ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, рівень наукового розроблення проблеми, зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методи дослідження; формулюється наукова новизна одержаних результатів, надано відомості про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, про структуру і обсяг роботи.

Розділ 1. „Юридична мова у правовій культурі суспільства” складається з чотирьох підрозділів і висновків до розділу, в яких аналізуються роботи вітчизняних і зарубіжних авторів різних періодів, що стосуються теми дослідження. Мову презентовано як активний чинник самореалізації суспільства, як обов’язкову складову функціонування правової системи, як основний елемент створення юридичного тексту.

У підрозділі 1.1. „Юридична мова: історико-теоретичний аспект” автором досліджено еволюцію мови у правовій сфері суспільного життя, де вона виступає основним засобом правової комунікації.

Історія мови віддзеркалює історію права. Право, у свою чергу, впливає на формування та розвиток мови. Контакти з носіями інших мов, змінювання сповідання релігії, орієнтація на певну країну-еталон, реформування правопису, розроблення галузевих терміносистем тощо – усі ці процеси в більшій чи меншій мірі позначаються на розвитку мови. Зазначене дає можливість вважати мову основним засобом існування права. На науковому рівні це правило проявляється в тому, що здобутки лінгвістики мають бути покладені в основу юриспруденції.

Наголошено, що на сьогодні мова в Україні переживає складний період. За умов політичної свободи мовна практика стала хаотичною, що негативно впливає на культурну та політичну консолідацію суспільства. Ситуацію ускладнено білінгвізмом, який фактично існує в Україні.

У підрозділі наводиться аналіз існуючих у літературі підходів до розуміння понять „юридична мова”, „мова права”, „мова закону”, „мова нормативно-правових актів”, які подекуди вживаються як синоніми, що, на думку дисертанта, є не зовсім правильним. Мова у праві представлена як ієрархічна система: фундаментальною субстанцією якої виступає мова права – основа правотворчості, засіб правової комунікації, результат взаємодії різних правових систем, різних наукових шкіл, теорій та напрямків, різних мов. У межах мови права визначено теоретико-науковий елемент – мову юридичної науки, літератури і освіти, для якої характерна певна неофіційність, стилістична свобода, відкритість, гнучкість. Наступним змістовним елементом мови права є мова правових текстів (мова офіційного характеру, яка в межах цього дослідження визначається як юридична мова), – конструкція, складовими якої є мова законів і підзаконних актів, мова правозастосовних актів, мова інтерпретаційних актів. Аналіз функціональної спрямованості мови дав можливість визначити низку її первинних функцій: комунікативну, регулятивну, пізнавальну, консолідаційну.

Узагальнивши позиції та погляди дослідників, автор запропонував визначення основного, центрального поняття: юридична мова – це особлива мова, що розроблено на основі літературного варіанта національної мови з метою фіксації, збереження і передачі результатів інтелектуальної діяльності, що мають юридичне значення. Юридична мова визнана невід’ємним чинником правової системи з певними традиціями, функціями та особливостями, серед яких основними можна назвати значну абстрагованість; високий ступінь стандартизації складників, відсутність емоційно-експресивних засобів, певний набір текстоутворюючих компонентів семантико-синтаксичного, лексичного і структурно-композиційного планів, послідовно виражену орієнтацією на запобігання двозначності та тісний взаємозв’язок мови і права.

У підрозділі 1.2. „Мова як форма буття правових актів” автор приділив увагу вивченню мовно-технічних особливостей побудови спеціального тексту – тексту юридичного документа, що зумовлено розумінням значущості оформлення правових актів у цілому та правозастосовних, зокрема.

Аналізуючи визначення, наявні в юридичній літературі, автор підкреслює відсутність єдності у поглядах на це поняття. Юридична техніка розуміється як сукупність засобів написання правових актів, чи техніка юридичної діяльності в цілому; визнається як визначальна в юриспруденції чи повністю ігнорується як правова категорія. На цій основі дисертант робить висновок, який дав можливість об’єднати різні підходи та визначення. Основними елементами діяльності, спрямованої на вироблення та реалізацію юридичних норм, названо засоби, методи, прийоми та правила; метою юридичної техніки – забезпечення високої якості правових актів; найпоширенішими сферами застосування юридичної техніки – правотворчість та правозастосування.

Ігнорування техніки правозастосування проявляється у відсутності узгодженості між актами, у появі суперечностей актів застосування права із законами і іншими формами права. Технічна організація правозастосовних актів представлена як комплексний набір елементів: правил-вимог, засобів (інструментів), прийомів. У роботі пропонується детальний аналіз мовних правил перетворення акта-волевиявлення на акт-документ. Негативним наслідком порушення мовних правил (вимог) може стати правова помилка – причина негативних, іноді суспільно небезпечних наслідків. Нечіткий, розпливчастий правовий текст відбивається у свідомості суб’єктів, що в результаті впливає не лише на процес правозастосування, а й на ефективність усього механізму правового регулювання.

Виходячи із цього, юридична техніка правозастосовних актів визначається автором як методика складання, оформлення і оптимізації форми актів застосування права, що складається з науково обґрунтованих та практично доведених методів, правил, прийомів та засобів, завдання якої – забезпечення умов розуміння акта. Роль та значення юридичної техніки правозастосовного акта визначено низкою завдань, серед основних названо: забезпечення матеріальної форми буття і оптимізації текстів правозастосовних актів; гарантія єдності та визначеності правозастосування; підвищення рівня правової культури у процесі правозастосування.

У підрозділі 1.3. „Особливості юридичної термінології: сучасні виміри і підходи (юридична терміносистема в Україні)” термін визнається первинним матеріалом вираження волі суб’єкта права, початковою ланкою побудови юридичного тексту.

Описово-аналітичний метод дозволив простежити шлях формування і становлення сучасної терміносистеми України. Звернено увагу на характерний для сучасного термінознавства факт протиставлення понять термінології і терміносистеми. У роботі визначення термінологію як набір „передтермінів” – лексичних одиниць звичайної мови і терміносистеми як кінцевого продукту свідомого упорядкування термінів, складовою якої виступає „термінополе” (система понять, об’єднаних загальною семантичною ознакою). Мінімальним мовним знаком ієрархічної системи є термін, основна функція якого полягає у відтворенні у свідомості людини найбільш повного уявлення про об’єкт. Визнавши динамізм та можливу варіативність термінів, автор характеризує юридичний термін як узагальнене найменування державно-правового поняття, якому притаманна системність, однозначність та точність у межах конкретної термінології, змістовна єдність терміноелементів, емоційна нейтральність, варіативність понятійного змісту, сучасність та реальність.

Помилковим вважає автор ототожнення юридичного терміна та правового поняття. Юридичне поняття – це категорія, яка визначає змістовну сторону права, що ж до терміна, то він належить до форми права. Посередником між поняттям і терміном визнано дефініцію. Підкреслено, довідково-нормативне значення дефініцій у правозастосовних актах, особливо якщо: термін позначає об’єкти, відносини чи явища, що не відбито в законодавстві; поняття виникло через переосмислення слів загального вжитку або при використанні спеціальних чи іншомовних слів; у понятті використовуються слова, які можуть зумовити множинність змістовних асоціацій; поняття по-різному трактуються юридичною наукою та правозастосовною практикою. У зв’язку із чим сформульовано мовні правила підготовки дефініцій.

Автор на сучасному синхронному зрізі визначає, що існують два шляхи формування і поновлення словникового складу мови: формування лексичного фонду у процесі природного, історичного розвитку мови (як ілюстрацію продемонстровано еволюцію терміна „товариш”); звернення до лексичного фонду інших мов – запозичення. Виправданість вживання іншомовних слів може бути доведена або шляхом безпосереднього випробування – експериментального впровадження до мовного середовища, що є досить довготривалим процесом, або шляхом, який в умовах нестабільності та непрогнозованості мовної політики є більш перспективним - зваженого відбору термінів і висловів, їх затвердження і зобов’язання вживати при складанні правових документів.

У підрозділі наголошується на важливій ролі перекладача у процесі запозичення. Пропонується в пошуках об’єктивних стандартів якості правового перекладу, звернути увагу на світовий досвід у цій сфері. Перекладачам правничих текстів рекомендовано дотримуватися таких основних правил: поважати культурні особливості іншої правової системи (перекладати не просто слова, а, у широкому розумінні, правову культуру); визнавати та відтворювати в перекладі стиль правової системи, відбитий у мові, з якої здійснюється переклад.

Правникам рекомендовано: надавати детальні інструкції щодо перекладу (специфікація роботи, мета та роль документа, який має бути перекладено, тощо); поважати мовну номенклатуру (семантику термінології згідно з особливостями правової системи походження тощо).

У підрозділі 1.4. „Правовий документ в аспекті мовної культури” вирішується одне з поставлених автором завдань – виявити зв’язок мовної підготовки та правової культури суб’єктів з якісними показниками прийнятих рішень, проаналізувати фактори формування мовно-правової культури суспільства як гарантії сприйняття і розуміння юридичних текстів. Аналіз змісту та специфічних ознак категорій „правова культура” – „мовна культура” дозволив охарактеризувати мовно-правову культуру суб’єктів як один з визначальних факторів якості правозастосування. Провідною характерною ознакою мовно-правової культури суспільства визнано ставлення до державності власної країни, до національної мови, до духовно-культурної спадщини. Правова культура розглядається в поєднанні з мовною культурою як елементи, що складають системну єдність, як фактори вдосконалення правотворчих процесів у цілому і процесів правозастосування, зокрема.

Мовна культура юристів, на думку автора, зумовлена статусом і авторитетом юридичної мови. Поки мову права не буде визнано еталоном офіційно-ділової мови, мовна культура юристів залишатиметься на низькому рівні. Значимість права, його високий статус, його мова – це показники рівня культури суб’єктів правотворення, показники їх поваги до громадян, для яких створюються документи. Тому, формулюючи правові приписи, автори зобов’язані поважати та не порушувати мовні норми.

Правова культура є особливим баченням правового життя суспільства, яке охоплює всі її сторони (також і негативні), мовна культура – це певний набір знань, поглядів і традицій. Мовно-правова культура – це рівень розвитку, проявом якого є підготовленість до сприйняття прогресивних, цивілізованих правових ідей і законів, уміння оцінювати власні знання, навички сприймати і формулювати мову юридичних текстів. Це один з індикаторів професійності суб’єкта правозастосовної діяльності; ознака високої фахової культури правника.

Звернено увагу на те, що сьогодні спостерігається певний перекіс: низький рівень мовної культури, недостатня підготовка, навіть при бездоганному володінні нормативно-правовою базою, можуть стати на заваді видання законного акта. І навпаки, бездоганне володіння мовними прийомами, уміння правильно формулювати думки не можуть компенсувати відсутність об’єктивних знань. Виховання фахівця забезпечується попередньою підготовкою і освітою – професійною орієнтацією, професійним відбором – виявленням відповідних здібностей, спеціальною підготовкою, професійною адаптацією.

Враховуючи це, пропонується переглянути підходи до професійної підготовки. Перспективною визнано практику розроблення і впровадження в навчальний процес комплексу спеціалізованих мовних дисциплін для правників, реалізації державних програм і проектів.

Розділ 2. „Мовно-правовий аналіз правозастосовних актів” складається з трьох підрозділів, які присвячені розгляду мовно-технічних особливостей актів застосування права і перспективам їх удосконалення.

У підрозділі 2.1. „Акти застосування права: характерні мовні особливості та ознаки” автор, узагальнивши визначення, що існують в юридичній літературі, характеризує „акт застосування права ” – як правовий акт, виданий компетентним суб’єктом на підставі норми права, у встановленому законом порядку і формі, з метою індивідуального регулювання суспільних відносин.

Автор основну увагу приділив акту-документу, що об’єктивно позначає дії владних суб’єктів права і від якості якого залежать його значення та юридична сила.

Виявлення ефективності прийнятого акта пов’язане з визначенням відповідності мети та кінцевого результату цього акта. Акт у вигляді письмово оформленого акта-документа демонструє результат процесу застосування права і виступає його основною, кінцевою ланкою.

Приділяється увага порівнянню мовних характеристик нормативних актів і актів застосування права. Труднощі, пов’язані з розмежуванням різних видів правових актів, пояснюються не тільки специфікою деяких правових актів, в яких нормативні приписи тісно переплітаються з ненормативними розпорядженнями, а й з відсутністю абсолютного і вичерпного переліку питань, що регулюються ненормативними актами. Підкреслюється тотожність номінативного апарату нормативно-правових актів та актів правозастосування („постанова” чи „указ”).

Автор наголошує, що під впливом часу та практичної необхідності з метою упорядкування юридичної роботи, систематизації та документальної чіткості стандартні форми актів-документів мають бути закріплені в нормативних актах.

Вирішальними юридичними факторами, що впливають на правильне застосування правових норм, визнано ефективність і адекватність рішень реаліям сьогодення і вимогам національного законодавства, підготовленість суб’єктів, відповідність текстів правилам сучасного правопису.

У підрозділі 2.2. „Юридична мова окремих видів правозастосовних актів” розглядаються мовно-структурні і технічні особливості текстів актів застосування права – актів вищих органів виконавчої влади і процесуальних актів слідчих органів системи МВС України в Одеської області.

У пункті 2.2.1. „Особливості мови розпорядчих актів (на прикладі актів вищих органів виконавчої влади)” висвітлюється проблема якості актів управління, прийнятих у процесі внутрішньо-організаційної роботи вищих органів влади, де акти управління – це втілення владних повноважень компетентного державного органу. З’ясовується суть поняття „акт управління”, досліджено різні підходи та позиції. Зроблено висновок, що через перебільшення обсягу загальнонормативних положень та зміщенням повноважень нерідко стирається межа між законами та указами Президента, актами Президента та уряду, результатом чого стає дублювання актів. Звертається увага на доцільність класифікувати укази залежно від їх юридичної сили. Відсутність чіткої межі між указами та розпорядженнями ускладнює процес правозастосування та потребує додаткових зусиль для чіткого розмежування.

Проаналізувавши основні види актів вищих органів влади (указ, постанова, розпорядження), автор доходить висновку, що документи цієї групи обов’язково повинні відповідати як загальним вимогам: дотримання принципу компетенції органу; відповідність акта матеріальному змісту правової норми; цілеспрямованість; визначеність форми, передбаченої правовою нормою, так і спеціальним мовно-технічним вимогам: стислість і точність викладення інформації, виключення подвійного тлумачення; складання, по можливості, простих, таких, що розглядають одне питання, документів; структуризація тексту документа, поділ його на умовні смислові частини: вступ, основна частина, висновок; широке використання трафаретних і типових текстів при описі ситуацій, що повторюються.

У пункті 2.2.2. „Особливості мови процесуальних актів (на прикладі актів правоохоронних органів)” увагу приділено процесуальним актам – документам, які є невід’ємною складовою процесуальної форми та надійною умовою успішного провадження процесуальних заходів. Для аналізу обрано обвинувальний висновок – найбільший за обсягом, а також складний за кількістю використовуваних мовно-технічних засобів і прийомів акт. Він є завершальним етапом досудового слідства, над текстом працює тільки одна особа, що є показовим з погляду мовно-правової культури.

Звертається увага на певні проблеми, які виникають у процесі оформлення описової частини. Описова частина потребує від уповноваженої особи динаміки та логіки мислення, переконливого аргументування, що, на жаль, не завжди має місце. При роботі зі складними реченнями, прикметниковими і дієприкметниковими зворотами, які кількісно переважають у тексті процесуальних документів, допускаються деякі типові помилки: обтяження складного речення доповненнями; прагнучи передати в одному реченні максимум інформації, автор подекуди втрачає логічний зв’язок; перевантаженість складних речень зайвою інформацією, що може призвести до граматичної неузгодженості членів речення. Для процесуальних актів на відміну від розпорядчих актів, характерний прямий порядок слів (підмет - присудок). Звернено увагу на те, що правильне вживання термінів забезпечується професійною підготовкою автора. У процесі розслідування справ, пов’язаних з різними сферами життя (торгівлею, промисловістю, наукою тощо), слідчий за потреби знайомиться з професійною (неюридичною) термінологією, яка використовується в цій сфері. Це дає можливість більш точно передати суть справи. При включенні таких термінів до тексту обвинувального висновку може виникнути потреба надати пояснення окремих понять, явищ, процесів. Водночас автор не рекомендує захоплюватися тлумаченнями.

У підрозділі 2.3. „Удосконалення юридичної мови в Україні в контексті міжнародного досвіду” однією з гарантій якості правозастосовного акта визнано інформаційну забезпеченість та обізнаність суб’єкта, уміння оперативно реагувати на зміни, що відбуваються в суспільстві та законодавстві. Інакше є загроза відставання правосвідомості, що призводить до помилок (неправильне вживання термінів, перекручування споріднених понять, неправильний переклад) до порушення вимог об’єктивності та адекватності текстів. Звернуто окрему увагу на відсутність контролю та системи персональної відповідальності суб’єкта правозастосування за якість прийнятого рішення. Держава має забезпечити: мовне законодавство і пильно стежити за його дотриманням, опікуватися одночасно розвитком усіх складників національної культури (мовою, її правописом, її відбиттям іншими абетками); забезпечити умови діяльності установ, комітетів та відділів, що займаються лінгвістичними експертизами та термінологічним плануванням. Мовна політика має стати проекцією політики національної.

Рекомендовано закріпити практику співробітництва правознавців з лінгвістами, яка матиме системний характер. Необхідно здійснювати систематичні консультації осіб, від яких залежить підготовка якісних правових текстів, адже рівень мовної підготовки, культури та мовного виховання залишає бажати кращого. Так у Німеччині діє Товариство німецької мови, яке здійснює консультації з лінгвістичних проблем, надає інформацію та рекомендації з питань вибору та значення дефініцій, складання тексту, роз’яснення правил правопису; у Канаді нормотворчу роботу сконцентровано у Відділі законодавства Міністерства юстиції. У відділі 26 двомовних легістів (legist – у франкомовних країнах – законознавець) – 13 франкомовних і 13 англомовних. Як консультанти працюють два юристи-лінгвісти і дві групи редакторів. Співробітництво лінгвістів і правознавців дасть можливість комплексно підійти до вдосконалення юридичної мови.

Потреба підвищення якості всіх документів, що укладаються в процесі управлінської діяльності, свідчить про необхідність формування самостійного напряму оптимізації текстів. До переліку завдань цього напряму повинне входити розроблення правил створення текстів конкретних видів правозастосовних актів з урахуванням усіх рівнів мовної організації текстів і можливих способів укладання текстів.