| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження; визначається зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; окреслюється мета й основні завдання; визначається об’єкт і предмет дослідження; надається характеристика методів дослідження; розкривається наукова новизна та практичне значення отриманих результатів; наводиться інформація щодо апробації результатів дослідження; відомості про обсяг і структуру роботи.
” – складається з чотирьох підрозділів і присвячений викладенню загального вчення про юридичні факти, зокрема з’ясовуються такі питання, як: еволюція поняття юридичного факту; методологічні основи його дослідження; поняття, ознаки, функції юридичних фактів та їх класифікація.
” – представлено аналіз джерел, у яких відображено основні теоретико-прикладні аспекти, пов’язані з предметом дослідження. Зазначається, що, незважаючи на усвідомлення значимості й важливості юридичного факту вже в класичній юриспруденції, його дефініція римськими юристами не була сформульована. Становлення даного поняття було зумовлене розвитком цивільного законодавства і науковими здобутками європейських учених-юристів на початку ХІХ століття. Ретельний аналіз визначень юридичного факту, сформульованих у різні історичні періоди, дозволив з упевненістю констатувати можливість поділу усього масиву джерельної бази на три групи: нормативно-правові акти, наукові дослідження, навчальна література. Прикметним є те, що законодавство не містить загального визначення юридичного факту. Законодавець користується, як правило, казуальним способом їх закріплення та використовує певні терміни, які виконують функції загальної дефініції. Особливої уваги заслуговує те, що наукові дослідження окресленої проблеми відображено в працях з теорії правових відносин, у роботах присвячених юридичним фактам в галузях права та розробках, що мають міжгалузеве спрямування. Аналіз вище окресленого матеріалу дозволив розробити і запропонувати в роботі періодизацію формування і розвитку поняття юридичного факту на підставі його еволюції. Також у роботі узагальнено стан дослідження юридичних фактів у сфері здійснення правоохоронної діяльності.
У підрозділі 1.2. – “Методологічні засади дослідження юридичних фактів” – визначається, що методологія пізнання юридичних фактів спирається на фундаментальні розробки їх базового поняття “факту”. Категорія “факту” розглядається крізь призму етимології, філософії та досліджується з урахуванням особливостей, притаманних науковому факту. Етимологічний аналіз терміна “факт” дозволив зробити висновок, що він уживається в двох полярних значеннях: як деякий елемент об’єктивної реальності і як форма більш чи менш достовірного знання про події та процеси об’єктивної реальності. У ході філософського аналізу встановлено, що “факт є форма знання”, але це висловлювання стає ідеалістичним, за умови розгляду знання як довільного продукту активності суб’єкта, якщо й обмеженого, то тільки іншими продуктами діяльності суб’єкта, і навпаки, стає матеріалістичним у разі тлумачення знання як віддзеркалення об’єктивної реальності. Особливості наукового факту пов’язані з його структурою, що має чотири шари: об’єктивну й інформаційну складові, практичну та когнітивну детермінацію факту. Ці положення дозволили констатувати, що факт є формою знання про фрагмент об’єктивного реального буття світу в часі, просторі, детермінований і пізнаний людиною за допомогою категоріального апарату теоретичної системи і залучений в її орбіту.
Розкриттю змісту юридичного факту сприяв гносеологічний, аксіологічний, ситуаційний підходи та розгляд юридичного факту з позицій науки синергетики. Відповідно до гносеологічного підходу зазначається, що в будь-якого юридичного факту є реальний аналог у суспільному житті, який виступає стосовно нього первинним. Відповідно, юридичні факти у зв’язку з цим оцінюються як похідні, вторинні елементи процесу пізнання. Аксіологічний підхід дозволив акцентувати увагу на практичному значені та науковій цінності юридичних фактів, які полягають у тому, що юридичні факти пов’язують право з життям, а також, що це не просто інструмент вирішення тих чи інших соціальних завдань, а оптимальний спосіб вираження соціальної цінності права як регулятора суспільних відносин. Питома риса ситуаційного підходу до вивчення юридичних фактів – намагання розчленувати складні об’єкти на прості частини та звести залежності між елементами складних систем до зв’язків механічного типу. Досліджуючи юридичний факт з позиції науки синергетики ми дійшли висновку, що синергетика має справу з конкретними системами, для юриспруденції – це правова система, а однією з її мікроструктур є правовідносини. Відповідно “параметром порядку” цієї мікроструктури є не що інше, як юридичний факт. Особливо коли врахувати, що найпродуманіша й найоптимальніша модель правових наслідків не принесе бажаного результату, якщо вона не буде пов’язана з точно окресленим колом фактичних обставин. Зазначається, що найкращим варіантом формування юридичного факту є виділення фрагменту дійсності, який має значення для суб’єктів права і викликає їх інтерес детермінований соціальними причинами і в подальшому фіксується в нормативно-правовому акті, тобто йому надають правової форми. Однак, згідно з положеннями науки синергетики, їх дія буде багато в чому непередбачуваною, оскільки система юридичних фактів еволюціонує у своєму розвитку. Спочатку це відносна самостійність і однорідність її елементів зі слабким зв’язком та диференціацією. На наступних етапах елементи складу юридичних фактів інтегруються, вступають у протиріччя, заперечують один одного і т.д., що аргументується складом та динамікою правоохоронних та інших правовідносин.
У підрозділі 1.3. – “Поняття юридичного факту: плюралізм наукових підходів” – наведені визначення вітчизняних і зарубіжних вчених-юристів поняття “юридичного факту”; акцентовано увагу на пошуку визначення юридичного факту в окремих галузях права; констатується, що визначення, яке дається теорією держави та права, не до кінця виконує свою методологічну функцію щодо галузевих наук.
Дослідження матеріальної та нормативної складових юридичного факту дозволяє окреслити й проаналізувати ознаки, що їм притаманні. Так, юридичний факт, з одного боку, є фрагментом дійсності, а з другого, правова модель. Варто підкреслити, що право не створює юридичні факти, воно бере участь у їх “зародженні”, вплітаючи у тканину правовідносин, у зв’язку з тим, що фрагмент дійсності має певне значення і викликає інтерес у суб’єктів права.
Поряд з дослідженням поняттєвих ознак, у структурному плані юридичний факт як абстракція розглядається через зв’язок з категоріями “правотворчість”, “норма права”, “правовідносини”, “механізм правового регулювання”, “юридична відповідальність”. Саме в цих категоріях відображається і конкретизується уявлення про природу юридичного факту та розкривається значення юридичного факту як методу правового регулювання, активного компонента механізму правового регулювання, системоутворювального фактора правотворчості. Зважаючи на це, варто приєднатися до думки тих науковців, які стверджують, що юридичні факти в механізмі правового регулювання займають самостійне місце.
Характеристика юридичного факту через системний зв’язок із зазначеними категоріями не вичерпується. У такій системі, якою є механізм правового регулювання, зв’язок елементів відбувається через певні контакти, що забезпечують її функціонування. Відповідно, основною функцією юридичного факту в правовому регулюванні є залучення суб’єктів права до правовідносин і породження правосуб’єктності, її набуття або виникнення. Юридичний факт може виконувати в окремих випадках і низку додаткових функцій: гарантії законності, творчу та правоорієнтаційну.
Узагальнюючи наведені положення, вважаємо можливим визначити юридичний факт як фрагмент дійсності, який має значення для суб’єктів права, детермінований соціальними чинниками, зафіксований у тексті нормативно-правового акта як знання про спеціальні умови, за наявності яких здійснюється реалізація норми (норм) права з метою регулювання суспільних відносин. Перевага наведеного визначення полягає в тому, що в ньому відображено усі стадії розвитку уявлення про юридичний факт: від аналізу конкретних явищ до їх абстракції – поняття, а від нього – до тієї реальної дійсності, з якої починалося пізнання.
У підрозділі 1.4. – “Класифікація юридичних фактів” – визначено, що класифікація юридичних фактів певною мірою підводить підсумок проведеного дослідження, оскільки систематизує його результати, приводить їх у ту форму, яка дозволяє їм виступити основою та методом подальших наукових пошуків. Класифікація юридичних фактів виконує такі функції: систематизаційну, пояснювальну, евристичну, прогностичну, практичну.
Різними авторами в різні періоди було запропоновано велику кількість підстав для класифікації юридичних фактів у праві. Першу класифікацію юридичних фактів у юридичній науці запропонував Ф.К. Савіньї. Йдеться про поділ юридичних фактів на події і дії, і наступне розмежування дій на вчинки і волевиявлення, причому останні поділяють на односторонні і двохсторонні. Пізніше класифікація, запропонована Ф.К. Савіньї, була доповнена спеціальною вказівкою на дії, що суперечать нормам права або правопорушення. У подальшому в самостійну групу були виділені фактичні склади. Сучасними класичними критеріями класифікації юридичних фактів є: 1) вольовий; 2) відношення до права та 3) спрямованість волі на правові наслідки.
У ході дослідження окреслено важливі практичні аспекти класифікації юридичних фактів у сфері правоохоронної діяльності, зокрема встановлено, що найбільше теоретичне і практичне значення має поділ юридичних фактів за вольовою ознакою, бо він пов’язаний з поведінкою людей у суспільстві, з проявом їх волі. Наявність або відсутність волі особи в юридичному факті, характер волі, її спрямованість має вирішальне значення для визначення правових наслідків цих фактів.
Ґрунтовний аналіз усіх юридичних актів суб’єктів правоохоронної діяльності дозволяє вважати доцільним поділ їх на дві великі групи. Перша – акти суб’єктів правоохоронної діяльності публічного права, що являють собою накази, які зумовлюють виникнення прав та обов’язків, зазвичай, не у органа, який видав акт, а в інших осіб. Ці акти видаються компетентними посадовими особами суворо у межах, на підставі та відповідно до закону. Юридичні акти накази суб’єктів правоохоронної діяльності публічного права за своїм змістом бувають двох видів: а) акти, що породжують права та обов’язки суб’єктів правовідносин (наприклад, акт про створення слідчо-оперативної групи); б) акти, що накладають певну юридичну відповідальність на правопорушників (наприклад, акт про накладання дисциплінарного стягнення). Друга група – це акти суб’єктів правоохоронної діяльності приватного права. У зв’язку з переданням функцій окремих органів держави громадським організаціям останні також у встановлених законом межах можуть приймати власні акти. Це також волевиявлення окремих осіб, що надає певне право (наприклад, право на охорону приватного майна) або зобов’язує інших осіб (заява про факт злочину, скарга на незаконні дії посадової особи, які породжують обов’язок їх розгляду). Вони не мають характеру власного наказу, хоча обов’язково призводять до передбачених нормою правових наслідків. Найчастіше актами громадян та юридичних осіб є взаємні угоди сторін правовідносин про їх права й обов’язки (договори).
Класифікаційним критерієм юридичних фактів, який, на думку дисертанта, також характерний для правоохоронної діяльності, є поділ юридичних фактів за властивістю до збереження об’єктивної форми вираження. Зазначений критерій класифікації в теорії держави та права не виділявся, однак має суттєве значення для низки процесуальних і прикладних юридичних наук (кримінальний процес, криміналістика тощо). За властивістю до збереження об’єктивної форми вираження виділяються такі юридичні факти: а) юридичні факти, що зберігають об’єктивну форму протягом відносно тривалого часу (договір про надання охоронних послуг і т.ін.); б) юридичні факти, що не зберігають об’єктивної форми (усні висловлювання, у яких принижується людська гідність особи, що призвели до її самогубства і т.ін.); в) юридичні факти-сліди, що дозволяють зробити висновок про наявність відображених юридичних фактів (сліди від удару блискавки, слід волочіння тіла, сліди побиття і т.ін.).
Як юридичні факти аналізуються такі специфічні юридичні конструкції: фактичні системи, факти-правовідносини, презумпції, фікції, правові аксіоми.
У роботі наводяться й інші критерії класифікації юридичних фактів та відповідні приклади, що обґрунтовують те чи інше їх групування.
Другий розділ – “Юридичні факти як предмет, підстави та результат правоохоронної діяльності” – який складається з чотирьох підрозділів, присвячено розгляду комплексу питань, що розкривають особливості юридичних фактів у правоохоронній діяльності, та дослідженню теоретико-правових аспектів правоохоронної діяльності.
У підрозділі 2.1. – “Поняття та зміст правоохоронної діяльності” – аналізується сутність і зміст правоохоронної діяльності. Наголошується на тому, що на сучасному етапі розвитку суспільства термін “правоохоронна діяльність” потребує переосмислення та вдосконалення, оскільки: а) він набув теоретичного обґрунтування і практичного поширення за радянських часів, коли саме державні організації були уособленням держави, її матеріальною основою, за допомогою якої остання функціонувала й існувала. Сьогодні процес державотворення відбувається в умовах певного роздержавлення всіх сфер життєдіяльності
суспільства, делегування окремих функцій держави інститутам громадянського суспільства та органам місцевого самоврядування; б) до останнього часу правоохоронна діяльність розглядалася переважно як інститут силового впливу на соціальні групи з девіантною поведінкою, акцентувалась увага на боротьбі зі злочинністю як явищем. Такий погляд звужує насправді більш широкий соціальний і культурний аспекти правоохоронної діяльності, дистанціює її від потреб соціуму. Більше того, це бачення призводить до гіпертрофії силового начала в правоохоронній діяльності, сприяє її певному відчуженню від суспільства; в) необхідно позбутися розмаїття термінів та поглядів на поняття “правоохоронна діяльність” для більш точного (відповідного) відображення сутності його сучасного розуміння.
Визначення й аналіз таких компонентів, як: принципи – мета – завдання – функції – методи і форми – види (напрями) – суб’єкти – об’єкти, що значною мірою обумовлюють порядок здійснення, ефективність, спрямованість і причинність правоохоронної діяльності, дає змогу говорити про існування певної структури правоохоронної діяльності, що формує комплексне уявлення про неї. Вивчення сутності правоохоронної діяльності дозволило зробити висновок, що правоохоронна діяльність являє собою зумовлений потребами людини особливий вид соціальної діяльності, яка визначена правовими приписами та об’єктивною необхідністю впливу на суспільні відносини для забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод людини, зміцнення законності та правопорядку, і яка здійснюється в межах закону лише уповноваженими на те суб’єктами.
Підрозділ 2.2. – “Юридичні факти в структурі предмету правоохоронної діяльності” – присвячено визначенню специфіки юридичних фактів у сфері здійснення правоохоронної діяльності. Зокрема встановлено, що вона обумовлена предметом правоохоронної діяльності. Особливість правоохоронної діяльності полягає в тому, що вона впливає на ті суспільні відносини, які мають суспільно-небезпечний характер, – протиправні діяння, а тому безпосереднім предметом правоохоронної діяльності є правопорушення та інші явища, що їх обумовлюють, а об’єктом охорони – ті суспільні відносини, на які вони посягають.
Враховуючи зазначений аспект, правопорушення розглядається як різновид юридичного факту. При цьому вольовий зміст складного юридичного факту в правоохоронній діяльності є досить своєрідним. У процесі застосування правових норм суб’єкти правоохоронної діяльності, аналізуючи обставини справи, уважно вивчають характер волевиявлення особи. Особливо важливо з’ясувати вольовий зміст юридичного факту під час вирішення питання про відповідальність. Відсутність волі особи в тому або іншому випадку може зняти питання про наявність правопорушення, а, відповідно, і про відповідальність.
У підрозділі 2.3. – “Юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин в правоохоронній діяльності” – розкриваються особливості юридичних фактів як підстав виникнення, зміни та припинення правовідносин у правоохоронній діяльності в розрізі основних галузей права, нормами яких регулюється діяльність суб’єктів правоохоронної діяльності.
Підставами виникнення, зміни, припинення конституційних правовідносин є, як правило, нормативно-правові акти органів державної влади – Закони України, постанови Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади, рішення та постанови органів місцевого самоврядування. Конституційні правовідносини за участю суб’єктів правоохоронної діяльності, зазвичай пов’язані з юридичними фактами-діями, але при цьому не виключаються юридичні факти-події. Значення Конституції України для виникнення, зміни і припинення правовідносин за участю суб’єктів правоохоронної діяльності, полягає в тому, що Конституція формує основні принципи організації та функціонування суб’єктів правоохоронної діяльності публічного права, визначає завдання та межі компетенції цих органів та їх співробітників. Отже, конституційні правовідносини в діяльності суб’єктів правоохоронної діяльності на практиці виникають, змінюються, припиняються не на основі юридичних фактів, закріплених у конституційних нормах, а на підставі юридичних фактів, закріплених в галузевих нормах права.
Принциповим для проведення всебічного дослідження юридичних фактів є встановлення того, що підстави виникнення, припинення і трансформацій адміністративно-правових відносин відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом та характером правових наслідків. Зокрема права і обов’язки у галузі адміністративного права виникають (припиняються, змінюються тощо) лише з підстав, прямо (акт управління) або в непрямій формі (адміністративний договір між владними суб’єктами про розподіл або делегування повноважень) передбачених актами адміністративного законодавства. Цим адміністративно-правові відносини принципово відрізняються від цивільних правовідносин, котрі виникають внаслідок дій суб’єктів цивільних відносин на підґрунті загальних засад цивільного права (законодавства), що породжують відповідні цивільні права і обов’язки.
Кримінально-правові відносини виникають, змінюються або припиняються лише за наявності юридичного складу, який включає систему юридично значимих фактів, що входять до конструкції складу злочину.
Кримінально-правові відносини з участю суб’єктів правоохоронної діяльності публічного права виникають, як правило, з моменту вчинення будь-якою особою злочину. Кримінальна відповідальність протікає в рамках кримінальних відносин, проте їх часові межі є різними. Так, кримінальна відповідальність виникає з моменту набрання обвинувальним вироком суду законної сили і закінчується, за загальним правилом, моментом припинення відбування покарання.
Юридичні факти в правоохоронній діяльності за кримінально-правовим значенням та наслідками слід класифікувати на чотири групи: 1) юридичні факти, що призводять до виникнення “типових” негативних кримінальних правовідносин між державою та злочинцем (правоутворювальні, правопороджувальні); 2) юридичні факти – стани (обставини), що призводять до виникнення “нетипових” позитивних кримінальних правовідносин як відносин рівноправних суб’єктів права – держави і громадянина (складні правоутворювальні, правопороджувальні); 3) юридичні факти, що призводять до зміни кримінальних правовідносин (правозмінювальні); 4) юридичні факти, що спричиняють припинення (погашення) кримінальних правовідносин (правоприпинювальні, правопогашувальні).
Усі кримінально-процесуальні правовідносини виникають, змінюються, припиняються на основі юридичного факту-дії, тобто відповідного юридичного акту (постанови), що винесена слідчим, органом дізнання або прокурором за фактом вчинення злочину або в ході розслідування у кримінальній справі. Основним юридичним фактом, що породжує кримінально-процесуальні правовідносини у зв’язку з вчиненням злочину, є постанова про порушення кримінальної справи. Юридичними фактами, які є підставою для припинення кримінально-процесуальних правовідносин за участю органу розслідування, є постанови про припинення кримінальних справ або затверджений прокурором обвинувальний висновок. Вирок суду, що вступив у законну силу, є юридичним фактом, який припиняє існування кримінально-процесуальних правовідносин. Цей же вирок суду водночас є юридичним фактом, який породжує кримінально-виконавчі правовідносини (якщо вирок обвинувальний).
Узагальнюючи відомості про юридичні факти як підстави виникнення правоохоронних відносин, можна дійти висновку, що основними з них є: а) спір між суб’єктами права; б) факти соціальних відхилень (тобто невиконання відповідних обов’язків); в) правопорушення. Стосовно неправомірних дій (правопорушень, деліктів) як юридичних фактів, то вони характерні тим, що можуть бути тільки такими, що створюють правовідносини, у деяких випадках – такими, що змінюють їх, або такими, що перешкоджають виникненню правовідносин, але ніколи не бувають такими, що припиняють правовідносини, або такими, що поновлюють права і обов’язки.
У підрозділі 2.4. – “Доказування юридичних фактів в правоохоронній діяльності: теоретичний аспект” – висвітлені основні проблеми теорії доказування в правоохоронній діяльності та проаналізовані різні погляди вчених на ці питання.
На думку дисертанта, доказування в правоохоронній діяльності це передбачена законом діяльність суб’єктів правоохоронної діяльності зі збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі певних процесуально-процедурних рішень, наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).
Юридичні факти, які підлягають з’ясуванню в правоохоронній діяльності, визначаються правовою нормою, яка регулює ці правовідносини. В основі будь-яких правовідносин лежить певна група юридичних фактів. На їх з'ясування та встановлення і спрямована діяльність компетентного органу під час вирішення справи. Нез’ясованість ним хоча б одного такого факту свідчить про неповноту дослідження фактичної сторони справи. Предмет доказування – це сукупність юридичних фактів, які необхідно встановити компетентному органу при розгляді конкретної справи на підставі норм відповідної галузі права.
Юридичні факти як предмет доказування поділяються на чотири види: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру (наприклад, наявність угоди, її предмету, терміни, кількість продукції тощо); 2) доказові факти отримані в судовому засіданні (алібі у випадку інкримінування злочину тощо); 3) факти, що мають виключно процесуальний характер і пов’язані з виникненням прав на пред’явлення позову, на призупинення провадження у справі, його припинення, на здійснення інших процесуальних дій; 4) будь-які юридичні факти, які включаються в предмет доказування з ініціативи органу, що вирішує справу.
Під доказами в правоохоронній діяльності дисертант розуміє відомості про фрагмент дійсності, які мають значення для встановлення юридичних фактів, що виражені в передбаченій законом формі. Отже, докази не потрібно змішувати з юридичними фактами, які становлять предмет доказування у справі. Відсутність юридичного факту як основи для висновку про можливість застосування норми (норм) права виключає її застосування, тоді як відсутність доказу, як правило, не виключає представлення інших доказів. Докази для юридичного факту виступають “провідником”, засобом уведення юридичного факту до правозастосовного процесу, тому не можна ні ототожнювати юридичні факти та докази, ні ігнорувати їх взаємозв’язок.
У висновках формулюються найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, до яких автор дійшов на підставі аналізу законодавчих та інших актів, практики їх застосування, глибокого вивчення наукової літератури, порівняння суперечливих точок зору вчених з проблемами дисертації. Найвагомішими з них є такі:
аналіз сучасної наукової літератури та відповідних монографічних праць радянських учених юристів свідчить, з одного боку, про підвищення інтересу представників різних галузей наукового знання до проблем юридичних фактів, з іншого, – про плюралізм наукових позицій, методологічних підходів, про необхідність додаткового осмислення юридичних фактів в правоохоронній діяльності відповідно до реалій правої дійсності в Україні;
виявлення особливостей еволюції поняття юридичного факту дало змогу виокремити основні періоди розвитку даного поняття;
найбільш поширеним є підхід, відповідно до якого юридичні факти як будь-яка категорія соціально-правової дійсності має матеріальну і нормативну (формально-юридичну) складові. Проте з метою уточнення поняття, відображення усіх стадій його розвитку пропонується визначити юридичний факт як фрагмент дійсності, який має значення для суб’єктів права, детермінований соціальними чинниками, зафіксований у тексті нормативно-правового акта як знання про спеціальні умови, за наявності яких здійснюється реалізація норми (норм) права з метою регулювання суспільних відносин;
найбільше теоретичне і практичне значення в сфері здійснення правоохоронної діяльності має поділ юридичних фактів за вольовою ознакою, оскільки він пов’язаний з поведінкою людей у суспільстві, з проявом їх волі. Наявність або відсутність волі особи в юридичному факті, характер волі, її спрямованість має вирішальне значення для визначення правових наслідків цих фактів;
особливість правоохоронної діяльності полягає у тому, що більшість правовідносин в цій сфері реалізуються на підставі норм права, що забороняють вчинення неправомірних дій. Тому в частині санкцій норми, що забороняють вчинення неправомірних дій реалізуються тільки при наявності юридичних фактів – правопорушень;
у процесі застосування права в правоохоронній діяльності досліджуються і оцінюються два види фактичних обставин і даних. З одного боку, це ті, з якими норма пов’язує певні юридичні наслідки (вони виступають як юридичні факти або необхідні елементи юридичного складу). З другого боку, у процесі застосування права вивчаються також ті фактичні обставини і дані, з наявністю або відсутністю яких норма не пов’язує певні юридичні наслідки і які не впливають на те чи інше рішення справи, але роблять суттєвий внесок для його прийняття (вони не впливають на юридичну оцінку випадку, що розглядається, але суттєві для пошуку правильного рішення в межах, передбачених відповідною нормою);
у кожній галузі права, нормами якої регламентується правоохоронна діяльність, існує свій набір юридичних фактів, які у своїй сукупності і формують її предмет;
подальше вдосконалення чинного законодавства у сфері правоохоронної діяльності, прийняття нових законів у процесі реформування правоохорони можливе за умови всебічного врахування в них тих фрагментів дійсності, за наявності яких виникають певні правовідносини у правоохоронній діяльності.
|
