Ганзенко О.О. Формування правової культури особи в умовах розбудови правової держави Україна : Ганзенко А.А. Формирование правовой культуры личности в условиях построения правового государства Украина

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, характеризується ступінь її наукової розробки та зв’язок з науковими планами, темами, програмами, визначається об’єкт, предмет, мета, основні завдання та джерельна база дослідження, його методологічні основи, розкривається наукова новизна та практичне значення отриманих результатів роботи.

Розділ 1 “Правова культура особи” присвячений загальнотеоретичним питанням щодо поняття, структури та видів правової культури.

У першому підрозділі “Поняття правової культури та її види” в результаті аналізу різноманітних підходів до визначення поняття правової культури виділено її динамічний аспект, який визначають як якісний стан правового життя суспільства (А.П. Семітко, Р.К. Русинов), і статичну, або “ідеальну”, форму, яка визначена суспільно-політичною практикою як сукупність критеріїв оцінки існуючої правової культури і являє собою систему правових цінностей (В.В. Копейчиков, О.Ф. Скакун), “ідеальних” правових форм.

Зазначена ідеальна, “досконала” правова культура відображає належний стан правової системи, який забезпечує основні права і свободи людини. Цей ідеал наявний у свідомості значної кількості людей і тому не може бути змінений з волі окремих індивідів; отже, має самобутнє онтологічне буття, існує об’єктивно. Такий підхід є діалектичним і пов’язаний з новими концепціями праворозуміння. Так, юридико-лібертарна концепція визначає, що право (правова культура) — це реально, об’єктивно існуючі феномени, які не залежать від визнання чи невизнання, наприклад, державою (В.С. Нерсесянц).

Простеживши еволюцію поняття правової культури (переорієнтація на аксіологічний підхід, ціннісний аспект), автор дослідження запропонував певне його вдосконалення. Пропонується визначити правову культуру як систему правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого людством правового прогресу, відображають у правовій формі стан свободи особи і соціальної справедливості, інші найважливіші соціальні цінності у діалектичному впливі на якісний стан і спосіб правового життя особи й суспільства, в якому найвищою цінністю є реалізація прав і свобод людини та їх захист.

У другому підрозділі “Індивідуальна правова культура” здобувач, використовуючи метод індукції, виходить на рівень правової культури особи. У дослідженні підтримано думку про те, що правова культура особи — це, перш за все, така її властивість, яка характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх здійснювати, а також активною правомірною поведінкою у всіх життєвих ситуаціях (П.М. Рабинович).

Показано, що правова культура особи охоплює лише позитивні елементи правосвідомості, тому влучним є її визначення як позитивної правосвідомості у дії (В.П. Сальников).

Детально розглянуто структуру та різновиди індивідуальної правової культури з метою визначення моделі належного рівня правової культури особи. Підтримано думку про те, що модель правової культури особи має такі головні елементи: усвідомлення сутності права, його соціальної й особистісної цінності як вияву справедливості і гаранта невід’ємних прав, свобод, честі і гідності кожної людини; усвідомлення пріоритету права над державою; знання Конституції і законодавства, їх оцінка з точки зору сутності права; повага до Конституції і правового закону, до прав і свобод кожної людини; усвідомлене бажання втілення приписів правового закону в життя, принципова звичка правомірної поведінки; громадянсько-правова активність у галузі здійснення своїх політичних, громадянських прав, свобод і обов’язків; принципово обґрунтоване критичне ставлення до чинного законодавства та прагнення його удосконалення відповідно до принципів права; нетерпимість до будь-яких порушень правопорядку, неприйняття будь-якого насильства, жорстокості, терору щодо людини (Є.В. Назаренко).

У третьому підрозділі “Чинники формування правової культури особи” проведено комплексний аналіз чинників формування правової культури особи.

По-перше, розглянуто соціальні та економічні чинники правовиховного впливу на особу. З метою виявлення всіх можливих чинників впливу на процес формування індивідуальної правової культури проведено їх систематизацію за двома ознаками.

Першою є вік особи, в залежності від якого ряд чинників розташовано у хронологічному порядку. Другою є визначена сфера суспільних відносин і відповідна галузь права.

Отже, за першою ознакою це:

виховання у сім’ї;

виховання у школі та вищих навчальних закладах;

виховання в організації, на виробництві (у відносинах громадянського суспільства).

За другою ознакою це:

відносини між особою та державними органами (конституційне право);

відносини власності (цивільне право);

відносини у сфері підприємницької діяльності (цивільне право, податкове законодавство та інші нормативно-правові акти, що регулюють підприємництво);

відносини у сфері праці (законодавство про працю);

відносини, пов’язані із засобами масової інформації (адміністративне право, нормативно-правові акти щодо засобів масової інформації);

правоохоронні відносини (Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси, цивільне право, адміністративне право, Прецеденти Європейського Суду з прав людини);

шлюбно-сімейні відносини (Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти);

Проведено правовий аналіз названих чинників і визначені можливості їх урегулювання за допомогою норм права з метою викликати в особи зворотну повагу до права взагалі і до тих правових норм, реалізація яких забезпечить задоволення матеріальних та духовних потреб людини.

По-друге, основним чинником формування правової культури особи названо правове виховання, розглянуто різні підходи до визначення його поняття. Проаналізовано систему, цілі та завдання правовиховного процесу як безпо­середнього, спрямованого, безперервного і всеохоплюючого впливу на індиві­дуальну правосвідомість і правову культуру особи та, відповідно, на її правову поведінку для досягнення такого рівня правової культури, який забезпечував би безконфліктну реалізацію всіма суб’єктами своїх прав та обов’язків у різного роду правовідносинах та сприяв би суспільному розвитку (Є.І. Федик).

Здобувач окремо зупиняється на визначенні спеціальних принципів правового виховання, серед яких потрібно виділити:

1) принцип гуманізму. Для реалізації цієї засади-принципу варто взяти на озброєння гасло: “Найвищою цінністю є права і свободи людини”;

2) світоглядні засади загальнолюдських цінностей та ідею побудови громадянського суспільства, в якому всі громадяни об’єднані єдиною національною ідеєю — побудувати вільну, високорозвинуту економічно країну з неповторними традиціями, культурою та авторитетом у світі;

3) положення-принципи Конституції України;

4) плюралізм ідеологій політичних партій та суспільних організацій;

5) принципи філософсько-релігійної суспільної свідомості, позитивний досвід християнської релігії у вихованні поваги до іншої людини;

6) взаємозв’язок та узгодженість правового виховання із сучасними державотворчими процесами в Україні.

Автор погоджується з думкою В.В. Головченка, Г.І. Неліп, М.І. Неліпа, які дійшли висновку, що ефективність правового виховання можна розглядати у вузькому та широкому розумінні. У вузькому значенні ефективність правового виховання, як і будь-яку іншу діяльність, визначають як співвідношення між фактично досягнутим рівнем правовиховної діяльності і тією педагогічно-правовою метою, заради якої ця діяльність запроваджувалась. У більш широкому розумінні — це здатність правовиховної діяльності реально, в оптимальний термін, із найменшими економічними витратами давати соціально-корисний результат, тобто — високий рівень правової культури особи.

Загальний світогляд особи названо основою формування її правової культури. За допомогою теоретичного аналізу здобувач виділяє ті структурні елементи світогляду особи, які, на його думку, зумовлюють спрямованість та зміст індивідуальної правової культури і потребують першочергового виховного впливу. Особливу увагу звернено на блок соціальних установок, які безпосередньо зумовлюють характер і зміст правової поведінки особи.

Виходячи з того, що право є всезагальною і необхідною формою рівності, свободи і справедливості у сучасному житті людей (В.С. Нерсесянц), здобувач робить висновок про необхідність формування у світогляді особи установки на неухильне дотримання принципу формальної рівності (свободи і справедливості). Крім того, визначено, що установка на дотримання принципу формальної рівності певною мірою є тотожною та взаємопов’язаною з соціальною установкою на повагу до прав і свобод людини.

Таким чином, метою правового виховання має стати формування в особи фіксованої установки на повагу до прав і свобод людини.

Для досягнення такої мети здобувач підкреслює необхідність поєднувати правове виховання з певним ідеологічним вихованням особи, яке повинно бути наповнене гуманістичним змістом і народними традиціями українського суспільства, і відбуватися, в першу чергу, в молодіжних організаціях (наприклад, у мережі козацької організації “Спас” або організації скаутів України тощо).

Держава має виступити ініціатором створення такої організації через оновлення існуючої мережі молодіжних організацій, забезпечити її матеріально-технічну і фінансову підтримку.

У Розділі 2 “Установки у правовій культурі особи як неодмінний фактор характеру і змісту правової поведінки” з метою формулювання практичних пропозицій щодо вдосконалення методики правового виховання використані здобутки психології для більш глибокого розуміння феномену установки, її місця і ролі у правовій культурі особи.

У першому підрозділі “Поняття і структура правової установки, її місце у правовій культурі особи” розглянуто поняття правової установки та її співвідношення з іншими компонентами індивідуальної правової культури.

Визначено, що в результаті практичної реалізації ціннісного ставлення за участю волі, яка виконує роль енергетичного двигуна, виникає нове утворення — інтелектуально-емоційно-вольове, або — правова установка. Під установкою розуміється тенденція або схильність особистості певним чином сприймати й оцінювати інформацію, процеси, явища тощо та готовність діяти по відношенню до них у відповідності з цією оцінкою. У своїй сукупності установки організуються у систему ціннісних орієнтацій, заснованих на системі переконань. Домінуючі установки визначають спрямованість особистості, її життєву позицію і характеризують змістовний бік ціннісних орієнтацій. Відповідно, правова орієнтація — це сукупність правових установок індивіда або спільноти (групи, колективу), що безпосередньо формують внутрішній план, програму діяльності у юридично значущих ситуаціях (Н.Л. Гранат).

Показано, що фактично всі інші елементи правової культури особи під час правової поведінки входять до складу правових установок. Ураховуючи вищезазначене, зроблено висновок про те, що модель належного рівня правової культури особи повинна містити почуття загальної поваги до права, позитивну правову установку на повсякденну правомірну поведінку та повагу до прав і свобод людини, необхідний мінімум правових знань і вміння їх реалізовувати.

З використанням логічних методів індукції та синтезу сформульовано прикладне визначення правової культури особи у динамічному аспекті: “активна правова культура особи є сукупністю позитивних правових установок на основі визначальної установки на повагу до прав і свобод, честі і гідності людини”.

У другому підрозділі “Формування позитивних правових установок у процесі правового виховання” на основі проведених теоретичних досліджень у роботі визначаються основні напрямки формування правової культури особи:

— по-перше, через правовий захист і заохочення позитивних чинників правовиховного впливу. Основними позитивними чинниками формування правової культури особи, які потребують правового захисту і заохочення, названо: реальність правового захисту особи правоохоронними органами і судом; право на самозахист, гарантоване державою кожній особі; правовий захист сім’ї, материнства і дитинства з метою утворення позитивного психологічного клімату для виховання дитини; загальне та спеціальне утримання в адміністративному і кримінальному праві як фактор формування поваги до приписів держави, правопорядку і правоохоронних органів; соціальна реабілітація осіб, які повертаються з місць позбавлення волі; суспільні відносини у галузі праці і виробництва, позитивний характер яких обумовлює можливість задоволення матеріальних і духовних потреб людини і зворотну повагу до відповідних галузей права; інформаційні відносини як чинник правокультурного наповнення інформаційного поля країни і правовиховного впливу на особу; правова освіта учасників педагогічного процесу як перша ланка у формуванні правової культури громадян України;

— по-друге, через протидію негативним чинникам формування правової культури особи. Серед негативних чинників названі такі, як: корупція, яка порушує фундаментальний принцип права — руйнує відчуття рівності всіх перед законом у правосвідомості особи, викликаючи зневіру у можливості права, неповагу до нього; тіньова економіка, яка “переконує” особу у безглуздості слідування приписам правових норм, можливості обійти закон; безробіття, що зумовлює падіння соціальної і правової активності особи в результаті неможливості задовольнити свої матеріальні і духовні потреби; вживання молоддю наркотичних і психотропних речовин як чинник руйнації психіки людини, деформації її правосвідомості; культ насильства та жорстокості на екранах телебачення, у пресі, творах кіно та відеопродукції, що зумовлює формування антиправових установок, правового нігілізму у правосвідомості особи.

Визначено засоби протидії названим негативним явищам суспільного життя: реалізація законодавства про боротьбу з корупцією, посилення юридичної відповідальності за здійснення корупційних дій; прийняття Податкового Кодексу, легалізація тіньових капіталів; активна реалізація загальнодержавної політики підтримки вітчизняного виробника: ідеологічне (агітація і пропаганда) та матеріальне (законодавча база, пільгове оподаткування) сприяння розвитку сектора вітчизняної економіки, розвиток наукоємких та інформаційних технологій з метою утворення нових робочих місць; організація дозвілля молоді через удосконалення існуючої мережі молодіжних організацій, проведення державних антинаркотичних програм; звернення уваги правоохоронних органів на необхідність посилення боротьби з такими злочинами, як розповсюдження творів, що пропагують культ насильства та жорстокості тощо;

— по-третє, шляхом цілеспрямованого формування позитивних правових установок як вирішальних чинників правомірної поведінки. Першим і найважливішим суб’єктом цілеспрямованого формування правової культури особи названо сім’ю. Зроблено акцент на необхідності формування в особи відчуття національної єдності, поваги до співгромадянина як основи індивідуальної правової культури. Конкретною формою цілеспрямованого формування позитивних правових установок названо реалізацію Національної програми правової освіти населення, розповсюдження практики організації клінік безкоштовної юридичної допомоги, створення комп’ютеризованих центрів правової культури. Як позитивний досвід наведено результати діяльності організації “Знання” щодо підвищення рівня правової культури населення.

Найоптимальнішим засобом формування загальної і правової культури особи названо утворення Національної дитячо-молодіжної організації, основною метою якої повинно стати виховання поваги до прав і свобод людини в дусі національних традицій (на прикладі козацької організації “Спас”) та з використанням позитивного досвіду скаутської організації. Структура останньої є основою для формування самостійної і відповідальної особистості, здатної приймати рішення, керуючись принципами поваги до прав і свобод іншої людини, навколишнього середовища та держави.

Не менш важливим для цілеспрямованого формування правової культури особи є використання християнських традицій у діяльності Національної дитячо-молодіжної організації на засадах плюралізму ідеологій та поза шкільною освітою (що є вимогою ст.35 Конституції України). Принципи християнської релігії, її багатовікові традиції містять потужний виховний потенціал, а деякі з них фактично збігаються з позитивними правовими установками, які складають фундамент правової культури особи (“не вбий”, “не вкради”, “возлюби ближнього” тощо).

З метою забезпечення набуття громадянами мінімуму правових знань як складового елементу моделі належного рівня правової культури особи пропонується прийняти закон “Про порядок правового інформування”. Його реалізація забезпечить цілеспрямоване формування фундаменту правової культури всіх вікових категорій та більшості соціальних груп населення України. Право знати свої права і обов’язки гарантується кожному у ст.57 Конституції України. Таким чином, необхідність прийняття закону “Про порядок правового інформування” визначена Основним законом країни.