Бєлая Л.В. Удосконалення інституту юридичної відповідальності як фактор формування демократичної, соціальної, правової держави

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь його наукової розробки, зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначається мета та завдання дослідження, об’єкт і предмет, теоретико-методологічна основа, наукова новизна; формуються основні положення, що виносяться на захист; доводиться наукове і практичне значення отриманих результатів; вказується апробація результатів дисертації, публікації автора за темою дисертації, визначається структура і обсяг.

Розділ 1. „Юридична відповідальність у контексті сучасних соціальних трансформацій” присвячений аналізу поняття, природи, загальних рис правової категорії „юридична відповідальність”, а також в теоретико-правовому аспекті розглянуті та досліджені види юридичної відповідальності.

У підрозділі 1.1. „Поняття, природа, сутність та ознаки юридичної відповідальності ” проведено системний теоретико-критичний аналіз результатів наукових досліджень щодо виокремлення та становлення у науковій літературі категорії „юридична відповідальність”. Юридична відповідальність – одна із форм соціальної відповідальності.

Автор підкреслює, що за останні десятиліття юридична література збагатилась певною кількістю робіт з юридичної відповідальності, проте це питання і на сьогодні залишається дискусійним, немає єдності в трактуванні юридичної відповідальності. Кожний автор намагається дати своє визначення юридичної відповідальності, підкреслюючи ті її сторони, які він вважає найголовнішими. Зазначимо, що тривалий час юридичну відповідальність розглядали лише в рамках галузевих наук, переважно в цивільному, кримінальному, адміністративному, трудовому праві, до того ж автори цих досліджень обмежувалися поверхневою характеристикою загального поняття відповідальності. Однак, починаючи із середини 60-х років ХХ ст. з’явилися роботи, що висвітлювали юридичну відповідальність як важливу категорію загальної теорії права.

Юридична відповідальність – складний, багатофункціональний, поліструктурний феномен, що безпосередньо пов’язаний із багатьма правовими категоріями, зокрема, правовідносинами, правовими нормами, нормами моралі, правомірною поведінкою, правопорушенням, законністю, правовою діяльністю, правовою свідомістю, правовою культурою тощо.

Підкреслюється, що в теоретичному та практичному аспекті актуальність досліджуваної проблеми „юридична відповідальність” обумовлена сутнісними перетвореннями, які відбуваються в усіх сферах нашого суспільства, становленням правової держави та громадянського суспільства в Україні.

Автор визначає юридичну відповідальність як встановлені чинним законодавством негативні наслідки скоєного правопорушення, настання яких викликає гарантовану можливість уживання до винної особи заходів державного примусу.

Підвищена увага, що приділяється юридичною наукою проблемі юридичної відповідальності, активізація науково – дослідної діяльності в цьому напрямі пояснюється, в першу чергу, вагомим значенням вищевказаного охоронного інституту.

Підкреслюється, що поставлена проблема є однією з найбільш полемічних у правовій науці, оскільки відсутні єдині підходи до визначення поняття, сутності, функцій, мети, принципів та інших атрибутів юридичної відповідальності.

У підрозділі 1.2. „Види юридичної відповідальності (теоретико-правові аспекти розгляду та дослідження)” автор приділив особливу увагу проблемам класифікації юридичної відповідальності та питанню співвідношення правовідновлюючої та штрафної (каральної) відповідальності.

Юридична відповідальність є правовим інструментом, за допомогою якого досягається дієве та ефективне управління суспільством. Вона завжди пов’язана з певними позбавленнями, тобто вона супроводжується заподіянням винному негативних наслідків, обмеженням його особистих, майнових та інших інтересів. Позбавлення є природною реакцією на шкоду, заподіяну правопорушником суспільству й державі або окремій особі.

В правознавчій літературі існує чимало точок зору щодо класифікації видів юридичної відповідальності. Класифікація відбувається за різними критеріями: в залежності від суб’єктів покладання юридичної відповідальності, від змісту санкцій, за формою здійснення, за галузевою ознакою тощо.

Досить детально автором розглядається штрафна (каральна) відповідальність та правовідновлююча. Істотна різниця між штрафною (каральною) відповідальністю та правовідновлюючою полягає в тому, що штрафні, каральні санкції (кримінальні, адміністративні, дисциплінарні) мають відносно визначений характер, встановлюючи вищі й нижчі межі покарання або стягнення, яке призначається правопорушникові відповідно до обставин правопорушення, ступеня провини, характеристики особистості та інших обставин; правовідновлюючі санкції мають абсолютно визначений характер, оскільки розмір шкоди, збитку, заподіяного правопорядку, може бути достатньо точно визначений незалежно від обставин правопорушення.

Особа, що вчинила правопорушення, яке тягне застосування правовідновлюючих санкцій, може без втручання державних органів відшкодувати заподіяну шкоду, відновити порушені права, виконати обов’язки, припинити протиправний стан. На цьому базується застосування до правопорушника додаткових санкцій, які спонукають його до щонайшвидшого відновлення правопорядку, що неможливо та неприпустимо при здійсненні штрафної, каральної відповідальності.

При здійсненні штрафної (каральної) відповідальності до правопорушника застосовується одна санкція (вона може визначати як основне, так і додаткові покарання або стягнення) за винне та протиправне діяння, яке може містити ознаки різних правопорушень. Більш сувора, штрафна, каральна відповідальність (кримінальна) поглинає менш суворі (адміністративну або дисциплінарну).

Зазначається, що на сьогодні проблема правовідновлюючої відповідальності набуває особливого значення у зв’язку з розвитком приватного права, товарно-грошових відносин, перспективою становлення громадянського суспільства та правової держави в Україні.

Наголошується, що перехід до ринкових відносин істотно змінює значення правовідновлюючих санкцій і спонукає по-новому оцінити ряд дискусійних проблем теорії відповідальності.

Серйозною практичною проблемою є співвідношення правовідновлюючої та штрафної (каральної) відповідальності. У громадянському суспільстві у випадках, коли правопорушенням заподіяно шкоду правам громадянина або організації, першочерговим завданням є відновлення порушених прав, відшкодування збитків за рахунок правопорушника. Формування громадянського суспільства підвищує значення правовідновлюючої відповідальності, реалізація якої безпосередньо служить підтримці та відновленню правопорядку.

Автор наголошує на тому, що значною проблемою українського суспільства є декриміналізація та депеналізація, під якими розуміються загальне скорочення кількості правових заборон, відміна караності деяких діянь, а також переведення менш небезпечних злочинів до розряду проступків. Наведений факт свідчить на користь того, що юридична відповідальність, безумовно, істотно впливає з допомогою правових засобів на розвиток суспільних відносин у напрямі їх гуманізації.

Загальна кількість заборон потребує перегляду, змін, а при потребі – скорочення. Із ускладненням суспільного життя, розвитком науково-технічного прогресу виникає необхідність установлення нових заборон, визначення нових складів правопорушень та санкцій за їх вчинення. У той же час практика показує застарілість або неефективність чималого числа раніше встановлених заборон, які або майже не порушуються, або, навпаки, порушуються майже безкарно, тому що заходи державного контролю та примусу виявилися неефективними для їх попередження, виявлення та припинення.

Підкреслюється, що правильне, науково обґрунтоване, теоретичне розв’язання указаних проблем визначає діяльність законодавця та суб’єкта правозастосування, що впливає на якість та дієвість інституту законності та правопорядку в суспільстві.

Автор приходить до висновку, що юридична відповідальність стимулює правомірну поведінку, сприяє формуванню в населення поваги до закону та права, його сприйняття в суспільстві, а отже, є істотним фактором побудови правової держави в Україні.

Розділ 2. „Юридична відповідальність та моральне зобов’язання: взаємозв’язок і взаємозалежність” присвячений дослідженню проблеми співвідношення юридичної відповідальності та моралі в умовах побудови сучасної соціальної, правової держави.

У підрозділі 2.1. „Право та мораль як дієві регулятори поведінки суб’єкта правовідносин” автором докладно висвітлено питання права та моралі, які є нормативними регуляторами суспільних відносин та діють в єдиному полі соціальних зв’язків; право та мораль мають одну мету – урегулювання суспільних відносин, вироблення сприятливих для суспільного розвитку нормативно-ціннісних стандартів, закріплення найбільш ефективних форм соціальних взаємовідносин тощо.

Право здійснює усі свої регулятивні функції в одному комплексі та взаємодії як із мораллю, так і з іншими соціальними регуляторами – звичаями, корпоративними, політичними, релігійними нормами тощо.

Наголошується, що для аналізу правових норм необхідним є виявлення взаємозв’язків норм права з принципами та нормами моралі, з моральною свідомістю суспільства. Застосування норм права вимагає глибокого вивчення моральної оцінки життєвих відносин, обставин у конкретній юридично значимій справі.

Норми права та норми моралі є найбільш дієвими регуляторами суспільних відносин, що мають багато спільних та відмінних рис. Так, гуманітарні норми вивчають позитивну мораль (наукова етика), позитивне право (правознавство). Підкреслюється, що право та мораль - об’єктивно необхідні та взаємообумовлені регулятори поведінки.

Автор зазначає, що найбільшу моральну цінність являють собою основні права людини – юридичне вираження її свободи та гідності. На тісний зв’язок між правом та мораллю вказують історичні пам’ятки права стародавнього світу, середніх віків та нового часу. Поряд із розвитком культури, свідомості громадян зростає ефективність правового регулювання суспільних відносин, виконання норм права сприймається громадянами як обов’язок перед державою і суспільством, поширюється і поглиблюється взаємодія права та моралі.

Проблема співвідношення права та моралі в усі часи була в центрі уваги представників правової та філософської думки. Чимало аспектів цієї проблеми вивчалося у свій час М. Ціцероном, Г. Гегелем, Г. Кельзеном тощо.

Автором аналізуються погляди Г. Кельзена щодо взаємозв’язку та взаємодії права та моралі як певних соціальних норм, соціальних регуляторів.

У роботі зазначено, що визнаючи право як сукупність норм, його тим самим відмежовують від природи, а правознавство – від природознавства. Проте, крім правових норм, існують ще й інші норми, які регулюють поведінку людей по відношенню один до одного, і тому правознавство – це не єдина дисципліна, яка займається вивченням та описом соціальних норм.

Право не охоплює і не може охопити усіх вимог моралі, яке регулює більш вузьке коло суспільних відносин, та й оцінні критерії моральності більш суворі.

Погоджуючись з Г. Кельзеном, автор зазначає, що мораль та право суттєво відрізняються з точки зору створення норм. Норми права та норми моралі породжують звичай чи свідоме встановлення. У цьому розумінні мораль, як і право, є позитивною; а наукова етика вивчає тільки позитивну мораль, так само як правознавство вивчає тільки позитивне право.

Виходячи із змісту права, автор приходить до висновку, що правопорядок є частиною моралі, а право і справедливість – тотожні.

З наростанням негативних процесів у суспільстві підсилюється й ступінь непримиренності до них людей, які хотіли б бачити юридичні та моральні важелі більш дієвими, ефективними й результативними у боротьбі за оздоровлення суспільства, подолання явищ правового нігілізму, ідеалізму, інфантилізму та правової демагогії.

У підрозділі 2.2. „Правомірна поведінка юриста як елемент удосконалення інституту юридичної відповідальності” досліджуються проблеми правомірної поведінки юриста, яка являє собою поведінку, що відповідає приписам юридичних норм (законослухняна поведінка); і. відповідно, право діє за допомогою правомірної поведінки. Багато теоретиків розглядають правило поведінки як синонім норми права, оскільки воно є соціально-регулятивною системою поведінки людини, результатом реалізації права, що дозволяє оцінити, чи відповідає поведінка правовим вимогам, чи ні, чи є ця поведінка правомірною, чи вона протиправна. Загальні принципи правової системи формують характер правової поведінки. Вона може виражатися як у відповідних діях, так і в утриманні від протиправних дій. Функціонування правових інститутів пов’язане, перш за все, з правомірною поведінкою, що свідчить про єдність значущих інтересів особи, суспільства та правової держави.

Автор підкреслює, що до механізму правової поведінки слід віднести сукупність засобів, за допомогою яких здійснюється регулювання поведінки правом. Універсальними засобами механізму правової поведінки є законність, правосвідомість і правова культура.

У ході правової діяльності створюються, закріплюються, захищаються норми, постійно „відтворюється” право. Детальна концепція правової діяльності може бути побудована лише за умови пояснення взаємозв’язку і взаємопроникнення окремих видів правових дій, актів, що дозволяють отримати цілісну картину розвитку і функціонування права в суспільстві, інтересів громадян. Стрижнем правової реформи, що проводиться сьогодні в Україні, є подальше вдосконалення правової діяльності в цілому і професійної зокрема.

Автор зазначає, що культура етичної діяльності юриста – це система моральних вимог (принципів і норм), що сформована як результат знань, потреб і переконань, які знаходять прояв у глибокому усвідомленні поведінки юриста при виконанні професійних повноважень.

Ідеальний образ юриста характеризується такими рисами: юрист дотримується справедливості, поважає свободу особистості, загальнолюдський порядок, прагне істини, слугує суспільному порядку, культивує почуття здорового глузду, підтримує академічну науку та доктринальну думку.

Формування ідеалів правомірної поведінки юриста сприятиме вдосконаленню інституту юридичної відповідальності, гуманізації та соціалізації сучасного права, утвердженню принципу невідворотності покарання, рівності усіх перед законом, розвитку ідеалів та засад правової держави.

Розділ 3. „Формування соціальної, правової держави, зміцнення законності та юридична відповідальність” присвячений розгляду та аналізу питання зміцнення законності та удосконаленню правової діяльності як основи побудови соціальної, правової держави в Україні.

У підрозділі 3.1. „Зміцнення законності як одна з передумов побудови соціальної, правової держави” зазначається, що законність і правопорядок невіддільні від права, його реалізації, тому вивчення їх зв’язків в механізмі правового регулювання постійно знаходиться в центрі теоретичних досліджень.

Теоретичні та практичні дослідження проблем законності – досить багаточисельні, при чому їх рівень є досить високим, проте кожний новий етап розвитку нашого суспільства висуває перед вітчизняною наукою розгляд та вирішення все нових і нових проблем в цій галузі. Поряд з традиційними теоретичними і практичними питаннями законності (роль прокуратури, суду, господарських судів, міліції, державних органів у забезпеченні законності) надзвичайно зросло значення аналізу її функціонування в усіх сферах господарського і культурного будівництва.

Наголошується на тому, що вивчення проблем законності та правопорядку в курсі теорії держави і права є виключно важливим, оскільки всі без виключення галузеві юридичні науки, що досліджують різні аспекти права, правозастосовчого процесу, так чи інакше торкаються цих проблем, що природно, породжує різні погляди. Особливу актуальність і практичну значущість проблема законності набуває у зв’язку з концепцією формування правової держави.

Поняття „законність” характеризує правову дійсність під кутом зору практичного здійснення права, ідейно-політичних основ правової системи, її зв’язків з ключовими суспільно-політичними інститутами, з політичним режимом даного суспільства та процесами державотворення в цілому. Автор особливу увагу приділяє питанню характеристики особливостей законності. Законність – це особливий стан (режим), що виражений в юридичній діяльності. Сама по собі правозастосовча і правореалізаційна діяльність ще не є законністю. Вони відповідають законності, виступаючи не елементами її змісту, а її носіями.

Автор підкреслює, що законність пов’язана з державним суверенітетом. Закони держави мають загальну обов’язковість. Це означає, що їх сила розповсюджується не тільки на державні органи, посадових осіб і громадян, але і на громадські організації та їх органи. Законність слід визначати як заснований на вивченні об’єктивних потреб суспільного розвитку метод державного управління суспільством. Законність як вимога, що походить від держави та її органів, виражена в організаторській та виховній діяльності, вона  виступає в цьому випадку методом державного управління суспільством.

Законність – це вимога суспільства і держави, що полягає в точній та неухильній реалізації правових норм усіма членами суспільства.

Значна кількість нагальних дискусійних проблем сучасної юридичної науки сьогодні пов’язана з різними деформаціями, дисфункціями свідомості та з’ясуванням методів їх подолання. В першу чергу, йдеться саме про правовий нігілізм, під яким вчені розуміють деформований стан правосвідомості особи, суспільства, соціальної групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний намір. Правовий нігілізм розглядають як антипод правової культури.

У наш час головним джерелом нігілістичних проявів виступає кризовий стан українського суспільства, відсутність захищеності кожного, певних соціумів, окремих груп населення. Соціальна напруга, економічні негаразди, політична нестабільність, регіональний сепаратизм, конфронтація влад, морально-психологічна нестабільність суспільства сприяють проявам правового нігілізму, постійно його примножують, викликаючи такі форми правового деструкту, як правовий ідеалізм, правовий романтизм, правова демагогія, популізм в усіх його видах та проявах.

У підрозділі 3.2. „Удосконалення правової діяльності та юридична відповідальність” автор зазначає, що в останні роки дослідники приділяють велику увагу теорії професійної юридичної діяльності. Професійна юридична діяльність забезпечує функціонування правової системи.

Юридична діяльність та юридична практика існують у нерозривній єдності.

Юридична практика – це діяльність компетентних суб’єктів по прийняттю, тлумаченню, застосуванню юридичних приписів у єдності з накопиченим соціально-правовим досвідом. Ознаками юридичної практики є наступні: вона будується на основі норм права, являє собою складову правової культури суспільства, інтегрує правову систему, породжує відповідні юридичні наслідки.

Структуру юридичної практики складають такі елементи: діяльність (динамічна сторона юридичної практики), елементами змісту якої виступають об’єкти, суб’єкти та учасники; юридичні дії та операції; засоби та способи їх здійснення; рішення щодо юридичних дій та результати вищевказаних дій тощо.

Наголошується на тому, що з юридичної практики не слід виключати такий її важливий елемент, як соціально-правовий досвід, протиставляти результати юридичної діяльності, а соціально-правовий досвід самому процесу застосування юридичної відповідальності.

Підкреслюється, що через функції правова діяльність здатна зв’язувати різноманітні елементи правової системи, формувати її нормативну базу, пояснювати і конкретизувати правові приписи. Ці функції поділяються на загальносоціальні та спеціально-правові. До першої групи функцій належать політична, економічна, управлінська, виховна тощо. Друга група функцій (регулятивна та охоронна) спрямована на здійснення правового впливу на суспільні відносини, на забезпечення упорядкування позитивних соціальних взаємодій суб’єктів права, на їх захист від соціально шкідливих і небезпечних діянь, відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів суб’єктів.

Юридична практика, на відміну від теоретичної діяльності, де формуються ідеї, поняття, спрямована на об’єктивні зміни оточуючої дійсності. Юридична практика сприяє цілеспрямованій зміні суспільного життя, суспільних відносин, правовідносин. У процесі її здійснення виникають різні матеріальні, політичні, соціальні та інші зміни. Природно, що вона породжує юридичні наслідки.

Звернено увагу на те, що юридична наука покликана спрямовувати організаційно-практичну діяльність, вивчати та коректувати сформований особистий та соціально-правовий досвід, сприяти виробленню та реалізації юридичної політики в різних сферах суспільного життя. Правознавство покликане відігравати суттєву роль у розвитку правосвідомості та правової культури населення й посадових осіб, у справі правової пропаганди і виховання відповідної поваги до закону, права, суду та соціальних цінностей.

Автор приходить до висновку, що юрист повинен володіти в необхідній мірі (залежно від спеціальності) знаннями психології, політики, етики, естетики; бути обізнаним з культурними цінностями – юридичними, політичними, психологічними, етичними, естетичними. Особливість професії юриста полягає у вирішенні складних проблем, за якими – життя, честь та гідність людей. Прийняття юридичних рішень потребує від професіонала-юриста великої концентрації морально-психологічних зусиль, мобілізації досвіду, знань тощо.