| Краткое содержание: |
У Вступі обґрунтовується актуальність теми, зазначається ступінь її наукової розробленості, визначаються об’єкт, предмет мета, завдання і методи дослідження, формулюються основні положення роботи, які виносяться на захист.
Перший розділ «Теоретико-методологічні питання часу в правовій сфері» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Час як категорія людського пізнання», який складається з двох пунктів, категорія часу розглядається через призму міфології, релігійної філософії і науки, наводиться характеристика основних концепцій часу і робиться їх порівняння.
Час поряд із простором з найдавніших пір розглядався як одна з першопричин буття. Міфологічне уявлення про час змальовує його циклічним, повторюваним; поряд із тим можна виділити декілька пластів міфологічного часу: профанний, у якому перебувають люди, і сакральний, у якому живуть божества, герої, причому визнається можливість переходу з профанного часу у сакральний і навпаки. Для монотеїстичних релігій час постає у вигляді лінії, що йде від початку світу до його кінця, але існує проблема співвідношення вічності і часу, яка найбільш рельєфно виділяється у християнському богослов’ї та філософії.
Від зародження наукового знання і дотепер не створено єдиної теорії часу і не дано його загальноприйнятного визначення, отже зберігається плюралізм поглядів на час. Традиційно велике значення надається субстанціальній, реляційній, статичній і динамічній концепціям; але останнім часом чимала увага приділяється реляційно-генетичній концепції часу, стрижневими положеннями якої є наступне: час і простір пов’язуються поперед усе з незворотнім розвитком матерії, а не з її механічним рухом; вводиться поняття локальних часів (фізичного, геологічного, біологічного, психофізичного, історичного тощо); основними властивостями часу називають незворотність, неоднорідність і анізотропність. Окремого розгляду заслуговує проблема часу у контексті синергетичної моделі розвитку за працями І.Р.Пригожина та І.Стенгерс, де час у нерівноважних системах, до яких відноситься і право, постає як незворотній.
Розглядання міфологічних, релігійно-філософських і наукових поглядів на час дає змогу сформулювати певну світоглядну позицію щодо проблеми темпоральності, а потім переходити до розгляду часу у його відносинах із правом.
У підрозділі 1.2. «Способи сприйняття і обчислення часу» дисертант, використовуючи праці Л.М.Гумільова, А.Я.Гуревича, Є.Ю.Догадайла, Б.Домбровського, В.В.Сорокіна, О.Шпенглера та інших авторів, аналізує основні способи відчуття і відліку часу та спроби його еталонування людиною.
Час є об’єктивним явищем, але виступає він і в якості одного з найважливіших атрибутів свідомості особи: виходячи з глибин людської психіки і формуючись під впливом зовнішніх обставин (духовне виховання і світська освіта, трудова діяльність і громадська свідомість) категорія часу набуває неповторних для кожної людини характеристик. Однак в ході теоретичних узагальнень можна погодитися із думкою Л.М.Гумільова і виділити чотири основних способи сприйняття (відчуття) часу, властиві для різних етапів етногенезу: пасеїзм, актуалізм, футуризм і байдужість, або ігнорування часу як такого.
Узагальнюючи позиції представників різних наукових напрямків, можна дійти до висновку, що сприйняття часу можна трактувати двояко: 1) через усвідомлення себе у контексті історичного процесу і 2) як відчування часу у повсякденній діяльності. Таким чином, етнопсихологічна основа поряд із чуттєво-раціональним сприйняттям дозволяє суб’єктові виробити індивідуальне ставлення до часу.
Відчуття часу, які панують за конкретних умов, практична необхідність і рівень науково-технічного розвитку слугують факторами, що обумовлюють винайдення і використання нових способів обчислення часу, а також його еталонів і шкал. Дослідження історично сформованих способів відліку часу дозволяє виділити серед них найбільш значущі для юриспруденції: фенологічний календар (орієнтований на природні явища), циклічний календар (що бере за основу природні цикли – рік, місяць тощо), «жива хронологія» як правило використовуються на рівні правового спілкування; лінійний відлік (від конкретної дати), у першу чергу, застосовується в нормотворчій, правореалізаційній і правозастосовній діяльності. Винятково в теоретичній юриспруденції використовуються релятивний час і квантування часу: перший має важливе значення при дослідженнях правової свідомості (проблеми індивідуального часу); друге – передбачає розподіл часу на певні складові, «кванти», прикладом яких можуть бути строки, історичні епохи, періоди тощо.
Еталонування часу, тобто створення зразків і шкал для його обрахунку визнається одним з найефективніших інструментів централізації державної влади і уніфікації права.
У підрозділі 1.3. «Правовий час як атрибут правової реальності» досліджується правовий час, виділяються його основні форми і властивості. Правовий час виступає у якості одного з найсуттєвіших атрибутів правової реальності, її середовища, виміру. Серед багатьох визначень правової реальності, наведених у вітчизняній і зарубіжній літературі, можна помітити певну єдність при встановленні її основних рис: так, правова реальність уявляється в якості форми буття права; володіє об’єктивними і суб’єктивними властивостями; є багаторівневою. Піддається частковій критиці і корегуванню модель правової реальності С.І.Максимова, отже рівнями правової реальності вважаються ідеальний світ, нормативний світ (світ знакових форм) і правове спілкування.
Визнається неможливість надати універсальне визначення категорії «правовий час», однак пропонується наступне її трактування: правовий час – це особливий різновид соціального часу, котрий є складовою частиною правового хронотопу і невід’ємним атрибутом правової реальності. Амбівалентний характер відносин правового часу і права полягає в тому, що право змінюється під впливом часу і, разом із тим, намагається впливати на його прояви за допомогою своїх регулятивних можливостей.
Виділяються три форми правового часу, котрі, однак, не можна жорстко прив’язувати до рівнів правової реальності: 1) реальний час (об’єктивний, зовнішній до правових явищ); 2) концептуальний час (являє собою продукт інтелектуальної діяльності); 3) перцептуальний час (віддзеркалює індивідуальне або колективне переживання часу). Не можна погодитися із авторами, які намагаються створити єдиний перелік властивостей правового часу, оскільки він буде внутрішньо суперечливим; тому доцільніше говорити про властивості правового часу у різних пластах правової реальності.
Ідея права є надчасовою, перебуває у абсолютному часі; вона завжди незмінна, статична, але у нових історичних умовах у неї відкривається нові грані, прояви, форми зовнішнього вираження.
Нормативний світ володіє характеристиками реального і концептуального часу; для вимірювання часу передбачені два основних способи: хронометричний, через визначення тривалості часового інтервалу, і хронологічний, через вказування моментів часу і їх фіксацію на певній шкалі. Для реального часу властиві об’єктивність і незворотність; він може бути використаний у системі категорій календарного часу: датування, тривалості, повторюваності, одночасності, послідовності і наступності. Концептуальний правовий час законодавчо проголошує деякі основні властивості реального часу (безперервність і незворотність), разом із тим за допомогою правових засобів робить їх не аксіомами а презумпціями; отже однією з основних властивостей концептуального часу є його фіктивність. Категоріями цієї форми часу є «момент часу», «тривалість», «послідовність», «одночасність», «своєчасність» тощо, які використовуються і в позитивному праві, і в юридичній науці.
В правовому спілкуванні використовуються усі три форми правового часу – реальний, концептуальний і перцептуальний час; тут правовий час володіє такими рисами як безперервність, незворотність, нелінійність, полілінійність і нерівномірність, причому перші чотири є об’єктивними, остання ж – суб’єктивна.
Другий розділ «Часове середовище права» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Правовий розвиток і наступність у праві» розглядається розгортання у часі процесу правового розвитку, аналізуються поняття еволюції і революції, прогресу і регресу, визначається місце наступності у збереженні і підтриманні цілісності правової системи.
Правовий розвиток є послідовним процесом односпрямованих змін, які можуть відбуватися поступово (еволюційним шляхом), або раптово (революційно). Такі характеристики, як прогрес і регрес вважаються суб’єктивними, оскільки вони позначають наближення або ж, навпаки, віддалення від бажаної мети; отже, один і той самий процес може для різних суб’єктів виступати і прогресивним (рух за висхідною лінією, до мети), і регресивним (рух за низхідною).
Еволюційний шлях розвитку права розглядається в рамках синергетичної парадигми із застосуванням принципів полілінійності, цивілізаційної унікальності і стадійності і визнається найбільш прийнятним, оскільки дозволяє зберегти зв'язок минулого із майбутнім через сьогодення і забезпечити правову наступність, котра виступає найважливішою гарантією стабільності будь-якої правової системи. Революційні зміни в праві являють собою «стрибкоподібні» зміни якісного стану правової системи, котрим, як правило, піддається середній рівень правової реальності – світ знакових форм, або позитивне право; ідеальна складова правового буття змінюється еволюційним шляхом, поступово; на рівні ж правового спілкування формується імпульс, котрий веде до правової революції. Акцентується увага на тому, що правова революція характеризується хворобливістю і непередбачуваністю, оскільки вона найчастіше відбувається з ігноруванням власної правової традиції, тому результати такої революції не знаходять належної підтримки у сфері правового спілкування.
Однією з найважливіших темпоральних характеристик правового розвитку є неоднорідність перцептуального правового часу: різні етапи розвитку протікають у різному темпі. Найбільш розмірено правовий час плине в періоди поступового еволюціонування правової системи; прискорення пов'язане із інтенсивним реформуванням або революційним шляхом розвитку, оскільки тоді відбувається збільшення подієвості, «ущільнення», а у спостерігача виникає ілюзія прискорення часу.
У підрозділі 2.2. «Дія норм права у часі», який складається з трьох пунктів, мова йде про часові межі існування норми права, типологію її дії у часі і окремо – про презумпцію незворотності нормативно-правового акту. При розгляді питання про дію норм права у часі потрібно розрізняти поняття «юридична сила», «чинність», «дія» і «застосування» правової норми. Юридична сила указує на ієрархічне місце нормативно-правового акту; чинність засвідчує, що він має таку силу в певний проміжок часу; дія означає можливість регулятивного впливу акту на суспільні відносини протягом періоду його чинності. Разом із тим, застосування не зв'язане темпоральними рамками, у яких нормативно-правовий акт має чинність, і створює можливість його поширення на юридичні факти, що виникли як до набрання актом чинності, так і після її втрати.
Часом існування норми права вважається відрізок часу, на якому вона має характеристики реального буття. У цей відрізок як складова частина входить час дії правової норми, однак початок і закінчення такого часу не тотожні, відповідно, початку і закінченню існування норми. Норма може дістати, а у випадку з нормативно-правовими актами – і дістає, оформлення (тобто починає існувати) до її офіційного введення у чинність та продовжує існувати і після втрати нею чинності.
Точне визначення моменту, з якого починає існувати звичай, утрудняється тим, що він складається поступово і не потребує прямого підтвердженні його юридичної сили публічною владою. Час дії звичаю може бути визначений як проміжок часу, у який держава не забороняє його використовувати суб'єктам права. Розмитість часових меж дії правового звичаю не дозволяє порушувати питання про способи його дії в часі.
Існування судового прецеденту починається з моменту постановлення судового рішення, але набуття ним властивостей джерела права (чинності), як правило, пов'язується із використанням правоположення, яке міститься у ньому для вирішення ще хоча б однієї справи. Втрата прецедентом чинності (але не припинення його існування) пов'язана із скасуванням його судом більш високої інстанції або парламентом, однак в англійському праві поширена практика відходу від «сплячої» прецедентної норми з можливістю застосувати її якщо у цьому виникне потреба.
Нормативно-правовий акт починає існування з моменту складання його проекту, момент же припинення його існування неможливо визначити в принципі, оскільки він продовжує існувати і після втрати ним чинності як пам'ятник права. Виділяються чотири стадії існування нормативно-правового акту: 1) «ембріональний» стан; 2) народження; 3) життя; 4) період, який йде за «смертю» нормативно-правового акту. Припинення життя нормативно-правового акту може бути пов’язане із його офіційним скасуванням; припиненням останнього з правовідносин, на які він продовжував впливати після скасування; настанням «природної смерті» (відмирання) нормативно-правового акту, коли він формально не скасований, але і не використовується в правовому регулюванні.
Нормативний договір починає існування з моменту складання його проекту (тексту), а чинності набуває з дня підписання або іншого зазначеного моменту. Як правило, нормативний договір є строковим, однак припинення його дії не завжди пов'язане із закінченням певного строку: по-перше, договір може бути денонсований (у міжнародному праві) або розірваний (у конституційному, цивільному, трудовому праві) до закінчення строку; по-друге, дію договору може бути продовжено (пролонговано) на підставі прямого волевиявлення або мовчазної згоди його учасників.
Способами дії нової норми є перспективна, негайна і зворотна (ретроактивна) дія; відповідні їм способи дії старої норми – ультраактивність, негайне припинення дії і дострокове припинення дії. Очевидно, що перспективна, ретроактивна, ультраактивна дія і дія правової норми, що достроково припиняється,– юридичні фікції, метою створення яких є ефективне рішення правових задач.
Загальновизнаний правовий принцип незворотності нормативно-правового акту (закону), відповідно до якого акт не може впливати на юридичні факти, котрі виникли раніше від дати набуття ним чинності, визнається не аксіомою, а спростовною правовою презумпцією. Зворотна дія нормативно-правового акту розглядається як фікція, юридичний прийом, який пропонує вважати новий нормативно-правовий акт таким, що діяв на момент виникнення правовідносини, котрі насправді почалися під час дії старого акту. У цьому зв'язку, відзначається метафоричність виражень «зворотна дія» і «зворотна сила»: насправді нормативно-правовий акт лише застосовується до зазначених правовідносин, але ніяк не діє на них, оскільки його дія обмежена темпоральними межами (набранням і втратою чинності), а застосування не має таких меж.
Виділяються матеріальні і формальні підстави зворотної дії нормативно-правового акту. До матеріальних відносяться: 1) зміст акту, з якого необхідно випливає його зворотна дія і 2) недостатня урегульованість правовідносин нормативно-правовим актом, що діяв раніше. Формальних підстав три: 1) наявність колізійної норми, яка вимагає застосування нового нормативно-правового акту; 2) прямий припис законодавця про зворотну дію акту; 3) автентичне або офіційне тлумачення, результат якого набуває зворотної дії. Формальні та матеріальні підстави дійсні самі по собі (досить кожного з них для набуття нормативно-правовим актом зворотної дії), але в ряді випадків вони сполучаються: так, колізійна норма (формальна підстава) може мати прив'язку до пом'якшення юридичної відповідальності (матеріальна підстава).
Третій розділ «Формалізація часу у праві» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Хронологія і хронометрія правового буття» говориться про два способи обчислення часу, засновані на його метричних властивостях: 1) хронологічний, основною одиницею якого є момент часу, термін, дата; 2) хронометричний, який полягає у вимірюванні часових відрізків – строків. Таким чином, час у хронологічному вимірі постає як певна послідовність явищ, фактів; а в хронометричному – як певна тривалість. Особливого значення ці способи дістають у сфері правового регулювання при розгляді строків.
Основними категоріями хронологічного підходу є датування, одночасність і послідовність, котрі дозволяють точно встановити місце юридичного факту на шкалі часу, визначити темпоральне співвідношення між декількома юридичними фактами через поняття «раніше», «пізніше» і «одночасно», і, нарешті, установити їх часову послідовність.
Хронометричний підхід у сфері правового регулювання виражається у вченні про строки, котре є однією з найважливіших точок дотику хронометрії із хронологією: строк обмежується початковим і кінцевим термінами.
В українській мові, на відміну від російської, для позначення моменту часу і тривалості існують два поняття – це, відповідно, «термін» і «строк», але тільки в ЦК України 2003 року їх використано у точному значенні, у багатьох же інших нормативно-правових актах такої однозначності немає і вказані поняття вживаються в якості синонімів. У цьому зв'язку, пропонується приведення законодавчої термінології до єдиного стандарту і використання понять «строк» і «термін» у розумінні положень Цивільного кодексу України.
У підрозділі 3.2. «Строки в правовому регулюванні», який складається з трьох пунктів, досліджуються загальні положення про строки: їх поняття, вимірювання, класифікація; окрему увагу приділено особливому різновиду строку – давності.
Строком називають тривалість часу, з початком перебігу або із спливом якої правові норми пов'язують настання певних юридичних наслідків. Строк є юридичним фактом, котрий використовується лише в сукупності з іншими елементами фактичного складу і не має самостійного значення. Він проявляється у двох формах існування: позитивній (коли юридичні наслідки пов'язуються із спливом строку) і негативній (коли юридичне значення має саме перебіг строку). Таким чином, некоректним бачиться визначення строку у ч.1 ст.251 ЦК України, де строком називається «певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення»: тут не береться до уваги ані початок перебігу строку, ані сам перебіг.
Класифікація строків проводиться за різними логічними підставами. За сферою використання виділяють матеріально-правові і процесуально-правові строки (справедливою визнається точка зору про виділення також процедурних строків); за джерелами встановлення – встановлені нормативно-правовим актом, адміністративним актом, угодою сторін і рішенням суду; за ступенем самостійності учасників правовідносин в установленні строків – імперативні і диспозитивні; залежно від розподілу прав і обов'язків – загальні і окремі.
Багаторівнева класифікація матеріально-правових строків проводиться за їхнім призначенням: 1) строки виникнення прав або обов'язків; 2) строки здійснення прав, серед яких: а) строки існування певного права; б) присікальні (преклюзивні) строки; в) гарантійні строки; 3) строки виконання обов'язків; 4) строки захисту прав, до яких віднесені а) строки оперативного захисту, б) претензійні строки, в) строки позовної давності.
Класифікація процесуально-правових строків має певну специфіку: так, критеріями поділу виступають адресат (ним може бути суд, особи, що беруть участь у справі та інші учасники процесу); спосіб визначення строку (через момент часу або вказання часової тривалості); призначення строку (одні призначені для максимально-швидкого здійснення правосуддя, інші – для забезпечення дотримання прав і законних інтересів учасників процесу).
Давність розглядається як особливий вид строку, із закінченням (спливом) якого пов'язане настання певних юридичних наслідків, причому сам перебіг давнісного строку не має ніякого юридичного значення.
Справедливою визнається критика загального вчення про давність, оскільки різні давності мають неоднакове походження і використовуються для різних цілей; у той же час, з формальної сторони можна знайти деякі загальні закономірності, властиві давностям: 1) юридичні наслідки наступають тільки після спливу строку давності; 2) давність в жодному з її видів не може бути названа безумовною (вона завжди сполучається з певними умовами); 3) строк давності обчислюється одиницями календарного часу, але, як правило, не може бути ідентифікований з відрізком реального часу (трирічний строк давності може «розтягнутися» через зупинення його перебігу).
У підрозділі 3.3. «Формально-визначені і оціночні темпоральні поняття в законодавстві України» розглядаються темпоральні поняття, використовувані в законодавстві для регулювання людської діяльності. Вони завжди абстрактні, однак рівень їхньої абстрактності різний: у цьому зв'язку, вбачається можливим законодавчі темпоральні поняття розділити на формально-визначені і оціночні.
Формально-визначені поняття відрізняються більшим ступенем конкретності і недвозначністю та можуть бути двох типів: абсолютно визначені (чітко і беззастережно вказують момент часу або визначають тривалість часу) і відносно визначені (допускають можливість вибору або наявність якого-небудь застереження). Оціночні поняття найбільш абстрактні і вимагають тлумачення відносно до конкретних обставин кожної справи. На відміну від формально-визначених понять, що відображують метричні властивості часу, оціночні темпоральні поняття ґрунтуються на соціальному розумінні часу, тому серед найпоширеніших оціночних понять варто назвати такі: «своєчасно», «одночасно», «негайно», «розумний строк». З'ясування значення оціночного темпорального поняття має здійснюватися із застосуванням граматичного, логічного, систематичного, телеологічного способів тлумачення. Стверджується необхідність розумного сполучення елементів формального і оціночного в законодавчій техніці, що дозволить забезпечити високу ефективність механізму правового регулювання. |
