Плавич С.В. Теоретико-методологічні засади правотворчості

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, характеризується ступінь наукової розробки проблеми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науко­вими програмами, планами і темами, визначається мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано використані у роботі методи, її наукову новизну та практичне значення результатів дисертаційного дослід­ження, наводяться відомості про апробацію та публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.

Розділ перший «Правотворчість як категорія права та явище правової дійсності» складається з чотирьох підрозділів і присвячений аналізу поняття, змісту і значення правотворчості, а також розгляду основних видів, суб’єктів та стадій правотворчості.

У підрозділі 1.1. «Загальна характеристика правотворчості та її співвід­ношення із правотворенням, нормотворенням, законотворчістю» висвітлю­ється існуючі в літературі підходи до визначення поняття правотворчості як форми правового регулювання суспільних відносин; як виду соціальної діяль­ності та форми відображення правової дійсності; як спеціальної діяльності державних органів щодо видання, зміни чи скасування правових норм (законо­творчість); як процесу творення права, який сягає за межі суто державного правового регулювання.

Вказується на розуміння правотворчості у власному (вузькому) значенні та широкому як правотворення - формування права.

Нормотворчість розглядається як процес «творення норм», що є більш загальним – родовим поняттям, щодо правотворчості, виступає як родове поняття щодо створення соціальних норм, різновидами якої є правова нормотворчість, релігійна, корпоративна тощо.

Правотворчість, як діяльність, являє собою складний матеріальний процес, якому притаманна певна правова природа, що полягає у діалектичному поєднанні форми та змісту: матеріально-правовий зміст, що полягає в прийнятті компетентним органом рішення про встановлення, зміну або скасування правових норм – сутнісна сторона правового регулювання, процедурно-процесуальна форма, яка є лише засобом реалізації її матеріально-правового змісту.

Якщо проаналізувати дані поняття з позицій філософських категорій змісту та форми, можна зазначити, що термін «правотворча діяльність» виражає зміст, а «правотворчий процес» – форму. Поняття «діяльність» є ширшим ніж поняття «процес», оскільки включає в себе останнє. Відповідно поняття законотворчої діяльності є ширшим за поняття законотворчого процесу.

Отже, досліджуючи відмінні риси зазначених вище понять, слід врахову­вати не лише зовнішні їх зв’язки, а й внутрішні елементи їх змісту. Розглянуті поняття є різними за змістом та обсягом, хоча й мають спільну природу та мету.

Отже, правотворчість – це специфічна форма діяльності уповноважених суб’єктів, яка полягає у виданні, зміні чи скасуванні правових норм та має на меті регулювання суспільних відносин шляхом нормативного закріплення міри свободи й справедливості.

У підрозділі 1.2. «Мета, ознаки, фактори та функції правотворчості у світлі сучасних демократичних перетворень» зауважується, що ознаки право­творчості прямо вказують на її головне призначення – сприяти перетворенню, розвитку засобів та способів правового регулювання суспільних відносин. Результатом правотворчої діяльності є створення нових правових норм, для регулювання тих чи інших суспільних відносин.

Цілями правотворчості є створення якісного законодавства та забезпечення ефективності його реалізації у суспільних відносинах; забезпечення зрозумі­лості змісту нормативно-правового акту та його доступність для громадян та ін.

Дослідження різноманітних правотворчих факторів дає змогу стверджу­вати, що вони є сукупністю природних та суспільних (матеріальних та духовних) обставин, мають соціальне джерело походження та зумовлюють природу правових норм, в чому і виявляється їх значення.

У даному підрозділі також досліджуються функції правотворчості, під якими здобувач розуміє напрями діяльності відповідних органів по створенню джерел права з метою урегулювання суспільних відносин у сферах, де такі відносини не урегульовані, або урегульовані неналежним чином і потребують удосконалення, зміни або скасування.

Виходячи із специфіки правотворчої діяльності визначається мета право­творчості як діалектична взаємодія цілі (створення якісного законодавства) та результату (ефективна реалізація права). У конкретизованому вигляді мета правотворчості обумовлюється наступними цілями та завданнями, які перед­бачають: дослідження різноманітних факторів, які обумовлюють потреби в нормативно-правовому регулюванні відповідних суспільних відносин; відпра­цювання найбільш ефективної форми правового впливу на відповідні групи суспільних відносин; зниження соціальної напруги у суспільстві; конкретне викладення думки правотворця, що запобігає можливому ухиленню від вико­нання положень правових приписів; зрозумілість змісту нормативно-право­вого акту та його доступність для громадян; реальність та простоту положень правових приписів щодо їх реалізації.

У підрозділі 1.3. «Форми, види та суб’єкти правотворчості: аналіз та значення» досліджується певна взаємозалежність видів правотворчості від суб’єктів, що здійснюють дану діяльність. У результаті розгляду суб’єктів правотворчості та аналізу чинного законодавства здобувач підкреслює, що державну правотворчість в Україні відповідно до законодавства можна пред­ставити такими суб’єктами: Український народ, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, голови місцевих державних адміністрацій, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, Конституційний Суд України.

На підставі проведеного аналізу чинного законодавства та теоретико-пра­вових досліджень здобувач виділяє такі основні критерії та види право­творчості.

Залежно від форм правотворчості: правотворчість державних органів влади; пряма, безпосередня правотворчість народу; договірна правотворчість.

Залежно від суб’єктів правотворчості: правотворчість народу; правотвор­чість представницького органу державної влади – Верховної Ради України; делегована правотворчість уповноважених органів державної влади; право­творчість органів місцевого самоврядування; правотворчість громадських організацій; локальна правотворчість.

За юридичною силою нормативно-правових актів: законодавча право­творчість; підзаконна правотворчість: державна; недержавна.

Залежно від способів створення норм права: утворення нових правових норм; санкціонування державою вже існуючих соціальних норм; інтерпре­таційна судова правотворчість.

У підрозділі 1.4. «Стадії правотворчого процесу» здійснюється аналіз існуючих у літературі підходів до поняття правотворчого процесу, визна­чається мета та зміст даного поняття.

Досліджуючи стадії правотворчого процесу здобувач наголошує на необхідності поділу правотворчого процесу на два етапи, які відрізняються за суб’єктами та характером (офіційним та неофіційним) діяльності.

Перший етап передбачає: прийняття рішення про підготовку нормативно-правового акту; підготовка тексту нормативно-правового акту; обговорення тексту проекту нормативно-правового акту; узгодження проекту нормативно-правого акту; доопрацювання проекту нормативно-правового акту. До роботи над законопроектами на даному етапі (неофіційному) можуть бути залучені, поряд з офіційними суб’єктами правотворчої діяльності, також фахівці у відповідній галузі, якої стосується проект нормативно-правового акту, громад­ськість тощо.

Другий етап – прийняття (видання), введення в дію та набуття чинності нормативно-правового акту – слід розглядати як офіційний через те, що ця процедура суворо визначена в регламентах правотворчих органів, що органі­зують подальшу роботу. Даний етап пов’язаний з діяльністю уповноважених на прийняття нормативно-правових актів правотворчих органів та посадових осіб.

Здобувач зауважує, що можна спостерігати певну відмінність між стадіями правотворчого та законодавчого процесів. Законодавчому процесу прита­манний офіційний характер на усіх етапах його здійснення і початковою стадією є право законодавчої ініціативи. Процес правотворчості є ширшим за законодавчий, оскільки включає у себе останній і містить у собі так званий неофіційний етап, на якому відбувається формування суспільної потреби в законодавчому регулюванні тієї чи іншої проблеми.

Другий розділ «Методологічні засади правотворчої діяльності» скла­дається з трьох підрозділів і присвячений аналізу засадничих принципів правотворчості, етичних вимог до суб’єктів даної діяльності та питанням взає­модії норм міжнародного та національного права у правотворчій діяльності.

У підрозділі 2.1. «Засадничі принципи правотворчої діяльності як основа її ефективності» вказується, що правотворчий процес, як і будь-яка інша нор­мативно регламентована діяльність, має свій методологічний інструментарій, за допомогою якого досягається певний результат. До нього включається, зокрема, система принципів, які визначають характер та спрямовують діяль­ність усіх суб’єктів правотворчого процесу.

Під принципами правотворчості розуміються положення та ідеї, що покла­дені в основу даної діяльності і реалізація яких забезпечує якість нормативно-правових актів, оптимальне нормативне регулювання.

Виходячи з аналізу принципів правотворчої діяльності можна говорити про їх поділ на дві групи: основні (засадничі) принципи, на яких засновується правотворча діяльність загалом не залежно від її виду, суб’єктів та сфери регулювання. Вони характеризують передусім змістову сторону актів, що проектуються та приймаються. До них можна віднести такі принципи, як верховенство права, демократизм, законність, гуманізм, науковість, професіо­налізм; та допоміжні (другорядні), які можуть слугувати основою право­творчої діяльності залежно від конкретного виду даної діяльності, специфіки відповідної галузі регулювання суспільних відносин, а також можуть відігра­вати другорядне значення щодо реалізації основних принципів, зокрема, характеризуючи технічну та процедурну сторони правотворчої діяльності. Це принципи історизму, оперативності, гласності, системності, технічної доско­налості, стабільності тощо.

У даному підрозділі також приділено увагу питанням ефективності законо­давства та визначено деякі напрями та передумови удосконалення право­творчої діяльності та подальшого розвитку законодавства України.

У підрозділі 2.2. «Етика правотворчої діяльності» звертається увага на роль людського фактора в праві, що відображається на якості та ефективності усього нормативно-правового масиву.

Усвідомлення права відбувається у свідомості людини шляхом відображен­ня його ціннісних орієнтирів, якими є, зокрема: справедливість, рівність, сво­бода, честь і гідність людини, її невід’ємні права. Утвердження у свідомості законодавців правових ціннісних орієнтирів та установок формує соціально значущий зміст права.

У зв’язку з цим досліджуються такі поняття, як професійна правосві­домість, професійна правова культура, правові знання, правова етика тощо.

Підкреслюється, що правова свідомість на усіх її рівнях (повсякденна, теоретична тощо), правова культура в усіх її проявах (правові знання, повага до права та ін.) є компонентами правничої етики державних службовців.

Діяльність суб’єктів правотворчості ґрунтується щодо здійснення їх про­фесійних обов’язків на морально-етичних та правових нормах які закріплені у Законі України «Про державну службу», «Загальних правилах поведінки дер­жавного службовця», Законі України «Про статус народного депутата Украї­ни», Регламенті Верховної Ради України та ін. Вказаними правовими актами визначаються, зокрема, основні засади та вимоги щодо діяльності та профе­сійного рівня державних службовців, народних депутатів як суб’єктів право­творчого процесу.

У даному підрозділі також вказується на відсутність чіткого механізму реалізації відповідальності суб’єктів правотворчості за порушення етичних норм.

Пропонується запровадити Кодекс парламентської етики, який повинен бути розроблений з метою створення ефективної законодавчої діяльності депутатів парламенту, встановлення засад поведінки парламентарів і забез­печення, відповідно до загальноприйнятих етичних норм, поваги до вітчиз­няного парламентаря, його високого авторитету в суспільстві, визначення порядку вирішення етичних конфліктів і засобів відповідальності за пору­шення етичних норм і вимог.

Відповідно етика правотворчої діяльності розуміється як сукупність вимог, правил, приписів суспільства і держави, що визначають моральні якості особистості суб’єктів які займаються правотворчою діяльністю, та їх ставлен­ня до своїх професійних обов’язків виходячи із специфіки вказаної діяльності.

У підрозділі 2.3. «Питання взаємодії норм міжнародного та націо­нального права у правотворчій діяльності» розкриваються окремі аспекти зазначеного процесу.

Підкреслюється, що у зв’язку з офіційним визнанням в Україні частиною її правової системи загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, а також міжнародних договорів, можна говорити про те, що правотворчість – це категорія, яка притаманна як національному, так і міжнародному праву, і що у міжнародному праві вона являє собою форму (спосіб) узгодження волі держав, як учасників міжнародного спілкування або членів міжнародних організацій, або як спосіб надання правової форми волевиявленню міжна­родних організацій.

З метою вдосконалення правотворчого процесу в Україні, адаптації законів й інших нормативно-правових актів до європейського законодавства необ­хідно розробити механізм із забезпечення виконання цієї роботи. Мета механізму – поліпшити порядок розроблення, прийняття й реалізації норма­тивної продукції, виробити єдині правила адаптації правових норм з урахуванням вимог європейського законодавства.

Зазначається, що оскільки будь-який ратифікований Україною міжнарод­ний акт стає, відповідно до ст. 9 Кон­ституції України, частиною націо­нального законодавства України, тому немає потреби дублювати їх у будь-яких інших законах. У національне законодавство необхідно вносити обов’яз­кові положення, нормативи й стандарти, викладені в безпосередньо прийня­тих компетентними органами ЄС нормативно-правових актах, зокрема в директивах ЄС, але враховуючи доцільність для України, з огляду на можливі економічні, політичні та соціальні наслідки прийняття відповідних правових норм.

Питання запозичення слід вирішувати таким чином: 1) не дублювати у законах норми, що містяться у міжнародних нормативних актах, що набули статусу частини національної правової системи у встановленому порядку, а відсилати до них, як до норм прямої дії, що вищі за юридичною силою, ніж будь-які, окрім конституційних; 2) проводити своєчасну нормотивізацію поло­жень загального характеру, що містяться в імплементованих міжнародних нормативно-правових актах на рівні загальних і спеціальних законів внутріш­нього законодавства з метою уникнення прогалин та колізій у національній правовій системі, що можуть виникнути внаслідок зазначеної вище рецепції норм міжнародного права.