Тюріна О.В. Сучасні системи правоохоронних органів (порівняльно-правове дослідження)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, вказується на зв'язок роботи з науковими програмами, планами, визначається мета і завдання, об'єкт і предмет дослідження. Розкриваються методологічні основи, а також інформаційна база дослідження. Характеризується наукова і практична значущість одержаних результатів.

Перший розділ – “Загальна характеристика предмета і методології порівняльно-правового дослідження” - присвячений огляду наукової літератури по темі, обгрунтуванню вибору предмета і об”єкта, мети та завдання, а також методології даного дисертаційного дослідження.

У першому підрозділі – “Система правоохоронних органів як предмет порівняльно-правових досліджень” – розкривається зміст поняття системи правоохоронних органів, досліджуються її ознаки та властивості. Зазначається, що на сучасному етапі розвитку юридичної науки актуальним і практично значущим визнане теоретичне дослідження національної системи правоохоронних органів і проблем її реформування у контексті вивчення зарубіжного досвіду правового розвитку, проведення відповідних порівняльно-правових досліджень у рамках різних галузевих і спеціальних юридичних наук. Однак такі порівняльно-правові дослідження не виходять за межі предмета тієї чи іншої науки і охоплюють лише певний аспект організації і функціонування правоохоронних органів, тому суттєво розширити межі правових досліджень, забезпечити їх комплексність і скоординованість у майбутньому дозволяє порівняльне правознавство як відносно нова сфера юридичного наукового знання для вітчизняної юриспруденції.

Розглянуті основні напрями порівняльного правознавства на сучасному етапі його розвитку, такі, як: методологічні проблеми порівняльно-правових досліджень; розробка конкретних методичних правил і процедур порівняльно-правових досліджень; дослідження історико-порівняльних правових проблем; порівняльне вивчення основних національних правових систем сучасності; традиційне порівняльне законодавство; соціологічно орієнтовані види порівняльно-правових досліджень; узагальнення та систематизація результатів конкретних порівняльно-правових досліджень.     

В існуючих умовах розвитку юридичної науки і практики проведення порівняльно-правового дослідження дозволяє одержати досить обгрунтовані і адекватні наукові знання про своєрідність і загальні тенденції розвитку систем правоохоронних органів різних країн, саме виходячи з їх призначення і обумовленості загальними і особливими властивостями національних правових систем, а у більш узагальненому вигляді - правових сімей.

Система правоохоронних органів у даному дослідженні розглядається як цілісна сукупність спеціалізованих органів держави, до основного призначення яких відноситься охорона і захист основних прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, а також інших суб”єктів права. Критерієм виділення і віднесення державних органів до правоохоронних органів є державна правоохоронна діяльність, яка одночасно виступає системоутворюючим чинником, що об'єднує правоохоронні  органи в цілісну систему.

Дослідження властивостей державної правоохоронної діяльності, її ролі у побудові і функціонуванні системи правоохоронних органів призводить до висновку, що цілісність даної системи зумовлена щонайменше двома параметрами – функціональним та організаційним. Домінуюче значення у побудові системи правоохоронних органів мають функціональні зв”язки, що об”єднують правоохоронні органи (суд, прокуратуру, поліцію) в єдине ціле. Виходячи з цього, дисертант визначає, що система правоохоронних органів характеризується певною ієрархічністю, зумовленою функціональним характером системоутворення та співпідлеглості правоохоронних органів.

Організаційний критерій зумовлює побудову окремих видів правоохоронних органів, що як складові системи правоохоронних органів, являють собою певні підсистеми, які, в свою чергу, характеризуються цілісністю, якісною своєрідністю та відносною самостійністю. Між елементами даних підсистем існують субординаційні зв”язки, виходячи з чого, такі підсистеми мають ієрархічний порядок побудови, тобто правоохоронні органи у межах одного виду (підсистеми) побудовані за організаційним критерієм.     

Автор відмічає: особливості правоохоронної діяльності, на відміну від інших видів державної діяльності, полягають у тому, що вона впливає на ті суспільні відносини, які мають суспільно-небезпечний характер – протиправні діяння. А тому безпосереднім предметом правоохоронної діяльності є правопорушення та інші явища, що їх обумовлюють, а об”єктом захисту та охорони – ті суспільні відносини, на які вони посягають. Переважно предмет правоохоронної діяльності визначає її мету, завдання, функції, методи, які, в свою чергу, перерозподіляються між різними правоохоронними органами, що утворюють внутрішньо диференційовану, але цілісну систему. При цьому, система правоохоронних органів існує у навколишньому середовищі, яке для юриспруденції взагалі та даного дослідження зокрема представлена національною правовою системою.

Національна правова система, яка досліджувалася з позиції порівняльного правознавства, у дисертації визначена як сукупність взаємозв'язаних правових явищ і процесів, зумовлених об'єктивними закономірностями і історичним шляхом розвитку суспільства, що має особливі (притаманні тільки певній національній правовій системі) і загальні (притаманні певній групі національних правових систем) властивості.

Чисельність і різноманітність національних правових систем обумовлює їх об'єднання за певними критеріями у правові сім'ї, що у більшості порівняльно-правових досліджень та наукових класифікаціях здійснюється на основі суттєвої подібності таких ознак, як подібність конкретно-історичного розвитку, структури права та системи джерел права.

У кожній національній правовій системі виявляються як риси, що властиві всім правовим системам, так і загальні для певних правових систем в рамках правової сім'ї, правової групи і, нарешті, такі риси, які властиві тільки даній національній правовій системі (специфічні). Особливість кожної національної правової системи полягає, отже, не тільки в її специфічних рисах, але і в тому, як заломлюються в ній риси, властиві тій правовій сім'ї, до якої певна національна правова система належить, а також інших існуючих правових сімей.

При цьому жодна правова система не є ідеальним втіленням тієї чи іншої правової сім'ї, оскільки  “чистих” правових сімей, як і ізольованих від інших правових систем, реально не існує, тому що будь-яка правова сім'я – це  теоретична побудова, конструкція, модель, що створена дослідником на підставі певних критеріїв.

Враховуючи, що найбільш визнаною класифікацією національних правових систем у сучасному правознавстві є класифікація, розроблена  французьким  вченим - компаративістом Р. Давідом, вона була покладена в основу дисертаційного дослідження. Серед основних правових сімей сучасності Р. Давід виділяє, зокрема романо-німецьку правову сім”ю та сім”ю загального права. Рамками саме цих правових сімей обмежується об'єкт і відповідно предмет нашого дослідження, виходячи з того, що дані правові сім'ї, а точніше національні правові системи, які входять у ці правові сім'ї, є безпосереднім “продуктом” європейської цивілізації, об”єднані єдиним правовим простором і беруть активну участь в загальноєвропейському процесі, інтегрування в який і є зовнішньополітичним орієнтиром України.

Другий підрозділ – “Загальна характеристика національних правових систем романо-німецької і англо-американської правових сімей” – присвячений розгляду загальних рис та особливих властивостей національних правових систем Німеччини та Франції, як “материнських” правових систем для романо-німецької правової сім”ї, та Англії і США відповідно для англо-американської правової сім”ї. У дослідженні наголошується на тому, що віднесеність правових систем різних країн до однієї правової сім”ї свідчить про наявність сукупності спільних ознак та принципів, закладених в основу таких правових систем.

Так, основними рисами національних правових систем Німеччини та Франції є зокрема такі, як розподіл права на публічне і приватне, домінування матеріального права над процесуальним, високий рівень абстрактності норм права, відповідна система джерел права, основним з яких є закон, подібність юридичної термінології тощо.

Для національних правових систем Англії та Сполучених Штатів Америки притаманно зокрема, єдиний підхід до розуміння права, дуалістичний характер права: поділ на загальне право і право справедливості; розуміння правових правил як судового рішення, яке посідає домінуюче місце у системі джерел права, подібність юридично-понятійного апарату та ін.

Проте, це не виключає наявності специфічних рис кожної національної правової системи, зумовлених історичним шляхом розвитку держави, її самобутністю, формами державного правління та державного устрою, що підтверджується на прикладах національних правових систем Німеччини і Франції, які відносяться до романо-німецької правової сім”ї, та Англії і США - представників англо-американської правової сім”ї.

Однією з основних тенденцій розвитку національних правових систем як у межах однієї правової сім'ї, так і національних правових систем, що належать до різних правових сімей, є їх інтернаціоналізація, тобто посилення впливу зарубіжного, а також міжнародного чинників на розвиток національних правових систем, своєрідне “стирання” відмінностей між ними, зумовлене інтеграційними процесами у світовій спільноті.   

У третьому підрозділі – “Методологія порівняльно-правового дослідження” – розглядаються методологічні питання проведення порівняльно-правових дослідженнь.

Оскільки дане дослідження передбачає вивчення властивостей юридичних явищ різних національних  правових систем, правових сімей, а також систем правоохоронних органів з метою виявлення загального і особливого, необхідним є застосування комплексу наукових методів. Зазначене обумовило вивчення загально-методологічних проблем порівняльного правознавства. У дисертації відмічено, що методологія порівняльного правознавства складається з порівняльно-правового методу як її основи, загально-наукових і приватно-наукових методів юриспруденції та інших наук, а доцільність їх вибору та застосування визначається особливостями об”єкту та предмету конкретного дослідження.

 У зв”язку з цим в дисертаційній роботі аналізуються змістовні характеристики порівняльно-правового методу (прийоми, вимоги, правила), нормативний та функціональний критерії порівняння, макро та мікро рівні його застосування, зовнішній та внутрішній види. Особлива увага приділена обгрунтуванню обрання змішаного критерію порівняння, який забезпечує вивчення не тільки нормативних джерел, а й широкого кола різних соціально-правових явищ, що входять до предмету дослідження. При характеристиці методів аналізу, синтезу, системного, моделювання та інших у дисертаційній роботі висвітлюються особливості їх використання при проведенні порівняльно-правового дослідження.

Зазначене вище дало можливість автору обгрунтувати методологічну основу власного дослідження і в подальшому її застосувати з урахуванням специфіки як предмету дослідження, так і взаємодії (взаємодоповнення) наукових методів, необхідних і достатніх для досягнення мети дослідження.

 Далі відмічається, що на сучасному етапі розвитку порівняльного правознавства і загалом юридичної науки спостерігається підвищений інтерес до порівняльно-правових досліджень, які мають прикладне значення, проте, одна з центральних проблем таких досліджень полягає в тому, що при всій різноманітності наукового матеріалу з даних питань, він має здебільшого загальнометодологічний характер, в зв'язку з чим існує потреба не тільки трансформації загальних положень до конкретних порівняльно-правових досліджень, але й використання з відповідною адаптацією методик інших досліджень. Зокрема, проаналізована та пристосована до особливостей предмету даного дисертаційного дослідження методика конкретного порівняльно-правового аналізу законодавств країн-учасниць СНД, що розроблена Інститутом законодавства і порівняльного правознавства при Уряді Російської Федерації (1992, 1995 рр.)

Другий розділ – “Загальне і особливе в системах правоохоронних органів” – присвячений порівняльно-правовому дослідженню систем правоохоронних органів держав, національні правові системи яких належать до романо-німецької та англо-американської правових сімей, а також розгляду основних тенденцій розвитку системи правоохоронних органів України, що перебуває у процесі реформування, та визначенню можливих шляхів запозичення та використання позитивного досвіду зарубіжних країн для системи правоохоронних органів України.

У межах першого та другого підрозділів – відповідно “Системи правоохоронних органів держав романо-німецької правової сім”ї” та “Системи правоохоронних органів держав англо-американської правової сім”ї” дисертант обгрунтовує залежність і обумовленість системи правоохоронних органів, а точніше її організаційно-функціональної побудови, від властивостей відповідної національної правової системи певної правової сім'ї. При цьому проведене порівняльно-правове дослідження систем правоохоронних органів Німеччини, Франції, Англії, США дозволило виявити узагальнюючі закономірності організації і функціонування систем правоохоронних органів національних правових систем, що відносяться до однієї правової сім'ї.

Так, у першому підрозділі дисертації проводиться аналіз організаційно-функціональної побудови судової системи, органів прокуратури та поліції Німеччини та Франції. Зазначається, що у Німеччини існує п”ять основних сфер юстиції, а саме загальна, адміністративна, трудова, соціальна і фінансова, і функціонують відповідно п”ять систем судів, кожну з яких очолює вищий судовий орган. У дисертації розглядаються організація та основні аспекти діяльності кожного напряму судової системи Німеччини, структура яких обумовлена формою державного устрою даної держави, також як і організаційна побудова органів прокуратури. Поліція Німеччини також організована згідно федеральному устрою держави і працює у складі МВС, компетенція якого, як показує порівняльно-правовий аналіз значно ширша ніж МВС інших країн: фактично МВС ФРН контролює всі основні сфери внутрішнього життя країни.

Далі досліджуються властивості системи правоохоронних органів Франції, які мають чимало спільного з даною системою у Німеччині, що обумовлюється загальними характеристиками національних правових систем цих держав, але при цьому характеризуються певною специфікою, зокрема: судова система Франції складається з судів загальної юстиції і адміністративної юстиції, ієрархічна побудова яких відрізняється від німецької системи, а також налічує посаду слідчого судді, що є відмітною рисою французького судочинства.

У другому підрозділі дисертаційної роботи досліджуються спільні риси та принципи, покладені в основу організації та функціонування правоохоронних органів Англії та Сполучених Штатів Америки, наявність яких у дисертації доводиться спільними характеристиками даних національних правових систем, а також специфічні особливості судових систем, органів прокуратури та поліції цих держав, обумовлених як властивостями кожної національної правової системи, так і формою державного правління Англії та державного устрою США.

Отже на підставі розгляду у першому розділі дисертаційної роботи характеристик національних правових систем Німеччини і Франції як представників романо-німецької правової сім”ї та Англіїї і Сполучених Штатів Америки відповідно – англо-американської правової сім”ї, а також властивостей систем правоохоронних органів цих держав у другому розділі дисертації, автором зроблено висновок про залежність організаційно-функціональної побудови системи правоохоронних органів від природи національної правової системи певної правової сім”ї.

  У ході дослідження визначено: в основі організації судових систем Німеччини і Франції домінує принцип спеціалізації, що виявляється в організаційно-функціональній побудові судових систем даних країн, а саме в наявності певних самостійних напрямів судової системи як у Німеччині, так і у Франції. Одним з чинників, що зумовлюють таку побудову судових систем Німеччини і Франції, виступає досить високий рівень кодифікації законодавства як основного джерела права в даних національних правових системах та романо-німецької правової сім'ї в цілому.

На відміну від національних правових систем романо-німецької правової сім'ї, в національних правових системах Англії і США, як  представниках англо-американської правової сім'ї, основним джерелом права є судова практика  (судовий прецедент), і, незважаючи на те, що законодавство як джерело права в Англії і США набуває все більшої значущості, проте, рівень систематизації законодавства нижчий порівняно з національними правовими системами романо-німецької правової сім'ї. Це в певній мірі зумовлює відповідну організаційно-функціональну побудову судових систем Англії і США, а саме відсутність, як правило, відособлених спеціалізованих підсистем судових органів. Нарівні з цим, домінуюче положення судової практики, як джерела права в національних правових системах англо-американської правової сім'ї, визначає і відповідне місце судової системи у державному механізмі, що є вагомішим порівняно з місцем, яке посідають судові системи країн романо-німецької правової сім'ї. 

Дослідження організації судових органів, як центральної ланки в системі правоохоронних органів вказаних країн, дало можливість дисертанту дістати висновку, що це обумовлює, в свою чергу, організаційно-функціональну побудову органів прокуратури. Так, особливістю організації органів прокуратури Німеччини і Франції є те, що прокуратура, функціонально відноситься до органів виконавчої влади, а організаційно – до судової системи: у кожному суді загальної юстиції є відповідний орган прокуратури. Прокуратура Англії і США підпорядкована Міністру юстиції, при цьому взаємодія прокуратури Англії і США з судовою владою, незважаючи на приналежність національних правових систем даних країн до однієї (англо-американської) правової сім'ї, відрізняється специфічними особливостями, а саме: прокуратура Англії характеризується відносною незалежністю від судової влади, а прокуратура США – функціонально піднаглядна суду.  

Дисертант відмічає, що побудова поліцейських органів систем правоохоронних органів, що досліджуються, заснована переважно на територіальному принципі в поєднанні з внутрішньою функціональною спеціалізацією поліцейських органів. Функціональна спеціалізація поліції Німеччини і Франції, Англії і США виражається у функціональному поділі поліції на кримінальну (судову) і адміністративну (патрульну) поліцію, при цьому поліцейські органи даних держав здійснюють свої повноваження згідно з територіальним поділом країни.

Крім того, побудова поліції зазначених країн характеризується наявністю спеціалізованих підрозділів, покликаних посилити поліцейські функції. У Німеччині і Франції функції цих підрозділів спрямовані на охорону громадського порядку та безпеки (у Німеччині - поліція готовності, у Франції – Національна жандармерія), в Англії і США - на посилення оперативної та слідчої роботи поліції (в Англії -  коронер, у США - Федеральне бюро розслідувань і деякі інші органи). 

Суттєва відмінність побудови поліції систем правоохоронних органів, що досліджуються, полягає у характері організації управління поліцейськими органами: у Німеччині і Франції управління поліцією носить централізований характер, в Англії і США  - децентралізований.

Вказане вище дало можливість автору визначити відповідну типізацію систем правоохоронних органів, а саме – визначити романо-німецький і англо-американський типи систем правоохоронних органів. Основними ознаками романо-німецького типу системи правоохоронних органів є: наявність спеціалізованих судів, що утворюють відособлені судові системи, наявність Конституційного суду; підлеглість прокуратури, функціональне призначення якої полягає у здійсненні кримінального переслідування і підтримки обвинувачення в суді, Міністерству юстиції з чітким розподілом компетенції залежно від ієрархічної побудови судів загальної юстиції; централізоване управління в системі Міністерства внутрішніх справ. У свою чергу, основними ознаками англо-американського типу системи правоохоронних органів виступають: наявність спеціалізованих судів без виділення їх в окремі судові підсистеми; підлеглість прокуратури, функціональне призначення якої полягає в здійсненні кримінального переслідування, Міністерству юстиції; децентралізоване управління у системі Міністерства внутрішніх справ (поліції).

У межах вказаних типів окремі системи правоохоронних органів відповідних національних правових систем володіють специфічними характеристиками, що зумовлено унікальними особливостями кожної національної правової системи, що входять як до романо-німецької, так і до англо-американської правової сім'ї.

Третій підрозділ – “Система правоохоронних органів України та шляхи використання позитивного досвіду інших держав в її реформуванні” присвячений розгляду основних напрямів розвитку національної правової системи України та системи її правоохоронних органів.

Система правоохоронних органів України на сучасному етапі її розвитку перебуває у процесі реформування, що є одним з напрямів реформування національної правової системи України.  Виходячи із зовнішньополітичних орієнтирів нашої держави, основними напрямами вдосконалення української правової системи є, зокрема, гармонізація національного законодавства з міжнародним і європейським правом, а також імплементація їх норм і положень у національне право України. Це, в свою чергу, обумовлює певні пріоритети реформування системи правоохоронних органів, зокрема такі, як приведення її структури у відповідність з основними тенденціями, притаманними організації і функціонуванню систем правоохоронних органів інших держав, а також міжнародно-правовими та європейськими стандартами здійснення правоохоронної діяльності.

На розвиток системи правоохоронних органів України впливає цілий ряд чинників, серед яких здійснення в інтересах народу і відповідно до Конституції України всеосяжної правової (парламентської, адміністративної, судово-правової, муніципальної та ін.) реформи, зміцнення української державності, створення відповідно до Конституції України демократичної, соціальної, правової держави з поділом державної влади і чітким визначенням повноважень усіх її гілок, удосконалення на основі Конституції правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина, розвиток міжнародних відносин України з іншими країнами і міжнародними організаціями.

У зв”язку з цим, особливу значущість і актуальність набуває позитивний досвід організації і функціонування  систем правоохоронних органів інших держав, а також визначення шляхів його використання у розбудові вітчизняної системи правоохоронних органів з урахуванням національних особливостей нашої держави.

Проведений аналіз організаційно-функціональної побудови систем правоохоронних органів Німеччини, Франції, Англії і США дозволив дисертанту виділити елементи цього позитивного досвіду. До них, зокрема, належить: впровадження спеціалізації судової системи, особливо створення адміністративної та трудової юстицій, а також судів у справах неповнолітніх; зосередження функцій прокуратури в основному на забезпеченні законності, особливо в сфері розслідування злочинів, здійснення кримінального переслідування, в межах якого домінуюча роль відводиться функції підтримки обвинувачення у суді, при цьому не виключається і виконання прокуратурою функції попереднього слідства; запозичення досвіду організації управління поліцією у системі Міністерства внутрішніх справ з поєднанням елементів централізованого і децентралізованого управління, чіткого організаційно-функціонального поділу міліції на адміністративну і кримінальну, а також організації і функціонування муніципальної поліції, для ефективної діяльності якої в Україні, як зазначено у дисертації, необхідно вирішити ряд організаційно-правових проблем, що стосуються, зокрема, реформування відповідного законодавства, розв'язання питання стабільних фінансових надходжень до місцевих бюджетів тощо.

Крім того, у дисертаційній роботі наголошується на тому, що реформування системи правоохоронних органів України повинно бути здійснено на засадах узгодженості, послідовності, системності. У зв”язку з цим на сучасному етапі розвитку української системи правоохоронних органів особливу актуальність і значимість набуває розробка єдиної, цілісної концепції реформування системи правоохоронних органів України, в основу якої можуть бути закладені основні положення Указу Президента України “Про комісію з питань реформування правоохоронних органів в Україні” від 17.01.2001 р., що визначають її  головні завдання: здійснення аналізу організації і практики діяльності правоохоронних органів в Україні і іноземних державах; підготовка пропозицій щодо вдосконалення та оптимізації системи правоохоронних органів в Україні, їх структури, організації діяльності, з урахуванням загальновизнаних міжнародних норм і стандартів; організація підготовки і розгляд проектів законів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, програм, заходів з питань удосконалення організації і діяльності правоохоронних органів, координації їх роботи щодо посилення боротьби зі злочинністю, корупцією, захисту прав і свобод громадян [1].