полкових судів і ГВС, забезпеченні колегіальності судочинства, відродженні ієрархії судових інстанцій та апеляційного порядку в судочинстві, удосконаленні попереднього розслідування та судового процесу, чіткому визначенні компетенції козацьких і міщанських судів, започаткуванні спеціалізації судових колегій за галузевим принципом, відновленні асесорства у полкових судах; поширенні юрисдикції українських судів на російських дворян-землевласників в Україні у цивільних справах, а також слободи російських розкольників у справах про релігійні злочини. Поширилася практика спільних російсько-українських судів у справах між українцями та російськими військовослужбовцями за російським військовим законодавством, але попереднє розслідування проводила українська сторона. Цивільні справи між київськими монастирями та магістратом розглядалися київською губернською канцелярією, але попереднє розслідування проводила російсько-українська комісія.

У розділі 3 “Реформування судової системи Лівобережної України (Гетьманщини)  в період правління гетьмана К.Г. Розумовського (1750-1764 рр.)” розкривається діяльність останнього українського гетьмана у судовому будівництві, а також розглядається функціонування українських статутних судів і ГВС в часи правління ІІ МК.

У першому підрозділі “Вдосконалення достатутної судової системи в 1750-1760 рр.” автор виходить з того, що у вказаний період зусилля К.Г. Розумовського були спрямовані на відновлення і зміцнення суверенітету українських судів. Було скасовано встановлену під тиском Петра І обов'язкову письмову форму судочинства у малозначних справах у нижчих судах, що розширило можливості незаможного населення звертатися за судовим захистом. Активізувалася судова діяльність старшинських рад, їх взаємодія з гетьманським судом. Для зміцнення судової влади гетьмана К.Г.Розумовський організував гетьманські військовий і політичний суди, до яких залучав генеральних і полкових старшин, представників міст і духовенства. З метою розвантаження ГВС він переніс розгляд  частини  справ

13

про старшинські маєтки в першій інстанції до полкових судів.

У другому підрозділі “Статутна судова реформа 1760-1763 рр.” автор виходить з тези, що хронологічні рамки статутної судової реформи К.Г.Розумовського слід окреслювати 1760-1763 рр., а не обмежуватися

1763 р., бо реформування ГВС у 1760-1761 рр. відповідало в значній мірі положенням Литовського статуту про Головний трибунальний суд.

У першому пункті другого підрозділу “Статутне реформування вищих судових органів Гетьманщини” йдеться про реформування ГВС за принципами полкового представництва, а також про обмеження судової компетенції ГВК, що призвело до розмежування судових і адміністративних повноважень між ГВК і ГВС, та перетворення їх у ієрархічно рівні органи. Цим запроваджувались елементи розподілу влад до механізму гетьманського правління. Обмеження владних повноважень ГВК зменшувало можливості самодержавства впливати на судово-адміністративний апарат Гетьманщини і контролювати діяльність самого гетьмана.

У другому пункті другого підрозділу “Підкоморські, земські та гродські суди” розглядається статутне реформування полкових судів. Його причинами автор вважає не тільки станові зазіхання нової української шляхти, а й необхідність упорядкування судової системи Гетьманщини в умовах остаточної стабілізації соціально-політичної ситуації. Це, в першу чергу, стосувалося упорядкування земельно-правових відносин в сфері шляхетсько-старшинського землеволодіння. Позитивними наслідками статутної судової реформи 1760-1763 рр. стали:запровадження виборів полкових депутатів до ГВС, помітне розмежування повноважень між судовими і військово-адміністративними органами, посилення судової спеціалізації, зменшення кількості апеляційних інстанцій, перетворення статутних судів на багатостанові, дотримання принципів виборності та незмінюваності суддів; визначення членів статутних судів на полкових зборах, що в подальшому лише номінально затверджувалося гетьманом; вдосконалення механізму взаємодії між статутними судами; дотримання колегіальності в роботі ГВС, земських і гродських судів; запровадження різноманітної судово-процесуальної документації, приведення посадовців статутних судів до присяги при гетьманській ставці. Але водночас статутна судова реформа не вирішила декількох важливих питань: не визначила підсудності справ посполитих селян, залишила поза статутними судами цивільні справи міщанства, не створила Головний трибунальний суд як вищу апеляційну інстанцію для статутних судів і залишила деяку нечіткість у визначенні апеляційних повноважень гетьманського суду щодо рішень ГВС; не відбулося повного відокремлення судової влади від військово-адміністративної, бо головою  гродського  суду  залишився полковник, який очолював і полкову кан-

14

целярію; незважаючи на запроваджену судову спеціалізацію, земські і гродські суди продовжували поєднувати цивільну і кримінальну підсудність справ у своїй практичній діяльності, а їх компетенція ділилася на основну і додаткову; у підкоморських судах була відсутня колегіальність розгляду справ і обмежена змагальність сторін, порядок їх формування був авторитарним, а у їх складі не передбачалося власної канцелярії; в компетенції всіх статутних судів у певній мірі залишалося виконання деяких адміністративних функцій; для більшості посадовців у статутних судах не передбачалося платні з гетьманської казни.

У третьому пункті другого підрозділу “Українські суди під управлінням ІІ-ї Малоросійської колегії” автор вважав за доцільне розглянути діяльність статутних судів і ГВС після скасування гетьманства до 1782 р. Цілі судової політики ІІ МК були аналогічні цілям І МК і полягали в поетапній ліквідації українських судів, що займали окреме місце в судовій системі Російської імперії, зберігаючи особливий правовий статус і уособлюючи у своїй діяльності елементи колишньої гетьманської державності. Але в перші роки свого правління ІІ МК і малоросійський генерал-губернатор П.О.Румянцев змушені були продовжувати судово-реформаторські заходи, розпочаті К.Г.Розумовським, внаслідок небезпеки утворення судового вакууму, а також під впливом політики “освіченого абсолютизму” уряду Катерини ІІ. Спроби П.О.Румянцева та прокурора ІІ МК О. Семенова форсувати скасування автономії української судової системи зустрічали протидію ГВС, а спроби ІІ МК дискредитувати українські суди викликали контрзаходи з їхнього боку. Самодержавство не наважувалося на прискорене скасування українських судів і змушене було стримувати такі спроби з боку вищих посадових осіб імперської адміністрації в Україні. Та все ж воно поетапно посилювало адміністративне підпорядкування української судової системи органам російської військової адміністрації та обмежувало автономію українських судів. Це виявилося в скасуванні виборності полкових депутатів до ГВС, перетворенні його на департамент ІІ МК, встановленні адміністративного контролю над статутними судами, обмеженні повноважень полкових канцелярій щодо організації та проведення виборів кандидатів на суддівські посади, новій бюрократизації українського судового процесу, обмеженні юрисдикції статутних судів, навмисному ускладненні умов їхньої роботи тощо. Незмінюваність суддів була скасована, інспектори ІІ МК отримали повноваження на усунення з посад в статутних судах і призначення на них інших осіб, а судові слідчі підпорядковувалися як суду, так і президенту ІІ МК, причому останнє мало вирішальне значення. Автор дійшов висновку, що статутна судова реформа 1760-1763  рр.  залишила  по

15

собі найбільший слід в історії українського суду. Статутні суди діяли до поширення на Україну “Учреждения о губерниях” і загальноросійської судової системи в 1782 р., а ГВС – до 1791 р. У 1796 р. відбулося відновлення Генерального суду, земських і підкоморських судів, а також повітової територіальної структури. Вони діяли до 1834-1840 рр. як українські національні суди, уособлюючи собою колишній суверенітет Гетьманщини.

В узагальнюючих висновках дисертації підведені основні підсумки здійсненого дослідження проблеми. Зокрема, автор пропонує класифікацію судових органів, що утворювали складну та розгалужену структуру судової системи Лівобережної України (Гетьманщини). Така класифікація базується на наступних критеріях: 1) за місцем в ієрархії судових органів – вищі (суди генеральних і старшинських рад, гетьмана, ГВК і ГВС), регіональні (полкові та сотенні) та місцеві суди; 2) за становою юрисдикцією – козацькі суди та суди міських станів, селянства, духовенства, іноземного купецтва; 3) за предметною підсудністю – суди загальної компетенції і суди спеціальної компетенції (вищі суди Гетьманщини з військових і політичних справ, духовні, домініальні, цехові, купецькі, ярмаркові та митні суди); 4) за терміном дії – постійні суди та суди, що створювалися спеціально на певний час (суди козацьких і старшинських рад, громадські  суди,  ярмаркові  та  митні суди);  5) за суб'єктами, які ініціювали створення су-

дів – офіційні суди, що створювалися державою та квазісудові органи, що створювалися за ініціативою осіб, які брали участь у справі (третейські та мирові суди, в окремих випадках - громадські (копні) суди). Основним джерелом розвитку судової системи Гетьманщини були властиві їй суперечності між козацькими та міщанськими судами, між старшиною та народними низами, між світськими та духовними судами, між українськими судами та органами російської військової адміністрації в Україні при виконанні останніми судових функцій. На цей процес впливали також обставини, пов'язані з природними змінами в соціально-економічній сфері, матеріальних умовах життя населення. Слід враховувати й кон'юнктурні політичні настрої української та російської владних верхівок. Українська судова система в другій половині ХVІІ- початку ХVІІІ ст. мала певні демократичні ознаки: виборність судових колегій; колегіальний, публічний і гласний розгляд справ; участь представників громад у підготовці судових рішень і вироків; звинувачувально-змагальний характер цивільного процесу; широке застосування судами норм місцевих звичаїв, аналогії права, імплементованих норм. У подальшому ці прогресивні риси були поступово втрачені. Негативні явища, що прийшли їм на зміну, використовувалися самодержавством в його політиці наступу на державність Гетьманщини. Тому судово-реформаторська  діяльність  українських  гетьманів  була важливою

16

складовою процесу боротьби за збереження української державності. Наприкінці автор вважає за доцільне визначити три основні етапи розвитку української судової системи у розглянутий період: 1) від Визвольної війни під керівництвом Б.Хмельницького до судових реформ П.Л.Полуботка та Д.П.Апостола (1648-1734 рр.); 2) від гетьманства Д.П.Апостола до статутної судової реформи К.Г.Розумовського (1734-1760 рр.); 3) від статутної судової реформи К.Г.Розумовського до поширення на Україну дії “Учреждения о губерниях” (1760-1782 рр.).