Гапотій В.Д. Теоретичні та практичні аспекти суверенітету народу, нації та держави : Гапотий В.Д. Теоретические и практические аспекты суверенитета народа, нации и государства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, охарактеризовано стан розробки наукової проблеми, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, репрезентовано методологічну та теоретичну основу дисертації, визначено наукову новизну дослідження та його основні положення, які виносяться на захист, схарактеризовано теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Розділ 1 „Концептуальні засади суверенітету та їх реалізація в історії і сучасності”  складається з чотирьох підрозділів. В даному розділі запропоновано періодизацію розвитку ідеї суверенітету, розглянуто її концептуальне оформлення та юридичне закріплення в конституційних актах держав світу.

У підрозділі 1.1. „Виникнення та розвиток ідеї суверенітету” дисертант акцентує увагу на історичних умовах становлення зазначеної ідеї. Не можна, як це робить чимало авторів, пов’язувати ідею суверенітету виключно з поглядами Ж. Бодена. Між тим, вчення про суверенітет викристалізовувалося поступово, вбираючи в себе здобутки правової думки і практики державно-правового розвитку різних країн світу, починаючи з часів античності. Вже Аристотель вказує на таку специфічну ознаку полісу (держави), як самодостатність (автаркія). Висновки про єдність, необмеженість, неподільність вищої влади випливають з творів Оккама, Енія Сильвія та Марсилія Падуанського. Ніколо Макіавеллі вищим політичним інтересом проголосив „інтерес держави”, якому мають бути підпорядковані всі інші інтереси в суспільстві. Томас Гоббс створює модель всемогутньої держави, держави-Левіафана, яку він вважав „смертним божеством”.

Вперше вжив термін „суверенітет” французький філософ і юрист Жан Боден. Його вчення було викликане необхідністю подолання феодальної роздробленості європейських держав, усунення церковного повновладдя та гегемонії Священної Римської імперії. Верховна влада в державі в цю пору асоціюється перш за все з монархом, влада якого освячена Богом та який фактично є власником держави.

З часом поступово змінюється акцент в розумінні суверенітету – від теократичного відбувається перехід до світського. Відбувається також відокремлення здійснення влади від власності на неї. Верховна влада починає асоціюватися не з конкретною особою, а з абстрактним за своїм характером інститутом – державою. В роботі обґрунтовується, що саме на цій підставі слід говорити про суверенітет держави, оскільки раніше мова могла йти лише про суверенітет правителя.

Важливим етапом у розвитку теорії суверенітету є поява концепції народного суверенітету. ЇЇ поява була неминучою, оскільки після того, як подолали виправдання існування верховної влади в суспільстві виключно волею Божою, з’явилась необхідність у новій її легітимації. Нове джерело суверенної влади було знайдено у вигляді народу. В роботі досліджуються погляди Руссо, Савін’ї, Канта та інших прибічників теорії народного суверенітету.

Ще одним етапом розвитку концепції суверенітету є поява категорії „суверенітет нації”. Її розуміння ускладнюється існуванням багатьох теоретичних моделей нації: расово-антропологічної, етатистської, етнокультурної, етносоціальної тощо. В політико-правовому сенсі найбільше значення мають розуміння нації в етнічному та політичному аспектах. В цьому сенсі пропонується розрізняти такі поняття, як „суверенітет нації”, що характеризує повновладдя всього населення певної держави, та „національний суверенітет”, що стосується певної національності, яка здійснює право на самовизначення.

Підрозділ 1.2. „Поняття та ознаки суверенітету держави” присвячено розкриттю сутності та визначальних рис державного суверенітету як генетично первинного та головного серед інших форм суверенітету. Проаналізовано наукові підходи до визначення даного феномену. Суверенітет розглядається або як одна з невід’ємних ознак держави (Ж. Боден, Б.Л. Манеліс, Д. Тепс, В.М. Корельський та ін.), або як певний принцип суспільно-політичного життя (П.І. Новгородцев, Й.Д. Левін), або як специфічна властивість держави (Г. Еллінек, В.М. Лазарєв, О.Ф. Скакун).

Досить розповсюдженою в юридичній науці є думка про те, що держава вже з самого моменту свого виникнення є суверенною.  Такий підхід є, на думку автора дослідження, результатом абсолютизації ідеї суверенітету, розгляду її у відриві від історичного контексту виникнення та розвитку держави.

З самого початку свого виникнення держава не мала виключної, переважної влади у суспільстві. Влада рабовласницької держави обмежувалась племінною та общинною організацією, владою рабовласника. Хоча держава санкціонує, підтверджує владу рабовласника, але вона не набуває внаслідок цього характеру влади, делегованої державою, а залишається владою, здійснюваною експлуататором самостійно і в своїх приватних інтересах. Феодальна держава обмежувалась владою Церкви, корпорацій та окремих феодалів. Отже, автор переконаний, що не можна розглядати суверенітет як невід’ємну ознаку держави, інакше доведеться визнати, що рабовласницька та феодальна держави взагалі не були державами в дійсному значенні цього слова. Суверенітет є не абсолютною, а історичною категорією. Він виникає в часи абсолютизму та зберігає своє значення для сучасної держави.

Ці міркування дозволяють зробити наступний висновок: державний суверенітет – це історично обумовлена політико-юридична властивість сучасної держави, що відображає її верховенство і рівень її самостійності у вирішенні внутрішніх питань та у взаємовідносинах з іншими державами і міжнародними організаціями (корпораціями). Під сучасною державою тут розуміється той тип держави, що утворився внаслідок Вестфальської угоди у XVII столітті та (з деякими модифікаціями) зберігається до наших часів.

Суверенітет держави має два аспекти свого прояву: внутрішній та зовнішній. Вони є нероздільними та розкриваються через такі ознаки: внутрішній бік – через верховенство, самостійність, повноту та єдність державної влади, зовнішній – через незалежність та рівноправність. Ці ознаки розкриваються в історичному та сучасному контекстах, з посиланням на міжнародні документи, рішення судових органів та законодавство України.

Підрозділ 1.3. „Фактори, що впливають на сучасне розуміння державного суверенітету” розкриває основні чинники, що зумовлюють трансформацію розуміння суверенітету держави в сучасних історичних умовах. До таких чинників віднесено:

- форму правління. Ідея суверенітету виникла в умовах монархічного правління. Такі ознаки монархії, як одноособовість, спадковість, безстроковість владарювання визначають і сприйняття державного суверенітету як влади абсолютної, нічим не обмеженої. Перехід до республіканської форми правління призводить до зміни природи суверенітету. В нових умовах державна влада не може розглядатися як абсолютна категорія, державний суверенітет має потребу спиратися на суверенітет народу як на своє джерело та легітимізуючий фактор.

- ступінь деконцентрації та децентралізації державної влади. Деконцентрація означає поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Децентралізація означає, що поряд з державними органами з’являються органи місцевого самоврядування, які також певною мірою обмежують владарювання держави.

- форму державного устрою. З появою федеративних держав з’являється необхідність встановлення співвідношення між владою суб’єктів федерації та центром. В роботі проаналізовані три підходи до вирішення даного питання: 1) теорія розподіленого (подвійного) суверенітету; 2) теорія єдиного суверенітету федерації при збереженні державності її членів; 3) теорія єдиного суверенітету та єдиної державності у федерації.

- принцип верховенства права. Право, яке в своєму розвитку завжди спиралося на примусову силу держави, поступово перетворюється на чинник, що обмежує саму державну владу. Цьому сприяли ідеї конституціоналізму і правової держави. Завдяки таким ідеям  право вже може розглядатися як первинне щодо держави.

- розвиток міжнародного права. Міжнародне право - це чинник, що впливає на державу ззовні та трансформує її політико-правовий статус у глобальному вимірі.

- утвердження міжнародних стандартів прав людини. Теорія і практика державного суверенітету виникла в умовах, коли основним джерелом прав людини вважалася воля держави. Але подальший розвиток правового статусу людини і громадянина спричинив необхідність перегляду суверенітету держави і в цій сфері. З’являється розуміння прав людини як природних, фундаментальних, безумовних, невідчужуваних, які не тільки існують незалежно від державної влади, але й вимагають від неї позитивного закріплення і захисту.

- глобалізаційні процеси у світі. Цей, останній, чинник, як такий, що найбільш суттєво впливає на розуміння суверенітету держави у сучасному світі, розглядається окремо у наступному підрозділі роботи.

Незважаючи на наведені чинники, автор переконаний, що державний суверенітет зберігає своє значення, але має розглядатися не як абсолютна величина, а саме як правова властивість держави, що обумовлює її здатність виконувати покладені на неї функції.

Підрозділ 1.4. „Перспективи суверенітету держави в умовах загальносвітових процесів глобалізації” розкриває основні підходи до розуміння феномену глобалізації, її зміст та основні фази, економічну та політичну складові, плюси і мінуси. З одного боку, політична глобалізація забезпечила і забезпечує поширення по всьому світу таких політичних цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політичний плюралізм, багатопартійність, пошанування міжнародного права, пріоритет прав людини та багатьох інших. З іншого боку, багатьма вченими політична глобалізація розглядається не просто як розповсюдження названих вище загальноцівілізаційних цінностей, а як рух до зникнення будь-яких державних кордонів. Під впливом глобалізаційних гасел така властивість державної влади, як суверенітет, починає розглядатися як чинник, котрий гальмує розвиток цивілізації. Проголошуються ідеї регіональної федералізації та створення світового уряду, де не залишається місця для суверенітету окремих держав.

Глобалізація породжує нових суб’єктів правовідносин, які є більш потужними, ніж окрема держава. Транснаціональні корпорації та інші суб’єкти нової світової економіки стають фінансово міцнішими, ніж окремі держави, вони мають можливість суттєво впливати на фінансово-кредитні та валютні системи держав, на національне законодавство тих країн, де вони пустили глибоке коріння.

Автор обґрунтовує, що за сучасних умов пропагувати ослаблення суверенітету держави є небезпечним і передчасним. Приклад України та інших країн пострадянського простору демонструє, до чого призводять спроби зменшення ролі держави в суспільстві, скорочення об’єму та характеру функцій, які вона виконує. Вакуум, що утворюється після згортання діяльності держави, заповнюється активністю суб’єктів з вузькокорпоративними інтересами і цілями. Автором відстоюється позиція, що в ході історичного розвитку держави її регулятивна роль не тільки не знижується, а навпаки, суттєво зростає. Поява інших дійових осіб на світовій політичній арені не усуває державу від виконання дуже важливих функцій. Держава і надалі залишається основним суб’єктом суверенітету, незважаючи на вирішення міжнародними організаціями і товариствами окремих питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Розділ 2 „Суверенні права народу, нації та держави” складається з чотирьох підрозділів. В ньому деталізуються та поглиблюються погляди автора на феномен  суверенітету, аналізуються основні права, що випливають з  суверенітету держави, народу та нації.

Підрозділ 2.1. „Співвідношення категорій „суверенітет” і „суверенні права” зосереджує увагу на необхідності розрізнення зазначених понять. Ідея суверенітету розвивалася в напрямку поступової її юридизації. Все більше надання суверенітету юридичних рис призвело до того, що саме це поняття почало ототожнюватись з окремим правом чи сукупністю певних прав. Такі погляди відстоюють, зокрема, В.В. Євгеньєв,
Л.А. Моджорян, Р.А. Тузмухамедов.

Розуміння суверенітету як сукупності прав призводить до того, що складається деформоване уявлення про його сутність. Саме ця помилка породила теорії так званого „обмеженого суверенітету” та „розділеного суверенітету”, згідно з якими суверенітет держави може розширюватись або звужуватись шляхом зміни об’єму прав, притаманних державі, або розподілятись між різними суб’єктами.

Автор відстоює ту позицію, що суверенітет – це не саме право, а певна властивість суб’єкта, яка є умовою, підставою виникнення відповідних прав. Існує безпосередній зв’язок між юридичною категорією „правосуб’єктність” та політико-правовою категорією „суверенність”. Стосовно таких специфічних суб’єктів права, як народ, нація та держава можна сказати, що уособленням їхньої правосуб’єктності є саме суверенітет.

З цього положення випливає дуже важливий висновок про невідчужуваність суверенітету. Передати, делегувати можна права, а не саму здатність їх мати чи реалізовувати. Тому, наприклад, насильницький захват певної держави або введення певних обмежень відносно неї не позбавляє її суверенітету (в сенсі її правосуб’єктності). Міжнародне право повинне мати відповідні механізми для забезпечення відновлення суверенних прав, які випливають з правосуб’єктності держави.

Розкривається також співвідношення понять „суб’єктивне право” та „суверенне право”. Суб’єктивне право – це певна юридично закріплена та гарантована можливість поведінки, що належить тій чи іншій особі. Суб’єктивні права мають всі суб’єкти права. Одне й те ж саме суб’єктивне право може належати одночасно багатьом суб’єктам. Суверенне право – це право верховне, виключне, що належить відповідному суб’єкту і не належить нікому іншому. В окремих випадках суверенні права можуть делегуватися іншим суб’єктам, але їхній носій зберігає стосовно них верховенство.

У підрозділі 2.2. „Суверенні права народу” на основі аналізу законодавства України та інших країн, міжнародних документів розкриваються виключні права народу.

До основних суверенних прав народу віднесено:

- право визначати і змінювати конституційний лад. Право законотворчості народ делегує парламенту, але визначати основні засади суспільного життя, структуру державного механізму та основні принципи його функціонування повинен він сам. У зв’язку з цим обґрунтовано пропозицію, що задля реального забезпечення реалізації суверенітету народу необхідно, щоб Конституція та деякі інші конституційні закони (наприклад, закони про вибори народних депутатів та президента) обов’язково виносились на референдум з попереднім всенародним обговоренням, оскільки народ самостійно повинен визначати базові підвалини свого політико-правового існування та давати згоду на їх зміну;

- право на законні форми протесту, яке є сучасною трансформацією права народу на повстання. У багатьох країнах право на повстання є конституційно гарантованою можливістю громадян. В Україні таке право не зафіксоване. Згідно з Конституцією України, громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і  демонстрації (ст. 39);

- право змінювати територію власної держави. Аналіз тексту статті 73 Основного закону свідчить про те, що це право належить тільки народові України. На відміну від інших суверенних прав народу, які він може реалізовувати безпосередньо в односторонньому порядку, змінювати державну територію можна тільки за взаємною згодою усіх сусідніх держав, територія яких змінюється;

- право на володіння, користування і розпорядження національним багатством, до якого слід віднести землю, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться  в  межах  власної території, економічний та науково-технічний потенціал народу;

- право первинної легітимації влади - формування складу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яке реалізується шляхом виборів.

У підрозділі 2.3. „Суверенні права нації” проаналізовано базові права, реалізація яких належить особливій соціальній спільноті – нації.

Після аналізу існуючих поглядів на даний предмет до найважливіших, визначальних прав нації запропоновано віднести, перш за все, право нації на самовизначення та право на збереження та розвиток національної мови.

Перше право відображає рівень самостійності нації, її потенційну та фактичну суб’єктність, яку вона може реалізувати як шляхом створення суверенної держави, так і у формі регіональної або культурно-національної автономії. Саме в тому, як намагається реалізувати нація це право, яке місце в цьому процесі займають права і свободи людини, проявляється рівень її політичної і правової зрілості.

Друге право визначає національну самобутність та є основою національної культури, втіленням національного менталітету. Визначення статусу національної мови є також досить важливим політичним питанням, оскільки воно тягне за собою безліч проблем (мова законодавства та діловодства, доступність освіти, реалізація права на отримання достовірної інформації про події та процеси, що відбуваються в державі та світі, відчуття захищеності і причетності окремих націй до державотворення тощо).

Всі інші права нації так чи інакше випливають з цих двох базових прав.

В роботі продемонстровано, як змінювались уявлення про право нації на самовизначення протягом останніх десятиліть. Висловлено думку, що такий підхід, коли дане право асоціюється перш за все зі створенням власної держави, не може розглядатися як конструктивний за сучасних умов. У світі сьогодні спостерігається дуже хитка стабільність, у різних регіонах планети спалахують національні конфлікти. Тому визнається недоцільним підтримувати прагнення окремих політичних сил до виділення певної території з-під юрисдикції існуючої держави та створення власної владно-територіальної, суверенної організації.

Від прав нації як колективного суб'єкта запропоновано відрізняти національні права, які слід розглядати як фундаментальні права людини. До таких прав необхідно віднести перш за все право на вільну національну самоідентифікацію та право на захист від дискримінації за національною ознакою.

Підрозділ 2.4. „Суверенні права держави” акцентує увагу на тому, що в основі державницького інтересу віддзеркалюються найзагальніші національні потреби всього суспільства, волю якого держава повинна виконувати. Держава покликана спрямовувати свої функціональні зусилля на забезпечення національної злагоди, справжньої національної єдності. Саме тому суверенні права держави в сучасних умовах повинні бути необхідними та достатніми для виконання покладених на неї функцій. Вони не повинні бути надмірними, оскільки особливий статус держави надає й особливі можливості для зловживання з боку окремих політичних сил, які можуть опинитися при владі. Слід пам’ятати про те, що держава є політичною організацією громадянського суспільства, а отже, її права мають вторинний, похідний характер від суверенних прав народу (нації).

Для того, щоб держава була здатною належним чином виконувати свою роль у суспільстві, необхідні певні умови. До числа основних, найбільш суттєвих для цього об’єктивних умов слід віднести правові, соціальні, економічні, силові, ідеологічні та інформаційні. Відповідно до цього запропоновано до суверенних прав держави віднести:

- право законотворчості;

- право визначати правовий статус особи (зокрема – статус громадянства);

- право збору податків;

- право формування державного бюджету;

- право державної власності;

- право застосування примусу;

- право забезпечення національної безпеки;

- право на інформацію (зокрема - право захисту інформації, що складає державну таємницю) та ін.