Гураль П.Ф. Територіальна громада в Україні: історико-правове дослідження

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність і необхідність проведення дослідження теми дисертації, визначається його мета і завдання, об’єкт і предмет проведеного наукового пошуку, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється наукове і практичне значення одержаних результатів, вказується на її апробацію та публікації автора з теми дисертаційного дослідження.

Розділ І. “Джерела, історіографія та методологія дослідження територіальних громад в Україні” присвячений аналізу історико-правової літератури із проблем, пов’язаних з історією розвитку місцевого самоврядування, територіальних громад, які функціонували на всій території України, незалежно від входження її частин до різних держав-сусідів, а також методології дослідження.

У підрозділі 1.1. “Джерела та історіографія” виділяються передусім історико-правові, історичні, економічні праці фахових дослідників місцевої демократії, самоврядування, територіальної громади в Україні.

Науковий образ минулого територіальної громади в Україні створювався представниками не тільки української історико-правової чи історичної науки.

Проте саме українська історіографія має поважні традиції у цій сфері, змістом яких було і залишається створення уявлення про історію територіальних громад і самоврядування в Україні з позиції української національної спільноти, спільним знаменником цієї позиції є позитивна оцінка територіальної громади, як середовища, де українці в умовах багатовікової бездержавності, розділення української території, багаторазової денаціоналізації провідної верстви українства, зберігали громадську, державну та правову традицію.

Протилежну оцінку територіальній громаді давала, як правило, російська історіографія. Найчастіше вона послуговувалась “політичним замовленням” російського царату, якому була необхідна наукова основа ліквідації автономії України.

Однак вивчати російську історіографію необхідно не тільки з огляду на її фактологічний матеріал. Протиставлення “общини” та громади, характерне для російської історіографії, дозволяє додати аргументів на користь національної ідентифікації територіальної громади в Україні.

Потребують детального аналізу історичні знання про територіальну громаду в Україні, отримані представниками польської, чеської, словацької, литовської, румунської історичної науки.

Однак до аналізу цих праць, які в сукупності ми можемо умовно назвати “європейською історіографією”, необхідно підходити вибірково, оскільки значна частина їх положень є вторинними чи описовими. Поряд з цим, певною цілісністю володіють і наративи іноземних учасників подій в Україні. Інтерес до їх праць виправданий певним рівнем об’єктивності, неупередженості. Проте більшість з них є описовими і не піднімаються на рівень історичного синтезу.

На основі дослідження наукових джерел автором констатується різноманітність інтерпретацій історії територіальної громади в працях основоположників української історико-правової та історичної науки М.С. Грушевського, М.Ф. Владимирського-Буданова, М.І. Костомарова, М.К. Любавського, Ф.І. Леонтовича та ін. Це надає можливість автору надалі класифікувати теоретичні підходи до розуміння історії територіальної громади, здійснити їх критичний аналіз, виділити основні напрями досліджень. За кожним нарямом узагалінено здобутки української історіографії. На думку автора, історія територіальних громад Київської Русі достатньо повно відображена у працях М.С. Грушевського, В.Й. Довженка, Я.Д. Ісаєвича, П.П. Толочка, І.Я. Фроянова, М.М. Тимощука. Увагою до самоврядування міст Галицько-Волинської держави відзначаються праці К.О. Софроненко, В.С. Кульчицького, Б.Й. Тищика, І.Й. Бойка. Поширення магдебургського права на українських землях і його роль в історії самоврядування в Україні – предмет досліджень М.С. Грушевського, І.П. Крип’якевича, А.О. Яковліва, а також сучасних дослідників Т.Д. Гошко, М.М. Кобилецького, А.А. Фенчака та ін.

Фундаментальні знання про адміністративно-правову організацію Великого князівства Литовського та королівства Польського, про територіальну основу громади того часу пов’язані з іменами таких вчених як П.Г. Клепатський, М.К. Любавський, М.В. Довнар-Запольський, М.Г. Крикун, А.О. Гурбик, О.А. Купчинський.

Автор стверджує, що ні в історичній, ні в історико-правовій науці немає спеціальних комплексних праць про територіальну громаду в період козаччини, проте є низка праць про Запорізьке козацтво, Козацько-гетьманську державність, серед яких особливої уваги заслуговують праці Д.І. Яворницького. Об’єктом історіографічних досліджень у дисертації стали щоденник посла німецького імператора Рудольфа ІІ Еріха Лясоти про запорізьких козаків, “Історія Хотинської війни” Якова Собєського, “Опис України” французького інженера Гійома Левасера де Боплана.

Цінними історіографічними джерелами для дослідження процесу введення російської общини замість української громади на землях Південної України є праці вчених Запорізького державного університету А.В. Бойка, О.Я. Марченка, І.О. Сомка.

Інтерес до історії громад і самоврядування на українських землях у складі Австрії та Австро-Угорщини характерний для праць В.С. Кульчицького, М.В. Никифорака та ін. Автор виділяє праці Івана Франка, у яких учений аналізує проблемні питання розвитку територіальних громад у Галичині та Буковині.

На підставі аналізу наукових праць з історії національної революції 1917–1921 рр., автор доводить, що об’єктивне узагальнення історичного досвіду державного будівництва неможливо без розуміння процесів демократизації місцевого управління, ролі територіальних громад у розбудові української державності.

Про актуальність досліджень історії територіальних громад в Україні можна отримати уявлення з аналізу тематичного опису сучасних досліджень, основні концепції яких проаналізовані у підрозділі.

Окремо у підрозділі вивчаються чисельні пам’ятки права та архівні матеріали, які містять знання з історії територіальної громади в Україні, проводиться їх систематизація у вигляді джерельної бази дослідження.

У розділі 1.2. “Методологія дослідження” визначено основні концептуальні засади, на яких базується робота, обґрунтовано необхідність використання системи концептуальних підходів, загальнонаукових і спеціальних методів та засобів дослідження. Насамперед автор узагальнив погляди науковців і запропонував своє розуміння територіальної громади, її ознак як складного історичного та правового явища. Відтак загальна стратегія дослідження такого явища потребувала певного синтезу концептуальних підходів, тобто світоглядних ідей.

Так ідея про природність територіальної громади, як об’єднання людей, про об’єктивність зв’язків людини, громади, держави стала засадою антропологічного підходу. Досягнення юридичної антропології як складової наукової антропології дозволили вивчити історичні закономірності правового буття українців в об’єктивно-історичній системі громадських регуляторів поведінки, де реалізувалися можливості (суб’єктивні права) та необхідності (суб’єктивні обов’язки).

Відтак основним завданням антропологічного підходу було висвітлення ролі людини у становленні та розвитку громад в Україні, громадського врядування (самоврядування) та правової реальності, пов’язаної з ними.

Визнання у результаті застосування антропологічного підходу людини як творця історії громад, громадського самоврядування та самоврядного громадського права акцентувало увагу на внутрішніх чинниках розвитку досліджувальних явищ. Інші чинники, їх багатство та різноманітність виявлені у результаті застосування діалектичного підходу.

Діалектичний підхід не тільки дозволив оцінити кількісні та якісні зміни у розвитку досліджуваних явищ, а й проаналізувати діалектику відносин громад з іншими суспільними інститутами. Автор вважає, що найцікавішими здобутками цього підходу є встановлення діалектичних взаємозв’язків історії громад та історії державності в Україні на різних етапах.

У дисертації також описана діалектика внутрішніх і зовнішніх чинників у розвитку громади та самоврядування в період входження українських земель до складу інших держав, співвідношення національного та ненаціонального у традиції самоврядування.

Пізнавальні можливості, забезпечені діалектичним підходом, історично розкрилися з допомогою двох інших підходів: потребового (соціально-змістовного) та порівняльно-історичного. Аксіоматична ідея потребового підходу про соціальну природу, соціальну сутність явищ як їх здатність задовольняти потреби людей спонукала у ході дослідження виявити та проаналізувати потреби територіальної громади на різних етапах її розвитку, а також способи та форми їх задоволення.

Зрештою, саме потребовий підхід змусив автора доводити, що об’єднання в громаду та її ефективне врядування дозволяє найбільш повно реалізувати потреби мешканців сіл, селищ і міст.

Історія територіальної громади та самоврядування володіє широкими можливостями порівняльних досліджень. Традиції порівняльного підходу, як одного із найбільш продуктивних, розвиваються у сучасних дослідженнях територіальної громади, самоврядування та муніципального права.

Еволюція сучасних історичних підходів ще більше ускладнила одну з непростих проблем сучасної світової історіографії – історичний синтез. Історія громад і самоврядування в Україні також є окремим історичним синтезом чи складовою національного історичного синтезу, тому потребує синтетичного підходу до її дослідження. За таких умов провідним в історичних дослідженнях стає цивілізаційний підхід, який дозволяє прослідкувати історію громад і самоврядування в Україні як історичну та правову традицію українського народу, як цінність, яка відіграла і продовжує відігравати важливу соціальну функцію у формуванні історичної і суспільної свідомості української спільноти.

Описаний концептуальний підхід реалізується за допомогою певних методів – як загальнонаукових, так і власне методів науки історії держави і права. Методи ґрунтуються на принципах пізнання, описаних автором і зорієнтованих на обрані ним об’єкт і предмет дослідження. У дисертації йдеться про принципи всесторонності, комплексності, практики. Основними методами, обраними автором і описаними у цьому підрозділі, є діалектичний, системного аналізу, синергетичний, статистичний, порівняльний (компаративний), формально-логічний.

В сукупності всі ці підходи, принципи та методи наукового пізнання дали оптимальну уяву про ті чи інші сторони еволюції територіальної громади в Україні у різні періоди історичного розвитку.

Розділ 2. “Становлення та розвиток територіальних громад в період Київської Русі” присвячений аналізу історико-правового розвитку сільських, міських та волосних громад, їх правової, територіальної, економічної основи та органів.

У підрозділі 2.1. “Сільські громади, їх правова, територіальна і економічна основи” автор узагальнив відомості про становлення та розвиток територіальних громад у Київській Русі із літописів, інших письмових джерел, підтвердив висновки М.Д. Іванишева, М.К. Любавського, Ф.І. Леонтовича, М.С. Грушевського про те, що територіальна громада в Україні з її звичаями і традиціями формувалася з глибокої давнини. Процес розвитку територіальних громад почався з родин і родів, до сусідської, сільської та міської громади.

При слабкому розвиткові загальної об’єднаної влади, яка би здійснювала правоохоронні функції від “лихих” людей, самі громади здійснювали ці функції у “формі гуртової солідарності й заснованої на ній кругової поруки й заступництва з метою боротьби зі злочинством і лихими людьми задля суду й покарання”.

Таким чином, кругова відповідальність громади формувалася на гуртовій солідарності. Територіальна громада з одного боку в цей період була невеликою і відповідала за злочин, вчинений на її території, з другого боку – це був союз вільних, її члени самі розпоряджалися собою і укладали між собою вільні угоди.

Згодом виникає необхідність правового регулювання суспільних відносин. В ХІ ст. приймається “Руська Правда”. Аналіз її третьої редакції показав, що про верв (громаду) вона прямо говорить, або має її на увазі у 15 статтях. У багатьох статтях вона покладала матеріальну відповідальність за злочини, вчинені на території верви (громади), насамперед на конкретну особу – злочинця, а верв (громада) відповідає лише тоді, коли того не знайдено.

Територіальною основою сільської громади переважно було село, де проживало населення, зайняте у сфері землеробства, тваринництва, промислів. У писемних джерелах є кілька назв, що визначають сільські поселення часів Київської Русі: “село”, “сільце”, “погост”, “двір”, “дім”, “деревня”. Кожна з цих назв вказує, в основному, на певний тип поселення. Найчастіше зустрічається назва “село”, що означало поселення, де жили смерди. “Погостом” джерела називають центральне поселення певної сільської округи, можливо, громади-верві, де знаходились спільні ринок, церква, органи управління громади тощо. Назвами “двір” і “дім” визначались садиби окремих феодалів, центри феодальних володінь. “Деревньою” називалися нові невеликі поселення, створені вихідцями з великого села. “Село”, “погост”, “деревня” були неукріпленими поселеннями, а “дім” і “двір” були своєрідними замками. Тип громади, характерний для цього часу – це землеробська (сусідська великосімейна) громада, перехідна ланка від первісного до класового суспільства.

Чітку уяву про населені пункти і верв (громаду) нам дає аналіз археологічних і правових джерел. Так, біля села Комарівка Переяслав-Хмельницького району Київської області давньоруське селище розташовувалося на лівому березі Дніпра, займаючи надзаплавну терасу територією вісім гектарів. Поблизу селища знаходилась значна маса надзаплавного чорнозему. Археологічними дослідженнями виявлено близько 50 селянських дворів. Певної планувальної структури село не мало, двори були розташовані безсистемно. Подібні давньоруські поселення виявлено в Чернігівщині, Черкащині, в Галичині, Надпоріжжі.

Економічною основою сільської територіальної громади була колективна власність на землю. Але саме виробництво здійснювалося силами окремої сім’ї, яка була власником продуктів своєї праці.

Згодом у сільській громаді чітко виступає невідповідність між індивідуальним господарством і колективною власністю на землю. Колективна власність на землю в умовах індивідуального господарства була гальмом у розвитку виробничих сил і мусила поступитися місцем приватній власності. Приватна власність членів громади на землю є характерною саме для українських селян, оскільки українці значно раніше, у порівнянні з іншими народами, перейшли до приватного способу життя. З іншого боку, вона виникла не відразу, а поступово формувалася з общинної власності шляхом збільшення періодів між переділами землі, вилучення з них певних ділянок і нарешті їх припинення. Поряд з цим існували також ділянки, які взагалі виключалися з перерозподілів, постійно залишаючись у користуванні окремих домогосподарств.

Таким чином, аналіз правових, історичних, археологічних джерел показує, що сільська громада, її правова, територіальна, економічна основи знаходилися на високому рівні розвитку, що відповідав феодальному суспільству і державі Київської Русі.

У підрозділі 2.2. “Міські і волосні громади та їх органи” аналізується діяльність міських і волосних громад та їх органів.

За висловом М.С. Грушевського, “міське життя було тільки дальшим ступенем розвою сільського”, а територіальні громади міст були більш складними і різноманітними. У наукових джерелах древньоруські городища-замки характеризуються такими ознаками: невеликі розміри укріплень, забудова жилих споруд вздовж валу, конструктивний зв’язок їх частин з оборонними спорудами, наявність сільської округи. Вони називалися “города”, “гради”, вказується, що вони за розмірами оборонних конструкцій і забудови не відрізняються від фортець.

Найбільша кількість городищ (100) площею від 0,3 до 1 га, була розміщена у Середнім Подністров’ю, багато з них були сільськими садибами-замками феодалів-землевласників, центрами феодальних вотчин. Місто тісно було зв’язано з сільськогосподарською округою, залишаючись для неї господарським, адміністративно-політичним і культурним центром. Давньоруські міста мали виражений аграрний характер.

Аналіз показує, що становлення міських форм життя в Київській Русі відбувалося за трьома основними шляхами містоутворення: торговельно-ремісничим, общинно-феодальним і державним. Відбувалися вони одночасно, але не в однакових умовах розвитку і відігравали різну роль у соціально-економічній і політико-правовій історії давньоукраїнського міста.

У ХІІ–ХІІІ ст. міста Київської Русі поділяють за розмірами і кількістю населення на чотири групи. До першої відносять найбільші центри, площа яких наближалася або перевищувала 100 гектарів: Київ (360–380), Чернігів (250), Галич (250), Переяслав (150), Володимир-Волинський (80) та ін. Другу групу становили міста, площа яких дорівнювала 10–50 гектарів: Новгород-Сіверський (30), Любеч (10), Перемишль (10), Звенигород (16), Луцьк (10) та ін. Третя група – це міста, укріплена площа яких мала від 2,5 до 10 гектарів. До четвертої групи належали дрібні містечка площею від 1 до 2,5 гектара.

За підрахунками П.П. Толочка загальна кількість міського населення Київської Русі в ХІІ–ХІІІ ст. становила 510–520 тисяч чоловік. У великих містах проживало від 10 до 50 тисяч чоловік, у середніх – 3–5, у малих – 1–2 тисячі чоловік.

За свідченням літописних, наукових джерел у містах Галицько-Волинської держави проживало багато іноземців (вірмен, євреїв, німців, болгарів, арабів, італійців, скандинавів). Більшість з них жили самоврядними громадами. Всі іноземні громади підпорядковувались князівській адміністрації у містах. Окремі міські громади Галицько-Волинської держави вже на початку ХІV ст. жили за магдебургським правом.

Наприкінці ХІ ст. спостерігається формування міських волостей (міст-держав) у Київській Русі, що проходило на основі консолідації місцевих сил, прийняло рельєфні форми. Про це свідчить така знаменна подія,як з’їзд князів у Любечі в 1097 р., який знаменував собою остаточний розпад Київської Русі на три великих волості: Київську, Чернігівську і Переяславську. Аналіз джерел показує, що діяльність князів значною мірою керувалася громадами волосних міст, де вони князювали.

В кінці ХІ ст. Київська Русь переживала період пожвавлення росту волостей. Ускладнюється й сама система волостей, в середині яких виникають міські центри, що тяжіють до незалежності від головного міста. В межах волості (міста-держави) формуються більш дрібні волості, які очолюються своїми містами.

Аналіз структури Галицько-Волинського князівства показує, що його територія поділялася на менші округи, які звалися волостями. Були волості Галицька, Перемишльська, Теребовлянська, Белзька, Ярославська, Сяноцька, Самбірська, Городоцька, Львівська, Жидачівська, Коломийська та ін. Устрій міст у Галицько-Волинському князівстві був такий самий, як і в інших землях Київської Русі – з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на сотні і вулиці, з вічем, на якому виступали рядові жителі.

Місто і сільська округа (земля) складали адміністративну єдність, яка в умовах тодішньої Русі була неминучим, історично необхідним явищем, подібним до міських і сільських трибів Риму, міських і обласних демів Афін.

Основними органами самоврядування у містах Київської Русі були віче і князь. Віче – це народні збори, що були складовою частиною давньоруського суспільства, вони скликалися у Х, ХІ, ХІІ століттях. Повноваження вічевих зборів були досить широкими: запрошення і обрання князя, прийняття його або зняття; громада радилася з князем, пред’являла йому свої вимоги; обговорювала і вирішувала різні поточні питання. В джерелах немає випадків, щоб князь користувався вічем як знаряддям, скликав його для виконання своїх розпоряджень. Це свідчить про незалежність міської громади у Київській Русі.

З іншого боку князь мав також досить широкі повноваження у всіх сферах врядування, він міг вільно розпоряджатися своєю волостю. Своєю владою князь міг розпочати війну, укладати договори, видавати нормативні акти, інколи з радою бояр. Участь громади в цих справах була можливою, але не обов’язковою.

Вивчення територіальної громади Київської Русі, взаємодії міських і сільських громад, традиційного розподілу влади між князем і вічем та їх співпраці свідчить про збагачення вітчизняного досвіду здійснення влади народу.

Розділ ІІІ. “Організаційна будова та правове забезпечення діяльності територіальних громад на українських землях у складі Великого князівства Литовського та Королівства Польського” присвячений вивченню організаційної будови та правового забезпечення діяльності територіальних громад, органів місцевого самоврядування на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського та Королівства Польського у XIV–XVI ст.ст.

У підрозділі 3.1. “Організаційно-правові засади функціонування територіальних громад у політичній та правовій системах Великого князівства Литовського і Королівства Польського” визначається вплив політичної і правової системи на еволюцію територіальної громади, місцевого самоврядування на українських землях, які входили до Великого князівства Литовського та Королівства Польського.

Вже у другій половині XIV ст. Литовська держава настільки зміцнилась, що стала однією з найбільших держав у Європі, захопила значну частину Білорусії та України (майже половину земель Київської Русі). Литовські князі здобули ці землі майже без боротьби, сутички відбувалися тільки з монголо-татарами. Литовці здобули прихильність місцевого населення передусім тому, що воювали з татарами, виганяючи їх з України. Окрім цього, литовські князі майже нічим не відрізнялися від місцевих князів і бояр – розмовляли тією ж мовою, майже всі були православної віри, добре знали місцеву культуру, звичаї, дотримувались їх і шанували. “Ми старини не рухаєм, а новини не вводимо”, писали вони у своїх розпорядженнях, законах, залишаючи без змін місцеве самоврядування, господарські установи, правові форми, місцеві  звичаї.

Процес централізації Великого князівства Литовського не був одноразовим актом. Паралельно з новими адміністративно-територіальними утвореннями існували деякі дрібні удільні князівства Чернігово-Сіверщини, а також відроджувалися великі, зокрема Київське і Волинське.

Зовсім інша ситуація була у Галичині, де відбулися докорінні зміни у державно-правовому становищі краю у перші десятиліття після її захоплення Польщею. Вже в 1350–1358 рр. Галичина була перейменована у “Королівство Русь”, а король Польщі іменував себе “королем і спадковим володарем Русі”. В кінці ХІV – на початку ХV ст. в інтересах польських магнатів галицькі землі почали включатися до складу Королівства Польського.

В 1434 р. були ліквідовані їх політико-адміністративний устрій і правові інститути. На території Галичини вводилось польське право, і вона була перетворена у польську провінцію.

Та частина Галичини, яка дістала назву Буковина, в 1359 р. увійшла до складу Молдавської держави, а в першій половині ХVІ ст. разом з Молдавією підпала під владу султанської Туреччини. Закарпаття в складі Угорщини зберігало територіальні утворення, що існували раніше. Значна частина подільських земель до 1393 р. перебувала в руках закарпатського князя Ф. Коріатовича.

Міжусобиці князів і магнатів, часті війни з монголо-татарами ускладнювали діяльність територіальних громад, погіршували становище населення цих земель.

Політична система істотно змінилася після підписання Кревської унії (1385 р.), угоди про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею.

Найближчим наслідком Кревської унії було засилля польської знаті в державному апараті Литви, що спричинило незадоволення литовських феодалів, згодом Литва змушена була визнати залежність від Польщі. В 90-х роках великий князь Вітовт ліквідував найбільші князівства в Україні та Білорусії. Прямим наслідком цього було також посилення гніту литовських феодалів в українських землях, що спричинило ріст незадоволення серед селян.

Внаслідок росту питомої ваги Литовської держави у польсько-литовському об’єднанні була укладена нова – Городельська унія, після якої спостерігався процес консолідації різних станів землевласників у загальний пануючий клас.

Унія підтверджувала старі й давала нові привілеї литовським феодалам-католикам, прирівнюючи їх у правах з польськими магнатами та шляхтою. За унією лише католики допускалися до участі у великокняжій раді й до важливих державних посад.

Вже в другій половині ХV ст. робляться спроби зміцнити централізацію Литовського князівства. Без особливого опору пануючих станів Київська земля була перетворена у провінцію Великого князівства. Події 1470 р. були останньою сторінкою в історії удільних князівств. І як зазначається в історичних джерелах, “в Києві перестали бути князі, а замість них воєводи настали”.

Таким чином, політична система Великого князівства Литовського і королівства Польського зміцнювала централізацію держави і як наслідок обмежувала повноваження громад та їх органів на українських землях.

Правову систему Литовської держави складали акти удільних князів, акти Великого князя литовського, “Руська Правда” і українське звичаєве право. Лише на початку ХVІ ст. був ухвалений перший кодифікований законодавчий акт, який отримав назву Литовський Статут.

Для еволюції волосної і селянської громади велике значення мав ще й інший правовий акт “Устава на волоки Господаря его милости во всем великом княженем” 1557 р.

Для багатьох міських громад, для їх розвитку, значну роль відіграло магдебургське право, яке функціонувало фактично до “Установлення про губернії” (1781 р.), а в Києві до Указу 4 січня 1835 року.

У підрозділі 3.2. “Організація територіальних громад, їх склад та правова регламентація діяльності на українських землях, що входили до Великого князівства Литовського та королівства Польського” вивчається історико-правовий досвід територіальних громад українських земель Великого князівства Литовського та королівства Польського, його вплив на формування відносин територіальна громада – держава. Аналізується правове регулювання діяльності територіальних громад і системи місцевого самоврядування. Підкреслюються особливості структури територіальної громади. Найхарактернішою була така структура, коли громада складалася з одного центрального села, від якого й походила її назва, та кількох сусідніх приселків або невеликих сілець. Територію громади села утворювали не лише поселення, що входили до її складу, а й навколишні землі (як розроблені, так і цілинні) та різноманітні угіддя, що поступово освоювалися.

Аналіз літописних і архівних джерел показує, що для позначення поселень громади використовувалися терміни “село”, “селище”, “дворище”, “приселок”, “сельцо”. Назва “село” застосовувалася до найбільших, центральних поселень громади.

Поселення як структурні елементи територіальної громади еволюціонували, відтак змінювали свої назви, в яких підкреслювалися їх родинні, господарські чи інші особливості. Наприклад, назви “селище” і “дворище” часто вказували на дворогосподарства нерозділених великих сімей, тобто на структури громади. Перша назва використовувалася переважно до середини ХV ст., друга – з другої половини ХV ст. Внаслідок процесів об’єднання дворищ у згуртовані села з регулярною впорядкованою забудовою села стають основною і переважною формою територіальної громади, а дворища перетворюються на їх складову. Тому в документах кінця ХV–ХVІ ст. використовується назва “дворище” як основний структурний осередок громади села, а назва “село” починає відповідати сучасному розумінню його значення (тобто означає певним чином впорядковану групу дворогосподарств).

Структурними складовими сільської громади виступають також “потуг” і “тягл”. Проте найбільш поширеним був “дим” – дворогосподарство малої селянської сім’ї, яка включала 2–3 покоління близьких родичів. Дими, як правило, входили до складу сільської громади, або до складу дворищ, служб, потугів. Подимні господарства – поширене явище в селах Київського, Мозирського, Остерського, Черкаського, Канівського, Житомирського і Вінницького замків.

Таким чином, структурні елементи, які формували територіальні громади на українських землях Великого князівства Литовського та королівства Польського були різними, їх форма визначалася еволюцією сім’ї та громади, необхідністю соціального захисту та економічної безпеки.

Еволюція територіальної громади відображається також у відносинах влади та управління. Очолювали громади сільські старости, які, як засвідчують документи, іменувалися старцями, отаманами, війтами і тивунами, інколи десятниками. В окремих документах старці згадуються в значенні старійшин, найбільш авторитетних членів громади. В досліджуваний період старці в основному очолювали волосні громади. Як очільники села, старці документально зафіксовані в громадах сіл Волині, Київщини, Галичини.

Тивуни на чолі сільських громад в основному зустрічалися на Волині. Зокрема, в Луцькому повіті документально зафіксовані “тивон служебный” с. Забороль (1545 р.), “Грицко тивон” с. Смолеговичі (1553 р.) і “Максим Кочанович тивон” с. Головиня (1571 р.). Інститут тивунства існував і в Галичині, зокрема у Дрогобицькому, Самбірському, Перемишлянському, Замківському, Сяноцькому, Грубешівському, Белзькому, Сокальському, Любачівському, Кам’янецькому та Львівському староствах ХVІ ст.

Згадки про отаманів зустрічаємо з ХІV ст. У “Повісті про Поділля”, створеній у 30-ті роки ХV ст., не тільки описувався устрій цього регіону в період його інкорпорації Коріатовичами в 40-ві роки ХІV ст., а й особливо підкреслювалась роль місцевих отаманів, прихильність яких багато в чому була визначальною для утвердження Коріатовичів на Поділлі: “Тогда Тыи княжата Корьятовичи, пришед в Подольскую землю, и вошли у приязнь со отаманы, почали боронити Подольскую землю от татар и боскакам выхода не почали давати”.

На основі люстрацій та інших архівних документів автором встановлено села українських земель у складі Великого князівства Литовського та Королівства Польського, у яких були отамани. Це дозволило зробити висновок про значну поширеність інституту отаманства, попри його запозичену  назву.

У дисертації зазначається, що в Галичині поряд із сільськими громадами на руському праві були також села на німецькому та волоському праві. Громади на німецькому праві очолювали солтиси, а на волоському – князі і крайники.

Очільники громад обиралися щорічно громадою на загальних зборах. Однак з кінця ХV ст. ця демократична традиція зазнала змін. Дедалі частіше вибори сільських старост підмінялися призначенням їх великокнязівським представником або власником села. Відповідно до “Устава на волоки” 1557 р., позбавити війта його посади могли лише великокнязівські ревізори.

Основною формою діяльності сільської територіальної громади, органом самоврядування були збори громадян, які ще у XVI ст. називалися вічами. Віча збиралася не лише на українських землях у складі Великого князівства Литовського, але й Королівства Польського.

На вічах громада вирішувала широке коло питань внутрішнього життя, які не знайшли свого вирішення сільськими очільниками. Одночасно віча виконували функцію судочинства. Автор ретельно аналізує процеси звуження компетенції віча, пов’язані з закріпаченням селянства та втратою самостійності сільських громад. Вивчення цих процесів показує, що сільська громада, яка еволюціонувала в умовах феодального землеволодіння, перебувала в набагато більшому підпорядкуванні своєму сюзерену та зазнавала значних обмежень у реалізації демократичних вічових традицій. Феодал, який стояв між громадою та державою, поступово позбавляв територіальну громаду залишків територіальної автономії. Зменшувалася роль громади у громадському житті, а чинність звичаєвого права і повноваження адміністрації громади поступово обмежувалася державними органами.

Розділ IV. “Організація та правові основи діяльності територіальних громад в період Козацько-Гетьманської держави” містить три підрозділи.

У підрозділі 4.1. “Соціально-політичні умови і козацькі традиції формування та діяльності територіальної громади Запорізької Січі” обґрунтовано авторське бачення Запорізької Січі як територіальної спільноти, територіальної громади. Історичний досвід козацтва виявився у багатьох сферах, однак козацьке самоврядування є одним із найвагоміших надбань історії українського народу.

Оскільки в основі самоврядної культури козацької громади лежав звичай, звичаєве право, автор ретельно описує їх, акцентуючи увагу на звичаях, пов’язаних з козацькою радою. Саме компетенція і діяльність козацької ради дозволяє говорити про Запорізьку Січ не тільки як військову організацію, попри усталеність цієї думки в українській історичній та історико-правовій науці. Загальні або військові ради у запорізьких козаків відбувалися звичайно в певні дні – 1 січня кожного Нового року, 1 жовтня, у храмове свято Січі – Покрову, на другий чи третій день Великодня, а крім того, в кожний день і будь-який час на бажання товариства чи простої “сіроми”. На військових радах вирішувалися найважливіші питання життя Запорізького Війська: про мир і “розмир”, про походи на неприятеля, про покарання важливих злочинців, про поділ “за лясами” земель і угідь і, нарешті, про вибори військової старшини. Поділ земель і вибори старшини у запорізьких козаків неодмінно відбувались кожного року.

У підрозділі дисертації ці повноваження ради аналізуються, вивчається організація роботи та прийняття рішень, відзначається символічний характер багатьох процедур.

Поряд з козацькою радою ключовими елементами Запорізької Січі як самоврядної системи був курінно-кошовий устрій. Значну увагу в дисертації приділено порядку роботи військових начальників (кошового отамана, військового судді, писаря, обозного, курінних отаманів), військових службовців (довбиша, пушкаря, товмача, кантаржія, канцеляристів), похідних та паланкових начальників (полковників, писарів, осавулів).

Окремо розглядаються місце і роль у системі влади та самоврядування козацької громади кошового отамана, котрий об’єднував у своїх руках військову, адміністративну, судову і навіть духовну владу. Автор констатує, що незважаючи на широкі повноваження, владні можливості кошових були істотно обмежені, особливо у мирний час, інститутом загальної козацької ради і звичаєм.

Крім загальних військових рад у запорізьких козаків були ще ради куренів, які називалися “сходками”. Проводились також “сходки” у паланках за участю одружених козаків, які жили переважно господарськими інтересами далеко від Січі у селах, слободах і зимівниках.

На думку автора, запорізька громада мала добре організовану адміністративну і судову владу. В мирний час військова старшина керувала адміністративними та судовими справами. У воєнний час очолювала козаків, поступаючись цим у Січі наказній старшині, але після завершення війни знову повертала собі ці права.

У підрозділі наголошується на особливостях Запорізької Січі як територіальної громади, зокрема, інституті старійшин (“батьки” або “сивоусі діди”), різному правовому статусі січових козаків і козаків-зимівників (сиднів або гніздюків).

У підрозділі 4.2. “Козацько-Гетьманська держава, її полково-сотенний устрій та місце і роль територіальної громади у здійсненні самоврядування” визначене місце територіальної громади у системі влади та управління однієї з історичних форм української державності. З цією метою автор узагальнює наукові позиції щодо ознак Козацько-Гетьманської держави – її території, суверенітету, форми державного правління, державного устрою, правової системи і висловлює свої міркування про наступність державотворчих процесів від Запорізької Січі до Гетьманщини.

Аналіз устрою Гетьманщини спонукав автора до висновку про новаційний підхід уряду Б. Хмельницького при формуванні нової адміністративно-територіальної організації держави, який полягав у тому, що козацькі полки і сотні мали значно менші території за воєводства і повіти Речі Посполитої, а тому були більш зручними для управління.

У підрозділі здійснено аналіз державного механізму Козацько-Гетьманської держави з акцентом на її державний апарат. Простежується еволюція козацьких рад, насамперед, трансформація загальної козацької ради у Генеральну.

Констатується трансформація політичних поглядів козацької старшини Гетьманщини щодо повноважень загальної козацької ради у другій половині XVII ст., намагання Б. Хмельницького зміцнити одноосібну владу.

Значну увагу у підрозділі приділено аналізу складу, повноваженням, функціям і організації роботи місцевих органів влади – полкових рад і полкових старшин, сотенних рад і сотенних старшин. Процеси зростання ролі козацької старшини у місцевих органах влади пов’язуються з поступовою втратою демократичності в управлінні, з руйнуванням звичаєво-правових засад козацької держави, з посиленням втручання адміністрації у громадські справи.

Незворотність негативних процесів забезпечується посиленням втручання царської влади, однієї з ознак якого є перехід від виборності місцевої влади до її призначення.

У підрозділі 4.3. “Міські та сільські громади Гетьманщини, їх різновид та структура” наголошено на особливостях розвитку українських міст і сіл, міських і сільських громад в період Гетьманщини. Тут, зокрема, виділяється роль міст, значення яких підкреслював у своїх універсалах Богдан Хмельницький. Визначається характер відносин між міськими і сільськими громадами та полковою і сотенною владою. За Богдана Хмельницького для цих відносин характерно визнання магдебургії міст, захист міщан від сваволі влади чи додаткових повинностей. Проте надалі козацька старшина намагалася обмежити самоврядування міських і сільських громад, також їх роль і значення залежали від полково-сотенної влади.

Міста юридично поділялися на дві групи – магістратські і ратушні. Магістратські користувалися магдебурзьким правом, підтвердженим гетьманом або царським урядом. У дисертації визначається характер і особливості самоврядування українських міст цього часу за магдебурзьким правом, система органів самоврядування, основні функції міських громад. Висновки зроблені на основі вивчення різноманітних джерел і впорядкованого масиву архівних документів. Ці документи засвідчують, що усі міста Гетьманщини, крім Києва, були містами так званого неповного магдебурзького права, оскільки не існувало поділу між органами місцевого самоврядування, що виконували адміністративні і судові функції.

У підрозділі значну увагу приділено аналізу складу, повноважень, функцій і організації роботи органів самоврядування. Йдеться про виборних війтів, бургомістрів, радників (райців), а також лавників, які виконували судові функції. Вони формували дві колегії у складі магістрату – адміністративну і колегію лавників.

У дисертації описано порядок обрання міських урядів, місце та роль у них окремих посадових осіб. Важливим є визначення сфери діяльності міського самоврядування. Аналіз архівних матеріалів і Кодексу 1743 року (“Права, за якими судиться малоросійський народ”), дозволив виділити найважливіші функції міської громади та її виконавчих органів.

На міську владу покладалось насамперед здійснення судочинства і цим “ссори, распри и драки, которые народ приводять озлоблениям, усмирять”; стежити за справністю мостів на головних вулицях і при в’їзді до міста і виїзді з нього. До сфери діяльності міської влади входив також нагляд за санітарним станом міста. Важливою сферою діяльності магістрату та ратуші був нагляд за торгівлею, зокрема контроль за цінами, які мали бути “пропорциялные” і “не излишние”.

До обов’язків міської влади входило також складання, “смотря по урожаю и времени”, “правдивых” цін. З цим тісно пов’язаний нагляд за мірами, якими мірялися хліб і зерно, терезами, на яких зважували товари, за мірою довжини – ліктями, котрими мірявся крам.

Важливою функцією міської влади було забезпечення порядку в місті. Заборонялися кулачні бої, вечорниці, “п’янственные шуми”, “кулачные огни” тощо. З допомогою городничих і сторожів шукали “бродяг” та жебраків і тих, хто не мав письмових документів, брали “на караул”, тобто ув’язнювали.

Особливе місце у діяльності міської влади посідала пожежна охорона. Для запобігання пожеж вживався ряд організаційних заходів, накопичувався протипожежний інвентар.

У дисертації описані також повноваження та оплата праці війта, бурмистра, городового отамана, міського писаря, городничого, осавульчика, возного, господаря ратуші, ключника, послушника, поштового служителя, ката, сторожа.

Відмінності у видах і статусі міських посадовців, їх кількості та повноваженнях засвідчують особливості самоврядування міст Гетьманщини.

У підрозділі констатуються істотні зміни у правовому статусі та економічній основі сільської громади другої половини XVII – початку XVIII ст.

Зростання селянського та козацького землеволодіння, достатньо вільний перехід із однієї верстви населення в іншу зміцнили сільські громади, підвищували роль сільського самоврядування. Козаків у кожному селі очолював сільський отаман. На чолі селянської громади стояв війт. Сільська громада та її уряд розглядали і вирішували різні, переважно незначні справи. Зокрема, розв’язували конфлікти, які стосувалися розподілу землі, продажу, купівлі або спадкування майна, образи честі тощо.

Новим явищем для історії громад і самоврядування в Україні стало утворення так званих вільних сіл, які становили державну феодальну власність. Ці села не належали окремим феодалам, а підлягали військовому скарбу.

У Гетьманщині також були села, які безпосередньо належали містам.

У дисертації простежується зв’язок між змінами у феодальному землеволодінні того часу та статусом сільських громад.

Окремо відзначимо позитивну роль сільських громад у справі освіти своїх жителів. Майже в кожному селі була школа, де навчалися грамоти діти козаків і селян. Відтак сільська громада була не тільки об’єднанням спільних територіальних і економічних інтересів, але й осередком духовного життя.

Розділ V. “Організаційно-правові засади формування територіальних громад на українських земель у складі Російської імперії” містить три підрозділи.

У підрозділі 5.1. “Організація територіальних громад на українських землях в умовах наступу Російської імперії на самоврядування України” критично осмислені зовнішні чинники негативних процесів в історії громад і самоврядування в Україні у XVIII столітті. Встановлено зв’язок між поступовою ліквідацією автономії України та уніфікацією правових засад територіального устрою, формуванням російської моделі місцевої влади та управління. Відтворено історико-правовий процес адміністративно-територіальної трансформації українських земель у складі Російської імперії.

У підрозділі проаналізовано становлення інституту приналежності до  громади.

Зокрема, членами міської громади відповідно до “Жалованої грамоти на права і вигоди містам Російської імперії” 1785 року були “все те, кои в том городе или старожилы, или родились, или поселились, или домы или иное строение, или места, или землю имеют, или в гильдии или в цех записаны, или службу городскую отправляли, или в оклад записаны, и потому городу носят службу или тягость” (ст. 77).

Автор робить висновок, що в основу приналежності до міської громади були покладені такі станові принципи як осілість, володіння нерухомістю, заняття торгівлею, ремеслом і міською службою.

У підрозділі аналізуються структурні зміни в середовищі сільського населення, пов’язані з завершенням етапу феодалізації суспільних відносин, уніфікації їх правового статусу з російськими селянами. У царській Росії селяни поділялись на державних, удільних, поміщицьких та інших, залежно від того, кому вони належали, хто їх експлуатував і яке відомство ними управляло. У дисертації описано державне управління сільськими громадами, які складалися з певних категорій селян.

Економічне та правове становище міщан і селян свідчить про докорінну зміну умов, в яких функціонували міські та сільські територіальні громади. Царський уряд поступово ліквідовує українські традиції самоврядування і вводить Україну в систему управління Російської держави. Певні надії на зародження громадського самоврядування у містах покладалися на описану в дисертації міську реформу.

Проаналізувавши законодавство, архівні матеріали, автор стверджує, що реформуючи самоврядування міських громад, царський уряд визначив їм функції “господарського самоврядування”, яке не мало права займатися політикою. Міське самоврядування опинилось ще у більшій залежності від урядової адміністрації (міністерства внутрішніх справ, губернатора і губернського з міських справ присутствія), ніж земства. Хоча міське положення у порівнянні з дореформеними порядками розширило самостійність міського громадського управління (рамки урядового контролю були обмежені наглядом тільки за законністю діяльності міської громади та її органів без втручання в господарську діяльність), на практиці поступово відбувався процес обмеження цієї самостійності.

Міська реформа 1870 р. дозволила уряду перекласти на міські громади та їх органи значну частину обтяжливих для центральної влади витрат. На самоврядування було покладено багато справ загальнодержавного характеру, які не мали прямого відношення до місцевих потреб (витрати на утримання поліції, закладів позбавлення волі, обслуговування військових потреб тощо). В Україні на це витрачалася майже третина усіх міських коштів.

У підрозділі 5.2. “Особливості правового статусу територіальних громад на українських землях після введення інституту “російської общини” автор узагальнив практику поширення на українські землі інституту російської общини.

У дисертації аналізуються причини поширення общинного устрою в процесі колонізації південноукраїнських земель. Для цього з’ясовуються поняття та функції общини, її місце у системі державного управління. Зі становленням Російської централізованої держави уряд постає перед проблемами нагляду за своїми підданими та ефективного стягнення податків. Автор стверджує, що община, з її круговою порукою, стає одним із найважливіших елементів для механізму виконання цих завдань. Це простежується також у структурі управління общиною, де з’являється посада цілувальника, який відповідав за прийняття та збереження податків.

У підрозділі описані основні функції общини: адміністративна, фіскальна, судова, поземельна. Авторське бачення ознак общини дозволило стверджувати, що громадський порядок запорізьких волостей разом з традиціями побутових відносин мав істотні відмінності від общинного устрою. Проте запровадження одержавленого інституту общини разом з роздачею земель, зміною адміністративного устрою, посиленням контролю з боку держави характерно для Південної України останньої чверті XVIII ст. Особливу роль у цьому процесі відіграло “Установлення сільського порядку в казенних Катеринославського намісництва, селищах, директору домоводства підпорядкованих”, яке більш ніж століття визначало селянський устрій цього краю. “Установлення” започаткувало всі складові елементи общинного устрою. Маємо в наявності традиційний для общини адміністративний апарат в особі сільського старости, виборного і зборщиків. Запроваджується кругова порука з найважливіших для держави сфер громадського життя. Втрати селян за традицією компенсуються самостійною розкладкою податків між членами громади, що повинно було зберігати серед общинників ілюзію піклування держави про їхній добробут. Нарешті, організація “збірної ізби”, куди общинники повинні були все принести, все здати, а адміністративний апарат все зібране передати державі. Проте не можна вважати, що з введенням “Установлення” остаточно запанувала державна традиція. Навпаки, має місце загострення суперечностей запропонованого російською державою і традиційного місцевого устрою.

Колишні запорожці, наприклад, знаходять вихід у створеному Чорноморському війську. Колонізаційне зіткнення російської общини та козацької громади накопичило величезний вибуховий потенціал. У підсумку запровадження общинного устрою призвело до докорінної зміни відносин населення з державою, детальної їх регламентації, збільшення адміністративного апарату, діяльність якого спрямована на посилення контролю за громадою.

Підрозділ 5.3. “Селянська реформа 1861 р. в Росії та її вплив на функціонування територіальних громад на українських землях” присвячений осмисленню ходу та результатів селянської реформи в Росії, як одного з етапів історії громад і місцевого самоврядування. Очевидно, що селянська реформа не призвела до демократичних змін у розвитку громадського самоврядування й після скасування кріпосного права. Безпосередніми провідниками політики уряду на селі були мирові посередники, які обирались з місцевих дворян і затверджувались на посаді сенатом. Таким чином, і після реформи 1861 р. селянські громади залишились підпорядкованими поміщику, а також підпадали під нагляд і управління станової адміністрації місцевих дворян – поміщиків та царської адміністрації.

Починаючи з 70-х років ХІХ ст. царський уряд здійснює жорстку політику у відносинах з сільськими громадами, готує ряд законопроектів, які обмежують “самоврядування” громад. На доповнення до законів Земський відділ Міністерства внутрішніх справ видав понад тисячу директив, які обмежували права сільських громад.

Жорстку опіку і нагляд за сільськими і волосними громадами було введено на Лівобережній Україні реформою 12 липня 1889 р., коли замість повітових, у селянських справах присутствій запроваджено інститут земських начальників з розширеними, порівняно з мировими посередниками, правами. Поряд з адміністративними, їм надавалися судові функції. Повноваження земських начальників були настільки великі, що чимало постанов, які вони видавали, були остаточними і не підлягали перегляду.

Значну роль у російській моделі “самоврядування” відігравали волості, які були основною ланкою в системі адміністративно-територіального поділу. Проте такі органи волосної громади як схід волості та волосне правління фактично були обмежені владою волосного старшини і волосного писаря, які вирішували всі поточні справи, виконуючи численні вимоги і доручення царських чиновників.

Таким чином, територіальна громада на українських землях, що входили до складу Російської імперії, не мала можливості розвивати свої самоврядні функції, перетворюючись на одну з ланок системи державного управління монархічної Росії.

Розділ VI. “Правове регулювання територіальних громад в період австрійського і австро-угорського панування на території західних земель України” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 6.1. “Стан місцевого самоврядування на західноукраїнських землях в умовах австрійської абсолютної монархії” розкриває політичні та правові умови існування територіальних громад західноукраїнських земель у кінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. Після входження західноукраїнських земель до складу австрійської абсолютної імперії розпочалися процеси централізації й абсолютизації державної влади, які передбачали серед іншого згортання місцевого самоврядування та обмеження повноважень і діяльності територіальних громад.

Так, у Львові було створено Дирекцію поліції й окружного управління, яка мала право втручатися майже в усі справи магістрату, а трохи згодом, декретом австрійського імператора Йосифа ІІ від 31 серпня 1786 р. взагалі було скасовано магдебурзьке право. Отже, середньовічна система міського самоврядування поступилася місцевому державному управлінню.

У підрозділі описано систему органів місцевого управління, порядок їх формування, склад, основні функції, компетенцію. На прикладі магістрату міста Львова показано процеси ліквідації місцевої демократії, скасування практики виборності місцевих органів, передання окремих функцій (наприклад, кримінальне судочинство) іншим державним органам.

У підрозділі відслідковується адміністративно-територіальна реформа, оцінюється її значення та результати. Характерною особливістю реформи було те, що австрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління, місцева влада у сільській місцевості передавалася поміщикам (домініям). Поміщик призначав війта. Заслуговує на увагу місце та роль у системі місцевої влади мандаторів (уповноважених), яких на посаду затверджували окружні старости, а утримували поміщики.

Мандатори формально були державними чиновниками з уповноваженнями від окружної влади, а фактично – службовцями домінії. Влада мандаторів мала універсальний характер – вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили в першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання тощо.

У підрозділі наголошено на особливостях місцевого управління в
Закарпатті.

Загалом історичний досвід місцевого управління та існування територіальних громад відповідає загальним тенденціям розвитку централізованої абсолютної австрійської імперії.

Підрозділ 6.2. “Революція 1848 р. та її вплив на розвиток конституціоналізму і територіальних громад в Австро-Угорській монархії” показує історичний перелом у розвитку територіальних громад на західноукраїнських землях і становлення австрійської моделі місцевого самоврядування, яка побудована на принципах свободи громади і її права на самоврядування. Йдеться фактично про формування на західноукраїнських землях модерного (сучасного) місцевого самоврядування. У підрозділі аналізуються політичні та економічні передумови розвитку самоврядування після “весни народів” 1848 р. Автор свідомо наголошує на ролі українців у революційних подіях, особливо Головної руської ради як їх головної громадської представницької установи.

Розвиток територіальних громад і самоврядування слушно пов’язані зі становленням австрійського конституціоналізму.

Це означає, що на відміну від середньовічного права на самоврядування громад, яке ґрунтувалося на феодальному привілеї, реалізація права об’єднуватися в територіальні громади та самостійно управляти ними здійснюється на основі конституційних і інших законів. У підрозділі міститься хронологія прийняття цих законів.

Провідною думкою підрозділу є твердження, що у складних умовах Австро-Угорської імперії українці не змогли забезпечити собі умов для постійного розвитку територіальних громад, однак в умовах конституційної монархії свідомість галицьких, буковинських і закарпатських українців формувалася в напрямі творення незалежної української держави, розвитку ідеї самоврядування та ефективної діяльності територіальних громад.

Підрозділ 6.3. “Австро-Угорське законодавство про громади в період конституційної монархії та його реалізація на західноукраїнських землях” зорієнтований на аналіз законодавства як нормативної основи розвитку територіальних громад і самоврядування. У результаті аналізу законодавства сформовано розуміння територіальної громади, самоврядування територіальної громади, членства у громаді, права членів громади, представницьких органів громади, громадської старшини, функцій і повноважень органів громади.

Законодавче регулювання діяльності територіальних громад стало однією з причин того, що вже в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. на західноукраїнських землях територіальні громади посилили свою роль у громадському житті, зміцнили свої представницькі та виконавчо-розпорядчі органи. Функції та компетенція територіальних громад та їх органів і посадових осіб значно розширилися. Вони ефективніше здійснювали функції охорони громадського порядку і майна, контролю за проведенням торгів, благоустроєм селянських садиб тощо.

Громадська старшина почала більше дбати про охорону здоров’я своїх громадян, побутові умови сільського лікаря і вчителів, опікувалася школою, піклувалася про добрі стосунки господарів зі слугами і челяддю.

Громада відповідала за дотримання моральних норм поведінки своїх громадян і ставила все більш чіткі вимоги до громадської старшини у питанні запобігання пияцтву.

Отже, на західноукраїнських землях на новій правовій основі відроджувалися демократичні традиції місцевого самоврядування.

Розділ 7. “Територіальна громада в період відновлення української державності” містить чотири підрозділи.

Підрозділ 7.1. “Правові основи організації та діяльності органів місцевого самоврядування в період відродження національної державності за Центральної Ради, Гетьманату, Директорії” присвячений дослідженню проблем відродження української самоврядної традиції, розбудови територіальних громад і системи місцевого самоврядування в добу національно-визвольних змагань 1917–1920 рр. Історія національної революції безпосередньо пов’язана з історією громад і самоврядування в Україні, оскільки українська революція підсумувала динамічний розвиток національного руху ХІХ – початку ХХ ст., стала якісно новим етапом процесу формування української нації. Формування державної ідеології того часу передбачало врахування історичних традицій українського народу, у тому числі громадської традиції та традиції самоврядування, та генезису ідейно-політичних орієнтирів його політичного проводу.

У підрозділі відображено роль територіальних громад, їх органів в українській революції.

Автор детально аналізує законопроектну роботу часів Центральної Ради, спрямовану на унормування правового статуту територіальних громад та їх органів. Логічним результатом правотворчої діяльності стали норми Конституції УНР, згідно з якими систему місцевого самоврядування становили землі, волості, громади, а їхні відносини з державою повинні були ґрунтуватися на засадах широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації.

Тенденції розвитку місцевого самоврядування, сформовані за часів Центральної Ради, не отримали розвитку у Гетьманаті Павла Скоропадського. Гетьманська модель організації влади передбачала відновлення земської системи, створення ефективної вертикалі влади. Проте наступність самоврядної традиції не була перервана. Автор доводить, що в Українській державі Скоропадського за історично короткий час були створені умови для успішного громадського життя, яке однак не отримало розвитку.

Практика державного будівництва, заснована на “трудовому принципі” і реалізована Директорією, істотно ускладнила відносини з територіальними громадами. Проте перші місяці існування Директорії були досить плідними з точки зору основних засад державного ладу та місцевого самоврядування.

Трудовий конгрес прийняв Тимчасову конституцію УНР (Закон про форму влади в УНР), відповідно до якої місцеві органи очолювали комісари уряду УНР, підконтрольні місцевим Трудовим радам селян і робітників.

Основні засади місцевого самоврядування були закріплені Законом “Про місцеві конгреси і ради трудового народу”, який передбачав відповідну систему органів самоврядування: повітові та губернські конгреси трудового народу, губернські та повітові організаційні комісії, як постійні органи управління.

Ідея широкого самоврядування відроджується в УНР наприкінці 1920 р., коли розроблялися офіційні проекти нової Конституції УНР, де передбачалась система громад, волостей, повітів та “вищих над ними одиниць самоврядування”. Однак в умовах війни, революційної ситуації в жодній територіальній громаді не вдавалось організувати ефективну діяльність органів місцевого самоврядування.

У підрозділі 7.2. “Організаційно-правові особливості органів місцевого самоврядування Західноукраїнської Народної Республіки” доводиться, що державотворчі процеси на західноукраїнських землях мали серйозну підтримку українських громад, забезпечили широку участь громадян у становленні української держави, реалізували ідею народного представництва через участь у самоврядуванні. Аналіз усіх процесів показує, що ЗУНР, її система влади була утверджена з участю широких мас населення на демократичних засадах, становлення системи органів місцевої влади проходило організовано, чітко, при підтримці всіх громадян ЗУНР і в стислі строки, керівники ЗУНР – члени Української Національної Ради, які розробили ряд актів з питань місцевих органів влади, не тільки орієнтувалися у суспільному та державному ладі України (УНР), але й у системах місцевих органів державної влади і самоврядування держав Західної  Європи.

У листопаді 1918 р. був прийнятий “Тимчасовий закон про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки”, який залишив на території ЗУНР чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам, суті й цілям української держави.

У повітах, селах і містах закон передбачав утворення органів місцевого самоврядування, які створювались при активній участі просвітницьких, культурних і політичних організацій. Вибори проводились організовано, до місцевих органів було обрано багато авторитетних людей, патріотів рідного краю і України.

Особлива увага у підрозділі приділена взаємозв’язку державного будівництва, українсько-польської війни 1917–1919 рр. та суспільно-політичних процесів у ЗУНР.

Підрозділ 7.3. “Територіальна громада на західноукраїнських землях у складі Другої Речі Посполитої, Чехословацької республіки і Румунської монархії” підсумовує досвід самоврядування українців, отриманий в період бездержавності, у складі інших держав. Автор констатує відмінності у правовому становищі територіальних громад у цих країнах і обумовлює ними рівень розвитку громад, самоврядування, громадської діяльності. Відтворюється цілісна картина організації та функціонування місцевої влади, органів місцевого самоврядування. У підрозділі комплексно проаналізовано основні правові акти, що регламентували правове становище територіальних громад, діяльність органів самоврядування.

Пропонується авторське бачення національного та політичного аспекту діяльності територіальних громад і їх органів.

Аналізуються методи використання територіальних громад і місцевої влади у національній політиці держав, як правило, спрямованій на денаціоналізацію, уніфікацію суспільних процесів, усунення українців від реальної влади тощо. Оцінюється здатність українців до збереження традицій самоврядування у несприятливих умовах систематичних змін до самоврядного законодавства, зловживань і фальсифікації під час виборів, адміністративного тиску на українське населення, підпорядкування самоврядних органів адміністративній владі.

Загалом аналіз еволюції територіальних громад на західноукраїнських землях після розпаду Австро-Угорської монархії, знищення зовнішньою інтервенцією Західноукраїнської Народної Республіки, дає можливість стверджувати, що місцеве самоврядування як природне право громад настільки вкоренилося у свідомості західноукраїнського населення, що українці навіть у колоніальних умовах Другої Речі Посполитої, Чехословаччини і Румунської монархії самовіддано боролися за право здійснювати самоврядування на своїх землях.

Підрозділ 7.4. “Конституційно-правовий розвиток місцевого самоврядування в умовах незалежної України” аналізує процес відродження місцевого самоврядування і територіальних громад після здобуття Україною незалежності. Автор свідомо концентрує увагу на незавершеності цього процесу, попри загалом його позитивний напрямок.

Тому аналіз законодавства України про місцеве самоврядування, теоретичних засад української моделі самоврядування, практики діяльності територіальних громад і органів місцевого самоврядування у підрозділі спрямований на пошук ідей, концепцій, конкретних пропозицій, необхідних для розвитку територіальних громад і місцевого самоврядування.

У процесі пошуку найоптимальнішої моделі місцевого самоврядування в Україні важливим є висновок про те, що ефективність діяльності територіальних громад, їх органів і керівників значною мірою залежить від правової основи місцевого самоврядування. Відтак автор пропонує перш за все гармонізувати норми Конституції України з Європейською Хартією місцевого самоврядування, вирішити питання утворення виконавчих органів районних і обласних рад та зміцнення матеріально-фінансового стану територіальних громад.