Биля І.О. Теоретичні основи використання нормотворчої техніки : Биля И.А. Теоретические основы использования нормотворческой техники

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, встановлюється мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, зазначаються методи, за допомогою яких можна досягти поставленої мети, характеризуються теоретична та емпірична бази дослідження, формулюється наукова новизна роботи, з’ясовується науково-теоретичне і практичне застосування основних положень дисертації й одержаних висновків, вказуються ступінь апробації результатів дослідження, наявність публікацій за темою дисертації та структура дисертації.

 Розділ перший “Нормотворча техніка: поняття і загальна характеристика” складається із двох підрозділів.

7

У підрозділі 1.1. “Нормотворча техніка – різновид юридичної техніки” досліджені і критично проаналізовані погляди вітчизняних і зарубіжних науковців щодо поняття юридичної техніки та його співвідношення з поняттями нормотворчої й законодавчої техніки.

При дослідженні проблем юридичної техніки необхідно розрізняти два взаємопов’язаних процеси: її виникнення як явища разом з правом і наукову розробку поняття “юридична техніка”. Стосовно суб’єкта юридична техніка розглядається як суб’єктивне (майстерність юриста) або об’єктивне явище (сукупність певних засобів, прийомів, способів; рекомендацій, правил, вимог; певна теорія і предмет її дослідження). За характером засобів, що включає юридична техніка, вона визначається або як сукупність нематеріальних і матеріальних, або ж тільки як нематеріальних засобів. За сферами (видами) юридичної діяльності юридична техніка пов’язується або з науковою (розглядається як складова методології правознавства) і практичною, або лише з практичною діяльністю. В останньому випадку юридична техніка пов’язується: а) з правозастосуванням і зводиться до сукупності прийомів тлумачення, б) з правотворчістю і при цьому ототожнюється з правотворчою (законодавчою) технікою,  в) з усіма можливими видами юридичної практики.

Юридична техніка вивчається як об’єктивне явище. Водночас це не виключає можливості погляду на неї і як на професійну майстерність юриста.  Між юридичною технікою як об’єктивним і юридичною технікою як суб’єктивним явищем існує тісний взаємозв’язок: перша певною мірою виступає результатом раціонального усвідомлення й узагальнення другої. З іншої сторони, юридична техніка як об’єктивний феномен виступає чинником формування професійної майстерності юриста. Зазначається, що юридичну техніку не можна розглядати як сукупність матеріальних і нематеріальних засобів, оскільки при такому підході штучно поєднуються різні за своєю природою явища. Зв’язок між ними пропонується врахувати завдяки поняттю “техніка в праві”, яким мають охоплюватися: а) техніка в матеріальному значенні як певні матеріальні обладнання, механізми тощо; б) техніка діловодства як сукупність засобів документування; в) техніка збирання й аналізу інформації; в) юридична техніка.

В  дисертації робиться висновок, згідно з яким юридична техніка – це поняття, що виражає певні прикладні аспекти професійної юридичної діяльності. Вона має досліджуватися як явище, пов’язане з усіма сферами останньої. При цьому безпосереднім її предметом виступають зовнішні форми юридичної практики, якими є різноманітні юридичні акти-документи. Юридична техніка визначається як  сукупність вироблених в юриспруденції правил зовнішнього вираження в текстах різних правових актів (нормоустановчого, нормореалізаційного або нормотлумачного характеру) певного правового змісту, систематизації правових актів-документів. На підставі зовнішніх форм юридичної практики  можна виділити такі основні види юридичної техніки: нормотворча техніка, нормореалізаційна техніка, інтерпретаційна техніка, техніка систематизації.

Існує точка зору, згідно з якою нормотворчу техніку не можна розглядати як частину юридичної, оскільки поняття нормотворчої техніки можна вживати в широкому значенні при створенні соціальних норм різного виду. На наш погляд, про нормотворчість в інших галузях суспільного життя можливо говорити лише умовно, бо вона, на відміну від юридичної, не має такого інституціаналізованого, систематичного, стабільного й цілеспрямованого, характеру, що дозволяє вважати її факультативною, допоміжною, додатковою.

В юридичній науці та практиці поряд з терміном  “нормотворча техніка” дістали рівнозначного і досить поширеного вживання терміни “правотворча техніка ” і “законодавча техніка”. На нашу думку, термін “нормотворча техніка” у порівнянні з терміном  “правотворча техніка” є більш точним. По-перше, право є таким явищем, компонентом якого виступають і певні ненормативні явища. По-друге, право, як міра свободи, формується в процесі життєдіяльності суспільства, хоча й знаходить своє відбиття в нормах позитивного права в результаті діяльності уповноважених суб’єктів по формулюванню таких норм. Саме ці аспекти й покликаний відобразити термін “нормотворча техніка”. Що ж до терміна “законодавча техніка”, то його слід вживати виключно стосовно створення законів у вузькому (формальному) значенні. У такому випадку необхідно розглядати законодавчу техніку як складову нормотворчої техніки, яка включає також техніку підзаконних правових актів.

У підрозділі 1.2. “Нормотворча техніка, її зміст та елементи” дається визначення поняття нормотворчої техніки, розкривається взаємозв’язок, що існує між нею і окремими способами тлумачення, встановлюється її співвідношення з нормотворчою технологією, визначається місце нормотворчої техніки в системі юридичних знань.

Обґрунтовується підхід, згідно з яким нормотворча техніка не включає: а) організаційно-процедурні правила, оскільки вони спрямовані на регулювання відносин між учасниками нормотворчого процесу, а правила нормотворчої техніки є технічними нормами; б) правила, що регулюють пізнавальну діяльність, тому що нормотворча техніка не вирішує пізнавальних завдань; в) правила опублікування нормативних правових актів, так як їх завданням є не організація певного правового змісту, а ознайомлення населення з останнім; г) правила систематизації, що містять принципи формування збірок або зібрань чинних нормативних правових актів, технічні прийоми їх обліку, оскільки складають зміст самостійного різновиду юридичної техніки – техніки систематизації нормативних правових актів; д) правила планування, тому що вони становлять предмет досліджень в сфері наукової стратегії нормотворчості.

Робиться висновок, що нормотворча техніка не містить критеріїв визначення змісту нормативного правового акта, а спрямована на забезпечення адекватного його вираження. За допомогою відповідних засобів нормотворчої техніки конкретні правила, що формулюються компетентними суб’єктами на підставі пізнання й оцінки об’єктивних суспільних відносин, набувають формально-юридичного вираження і специфічної функціональної здатності.

Стосовно питання про елементи нормотворчої техніки робиться висновок, що до них належать відповідні засоби і правила. При цьому засоби поділяються на: а) засоби-інструменти, які відповідають на питання що саме використовують відповідні суб’єкти для вираження змісту нормативного правового акту; б) засоби-прийоми, які вказують на певний спосіб дії, який і складає зміст даного прийому. У свою чергу правила нормотворчої техніки також поділяються на дві групи: а) ті, які регулюють застосування відповідних засобів; б) ті, які мають самостійне значення і містять певні загальні вимоги до формальних характеристик нормативних правових актів.

З огляду на різні аспекти нормативного правового акта як форми права всі правила й засоби нормотворчої техніки можна об’єднати в декілька груп. Так, існування юридичного змісту нормативного правового акта дозволяє вирізнити спеціально-юридичні засоби і правила його вираження. Погляд на нормативний правовий акт як на результат розумової діяльності і як на письмовий текст надає можливість виокремити логічні й мовностилістичні правила й засоби вираження його змісту, а як на юридичний документ - засобів і правил щодо його структури й реквізитів.

З урахуванням викладеного, нормотворча техніка визначається як система вироблених теорією і практикою нормотворчості правил і нематеріальних засобів вираження змісту нормативного правового акта, використання яких забезпечує визначеність та доступність нормативно-правового матеріалу, системні зв’язки між нормативними правовими актами та їх приписами. 

 Акцентується увага на взаємозв’язку, який існує між нормотворчою технікою й окремими способами тлумачення (мовним, логічним, систематичним). Останні є нібито зворотною стороною правил нормотворчої техніки, про що свідчить аналіз зазначених способів тлумачення. При вирішенні питання про співвідношення понять нормотворчої технології і нормотворчої техніки аргументується, що друга є складовим компонентом першої.

         Розглядається питання про місце нормотворчої техніки  в системі юридичних знань. Зазначається, що її проблеми традиційно розглядаються в межах теорії держави і права, а певні особливості досліджуються галузевими юридичними науками (нормотворча техніка в кримінальному праві, цивільному праві тощо). Робиться висновок, що питання нормотворчої техніки доцільно викладати в рамках спецкурсу для підготовки фахівців з нормотворчої діяльності.   

Розділ другий “Правила й засоби вираження змісту нормативних правових актів”  складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Логічні і спеціально-юридичні правила й засоби” досліджується роль формальної та деонтичної логіки при складанні проектів нормативних правових актів; правила й засоби юридичної типізації, які забезпечують адекватний ступінь узагальнення виразу відповідного змісту.

12

Підкреслюється, що будь-який нормативний правовий акт є результатом розумової діяльності, і тому його зміст викладається з урахуванням вимог традиційної формальної логіки та деонтичної логіки. Серед основних елементів логіки, що є вирішальними при нормопроектуванні, слід назвати закони тотожності і протиріччя, виключення третього, поняття та логічні операції з ними, судження. Нормотворча техніка висуває до проектів нормативних правових актів вимогу логічної правильності, яка включає: а) правильність утворення і використання логічних елементів в нормативному правовому акті (поняття, судження, судження з деонтичною модальністю); б) правильність зв’язків логічних елементів в нормативному правовому акті.  Вимога логічної правильності має наскрізне значення при використанні усіх інших правил і засобів нормотворчої техніки.

Щоб нормативні правові приписи були здатні ефективно регулювати суспільні відносини, вони повинні характеризуватися поряд з належною визначеністю адекватним ступенем узагальнення. Юридична типізація, як засіб вираження змісту нормативних правових актів, передбачає використання низки логічних і спеціально-юридичних засобів, що забезпечують адекватний ступінь узагальнення і визначеності форми вираження змісту нормативних правових актів. До таких засобів належать: поняття (як правові, так і неправові) та операції з ними, презумпція (припущення про те, що ймовірний факт має місце в усіх випадках), фікція (визнання неіснуючого в реальності існуючим чи заперечення існуючого), прийоми формулювання нормативних правових приписів (абстрактний і казуїстичний), переліку, цифрового вираження, правовий символ (штучний знак, який застосовується в порядку, встановленому нормативним актом, служить для закріплення і вираження юридичного змісту); зразки документів (спеціалізована форма викладення приписів, що регламентують порядок письмового посвідчення юридично значимих фактів і подій) .

Особлива увага приділена поняттям та їх визначенню. Поняття як засіб нормотворчої техніки досліджується з точки зору його функції формалізації, яка полягає в тому, що за допомогою понять визначаються межі правового впливу на соціальне життя, досягаються ясність і лаконічність права. У підрозділі містяться правила щодо (а) випадків, коли необхідно визначити поняття в тексті нормативного правового акта, (б) оптимального способу закріплення дефініцій, (в) способів визначення понять, (г) узгодженості понять.

Підкреслюється, що найбільший ступень узагальнення притаманний  конституціям, кодифікованим актам, законам, а найбільш конкретизованим, деталізованим є зміст підзаконних нормативних правових актів. У зв’язку з цим для законодавчої техніки характерним є використання понять з найбільшим ступенем узагальнення упритул до правових категорій, у той час як техніка підзаконних актів передбачає застосування понять зі значно меншим ступенем узагальнення, які деталізують та конкретизують поняття, закріплені в законах. Крім того, у законах використовуються такі засоби, як презумпція, фікція, в меншій мірі правові символи, цифрове вираження, а для  техніки підзаконних актів є характерним використання правових символів, цифрового вираження, зразків документів. Для підзаконних актів характерне більш казуїстичне формулювання нормативних правових актів, застосування прийому так званої “сітчастої техніки”.

У підрозділі 2.2. “Правила й засоби системного вираження змісту нормативних правових приписів” досліджуються правила й засоби, спрямовані на системний виклад нормативних правових приписів,  забезпечують позначення системних зв’язків між приписами та нормативними правовими актами в цілому.

Основними правилами системного викладу є такі: а) відсутність логічних протиріч як у нормативному правовому акті, так і між відповідним актом і нормативними актами вищої та рівної юридичної сили; б) відсутність невиправданого дублювання нормативних правових приписів; в) ув’язка актів, що видаються, з раніше виданими; г)  зведення до мінімуму нормативних правових актів з одного й того ж питання; д) відсутність відсилок до неіснуючого акта; е) послідовне й однакове використання термінів (понять); є) забезпечення матеріальних приписів процесуальними.

Основними засобами  системного викладу нормативних правових актів є: 1) спеціально-юридичні: нормативна побудова (із сукупності нормативних правових приписів має утворюватися логічна правова норма); юридична конструкція (закон зв’язку між приписами); галузева типізація (включення нормативного припису до відповідної галузі права);                       2) структурні (викладення нормативних приписів у доступній для огляду близькості); 3) мовні (використання формул “зокрема”, “за винятком” тощо).

         Основними засобами фіксування зв’язків між нормативними правовими актами в цілому й окремими приписами є: посилання, відсилки, бланкетні приписи, приписи-доручення, оперативні приписи, відтворення, правове застереження.

11

У підрозділ 2.3. “Мовностилістичні правила й засоби” досліджено особливості мови нормативних правових актів, правила використання основних лексичних засобів.

Зазначається, що найбільший інтерес для даного дослідження представляє стилістика – наука про найбільш доцільне використання мовних засобів. Мова нормативних правових актів є частиною юридичної мови, яка становить собою соціально й історично обумовлену систему засобів, способів і правил словесного вираження понять і категорій, вироблених і застосованих з метою юридичного регулювання поведінки суб’єктів суспільних відносин. У сфері нормопроектування мова виконує дві взаємопов’язані функції щодо права – відображає потребу нормативного врегулювання суспільних відносин  і доводить її до відома учасників правовідносин. Найсуттєвішим у характеристиці мови нормативного правового акта є те, що їй властиві всі особливості офіційно-ділового стилю словесного викладення. З останнього випливають такі її специфічні риси, як офіційність, документальність, експресивна нейтральність, неупередженість, безособовість. До суттєвих вимог щодо мови нормативних правових актів належать ясність, точність та стислість. 

Розглядаються основні мовні засоби (граматичні речення, слова, юридичні фразеологізми та абревіатури) й правила їх використання. Особлива увага приділяється граматичним реченням і словам. Так, основні вимоги до граматичних речень у нормативному правовому акті стосуються їх граматичної форми, синтаксичної структури, вживаних сполучників, пунктуації. До них, зокрема, відносяться: а) відповідність граматичної форми речення регулятивному характеру норми; б) відсутність перевантаження речення однорідними членами;  в) уникнення речень зі складною конструкцією; г) обґрунтоване вживання в реченні сполучників, розділових знаків.

При дослідженні слова як найважливішої вихідної одиниці мовлення й тексту аналізуються певні його властивості (полісемія, синонімія, антонімія) та особливості самостійних лексичних груп слів (архаїзмів, просторічних слів, слів іншомовного походження, професійної лексики тощо). У цьому аспекті особлива увага приділяється характеристиці термінології нормативних правових актів. Так, у роботі наводиться перелік основних вимог  до використання термінів. Вони повинні мати чітке, однакове значення, бути простими, зрозумілими і стабільними, відповідати нормативам української лексики, морфології. Щодо вживання іноземних термінів, то воно має бути оптимальним.  

У мовностилістичному оформленні законів і підзаконних нормативних правових актів існують певні відмінності. У підзаконних актах набувають широкого використання числівники, абревіатури, скорочення, технічні терміни. Підзаконні нормативні правові акти не можуть змінювати значення термінів, використаних в законі; для викладу їх змісту часто використовуються речення більш складної конструкції. Специфічною ознакою мовностилістичного оформлення законів є те, що в них може допускатися порівняно з підзаконними нормативними правовими актами експресивність мови (йдеться в першу чергу про преамбули законів).  

У підрозділі 2.4. “Правила й засоби структурування нормативних правових актів” досліджуються вимоги щодо порядку викладу змісту нормативних правових актів, окремі структурні елементи останніх як письмових актів-документів. Зазначається, що правильна структуризація нормативних правових актів і послідовне розміщення в них нормативного матеріалу забезпечують такі їх властивості, як смислова виразність, логічна послідовність, цільність, доступність для сприйняття, полегшують пошук та систематизацію нормативних правових актів.

Визначаються основні правила, що стосуються порядку викладення нормативного правового матеріалу: від загального до конкретного; розвиток змісту повинен відповідати розвитку відносин, що регулюються; спочатку викладаються регулятивні приписи, а потім ті, що встановлюють відповідальність та процедуру і т.д. 

Під структуруванням нормативного правового акта розуміється поділ і поєднання його нормативних приписів і забезпечення його необхідними реквізитами. Структура нормативного правового акта складається з таких елементів: 1) вказівка на саму форму акта; 2) назва суб’єкта нормотворчої діяльності, який прийняв нормативний правовий акт; 3) реєстраційний номер; 4) найменування (заголовок) нормативного правового акта; 5) преамбула (в необхідних випадках); 6) основна частина; 7) прикінцеві положення (у разі необхідності); 8) перехідні положення (у разі необхідності); 9) підписи відповідних посадових осіб, дата й місце прийняття; 10) додатки (якщо вони є). При цьому нормативні правові акти в залежності від виду й обсягу поділяються на пункти та підпункти, абзаци пунктів; статті та частини, пункти, підпункти, абзаци статей; параграфи, глави, розділи, частини та ін.

У роботі аналізується кожний з перелічених елементів, обґрунтовуються висновки щодо їх використання в нормативних правових актах, виділяються критерії, за якими можуть групуватися  нормативні правові приписи – за однорідністю суб’єктів або об’єктів права; за юридичними фактами; за відповідальністю тощо. Досліджуються правила позначення рубрик за допомогою літер і цифр з тим, щоб нумерація структурних частин нормативного правового акта була наскрізною, стабільною, однаковою та зручною.

Структурування законів і підзаконних нормативних правових актів суттєво відрізняться. Так, підзаконні нормативні правові акти не поділяються на підрозділи, розділи, глави, частини, і лише при необхідності поділяються на параграфи. Досить часто їх зміст розподіляється тільки по пунктах. Підзаконні акти звичайно не містять преамбул (окрім преамбули-посилання), загальних, прикінцевих і перехідних положень як окремого структурного елемента. Для них характерно застосування  додатків і прикладів, які можуть міститися в додатках, чи викладаються як самостійний структурний елемент, табличної форми викладення нормативних правових приписів.

У підрозділі 2.5.  “Основні напрями запровадження нормотворчої техніки в практику нормотворення в Україні” узагальнюються заходи характеру щодо запровадження нормотворчої техніки у практику нормотворення в Україні.

16

Серед таких заходів найважливіше місце належить наступним.                                   1. Цілеспрямована підготовка кадрів для роботи в сфері проектування нормативних правових актів. В даному аспекті досліджується зарубіжний досвід по підготовці спеціалістів зазначеного фаху (Італія, Польща), аналізується стан такої підготовки в Україні. 2. Подальша інформатизація нормотворчої діяльності, що, зокрема, включає розроблення й запровадження оригінальних інформаційних технологій пошуку й обробки правової інформації, забезпечення спеціальної підготовки користувачів відповідних інформаційних систем.  3. Підготовка аналітичних матеріалів і документів, де мають чітко і стисло характеризуватися стан правового регулювання відповідної сфери суспільних відносин, вказуватися цілі видання нормативного правового акта, бажані засоби їх досягнення.                             4. Забезпечення обов’язкової участі фахівців зі складання проектів нормативних правових актів. 5. Планування нормотворчої діяльності й діяльності по розробці конкретного проекту. 6. Створення спеціальних структурних підрозділів суб’єктів нормотворчої діяльності, які здійснювали б підготовку проектів нормативних правових актів.                   7. Забезпечення контролю за юридико-технічною досконалістю нормативних правових актів як на стадії їх розробки, так і після набуття ними чинності зі сторони певних органів та структур, відповідних науково-дослідницьких установ. 8. Уніфікація та стандартизація правил нормотворчої техніки.

Акцентується увага на необхідності підвищити роль Академії правових наук України у науковому супроводженні нормотворчої діяльності на всіх її стадіях.