Суржинський М.І. Громадянство України як конституційно-правовий інститут

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, необхідність її дослідження, зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, а також визначені мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних наукових результатів; наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дисертаційного дослідження, структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1. „Загальна характеристика громадянства України” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню поняття громадянства та його принципів, становленню та розвитку інституту громадянства в Україні, з’ясуванню теоретичних та практичних проблем множинного громадянства.

У підрозділі 1.1. „Поняття та принципи громадянства” на основі комплексного системного аналізу розкривається поняття громадянства України та досліджуються його принципи.

Аналізуючи наявні в юридичній літературі трактування громадянства, дисертант дійшов висновку, що громадянство є багатоаспектною категорією, яка охоплює широке коло явищ: належність особи до держави, належність особи до народу держави, правовий стан (становище), частина правового статусу особи, суб’єктивне право, правовідносини, правовий зв’язок і правовий інститут. Всі ці прояви громадянства взаємозв’язані та відображають його окремі ознаки.

Автор дотримується тієї думки, що поняття громадянства доцільно розкривати через категорію „належність особи до народу держави”, вважаючи, що саме вона закріплює правовий статус особи як громадянина цієї держави. Адже народ – це сукупність усіх громадян, яка становить політико-юридичну єдність, покладену в основу існування держави.

Підкреслюється, що за своєю суттю громадянство розкривається через належність особи до народу держави; за змістом – це взаємні права, обов’язки та відповідальність особи та держави як на території цієї держави, так і поза її межами; за формою – це правовідносини та правовий інститут.

На підставі викладеного громадянство України визначається як належність особи до Українського народу, що породжує стійкі правові відносини між особою і державою, де обидва суб’єкти мають взаємні права, обов’язки та відповідальність як на території держави, так і поза її межами.

Встановлено, що громадянство як комплексний правовий інститут, де домінують конституційно-правові норми, має складну внутрішню структуру. Його норми об’єднуються в різні більш чи менш відокремлені групи, створюючи субінститути інституту громадянства. Такими субінститутами є: 1) належність до громадянства; 2) набуття громадянства; 3) припинення громадянства.

Спираючись на міжнародно-правові акти, чинне законодавство України та узагальнюючи наявні в юридичній літературі розробки класифікації принципів громадянства, в основу яких покладені різноманітні критерії, автор пропонує класифікувати принципи громадянства України як конституційно-правового інституту: за значенням та місцем у системі принципів громадянства – загальні та спеціальні принципи; за нормативно-правовими актами, в яких вони закріплені, – принципи, що визначені в Конституції України та Законі України „Про громадянство України”.

До загальних принципів інституту громадянства України автор відносить: право кожної людини на громадянство; запобігання виникненню випадків безгромадянства; неприпустимість безпідставного позбавлення громадянства; визнання права громадянина на зміну громадянства; рівність громадян незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства; збереження громадянства незалежно від місця проживання; неможливості автоматичного набуття та припинення громадянства. До спеціальних принципів – єдине громадянство; поєднання принципу „права ґрунту” і принципу „права крові”; правонаступництво та територіальність при визначенні належності до громадянства; врахування безперервного проживання на даній території при вирішенні питання набуття громадянства; дозвільний порядок виходу з громадянства.

У підрозділі 1.2. „Основні етапи становлення та розвитку інституту громадянства в Україні” досліджено ґенезу інституту громадянства на різних історичних етапах становлення української державності, а також документальне закріплення даного права у різних джерелах.

На думку автора, основні етапи становлення і розвитку інституту громадянства в Україні пов’язані з етапами українського державотворення, і найбільш рельєфно виділяються в конституціях та нормативно-правових актах про громадянство.

Встановлено, що термін „громадяни України” застосовувався ще у XVII ст., коли почали з’являтися перші конституційні акти, але в них не закріплювався факт існування громадянства України в правовому аспекті.

Дослідивши розвиток інституту громадянства в Україні, автор пропонує поділити його на три етапи:

1)                 перший етап (1917–1921 рр.) – інститут громадянства доби розбудови української державності;

2)                 другий етап (1922–1990 рр.) – інститут громадянства радянської держави;

3)                 третій етап (1990 р. – до цього часу) – інститут громадянства суверенної Української держави.

Третій етап становлення та розвитку інституту громадянства в Україні умовно охоплює два періоди. Перший період (доконституційний) починається з прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і закінчується прийняттям Конституції України. Другий період (післяконституційний – з 1996 р. до цього часу) позначився реалізацією конституційних положень у чинному законодавстві про громадянство України та приведенням його у відповідність до міжнародних стандартів.

Названі історичні етапи становлення та розвитку інституту громадянства в Україні дають змогу продемонструвати в динаміці цей процес, виявити проблемні питання в його реалізації, які характерні для того або іншого періоду.

У підрозділі 1.3. „Теоретичні та практичні проблеми множинного громадянства” аналізуються особливості множинного громадянства та громадянства Європейського Союзу.

Пропонується використовувати у вітчизняній юридичній науці термін „множинне громадянство” як узагальнюючий, позаяк вживання терміна „подвійне громадянство” як узагальнюючого може спричинити неусвідомлене звуження поля правового дослідження.

У дисертації зазначається, що множинне громадянство – це правове явище, врегульоване як внутрішнім законодавством різних держав, так і міжнародними договорами. Воно існує об’єктивно, незалежно від ставлення до нього тієї або іншої держави, має позитивні та негативні наслідки.

Зроблено висновок, що нормам міжнародного права рівною мірою не суперечить як пряма заборона множинного громадянства (якщо при цьому не виникає стан безгромадянства), так і його визнання окремими державами. Держави абсолютно вільні у виборі: чи запобігатимуть вони виникненню та існуванню множинного громадянства, чи ні. Кожна держава підходить до вирішення проблеми множинного громадянства відповідно до особливостей власної політики, культури, демографічної ситуації, географічного положення.

Проведений аналіз Закону України „Про громадянство України” (п. 1 ч. 1 ст. 19 – втрата громадянства не може поширюватися на дитину, яка одночасно набула за народженням громадянство України та громадянство іншої держави чи держав; п. 2 ч. 2 ст. 9 – перебування в множинному громадянстві іноземця, який набув громадянство України і не вийшов з іноземного, протягом двох років) дає дисертанту змогу зробити висновок, що конституційний принцип єдиного громадянства не забороняє дозволяти виникнення у особи множинного громадянства, якщо це пов’язано з утвердженням і забезпеченням її прав і свобод, оскільки відповідно до ст. 3 Конституції України людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Оцінюючи наявність на території України категорії осіб, які мають de facto громадянство кількох держав, у дисертації обґрунтовується доцільність укладення двохсторонніх міжнародних договорів між Україною та Російською Федерацією, а також між Україною та іншими державами, спрямованих на запобігання випадкам множинного громадянства та усунення вже існуючого множинного громадянства або на спрощений порядок зміни громадянства. Дисертант також пропонує:

-                     законодавчо закріпити зобов’язання громадян України повідомляти про факт набуття або перебування у громадянстві (підданстві) іншої держави (держав);

-                     внести зміни до ст. 29 Закону України „Про громадянство України” та викласти її в такій редакції: „Особи, які порушили цей Закон, несуть відповідальність у порядку, передбаченому законами України”.

Обґрунтовано підхід до характеристики громадянства ЄС як виняткового явища, оскільки, по-перше, ЄС не є державою; по-друге, жодна інша міжнародна організація не має інституту громадянства; по-третє, особи, які є одночасно громадянами ЄС і держав-членів ЄС, не є біпатридами, оскільки множинне громадянство передбачає наявність незалежних один від одного громадянств двох і більше держав.

Розділ 2. „Конституційно-правові засади інституту громадянства України” складається з двох підрозділів і присвячений дослідженню конституційно-правового регулювання громадянства України та міжнародних стандартів у галузі громадянства.

У підрозділі 2.1. „Конституційно-правове регулювання громадянства України” проаналізовано законодавство про громадянство України.

З огляду на наявні в сучасній науці теорії права теоретичні підходи щодо видів законів зроблено висновок, що Закон України „Про громадянство України” за юридичною силою є звичайним законом, за структурою – простим, за місцем у системі законодавства про громадянство України – базовим або основоположним.

Доведено, що система законодавства про громадянство України не обмежується нормативно-правовими актами, які зазначені у ч. 1 ст. 4 Закону України „Про громадянство України”, а саме: Конституцією України, цим Законом, міжнародними договорами України. Відповідно запропоновано ч. 1 ст. 4 Закону України „Про громадянство України” викласти в такій редакції: „Питання громадянства України регулюються Конституцією України, міжнародними договорами України, цим Законом, іншими нормативно-правовими актами”.

Запропоновано Закон України „Про громадянство України” доповнити розділом „Порядок провадження у справах з питань громадянства України”, в якому буде визначено: 1) порядок подання заяв та інших документів з питань громадянства; 2) порядок оформлення документів з питань громадянства; 3) порядок розгляду документів; 4) прийняття рішень з питань громадянства; 5) виконання прийнятих рішень; 6) контроль за виконанням рішень з питань громадянства.

Зазначено, що у зв’язку з проведенням конституційної реформи, в ході якої можливе делегування повноважень у галузі громадянства від одного центрального органу виконавчої влади до іншого, в Законі України „Про громадянство України” не зазначається, який саме центральний орган виконавчої влади виконує функції спеціального органу з питань громадянства.

Підрозділ 2.2. „Міжнародні стандарти у галузі громадянства” присвячений дослідженню ролі і значення міжнародних стандартів у галузі громадянства для національного законодавства.

Аналізуючи наявні в юридичній літературі трактування міжнародних стандартів, дисертант дійшов висновку, що міжнародні стандарти у галузі громадянства – це міжнародно-правові норми, на які повинні орієнтуватися у своїй діяльності всі держави: вони безпосередньо не регулюють питання громадянства, а встановлюють лише правові межі, в яких держава може регулювати власне громадянство; мінімальний обсяг їх змісту – вимоги, дотримуватися яких повинні всі держави, максимальний – вимоги, які мають бути пріоритетними в діяльності держав. За формою міжнародні стандарти в галузі громадянства – це міжнародні договори та інші джерела міжнародного права.

Узагальнюючи наявні в юридичній літературі класифікації міжнародних договорів у галузі громадянства, в основу яких покладені різноманітні критерії, автор пропонує класифікувати їх: 1) за кількістю учасників – на багатосторонні та двохсторонні. Серед багатосторонніх договорів виокремлювати універсальні та регіональні; 2) за змістом – на договори з питань громадянства загального характеру, на договори з питань громадянства спеціального характеру, на договори щодо питань громадянства лише в їх окремих статтях і положеннях. Запропоновано окремо згрупувати двохсторонні міжнародні договори України з питань громадянства.

Встановлено, що нині в міжнародному праві відсутній багатосторонній універсальний міжнародний договір з питань громадянства. Це зумовлює необхідність його прийняття та здійснення систематизації міжнародно-правових актів у галузі громадянства.

Розділ 3. „Система інституту громадянства України та проблеми її вдосконалення” складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються структурні елементи системи інституту громадянства України: належність до громадянства; набуття громадянства та припинення громадянства.

Підрозділ 3.1. „Належність до громадянства в системі інституту громадянства” присвячений дослідженню особливостей належності до громадянства України як субінституту інституту громадянства.

Відзначається, що в юридичній літературі поряд з терміном „належність до громадянства” використовуються такі, як „визнання громадянства” та „набуття громадянства”.

Проведений порівняльний аналіз вказаних термінів дає дисертанту змогу зробити висновок, що належність до громадянства України й набуття громадянства України є різними правовими формами. Належність до громадянства – це визнання в законі категорій осіб, які є її громадянами на момент, коли набирає юридичної сили закон про громадянство. Тобто йдеться про дії, які відбулися в минулому, до прийняття нового закону про громадянство. Набуття громадянства України починає діяти з моменту набрання чинності новим законом, тобто націлене в майбутнє. Воно є однією з підстав визнання належності особи до громадянства України за умови, що таке набуття сталося до прийняття нового закону про громадянство.

Встановлено, що при розробці нових редакцій Закону „Про громадянство України” законодавець не завжди був послідовним у тому, що саме слід включати з попередньої редакції до наступної редакції Закону при визначенні належності до громадянства України, внаслідок чого іноді певні категорії осіб, які визнавалися громадянами України за попереднім законом, не визнавалися такими за наступним. Але законодавець намагався поступово виправити похибки попередніх редакцій Закону, вжити заходів щодо запобігання появи осіб без громадянства.

Доведено, що у чинному Законі України „Про громадянство України” не дістали закріплення норми, які б чітко регламентувати питання громадянства депортованих осіб та їх нащадків, які повернулися в Україну на постійне проживання. Це зумовлює необхідність їх законодавчого закріплення.

У підрозділі 3.2. „Правове регулювання набуття громадянства” досліджується порядок набуття громадянства України.

 Аналізуючи наявні в юридичній літературі розробки щодо класифікації підстав набуття громадянства, автор пропонує класифікувати їх: 1) за віком фізичних осіб, які набувають громадянство, – на підстави набуття громадянства дітьми та підстави набуття громадянства повнолітніми фізичними особами; 2) за процедурою набуття громадянства – на підстави набуття громадянства в загальному порядку та підстави набуття громадянства в спрощеному порядку; 3) за ступенем їх використання – на типові (за народженням, натуралізація, поновлення у громадянстві) та виняткові (групове надання громадянства, оптація).

Встановлено, що в Україні, як і в більшості держав світу, в основу набуття громадянства за народженням покладено змішану систему, за якої переважне значення принципу „права крові” поєднується з принципом „права ґрунту”.

Зроблено висновок про те, що право на набуття особою громадянства України за народженням залежить від: 1) статусу її батьків; 2) характеру проживання батьків в Україні; 3) місця народження особи; 4) у деяких випадках – статусу самої особи.

У дисертації підкреслюється, що, крім традиційних форм натуралізації (індивідуальної та завдяки державному правонаступництву), можуть існувати й інші: 1) набуття громадянства внаслідок натуралізації, яка здійснюється у межах сім’ї;  2) набуття громадянства внаслідок натуралізації, яка здійснюється поза сім’єю.

Встановлено, що умови прийняття до громадянства України в ст. 9 Закону України „Про громадянство України” диференційовано залежно від: 1) статусу особи (іноземець чи особа без громадянства); 2) спеціального статусу (надання статусу біженця в Україні чи притулку в Україні); 3) цивільного стану (перебування в шлюбі з громадянином України).

Порівняльне дослідження законодавства про громадянство окремих зарубіжних держав дало підстави обґрунтувати пропозиції щодо доцільності:

- розмежування в ст. 9 Закону України „Про громадянство України” норм, які визначають загальну і спрощену натуралізацію, та закріплення їх в окремих статтях;

- визначення критеріїв рівня володіння державною мовою та змісту цієї умови, який мав би включати здатність особи читати, писати і розмовляти українською мовою.

У підрозділі 3.3. „Правова регламентація припинення громадянства” досліджується порядок припинення громадянства України.

Підкреслюючи відсутність в юридичній літературі, міжнародно-правових актах та національному законодавстві термінологічної єдності щодо дефінітивного визначення термінів „припинення громадянства”, „вихід з громадянства”, „відмова від громадянства”, „втрата громадянства”, „позбавлення громадянства”, між якими досить часто не проводиться різниця і тим самим нівелюється їх використання, автор пропонує уніфікувати і стандартизувати цю термінологію на рівні міжнародно-правового акту.

Зроблено висновок, що підстави, за наявності яких існують обмеження у виході з громадянства, в різних державах викладені по-різному, які запропоновано класифікувати за змістом на: 1) підстави недопущення виходу з громадянства; 2) підстави відмови у виході з громадянства.

Встановлено, що український законодавець, вирішуючи питання виходу особи з громадянства України, логічно його пов'язує з підставами виходу з громадянства України дитини, які запропоновано об'єднати в три групи щодо: 1) дитини, яка постійно проживає за кордоном; 2) дитини, яка набула громадянство України за народженням; 3) дитини, яка усиновлена.

Визначено, що втрата громадянства – це припинення громадянства за чітко визначеними в законі підставами, що відповідають загальновизнаним правам і свободам людини у демократичному суспільстві.

Доведено, що поняття „позбавлення громадянства” має два значення: перше – безпідставне позбавлення громадянства, яке несумісне із сучасним уявленням про правову, демократичну державу; друге – позбавлення громадянства за чітко визначеними в законі підставами, які відповідають загальновизнаним правам і свободам людини в демократичному суспільстві, тобто втрата громадянства за законом.

Наголошується, що із запровадженням конституційної заборони позбавлення громадянства український законодавець не мав на увазі запобігання кожному випадку припинення громадянства особи не з її ініціативи, а лише намагався унеможливити повторення помилок радянського минулого. На цій підставі автор погоджується з думкою українських учених, які під забороною позбавлення громадянства, закріпленого в ч. 1 ст. 25 Конституції України, розуміють заборону безпідставного (довільного) позбавлення громадянства.

Встановлено, що згідно з міжнародними актами, зокрема Загальною декларацією прав людини (п. 2 ст. 15) та Європейською конвенцією про громадянство (п. с) ст. 4), заборона позбавлення громадянства не є абсолютною, забороняється тільки безпідставне позбавлення громадянства. Відповідно запропоновано: 1) ч. 1 ст. 25 Конституції України викласти у такій редакції: „Громадянин України не може бути безпідставно позбавлений громадянства і права змінити громадянство”; 2) п. 3 ст. 2 Закону України „Про громадянство України” уточнити, передбачивши, що законодавство України про громадянство ґрунтується на „неможливості безпідставного позбавлення громадянина України громадянства України”.

У Висновках сформульовані найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, наведені теоретичні узагальнення, обґрунтовано авторський погляд на вирішення проблем щодо громадянства України як конституційно-правового інституту.

Громадянство є багатоаспектною категорією, яка охоплює широке коло явищ: належність особи до держави, належність особи до народу держави, правовий стан (становище), частина правового статусу особи, суб’єктивне право, правовідносини, правовий зв’язок і правовий інститут. Всі ці прояви громадянства взаємопов’язані та відображають його окремі ознаки.

Поняття громадянства доцільно розкривати через категорію „належність особи до народу держави”, вважаючи, що саме вона закріплює правовий статус особи як громадянина цієї держави. Адже народ – це сукупність усіх громадян, яка становить політико-юридичну єдність, покладену в основу існування держави.

За своєю суттю громадянство – це належність особи до народу держави. За своїм змістом – це взаємні права, обов’язки та відповідальність особи та держави як на території цієї держави, так і поза її межами. За формою – це правовідносини та правовий інститут.

Характеризуючи інститут громадянства за суттю, змістом і формою, автор вважає, що громадянство України можна визначити як належність особи до Українського народу, що породжує стійкі правові відносини між особою і державою, де обидва суб’єкти мають взаємні права, обов’язки та відповідальність як на території держави, так і поза її межами.

Встановлено, що громадянство України – це комплексний конституційно-правовий інститут, до складу якого входять такі субінститути: 1) належність до громадянства; 2) набуття громадянства; 3) припинення громадянства.

Запропоновано розрізняти принципи інституту громадянства та права на громадянство, на підставі чого обґрунтована авторська класифікація принципів громадянства України як конституційно-правового інституту, а саме: за значенням та місцем у системі принципів громадянства – загальні та спеціальні принципи; за нормативно-правовими актами, в яких вони закріплені – принципи, що визначені в Конституції України та Законі України „Про громадянство України”

Слід визначити наступні етапи становлення та розвитку інституту громадянства в Україні:

1)                 перший етап (1917–1921 рр.) – інститут громадянства доби розбудови української державності;

2)                 другий етап (1922–1990 рр.) – інститут громадянства радянської держави;

3)                 третій етап (1990 р. – до цього часу) – інститут громадянства суверенної Української держави.

Третій етап становлення та розвитку інституту громадянства в Україні умовно охоплює два періоди. Перший період (доконституційний) починається з прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і закінчується прийняттям Конституції України. Другий період (післяконституційний – з 1996 р. до цього часу) позначився реалізацією конституційних положень у чинному законодавстві про громадянство України та приведенням його у відповідність до міжнародних стандартів.

Нині в Україні в основному створена цілісна система законодавства про громадянство. Проте це не виключає потреби пошуків нових підходів щодо вдосконалення чинного законодавства України про громадянство відповідно до вимог сучасного етапу розвитку, який позначений насамперед процесами інтеграції України до європейського співтовариства.

Множинне громадянство – це правове явище, врегульоване як внутрішнім законодавством різних держав, так і міжнародними договорами. Воно існує об’єктивно, незалежно від ставлення до нього тієї або іншої держави, має позитивні та негативні наслідки.

Проведений аналіз Закону України „Про громадянство України” (п. 1 ч. 1 ст. 19 – втрата громадянства не може поширюватися на дитину, яка одночасно набула за народженням громадянство України та громадянство іншої держави чи держав; п. 2 ч. 2 ст. 9 – перебування в множинному громадянстві іноземця, який набув громадянство України і не вийшов з іноземного, протягом двох років) дає дисертанту змогу зробити висновок, що конституційний принцип єдиного громадянства не забороняє дозволяти виникнення у особи множинного громадянства, якщо це пов’язано з утвердженням і забезпеченням її прав і свобод, оскільки відповідно до ст. 3 Конституції України людина визнається в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Пропонується: 1) укласти двохсторонні міжнародні договори між Україною та Російською Федерацією, а також між Україною та іншими державами, спрямовані на запобігання випадкам множинного громадянства та усунення вже існуючого множинного громадянства або на спрощений порядок зміни громадянства; 2) законодавчо закріпити зобов’язання громадян України повідомляти про факт набуття або перебування у громадянстві (підданстві) іншої держави (держав); 3) внести зміни до ст. 29 Закону України „Про громадянство України” та викласти її в такій редакції: „Особи, які порушили цей Закон, несуть відповідальність у порядку, передбаченому законами України”.

Громадянство ЄС є явищем винятковим, оскільки, по-перше, ЄС не є державою; по-друге, жодна інша міжнародна організація не має інституту громадянства; по-третє, особи, які є одночасно громадянами ЄС і держав-членів ЄС, не є біпатридами, оскільки множинне громадянство передбачає наявність незалежних один від одного громадянств двох і більше держав.

У результаті дисертаційного дослідження автором запропоновано: 1) доповнити Закон України „Про громадянство України” розділом „Порядок провадження у справах з питань громадянства України”; 2) викласти ч. 1 ст. 4 Закону України „Про громадянство України” в такій редакції: „Питання громадянства України регулюються Конституцією України, міжнародними договорами України, цим Законом, іншими нормативно-правовими актами”.

Зроблено висновок про необхідність здійснення поетапної систематизації законодавства про громадянство України: перший етап – хронологічна та тематична інкорпорація актів законодавства про громадянство України; другий етап – консолідація нормативно-правових актів, що охоплюються законодавством про громадянство України; третій етап – кодифікація законодавства про громадянство України за наявності певного масиву нормативно-правових актів.

Міжнародні стандарти у галузі громадянства – це міжнародно-правові норми, на які повинні орієнтуватися у своїй діяльності всі держави: вони безпосередньо не регулюють питання громадянства, а встановлюють лише правові межі, в яких держава може регулювати власне громадянство; мінімальний обсяг їх змісту – вимоги, дотримуватися яких повинні всі держави, максимальний – вимоги, які мають бути пріоритетними в діяльності держав. За формою міжнародні стандарти в галузі громадянства – це міжнародні договори та інші джерела міжнародного права.

Належність до громадянства України й набуття громадянства України є різними правовими формами. Належність до громадянства – це визнання в законі категорій осіб, які є її громадянами на момент, коли набирає юридичної сили закон про громадянство. Тобто йдеться про дії, які відбулися в минулому, до прийняття нового закону про громадянство. Набуття громадянства України починає діяти з моменту набрання чинності новим законом, тобто націлене в майбутнє. Воно є однією з підстав визнання належності особи до громадянства України за умови, що таке набуття сталося до прийняття нового закону про громадянство.

У чинному Законі України „Про громадянство України” не дістали закріплення норми, які б чітко регламентувати питання громадянства депортованих осіб та їх нащадків, які повернулися в Україну на постійне проживання. Це зумовлює необхідність їх законодавчого закріплення.

Порівняльне дослідження законодавства про громадянство окремих зарубіжних держав дало підстави обґрунтувати пропозиції щодо доцільності:

- розмежування у ст. 9 Закону України „Про громадянство України” норм, які визначають загальну і спрощену натуралізацію, та закріплення їх в окремих статтях;

- визначення критеріїв рівня володіння державною мовою та змісту цієї умови, який мав би включати здатність читати, писати і розмовляти українською мовою.

Поняття „позбавлення громадянства” має два значення: перше – безпідставне позбавлення громадянства, яке несумісне із сучасним уявленням про правову демократичну державу; друге – позбавлення громадянства за чітко визначеними в законі підставами, які відповідають загальновизнаним правам і свободам людини в демократичному суспільстві, тобто втрата громадянства за законом.

Встановлено, що згідно з міжнародними актами, зокрема Загальною декларацією прав людини (п. 2 ст. 15) та Європейською конвенцією про громадянство (п. с) ст. 4), заборона позбавлення громадянства не є абсолютною, забороняється тільки безпідставне позбавлення громадянства. Відповідно запропоновано: 1) ч. 1 ст. 25 Конституції України викласти у такій редакції: „Громадянин України не може бути безпідставно позбавлений громадянства і права змінити громадянство”; 2) п. 3 ст. 2 Закону України „Про громадянство України” уточнити, передбачивши, що законодавство України про громадянство ґрунтується на „неможливості безпідставного позбавлення громадянина України громадянства України”.