Макаренко Л.О. Теоретичні закономірності дії правових приписів

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ  ЗМІСТ  РОБОТИ 

У вступі обґрунтовано актуальність теми  дисертаційного дослідження, його зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт і предмет, мету та основні завдання дослідження; охарактеризовано використані в роботі методи, її наукову новизну та практичне значення; подано відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження, його структуру і обсяг.

Перший розділ  “Правові приписи як структурний елемент системи законодавства” складається із трьох підрозділів, присвячених аналізу наукових підходів щодо характеристики  правового припису як наукового поняття, визначенню особливих ознак правового припису, що визначають його самостійне значення та природу, а також співвідношення правового припису та правової норми.

У першому підрозділі: Правовий припис у системі законодавства: концептуальні підходи до визначення, автор проаналізував  проблеми природи, сутності та значення правових приписів, які пов’язуються з необхідністю визначення структури та змісту законодавства як самостійного поняття в теорії права. Це зумовлюється рядом причин, основні серед яких:

 належність правового припису до системи законодавства;

         визначення галузевої сфери припису галузевою ознакою законодавства;

         залежність юридичної сили припису від юридичної сили законодавчого акта;

 співвідношення припису й законодавства як одиничного та загального.

Поняття правового припису увійшло до понятійного апарату теорії держави і права порівняно недавно. Його виникнення зумовлено об’єктивними причинами, воно покликано було заповнити своєрідну прогалину, яка утворилася у понятійному апараті науки. Йдеться про правову норму, яка найбільш детально досліджена у правовій теорії. Такими чином, на певному етапі постала низка питань, вирішення яких з позиції класичної теорії правових норм пов’язане з певними труднощами. Найгостріші дискусії точилися навколо уявлення про структуру правової норми.

Правовий припис як елемент законодавства є одиничним, інститут і галузь – особливим, щодо системи законодавства. Про ієрархічність горизонтальної структури можна говорити у тому розумінні, що будь-який її елемент є частиною більш широкої підсистеми, а основним критерієм поділу законодавства на загальні елементи є вид регульованих суспільних відносин, явища, які являють собою той чи інший елемент горизонтальної структури, займають рівнозначне положення, перебувають у тісному взаємозв’язку. Кожний правовий припис виконує свою специфічну функцію в регулюванні суспільних відносин, передбачає взаємодію та взаємозв’язок його з іншими правовими приписами для досягнення загальних цілей правового регулювання.

Враховуючи дану особливість системи законодавства, можна стверджувати про наявність специфічної природи правових приписів. А саме:

не всі вчені правовий припис визнають елементом законодавства, але сам правовий акт, який лежить в основі цієї системи, - це не що інше, як текст, який утворюють окремі правові висловлювання – окремі веління законодавця;

основною ланкою системи права вважають не правовий припис, а правову норму, але говорити про правову норму ми не можемо спираючись лише на конкретні правові веління, які безпосередньо відображені в законодавстві, тобто у правових приписах.

На нашу думку, терміном “правовий припис” можна оперувати:

досліджуючи систему права (маючи на увазі мінімальне веління законодавця, з якого складається правова матерія й, передусім, її основний елемент – правова норма);

вивчаючи проблему єдності, цілісності, узгодженості законодавства як системи (правовий припис виступає не як частина конкретного правового акта, а як основа всієї системи законодавства);

використовуючи його як поняття законодавчої техніки (враховуючи, що лише формулювання конкретних правових приписів належить до компетенції законодавця у ході нормотворчого процесу);

і, нарешті, маючи на увазі, що правовий припис є поняттям правової науки.

Підрозділ 1.2. присвячений визначенню поняття та ознак правових приписів. Дослідження поняття правового припису в юридичній літературі має свою історію. Розпочинається вона з поступового формування поняття правового припису в радянській науці теорії права. Однак, потреби практичного характеру в сфері систематизації законодавства та підготовки законопроектів визначили необхідність аналізу не лише поняття правового припису, а і його природи. Поняття правового припису широко використовувалося у теоретичній літературі в подвійному значенні: з однієї сторони, він розглядався як самостійне по відношенню до правової норми правове установлення індивідуального характеру, з іншої - припис ототожнювався з самою нормою права та її трьохелементною структурою, чи з нормативним актом.

Ототожнення припису з нормою права стало причиною відсутності цілеспрямованого вивчення змісту і форми правового припису. Таким чином, з об’єкту дослідження фактично виключалися відносно самостійні правові установлення приписного і нормативного характеру, вміщені в тексті одного правового акта.

Вперше в теорії права було сформульовано наукове визначення правового припису як самостійного наукового поняття в 70-х роках ХХ століття. Воно суттєво змінило традиційні уявлення про зовнішню і внутрішню структуру правового акта, про норму права і засоби її виразу в тексті правового акта.

Дисертант розглядає основні ознаки правового припису і робиться спроба авторського визначення правового припису. Так, правовий припис - це державно-владне веління загального характеру, яке міститься в тексті нормативно-правового акта, якому притаманні елементність, цілісність, логічна завершеність та формальна визначеність.

 У підрозділі 1.3. аналізується співвідношення правових приписів та правових норм.

Необхідно звернути увагу на те, що з однієї сторони, юридична природа і особливості правових приписів тісно пов’язані з природою правової норми, а з іншої сторони - вони мають відмінності, які обов’язково необхідно враховувати, вирішуючи проблему співвідношення даних понять.

В результаті порівняння цих понять доведено, що як правовий припис, так і правова норма є державно-владним велінням, формально визначеним і має загальний характер. Інші ознаки (вираз у тексті нормативно-правового акта, логічна завершеність, цілісність і елементний характер) є тим критерієм, який дозволяє показати розбіжність між правовою нормою в її класичному понятті і правовим приписом.

Правова норма відрізняється від правового припису тим, що вона має логічну структуру і існує у вигляді гіпотези, диспозиції і санкції. Структурні елементи правової норми можна знайти лише у змісті декількох взаємопов’язаних правових приписів.

Таким чином, відмінність правового припису від правової норми виявляється в тому, що, по-перше, правовий припис регулює суспільні відносини у складі норми; по-друге, правовий припис поданий в тексті акта у вигляді одного формулювання, в той час, як норма  права утворюється декількома правовими висловами, через зміст яких виявляється її логічна структура. По-третє, правовий припис характеризується тим, що в ньому, як і в правовій нормі, можуть зустрічатися ті чи інші поєднання компонентів змісту (наприклад, суб’єкт права, об’єкт права, той чи інший вид дії і т.ін.), але в ньому ці поєднання відображають той чи інший елемент логічної структури норми, тобто окремий правовий припис не містить такого набору компонентів змісту, за допомогою якого може бути відображений увесь вказаний вище логічний зв’язок. Крім того, компонент змісту правового припису не можна ототожнювати з елементом логічної структури правової норми в силу того, що останній повинен відповідати вимогам повноти, а перший є фактичним компонентом змісту правового припису.

    Другий розділ “Теоретичні закономірності дії правових приписів” складається з трьох підрозділів та аналізує дію правових приписів у часі, просторі і за колом осіб. Він містить три підрозділи.

Підрозділ 2.1. присвячений аналізу теоретичних проблем дії правових приписів у часі.

Час дії приписів характеризується ознакою часової межі дії правового припису. Ця ознака характеризується більш конкретними ознаками. Ознака часової межі розділяється на час введення в дію і час припинення дії. Ознака часу введення в дію в свою чергу, виокремлює такі дві умови: 1) час введення в дію, не вказаний в акті і 2) час введення в дію, вказаний в акті.

У разі, якщо час вступу  в силу в приписах актів вказано (прямо),  можна вказати дві ознаки, які дозволяють розмежувати ці приписи на дві групи: співпадіння дати прийняття акта з часом (датою) вступу в силу  (наприклад, в міжнародних  угодах вказується, що акт вступає в силу з моменту  його підписання або ратифікації) і не співпадіння дати прийняття акта з часом (датою) вступу в силу.

Після визначення часу  вступу в силу здійснюється перехід до наступного критерію, який знаходиться на тому ж рівні, що і попередній, а  саме -  до ознаки припинення дії припису того чи іншого акта. Ця ознака розділяється, в свою чергу, на п’ять моментів,  які характеризують типові підстави припинення дії: 1) скасування акта;  2) закінчення строку, вказаного в акті (приписі); 3) прийняття з цього ж питання нового акта; 4) вичерпання подій (ситуацій станів); 5) офіційне визнання акта незаконним, недійсним шляхом певної, встановленої законом процедури.

Нами  пропонується наступне  розуміння типів дії приписів у часі:

перспективне – дія, яка має місце тоді, коли припис поширюється на факти, які виникнуть після вступу припису в силу, які породжували нові правовідносини;

негайне - дія, яка має місце тоді, коли припис поширюється на факти минулого і на ті правовідносини, які виникли раніше, які змінюють права і обов’язки їх учасників з дати вступу його в силу;

зворотне - дія, яка має місце тоді, коли припис поширюється на правовідносини, які  виникли до його вступу в силу (з більш ранішої дати  або навіть з моменту їх виникнення). В процесі зворотної дії  припису, він спричиняє частковий або повний перегляд тих правовідносин, які виникли раніше.

Підрозділ 2.2. присвячений дії правових приписів у просторі.

Увагу зосереджено на одній з необхідних умов дії приписів на визначену територію. В українському державознавстві проблематика дії правових приписів у межах державної території обмежується аналізом, по-перше, питань чинності актів на всій території держави чи на певній її території та, по-друге, мірою та роллю застосування положень міжнародного права у національній правовій системі.

Однією з найістотніших ознак правового простору держави є виключний суверенітет держави на всій її території.

Просторова  (територіальна) чинність правових приписів характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відповідних суб’єктів права поширюється формальна обов’язковість таких актів (а точніше – обов’язковість правових приписів, що закріплені в них).

Вища влада в межах території держави здійснюється за допомогою системи державних органів у сфері законодавчої, виконавчої і судової діяльності. В залежності від обсягу здійснюваної влади територіальна юрисдикція може бути представлена у трьох аспектах: а) приписувальна юрисдикція (здатність держави встановлювати правові веління і вимагати їх виконання); б) судова юрисдикція (можливість приймати рішення по правовій оцінці конкретних фактів і застосуванню передбачених законом санкцій за порушення його вимог), в) виконавча юрисдикція (можливість і допустимість забезпечення державою здійснення правових велінь за допомогою засобів примусу). Все це визначається поняттям повної юрисдикції, яка надана державі в межах її території.

Дисертантом здійснена класифікація правових приписів за територією їх дії на: 1) загальні, дія яких поширюється на всю територію держави без виключень (як правило, це приписи Конституції України та законів держави); 2) місцеві, що поширюють дію на територію адміністративної одиниці, регламентуючи питання місцевого значення (прикладом є приписи, вміщені в актах центральних та місцевих органів виконавчої влади); 3) локальні, що діють у межах конкретного міста, села, селища з метою впорядкування відносин, що забезпечують певний порядок та вирішують питання місцевого характеру.

Сучасне  українське законодавство, будучи за своїм характером територіально значним, містить у собі можливість різних підходів до вирішення одних і тих же питань з урахуванням національних і регіональних особливостей інтересів центру і регіонів.

За цих умов зростає можливість протиріччя окремих приписів та актів у тому числі і на територіальній основі. В роботі аналізується  дія законодавства у просторі, яка спричиняє колізії як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Внутрішні колізії характеризують законодавство федеративних і унітарних децентралізованих держав, вони можуть виявлятись також у протирічності актів різноманітної територіальної дії в межах однієї держави. Колізії зовнішнього характеру притаманні співвідношенню національного і міжнародного характеру, які взаємодіють за принципами “суверенної рівності” та несуперечності загальнолюдським принципам.

Таким чином, дія правових приписів у просторі пов’язується з вивченням проблем:

           територіальної поширеності дії акта в межах національних кордонів держави;

           наявність територіальних складових, що характеризують державу як федеративну чи децентралізовану унітарну;

           належність держави до різноманітних союзів, що мають форму співдружності, співтовариства чи конфедерації;

особливостей взаємодії національного та міжнародного права.

Підрозділ 2.3. присвячено особливостям дії правових приписів за колом осіб.

Важливого значення для державно-правової теорії і практики має визначення дії правових приписів за колом осіб, з’ясування питання про те, кому адресуються  правові приписи, які містяться  в цих актах. За загальним правилом закон діє щодо всіх осіб, які знаходяться на території його дії і які є суб’єктами відносин, на які цей закон поширюється.

Вважаємо, що лише за допомогою категорії “суб’єкт права”, яка в загальному вигляді відображає різноманітні категорії осіб, які передбачені правовими нормами, можна розкрити зміст тієї чи іншої галузі права.

Слід зазначити, що громадяни правової держави користуються усією повнотою прав, свобод та обов’язків, встановлених правовими законами. Іноземці та особи без громадянства, як учасники правовідносин, на території іншої держави за своїм правовим становищем прирівнюються до її власних громадян за винятком лише деяких, найбільш специфічних сторін державного життя (наприклад, вони не можуть виконувати військовий обов’язок у країні перебування, обирати чи бути обраними до його владних органів, займати певні державні посади та ін.).

Дія права по відношенню до громадян держави має загальний характер, тобто передбачає поширення правових приписів на усіх без винятку громадян. Однак, можливості реалізації зумовлюються наявністю певних обмежень, що мають віковий, професійний, освітній характер. Дія права у цьому випадку може мати трьохаспектний характер:

загальна дія визначає поширення правових приписів на всіх громадян без винятку (наприклад, приписи Конституції України);

           спеціальна дія передбачає можливість поширення приписів на певну групу осіб  (наприклад, приписи законів “Про пенсії”, “Про військову службу”). Метою спеціальної дії є надання спеціального статусу окремим категоріям населення;

виключна дія має місце у випадку поширення дії права на певного суб’єкта суспільних відносин у процесі реалізації правових приписів (як правило, шляхом прийняття правозастосовчих актів).

Дія правових приписів на іноземних громадян характеризується деякими особливостями, а саме:

1. В національній правовій системі є правові приписи, що без обмежень поширюються на іноземців та осіб без громадянства (як правило це приписи, що встановлюють та гарантують соціально-правовий статус особи, який є рівним, як для громадян держави, так і для інших осіб).

2. Однак, у законодавстві будь-якої держави є правові приписи, що не поширюються на діяльність іноземців та осіб без громадянства (як правило, це приписи, що встановлюють політичний статус суб’єктів).

3. І, нарешті, для іноземців є характерним наявність імунітету, що встановлює певні пільги у сфері дії права.

Третій розділ “Дія правових приписів у процесі регулювання суспільних відносин” вміщує два підрозділи.

У підрозділі 3.1. основну увагу зосереджено на залежності дії приписів від форми їх реалізації.

Одним з актуальних напрямків як сучасної науки, так і юридичної практики є дослідження проблем реалізації правових приписів. Саме проблеми правореалізації характеризують процес втілення правових приписів у конкретні життєві ситуації і зумовлюють реальність процесу правового регулювання в цілому. Отже, дослідження правореалізації зумовлюється важливістю вирішення завдань підвищеної ефективності правових приписів як елементів системи законодавства, поєднання теорії правових ідей та практики їх здійснення, зміцнення правової основи державного і суспільного життя.

З нашої точки зору, дослідження особливостей дії правових приписів у процесі реалізації його положень пов’язується з необхідністю дослідження категорії правове регулювання. Вона, як і більшість юридичних категорій, має подвійне значення. З одного боку – це юридична категорія, що характеризується певними ознаками, які вказують на її самостійний гносеологічний характер. З іншої – це функціональна категорія, що отримує свій вияв на практиці як предмет, метод, способи регулювання та сукупність уособлених елементів, які в сукупності складають механізм правового впливу держави на суспільство.

Правове регулювання – це аспект дії права, що визначає спеціально-юридичний вплив права на поведінку адресатів. У результаті правового регулювання формується юридична основа та визначають орієнтири для організації діяльності суб’єктів. Дія права в процесі його регулятивного впливу охоплює спеціальну діяльність держави, пов’язану з виробленням правових приписів та визначенням механізму їх реалізації, а також з діяльністю учасників суспільних відносин, що реалізують правові приписи та узгоджують свою поведінку з правом.

Дія правових приписів у процесі правового регулювання характеризується певними етапами, що визначаються як стадії. Серед них:

визначення правового статусу суб’єктів права шляхом встановлення конституційних прав та обов’язків, юридичного закріплення дієздатності, передбачення можливості захисту прав державою;

виникнення правовідносин, що пов’язується з настанням певних життєвих обставин та конкретизацією правового припису до певного випадку або чітко визначених осіб.

У підрозділі 3.2. розглядаються особливості дії правових приписів у процесі правозастосування.

Автор підкреслює, що аналіз проблеми дії правових приписів не може бути повним без дослідження особливостей однієї з найважливіших форм реалізації права - правозастосування. Це пояснюється тим, що:

правозастосування здійснюється від імені держави спеціальними органами, тобто, як і правотворчість, є прерогативою державно-владної діяльності;

сутністю правозастосування є не лише регулювання певного виду відносин, а й призначення покарання, що накладає певний відбиток і на дію правових приписів;

правозастосування надає можливість забезпечити дію правових приписів у тих випадках, коли інші форми реалізації права є неможливими;

правозастосування є однією із суттєвих гарантій забезпечення та охорони дії правових приписів як засобу владно-регулятивного впливу держави на суспільство.

Вcі зазначені ознаки вказують на специфіку правозастосування і достатньо чітко відмежовують його  від перших трьох форм реалізації права - дотримання, виконання і використання.

Дія правових приписів у процесі правозастосування пов’язується з діяльністю чітко визначених суб’єктів. З однієї сторони - це уповноважений державою орган, організація чи особа, а з іншої - суб’єкт, якому адресований правозастосовчий акт. Суб’єкти, що забезпечують дію правових приписів у цьому випадку, мають професійні знання та навички, що надає їм можливість вирішувати юридично важливі питання на професійному рівні. Це, звичайно, підвищує ефективність дії права та створює умови повної реалізації його приписів.

Розумінню специфіки застосування права сприяє аналіз юридичних підстав  виникнення діяльності з владної реалізації правових приписів. Застосування права зумовлено певним комплексом об’єктивних і суб’єктивних обставин. В одних випадках суб’єкти заінтересовані у правозастосовчій діяльності і свідомо створюють умови для її виникнення. За інших обставин правозастосовча діяльність може виникати поза бажанням окремих заінтересованих осіб.