Француз-Яковець Т.А. Забезпечення конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються його мета і завдання, об’єкт та предмет дослідження, ступінь розробки теми, методологія здійсненого наукового аналізу, формулюються наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, підкреслюється теоретична і практична значимість роботи, наводяться дані щодо авторських публікацій, апробації роботи, її структури та обсягу.

Перший розділ “Конституційно-правовий статус людини і громадянина як предмет науки конституційного права” присвячено висвітленню існуючих в науці конституційного права теоретико-методологічних способів визначення конституційно-правового статусу людини, а також аналізу та реконструкції системи принципів цього статусу.

У підрозділі 1.1.“Теоретико-методологічні способи визначення поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина” аналізується зміст конституційно-правового статусу людини і громадянина, надається критичне висвітлення окремих підходів до його дослідження. Зазначається, що в даний час можливо виокремити принаймні два основні підходи визначення конституційно-правового статусу як предмета науки конституційного права. З одного боку, досить поширеною є думка про те, що конституційне право закріплює лише основи правового статусу людини, з іншого – цілий ряд дослідників вказує на те, що предмет конституційного права – це захист прав і свобод людини і громадянина, тоді як поняттям “конституційно-правовий статус людини і громадянина” описуються лише конституційно встановлені права і свободи людини і громадянина.

Однак обидва ці підходи мають певні вади. У першому випадку відбувається відрив конституційного права і конституційно-правового статусу від реального правового життя, оскільки у кожному конкретному випадку фактично має місце з адміністративно-правовий, цивільно-правовий та інші статуси людини і громадянина. У другому ж випадку, спостерігається віддаленість від розуміння співвідношення і дії юридичних та фактичних механізмів реалізації конституційно-правового статусу людини і громадянина, оскільки у щоденному житті, маючи одні й ті самі права, різні особи можуть по-різному їх використовувати в залежності від віку, стану здоров’я, громадянства, наявності або відсутності судимості і т.д. Таким чином, для реалізації визначених у роботі цілей необхідно запропонувати авторське визначення конституційно-правового статусу людини і громадянина як сукупності базових правових норм та інститутів, які проголошені на рівні Конституції та конституційних законів і мають на меті визначення місця та ролі людини з погляду реалізації і гарантування її прав у відносинах з державою та з іншими суб’єктами правовідносин.

Втім, дослідження основних теоретико-методологічних підходів до визначення конституційно-правового статусу людини в сучасній науці конституційного права, а також здійснення аналізу структури конституційно-правового статусу, дало можливість зазначити, що досліджуваний предмет повинен розглядатися не тільки формально, але й з погляду його якісних властивостей. Тобто вживаючи це поняття, необхідно вказувати на наявність певних принципів, які характеризують конституційно-правовий статус людини і громадянина у тій або іншій країні, за конкретних умов її політичного, соціального та правового розвитку. Тому необхідним логічним продовженням дослідження конституційно-правового статусу людини і громадянина як предмета науки конституційного права стало звернення до висвітлення системи принципів конституційно-правового статусу особи.

У підрозділі 1.2. “Система принципів конституційно-правового статусу людини” доводиться, що, ставлячи на меті дослідження поняття конституційно-правового статусу людини, а також його науково-теоретичного і практичного змісту, не можна обмежуватись лише аналізом фактичних прав людини і громадянина та інших елементів конституційно-правового статусу людини, які закріплено на законодавчому рівні тієї або іншої держави. Дійсно, адекватне розуміння того, що в реальності являє собою конституційно-правовий статус людини, передбачає докладне висвітлення тих основ, завдяки яким формується система прав людини і громадянина і через які забезпечується фактична реалізація цих прав. Зазначені основоположні начала визначаються поняттям “принципи конституційно-правового статусу людини”. Їхні роль і значення у процесі формування та розвитку відносин між державою та індивідом пояснюються тим, що саме на рівні принципів конституційно-правового статусу людини визначається, чи забезпечується у державі рівність прав і свобод людини і громадянина, чи бере держава на себе обов’язок дотримуватися визначених у Конституції прав людини та захищати їх, чи визнаються ці права державою у повному обсязі, чи існують обмеження реалізації прав людини і громадянина, і якщо так, то які і т.д. Таким чином, виходячи з розуміння принципів конституційно-правового статусу людини як визнаних та захищених правом і державою основних засад, на основі яких відбувається реалізація конституційно-правового статусу людини, необхідно визнати, що дослідження системи цих принципів, а також специфіки їхньої взаємодії в реалізації конституційно-правового статусу людини, є невід’ємною складовою теоретичних досліджень у галузі конституційного права, теорії прав людини і громадянина.

Другий розділ роботи “Система прав людини і громадянина – основа конституційно-правового статусу людини” присвячений аналізові поколінь прав людини, ролі та значенню інституту прав людини і громадянина в структурі конституційно-правового статусу, а також висвітленню діалектичного взаємозв’язку між правами і свободами громадян, з одного боку, і між правами і свободами громадян та обов’язками – з іншого.

У підрозділі 2.1. “Покоління прав людини і громадянина: концептуальний розвиток та практичне втілення” зазначається, зокрема, що незалежно від того, з яких методологічних позицій підходити до аналізу поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина, обов’язково буде спостерігатися зіткнення з правами людини і громадянина, які являють собою не лише невід’ємний елемент конституційно-правового статусу, але й, фактично, утворюють своєрідне змістовне ядро цього поняття, оскільки будь-яка спроба експлікації сутності конституційно-правового статусу людини завжди передбачатиме звернення до характеристики прав, свобод та обов’язків особи як людини і громадянина. Виходячи з дефініції конституційно-правого статусу людини і громадянина як визначених Конституцією та іншими нормативно-правовими актами конституційного права місця, положення і ролі людини та громадянина в суспільстві і державі, можна зробити висновок, що серед основних елементів структури правого статусу має бути названо інститут прав і свобод людини і громадянина, який поряд з іншими елементами (громадянство, правосуб’єктність, юридична відповідальність, інтереси людини та ін.) утворює фундамент того, що у сучасній юридичній літературі називається структурою конституційно-правого статусу людини.

Однією з найбільш часто застосовуваних у науці конституційного права є класифікація прав людини і громадянина, яка ґрунтується на виокремленні певних поколінь прав людини. Серед аргументів, що підтверджують доцільність застосування цієї класифікаційної моделі, можна назвати такі: по-перше, зазначений підхід дозволяє отримати не лише загальнотеоретичну систему прав людини і громадянина, але й побачити ці проблеми у їхньому історико-правовому розвиткові; по-друге, застосування зазначеного підходу дозволяє проаналізувати роль сучасної конституційної держави у процесі забезпечення різних поколінь прав, а також визначити ті фундаментальні проблеми, з якими зіткаються сучасні країни у цьому процесі; нарешті, по-третє, цей критерій видається зручним з огляду на те, що саме він застосовується у переважній кількості конституцій у тих розділах, які безпосередньо стосуються викладення та систематизації прав людини і громадянина.

У ході здійсненого аналізу визначаються основні проблеми, що виникають в Україні у контексті забезпечення прав першого і другого покоління. Зокрема, доводиться, що виокремлюючи покоління прав людини, маємо визнати, що з погляду конституційно-правового статусу є важливою якраз системність цих прав, а не стан дотримання та забезпечення кожного конкретного права. Тобто, не можна говорити про забезпеченість прав людини і громадянина, а отже, і про забезпеченість конституційно-правового статусу людини, якщо держава не гарантує всієї системи прав людини і громадянина, що охоплює собою як права першого, так і другого покоління.

Втім, дослідивши проблему розвитку та практики забезпечення прав людини і громадянина першого і другого покоління, які безпосередньо пов’язані з забезпеченням конституційно-правового статусу людини, слід визнати певну однобічність такого аналізу, який виник виключно на основі розгляду прав людини та відповідних обов’язків щодо їх забезпечення з боку держави. Для того, щоб надати викладові матеріалу ознак цілісності та всебічності, необхідно було звернутися до дослідження співвідношення прав, свобод та обов’язків людини і громадянина та висвітлення значення їхньої взаємодії для формування загального поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Вирішення окресленого завдання реалізовано у підрозділі 2.2. “Співвідношення прав, свобод та обов’язків людини і громадянина”
Із загальнотеоретичного погляду зв’язок між правами людини та її обов’язками випливає зі змісту самого поняття “право”. Таким чином, поряд з інститутом конституційних прав людини, потрібно зазначити й інститут конституційних обов’язків, взаємодія яких, й утворює той базис, на якому засновується конституційно-правовий статус людини і громадянина. Про наявність тісного юридичного взаємозв’язку між конституційними правами та обов’язками людини свідчить і те, що у другому розділові Конституції України ці норми викладаються разом. Причому, зафіксовані Конституцією України обов’язки людини і громадянина мають комплексний характер, тобто стосуються всієї сфери життєдіяльності індивіда: його взаємозв’язків із суспільством, з державою, з іншими індивідами, які мають місце у політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах.

Зазначене поєднання конституційних прав та обов’язків людини не слід вважати виключно специфікою вітчизняної Конституції України, або української традиції конституціоналізму. Справа в тому, що єдність прав та обов’язків є одним із базових принципів універсального конституційно-правового статусу людини, тобто забезпечення конституційно-правового статусу людини і громадянина стає можливим лише за тієї умови, якщо кожна конкретна особа розглядається не лише як носій системи невід’ємних та невідчужуваних прав і свобод, але і як носій цілого ряду обов’язків, які за своєю сутністю встановлюють, по-перше, певні обмеження щодо сваволі окремих осіб, і, по-друге – систему вимог, що висуваються до кожної людини і громадянина діяти певним чином, у відповідності до конституційно встановлених норм.

На основі здійсненого аналізу доводиться, що зв’язок між правами і свободами, з одного боку, та обов’язками – з іншого, зумовлюється тим, що будь-які правовідносини, які виникають між окремими особами як членами суспільства, а також між особою і державою, завжди мають двосторонній характер. Тому, якщо один із суб’єктів зазначених правовідносин отримує певне право щодо іншого, то й інший суб’єкт разом з обов’язком, що кореспондує цьому праву, отримує відповідне право. Внаслідок цього, аналізуючи конституційно-правовий статус людини і громадянина, потрібно брати до уваги не лише відносини, що формуються за моделлю “право людини – обов’язок держави”, але й механізм зворотного впливу – “право держави – обов’язок людини”. Більше того, всі права кожного із суб’єктів правовідносин виявляються спорідненими з його ж обов’язками. Наприклад, обов’язок громадян сплачувати податки кореспондує право людини і громадянина на соціальне страхування, на освіту, на безпечне довкілля тощо. Лише на основі синтезу трьох базових елементів, якими є права, свободи та обов’язки особи, можливо адекватно висвітлити основи конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Третій розділ дисертації “Інституційні елементи механізму забезпечення конституційно-правового статусу людини в Україні” присвячений аналізові проблем, пов’язаних із визначенням змісту поняття механізму забезпечення конституційно-правового статусу людини та висвітленням ролі органів державної влади в процесі забезпечення конституційно-правового статусу людини і громадянина.

У підрозділі 3.1. “Поняття механізму забезпечення конституційно-правового статусу людини в Україні” зазначається, що серед наслідків, які мало проголошення України демократичною, правовою, соціальною державою, чи не найбільш відчутним стала принципова переорієнтація всієї системи державної влади в її відносинах з людиною, що внесло суттєві корективи у розуміння конституційно-правового статусу людини та проблеми, пов’язані з механізмом його забезпечення. При цьому сам факт вибору орієнтиром державно-правового розвитку правової та соціальної держави зробив аналіз механізму забезпечення конституційно-правового статусу людини однією з найважливіших та найактуальніших проблем науки конституційного права і проблем його реалізації. Таким чином, дослідження проблем забезпечення конституційно-правового статусу людини органічно включає в себе ретельний аналіз існуючих у вітчизняній та зарубіжній конституційній практиці механізмів, які покликані перетворити загальне поняття прав людини та її конституційно-правовий статус на безпосередню реальність політико-правового життя і розвитку України.

З теоретичної точки зору механізм забезпечення конституційно-правового статусу людини може бути охарактеризований як система засобів, спрямованих на захист та реалізацію базових правових норм та інститутів, які проголошені на рівні конституції та конституційних законів і мають на меті визначення місця та ролі людини з точки зору гарантування її прав у системі суспільних відносин. Головною метою цих засобів є захист конституційно-правового-статусу людини, а також створення необхідних умов для того, щоб всі структурні елементи конституційно-правового статусу людини могли бути реалізовані як у відносинах людини з державою, так і у її стосунках з іншими суб’єктами правовідносин.

Одним із найменш досліджених структурних елементів механізму забезпечення конституційно-правового статусу людини є гарантії конституційно-правового статусу людини. Серед основних гарантій забезпечення стабільності конституційно-правового статусу людини слід назвати принцип пріоритету прав людини і громадянина, їх визначальний стосовно функціонування державної влади характер, а також неприпустимість зміни конституції, якщо зазначені зміни мають своїм наслідком зміни у конституційно-правовому статусі людини щодо звуження, обмеження або скасування тих чи інших громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних прав людини і громадянина. Забезпеченню таким чином витлумаченої стабільності конституційно-правового статусу людини, служать як безпосередні конституційні норми, що забороняють внесення змін до основного закону (якщо ці зміни обмежують чи скасовують права людини і громадянина), так і утворення спеціальних органів державної влади, які мають повноваження оцінювати конституційність законів та інших нормативно-правових актів, висловлювати своє рішення про можливі зміни щодо основного закону держави. Таким чином, гарантії забезпечення конституційно-правового статусу людини дозволяють упорядкувати відносини взаємних прав та обов’язків, що виникають у ході суспільного і державного розвитку.

У підрозділі 3.2. “Вищі органи державної влади в процесі забезпечення конституційно-правового статусу людини і громадянина” зазначається, що ключовим суб’єктом гарантування конституційно-правового статусу виступає держава в особі окремих органів державної влади та їх посадових осіб. Тому необхідним логічним продовженням дослідження забезпечення конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні є звернення до аналізу функціонування гілок державної влади та їх органів з погляду реалізації цієї базової функції державної влади в Україні. Фактично, як випливає зі змісту ст. 3 Конституції України, права і свободи людини і громадянина визначають зміст і спрямованість діяльності всіх органів державної влади. Тому проблеми забезпечення конституційно-правового статусу людини і громадянина так чи інакше пов’язані з функціонуванням всіх органів державної влади, що належать до всіх владних гілок. Втім, цілком очевидно, що діяльність різних органів державної влади щодо реалізації забезпечення конституційно-правового статусу людини має свою специфіку.

Ключова роль парламенту у забезпеченні конституційно-правового статусу людини і громадянина, а також такого його елементу, як конституційні права і свободи людини, може бути обґрунтована у двох аспектах. З одного боку, центральна функція парламенту – законодавча – як зазначено у ст. 92 Конституції України, пов’язана з тим, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадян, громадянство, правосуб’єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства. Тобто саме завдяки законодавчій діяльності Верховної Ради України (прийняття законів, які прямо пов’язані з окремими елементами конституційно-правового статусу людини і громадянина) формується нормативно-юридична основа розвитку відносин між державою та особою, яка набуває свого комплексного вираження у понятті конституційно-правового статусу людини. Інакше кажучи, наявність та ефективне функціонування парламенту є такою умовою, без якої стає неможливим саме поняття “конституційно-правовий статус людини і громадянина”. З іншого боку, забезпечення прав і свобод людини і громадянина реалізується парламентом і в процесі виконання інших функцій.

Поряд з парламентом важливу роль у забезпеченні конституційно-правового статусу людини і громадянина відіграють також органи виконавчої, судової та контрольної гілок державної влади. Проте, характеризуючи загальні проблеми, що є об’єктивно наявними в процесі забезпечення конституційно-правового статусу людини, прав і свобод людини і громадянина в Україні, можна стверджувати, що їх переважна більшість пов’язана не стільки з відсутністю необхідної системи органів державної влади, скільки з необхідністю здійсненні реформотворчих змін у процесі їхнього функціонування. У цьому сенсі слід наголосити, що гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина мають як юридичний, так і економічний, політичний та організаційний зміст, а здійснюване реформування органів державної влади (парламентська, адміністративна, судово-правова реформи) повинне мати за визначальну ціль посилення гарантій забезпечення конституційно-правового статусу людини в Україні.