Васильченко О.П. Джерела конституційного права України (системно-функціональний аналіз)

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкривається ступінь її наукової розробки, показується зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет і методи, наукова новизна роботи, її практичне значення, наводяться відомості про апробацію, структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ “Теоретико-методологічні проблеми системи джерел конституційного права” присвячений розгляду з позиції правової теорії й практики кола найбільш значущих теоретичних питань, які стосуються проблеми системи джерел конституційного права України.

У підрозділі 1.1. “Поняття джерело права” зазначається, що науковий розгляд джерел конституційного права України неможливий без урахування результатів досліджень теоретичного правознавства, які виробляють методологічні підходи до даної категорії.

Зокрема, вказується на особливу важливість для вітчизняної правової теорії й практики з’ясування і наукового вирішення питань, як-то: поняття джерел права, їх структури і змісту, співвідношення джерел права з формами права, питання класифікації джерел права та їх системно-ієрархічної побудови, питання юридичної природи різних джерел права та характеру їх співвідношення з іншими джерелами права та ін.

Дисертант констатує, що проблема дефініції поняття “джерело права” є однією з найбільш складних і дискусійних у правознавстві. З погляду на множинність і суперечливість точок зору на цю проблему, в дисертації докладно аналізується судження мислителів філософсько-правової думки Г. Гроція, Дж. Локка, Ш.Л. Монтеск’є, І. Канта, Г.-В.-Ф. Гегеля,; погляди В.О. Кістяківського, М.М. Коркунова, К.О. Нєволіна, Л.Й. Петражицького, В.М. Хвостова, Г.Ф. Шершеневича; сучасних вчених-теоретиків, а також позиції вітчизняних і зарубіжних фахівців М.В. Баглая, М.Й. Байтіна, Ж.-Л. Бержеля, Г.Дж. Бермана, Д. Гарнера, А.З. Георгіци, Р. Давида, Е. Дженкса, Д.А. Керимова, М.І. Козюбри, Є.В. Колесникова, О.О. Кутафіна, Р. Кросса, В.О. Лучина, М.М. Марченка, В.Ф. Мелащенка, А.В Міцкевича, В.С. Нерсесянца, В.Ф. Погорілка, М. Прело, А.О. Селіванова, О.Ф. Скакун, Ю.О. Тихомирова, В.Л. Федоренка, О.Ф. Фрицького, В.М. Шаповала, О.О. Шевченка та ін.

Здобувач виходить із загальноприйнятого у загальнотеоретичній літературі підходу, згідно з яким поняття “джерело права” розуміється двояко: як джерело права у матеріальному і джерело права у формально-юридичному значеннях. Із таких позицій авторка вважає, що термін “джерело права” позначає одночасно змістовні (матеріальні) та формальні зовнішні форми вираження юридичних правил. Під змістовними (сутнісними) джерелами розуміються різноманітні принципи: моральні, релігійні, філософські, політичні, соціальні, ідеологічні – ті, які керують (управляють) позитивними правилами, слугують їх ідеологічною основою, і ті, що беруть свій початок у філософії права. Це і факти соціальної дійсності, і вимоги ситуації, яка складається у часі і просторі, у галузі технічних засобів права, що визначають його орієнтацію та зміст. Інакше кажучи, це, насамперед, “креативні (творчі) сили права”, які складають його змістовні джерела, і іменуються вони так тому, що забезпечують норми матеріальною основою. Під формальними джерелами права належить розуміти способи формування юридичних норм, тобто прийоми й акти, за допомогою яких ці норми викликаються до життя, стають складовою частиною позитивного права і набувають статус конституційно-правових норм . Саме про ці формальні джерела йдеться в дисертації.

Аналізуючи погляди авторів, які виступають за зміну терміну “джерело права” категорією “форма права” (наприклад, А.Ф. Шебанов) або використання подвійного позначення цього поняття – “джерело (форма) права” (наприклад, А.З. Георгіца), дисертантка вважає, що на сьогодні цей спір втратив свою актуальність, оскільки терміни “форма права” і “джерело права” вживаються при висвітленні даної проблеми в одному й тому ж значенні – зовнішньої форми об’єктивізації, вираження права. До того ж термін “джерело права” є більш зручним у вживанні і до того ж традиційним для світової юриспруденції.

Дисертантка вважає за доцільне проаналізувати історичний аспект процесу формування й розвитку уявлень про джерела та форми права, які в процесі еволюції держави і права разом із самими джерелами постійно змінюються, розвиваються і вдосконалюються. На основі наукових розробок вітчизняних вчених робиться висновок про необхідність виділення в історії розвитку джерел вітчизняного права п’яти періодів і відповідних основних тенденцій: а) період панування східнослов’янських джерел самобутнього права (ІХ – ХVІІ ст.ст.);
б) період впливу переважно західноєвропейського законодавства дореволюційної Росії (ХVІІІ – початок ХХ ст.); в) період національно-визвольних змагань і спроба створення національної системи джерел українського права (1917 –
1920 рр.); г) період Радянської доби та існування джерел радянського права (1922 – кінець 80-х років ХХ ст.); д) період сучасної України та існування джерел права у правовій системі України взагалі та у конституційному праві, зокрема (90-і роки ХХ ст. і до сьогодення).

У підрозділі 1.2. “Система джерел конституційного права України” виходячи з викладеного у попередньому підрозділі, під джерелом конституційного права пропонується розуміти спосіб існування найбільш суттєвих і загальних правил поведінки (зовнішня форма їх виразу), які володіють власними ознаками і регулюють постійні відносини конституційного характеру. Це головним чином Конституція і закони, нормативно-правові акти державних органів і органів місцевого самоврядування, договори (міжнародні та внутрішньодержавні), загальновизнані принципи міжнародного права, рішення Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини, державно-правові звичаї та правові доктрини. В дисертації множинність і видова різноманітність джерел конституційного права України обґрунтовується широким колом суспільних відносин, які складають предмет цієї галузі права, і відповідним комплексом завдань щодо забезпечення їх ефективного правового регулювання. Гетерогенність (неоднорідність) джерел конституційного права вимагає існування між ними відносин компліментарності (взаємодоповнювання). Поряд з іншими ці фактори дозволяють об’єднати усі джерела в одну систему – систему джерел вітчизняного конституційного права. На думку дисертантки, найважливішими ознаками системи джерел конституційного права України є наступні: а) множинність форм вираження правових норм; б) ієрархічна підпорядкованість; в) пріоритет закону; г) зміна співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права; д) існування “нетрадиційних” (вторинних, додаткових) регуляторів.

Достатня увага в дисертації приділяється висвітленню конкретних способів вираження і закріплення формальних юридичних правил у якості обов’язкових, надання їм офіційного характеру. Зазначається, зокрема, що всі джерела права, незалежно від їх конкретного носія, регулюють суспільні відносини, але, звичайно, неоднакової важливості. Тому проблема зовнішньої форми права є надзвичайно актуальною, оскільки від цього залежить його юридична сила, місце в правовій системі, співвідношення з іншими нормативними приписами і, врешті-решт, ефективність даного регулятора. В юридичному значенні джерело права співпадає з однією з форм вираження права – у першу чергу із законодавством, а також з іншими способами виявлення правової матерії. З урахуванням класичної теорії та реальної практики застосування джерел права в сучасній Україні робиться висновок про виділення з-поміж формальних джерел права (в тому числі й аналізованої галузі) закону, звичаю, судової практики (судового прецеденту) і тлумачення законів (або вчень). З метою поглиблення теоретичних досліджень проблеми джерел права пропонується класифікувати ці джерела на : а) “письмові джерела” (наприклад, закон) і “неписьмові джерела” (наприклад, звичай); б) “прямі джерела” (закон і звичай) і “непрямі джерела” (тлумачення закону і судова практика); в) “офіційні джерела” (закон і судова практика) та “неофіційні джерела” (звичай і тлумачення законів).

У підрозділі 1.3. “Конституція України – основне джерело конституційного права України” висвітлюється місце і роль Конституції України. При цьому підкреслюється, що термін “конституція” вживається в різних значеннях і з неоднаковими характеристиками (розглядають фактичну, юридичну, політичну, неписану, “живу” конституції), але для суспільства конституція – це, насамперед, особливий юридичний документ. Її зміст та сутнісні риси визначаються тим, що вона регулює найважливіші суспільні відносини між громадянами, суспільством, державою, закріплює засади конституційного ладу, систему і принципи державної влади. Вона є тим фундаментом, на якому ґрунтується політична і правова система. Тому Конституцію іменують ще Основним Законом. Її роль як основного джерела конституційного права визначається передусім тим, що вона є формою вираження конституційно-правових норми, які і є основоположними для всіх інших джерел конституційного права, що мають своїм походженням конституційні норми та забезпечують їх деталізацію. Робиться висновок, що особливе місце Конституції України в системі джерел конституційного права зумовлюється декількома фундаментальними факторами: 1) характером регульованих нею суспільних відносин, які за своїм змістом є конституційними; 2) цілеспрямованим впливом на розвиток законодавства, всіх джерел права;
3) найвищою юридичною силою; 4) високим ступенем нормативного узагальнення; 5) прямою дією норм Основного Закону.

Розділ другий “Закон та інші нормативні акти в системі українського конституційного права: структурно-функціональний аналіз” присвячений дослідженню ролі закону та інших нормативних актів у системі джерел конституційного права України.

У підрозділі 2.1. “Проблема типології законів і парламентських актів” сформульовано, зокрема, важливе методологічне положення про те, що місце конкретного нормативно-правового акту в системі джерел конституційного права пов’язано з дією принципу верховенства права та визначається, як правило, компетенцією та становищем правотворчого органу в механізмі державної влади. Керуючись цим важливим теоретичним постулатом, дисертантка докладно аналізує роль парламенту – Верховної Ради України – при здійсненні такої важливої державної функції як законотворчість. Тільки ця загальнонаціональна установа, побудована на засадах виборності та представництва, може внести зміни до Конституції України (за винятком змін до розділу 1 “Загальні засади”, розділу ІІІ “Вибори. Референдум” і розділу ХІІІ “Внесення змін до Конституції України”), приймає закони (п. 3 ст. 85, ст. 91 Конституції), постанови та інші акти (ст. 91 Конституції). Верховна Рада України, згідно зі ст. 75 Конституції, офіційно є “єдиним органом законодавчої влади в Україні”. Верховна Рада видає закони з предметів відання, закріпленими за нею ст. 92 Конституції (понад 30 позицій) і, водночас може приймати власні правові рішення. Всі ці акти об’єднує “генетичний зв’язок”: вони мають безпосереднє відношення до парламентської діяльності.

Використовуючи метод типологічного дослідження, дисертантка аналізує різні парламентські акти. Усю суму актів Верховної Ради України визнано за доцільне поділити на основі таких критеріїв як зміст, юридична сила і формальне позначення, на дві групи: а) закони; б) інші парламентські правові акти.
З урахуванням того провідного місця, що посідає закон у системі джерел конституційного права, аналізуються проблеми пізнання та ідентифікації законів, а також їх класифікації з точки зору світового досвіду. Певне місце відведено розгляду питання про Регламент Верховної Ради України.

У підрозділі 2.2. “Інші нормативні акти конституційного права України” насамперед досліджується роль указу в системі джерел конституційного права. Зазначається, що цей нормативний акт Глави держави відіграє важливе значення у регулюванні суспільних відносин. Про це засвідчує той факт, що з дня заснування інституту Президента України (за станом на 01.12.2007 р.) Главою держави прийнято 18841 указ. При цьому привертається увага до того моменту, що юридична і соціально-політична природа указу Президента розуміється неоднозначно, а між тим дослідження цієї проблеми у вітчизняній літературі практично знаходиться тільки на початковому етапі. Зупинившись на окремих аспектах цього питання, авторка підтримує позицію тих вітчизняних дослідників, які вважають, що своєрідність президентських нормативних актів зумовлюється у першу чергу відставанням законодавчого регулювання в сфері економіки, соціального і державного розвитку, а також особливим становищем, яке займає глава Української держави в системі розподілу влад. Його конституційний статус дає йому велику свободу маневру. Водночас авторка вважає, що потрібно на законодавчому рівні чіткіше визначати межі нормативних указів президента. Вони повинні спрямуватися не на заповнення прогалин у законах, що є виключно компетенцією Верховної Ради України, а на організацію їх виконання. Важливим є питання про розмежування предмета закону і нормативного указу Президента України.

Розглядаючи місце постанов Кабінету Міністрів України як складової системи джерел сучасного конституційного права України, дисертант зазначає, що вони займають наступну після указів Президента сходинку в ієрархії підзаконних нормативно-правових актів. Згідно Конституції України, Кабінет Міністрів у своїй діяльності керується Конституцією, законами України, а також указами Президента та постановами Верховної Ради України, прийнятими у відповідності до Конституції та законів України (ч. 3 ст. 113 Конституції). Вони є обов’язковими для виконання в Україні (ч. 1 ст. 117). З мотивів невідповідності Конституції Президент зупиняє їх дію з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх неконституційності (п. 15 ст. 106 Конституції). Із цих конституційних формул прямо випливає підзаконність, “підуказність” і навіть “субординаційність” постановам Верховної Ради України цього виду нормативно-правових актів Уряду. Тому, резюмується в дисертації, юридична сила постанов Уряду, їх місце і роль серед інших джерел українського конституційного права зумовлюється місцем і роллю даного органу в державному механізмі. Враховуючи специфіку нормативно-правового регулювання суспільних відносин з боку Уряду, констатується, що акти Кабміну України становлять незначну частину в системі джерел конституційного права України.

У дисертації до джерел конституційного права України відносяться і нормативно-правові акти суб’єктів місцевого самоврядування, хоча окремі дослідники безпідставно це заперечують. Найбільш значущими серед них є акти місцевих референдумів, статути міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламенти відповідних рад, правила, положення тощо. При цьому зазначається, що для всіх актів місцевого самоврядування характерними рисами є: 1) підзаконність; 2) територіальна обмеженість їх дії; 3) обов’язковість для громадян, державних органів, посадових осіб, господарюючих суб’єктів на його території; 4) “комплексний” і, в основному, місцевий характер їх змісту.

Аналізуючи інші джерела конституційного права України, авторка називає серед них акти Центральної виборчої комісії і територіальних виборчих комісій, акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в першу чергу, конституційні подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій та їх посадових і службових осіб.

У підрозділі 2.3. “Договір як джерело конституційного права України” стверджується, зокрема, що договір, у міру розвитку суспільства стає одним із першорядних і досить значних джерел права, в тому числі і конституційного. Відмічається особливість нормативно-правового договору як джерела права. Особлива увага приділяється аналізу міжнародного договору та пов’язаних із ним загальновизнаних принципів і норм міжнародного права як джерел конституційного права України. Зазначається, що міжнародному договору як джерелу конституційного права притаманні сутнісні ознаки системи джерел конституційного права. На основі проведеного моніторингу чинних міжнародних договорів України виділяються ті міжнародні угоди, які можна вважати джерелами провідної галузі вітчизняного права, пропонується їх класифікація. Подається характеристика конституційно-правового статусу міжнародних договорів України. Щодо внутрішньодержавного договору як джерела конституційного права України, то у дисертації аналізується Конституційний договір між Верховною Радою України і Президентом України “Про основні принципи організації і функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” (08. 06. 1995 р.).

Розділ третій “Сучасні тенденції розвитку системи джерел конституційного права України” присвячений, головним чином, аналізу нетрадиційних (додаткових) джерел системи конституційного права України.

У підрозділі 3.1. “Місце і роль рішень Конституційного Суду України в системі джерел конституційного права” підкреслюється, що чимало авторів до числа джерел провідної вітчизняної галузі права відносять рішення Конституційного Суду України. В якості вагомого аргументу вказується на можливість широкої інтерпретації норм-принципів, а також правових доктрин. Дисертант приєднується до позиції тих дослідників, які вважають, що Конституційний Суд йде далі формального тлумачення й застосування фундаментальних норм. Він розвиває конституційно-правову доктрину, законодавство, пропонує своє розуміння тих чи інших положень Конституції, і, за висловлюванням М.В. Вітрука, “у певному значенні і певних межах творить право”. Якщо користуватися термінологією відомих російських та українських правознавців (М.В. Вітрука, В.О. Туманова, Б.С. Ебзєєва та ін.), орган конституційної юрисдикції виступає як “негативний законодавець”, а за словами Є.В. Колесникова і – “позитивним законодавцем”. Відповідним чином аналізується позитивна практика діяльності Конституційного Суду України у цьому напрямку.

У підрозділі 3.2. “Рішення Європейського Суду з прав людини як джерело конституційного права України” зазначається, що прецедентний характер та можливість визнання джерелами конституційного права рішень Європейського Суду з прав людини визнається сьогодні більшістю вітчизняних і зарубіжних авторів. Зокрема, С. Шевчук цілком слушно пов’язує цю обов’язковість із прийняттям Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4,7 та 11 до Конвенції” (17.07. 1997 р.), а також із Законом України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” (23.02. 2006 р.), в яких визнається, що рішення цієї авторитетної судової установи є обов’язковим для виконання. На основі аналізу практики Європейського Суду з прав людини дисертантка приходить до висновку про визнання його рішень в якості джерел конституційного права.

У підрозділі 3.3. “Правові доктрини і державно-правові звичаї в системі джерел конституційного права України” розглядаються актуальні теоретичні і практичні питання, пов’язані з появою та закріпленням у конституційному праві України таких нетрадиційних (додаткових) джерел, якими є доктрина і державно-правовий звичай. При цьому авторка звертає увагу, що окремі вчені ставлять під сумнів застосування доктрини як джерела права. Незважаючи на дискусійність і спірність, усе ж пропонується визнати доктрину в якості джерела конституційного права. При аналізі використання державно-правового звичаю як джерела конституційного права України робиться висновок про його обмежене використання у конституційному регулюванні суспільних відносин в Україні.

У підрозділі 3.4. “Використання зарубіжної конституційної практики – важливий резерв удосконалення системи джерел конституційного права України” аналізується відповідна практика таких держав як Болгарія, Казахстан, Росія, Угорщина та Франція.

Пропонується на додаток власну концепцію проекту закону “Про нормативно-правові акти України” .