Чванкін С.А. Добровільне представництво у цивільному процесі України

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Чванкін С.А. Добровільне представництво у цивільному процесі України
Альтернативное Название: Чванкин С.А. Добровольное представительство в гражданском процессе Украины
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета та завдання, методологічна та теоретична основа, ступінь наукової новизни та основні положення, які виносяться на захист, теоретична та практична цінність роботи.


Розділ перший “Історія розвитку вчення про представництво у цивільному процесі” присвячений розглядові основних етапів розвитку наукової думки про добровільне представництво у цивільному процесі, визначенню напрямків дослідження.


У підрозділі 1.1. “Огляд літератури за темою та вибір напрямків дослідження” зазначено, що радянська, а потім російська та українська




цивільно-процесуальна доктрина, правозастосовча практика зробили великий внесок у розвиток основних характеристик цивільно-процесуального представництва. Але в науці цивільного процесу саме тема процесуального представництва є однією з найбільш дискусійних.


У роботі виокремлено три етапи досліджень процесуального представництва: 1) у “дореволюційний” період; 2) у період розвитку радянського цивільного процесу; 3) у межах вітчизняного цивільного процесуального права після 1991 року.


До 60-х років XX ст. окремих досліджень представництва у цивільному процесі не здійснювалося. Потім з’явилися перші спеціальні дослідження з цієї теми, для яких характерним було те, що представництво розглядалось як різновид представництва у цивільному праві. Погляд на представництво у цивільному процесі як на самостійний процесуальний інститут сформувався на початку 70-х років, але протягом ще щонайменше 20 років це питання було вкрай дискусійним.


Напрями дослідження обґрунтовано декількома факторами. По-перше, добровільне представництво є одним із засобів забезпечення доступності правосуддя. Саме професійний представник, обізнаний у правових питаннях, який діє на добровільних засадах, може ефективно здійснити функцію захисту інтересів особи, яку представляє. Це водночас покладає на нього й більшу відповідальність за свої дії. Зміна соціально-економічних умов життя в країні зумовлює удосконалення добровільного представництва у цивільному процесі. По-друге, при дослідженні будь-якого явища правової дійсності доцільно рухатися від його витоків. По-третє, необхідним є врахування наробок іноземного законодавства.


У підрозділі 1.2. “Формування засад інституту представництва у цивільному процесі” здійснено дослідження літератури та зроблено висновок, що інститут представництва не завжди був настільки визнаним і значним у цивільно-процесуальних відносинах, як на сучасному етапі розвитку процесуального права. Підкреслено, що коріння цього правового інституту треба шукати у давньоримському приватному праві як основі багатьох західних кодифікацій.


У Римі спочатку було визнане лише необхідне представництво, і тільки непряме. Права і обов’язки представник переносив на особу, яку представляв, за допомогою цезії. Значно пізніше (наприкінці існування республіки) виникло пряме представництво в суді. Зроблено висновок, що, не зважаючи на відсутність загальних визначень та довготривалість розвитку ідеї представництва у римському приватному праві, потреби практики обумовили формування інституту представництва, головні засади якого з часом лягли в основу правового регулювання відповідних




відносин у цивільно-процесуальному законодавстві практично всіх європейських країн.


У підрозділі 1.3. “Розвиток інституту представництва у цивільному процесі на території сучасної України” запропоновано висновок про те, що зародки законного представництва у суді існували практично завжди, оскільки без його існування неможливо було виступати у процесі недієздатним особам.


Добровільне представництво пройшло свій розвиток від представництва непрофесійними особами до представництва юристами, які повинні були мати певну освіту, стаж, дотримуватися певних правил етичної поведінки та нести певні санкції за їх порушення. Так з’явився інститут адвокатури, що найбільш повно втілює в собі ідеї добровільного представництва у суді. Поштовхом до розвитку інституту адвокатури стало запровадження у містах, розташованих на території теперішньої України, магдебурзького права, а на початку XVI ст. склалась адвокатура, діяльність якої регулювалася Литовськими Статутами (1529, 1566, 1568 рр.). У “Правах, по которым судится малороссийский народ” вперше використовується термін “адвокат”.


У праві Російської імперії, до складу якої входила Лівобережна частина України, повноцінне процесуальне представництво виникло в результаті реформ 1864 р., що ознаменувало перехід від інквізиційного судочинства до змагального.


Зазначено, що представництво від імені юридичних осіб через нерозвиненість капіталістичних промислових відносин у дореволюційній Росії не мало розвитку.


За радянського періоду система представництва, ідею якої було закладено за Статутом 1864 р., до кінця реалізована не була – адвокатська монополія була відсутня. Разом із тим, розвинутий інститут процесуального представництва сприятливо вплинув на цивільний процес, дозволивши йому стати дійсно змагальним.


Розділ другий “Поняття та ознаки представництва у цивільному процесі України” присвячений характеристиці основних ознак, цілей представництва у цивільному процесі, правового становища представника у цивільному процесі, об’єкта та змісту процесуальних відносин між судом і представником.


У підрозділі 2.1. “Поняття цивільно-процесуального представництва” зазначено, що з легального визначення представництва у цивільному праві (ст. 237 ЦК України), яке найчастіше є передумовою виникнення процесуального представництва, можна зробити висновок, що це: по-перше, правовідношення; по-друге, учасниками представництва є дві точно визначені сторони: представник та особа, яку він представляє,




тобто структура представництва вичерпується “внутрішніми правовідносинами”. Це дозволило зробити висновок, що відносини між представником і судом не включаються до складу представницьких правовідносин. Йдеться лише про участь представника, як суб’єкта представницьких відносин, в інших відносинах. Відносини представника і суду – це не продовження представницьких відносин, а самостійні відносини, що є засобом реалізації повноважень представника. Підтвердженням цієї тези є те, що ЦПК України не вживає у назвах статей, які стосуються представника, терміна “представництво” (ст. 38 ЦПК України називається “Участь у справі представника”, а не “Представництво у суді” як в ЦПК 1963 р.). Запропоновано розглядати поняття “представництво” у трьох значеннях: як цивільно-процесуальний інститут; як правовідносини за участю представника, як діяльність представника.


Зазначено, що основною метою процесуального представництва є захист та охорона прав, свобод та інтересів осіб, які беруть участь у справі. А надання правової допомоги є самостійною процесуальною діяльністю, що здійснюється особою, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги (ст. 56 ЦПК України). Формулювання ст. 47 ЦПК України указує на те, що ця особа не є представником, оскільки відносить її до “інших учасників цивільного процесу”, а не до осіб, які беруть участь у справі, яким є представник. Тому представники й особи, які надають правову допомогу – це різні суб’єкти цивільного процесу.


До цілей процесуального представництва належать також реалізація представником процесуальних прав та обов’язків особи, яку представляють, та надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі. Остання мета стосується представництва адвокатами (ще римське право вбачало в адвокаті особу, що несе при здійсненні своїх функцій певні суспільні обов’язки). Держава не має законодавчої можливості вимагати надання допомоги суду іншими представниками, але п. 3 ст. 27 ЦПК України передбачає, що особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов’язки, що опосередковано спрямовано на досягнення указаної мети.


Обґрунтовано висновок, що представництво в цивільному процесі – це процесуальна діяльність, що відбувається в межах правовідношення між представником та судом, однієї особи (представника) від імені та в інтересах іншої особи (яка бере участь у справі), яка здійснюється з метою захисту та охорони прав, свобод та інтересів у суді особи, яку представляють, і надання допомоги суду у встановленні дійсних прав і обов’язків осіб, які беруть участь у справі.




Виокремлено характерні риси процесуального представництва: 1) воно є здійсненням представником процесуальних дій у суді, що відбувається в межах правовідносин представника і суду; 2) представник виступає від імені та в інтересах особи, яку представляє; 3) правові позиції представника й особи, яку він представляє, не можуть вступати у протиріччя; 4) представник діє в об’ємі повноважень, що йому надані законом та особою, яку він представляє (у випадку, якщо воля цієї особи відома і має юридичне значення); 5) через представника можуть діяти особи, які беруть участь у справі, крім прокурора.


У підрозділі 2.2. “Цивільно-процесуальне представництво як інститут цивільного процесуального права України” зроблено висновок, що представництво у цивільному процесі не може бути віднесене до цивільного представництва, оскільки: 1) правовідносини, що складаються між представником і довірителем, представником і судом, мають різний галузевий характер; 2) у цих галузях мета здійснення представництва є різною; 3) засоби досягнення цілей визначаються чітко у ЦПК України, у цивільному праві – як правило, особою, яку представляють; 4) при цивільному представництві не може бути подвійного представництва; 5) при цивільному представництві у здійсненні юридичних дій бере участь тільки представник, а в процесі – може й особа, яку представляють; 6) при цивільному представництві перелік дій, що може здійснювати представник, визначає довіритель, а в процесі вони визначаються нормами ЦПК України (довіритель може їх тільки обмежити); 7) представник у цивільному процесі може від імені того, кого представляє, виконувати будь-які процесуальні дії, а в цивільному праві – ні; 8) у цивільному праві можливе представництво без оформлення повноважень; 9) представництво у цивільному праві припиняється у зв’язку з матеріально-правовими фактами, а цивільно-процесуальне представництво – і з процесуальними; 10) при представництві в цивільному процесі представник може вступати в правовідношення тільки з судом, а при цивільному представництві – з будь-якими суб’єктами права, якщо інше не вказане довірителем; 11) представником у суді може бути вужче коло суб’єктів.


Разом із тим, неможливо заперечувати певний взаємозв’язок представництва у цивільному і цивільному процесуальному праві. Так, ч. 3 ст. 44 ЦПК України визначає, що підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначається статтями 248–250 ЦК України.


Обґрунтовано тезу, що інститут представництва має установлені законом межі. Процесуальне законодавство, по-перше, обмежує коло




суб’єктів представництва, оскільки не всі учасники цивільного судочинства можуть мати представника у справі, та не будь-яка особа може бути представником у цивільній справі; по-друге, обмежує коло справ, при розгляді яких можливе процесуальне представництво.


Зазначено, що особа, яку представляють, має бути правоздатною та такою, що бере участь у справі (крім прокурора, який у відповідності до своєї професійної компетенції виступає без представника). Для виникнення добровільного представництва фізична особа має бути дієздатною.


Можливість процесуального представництва залежить і від природи суб’єктивних матеріальних прав, що є предметом спору. Згідно зі ст. 38 ЦПК України представництво у справах про усиновлення не є можливе.


У підрозділі 2.3. “Процесуальне становище представника у цивільному процесі” зроблено висновок, що представник – це особа, наділена повноваженням здійснювати процесуальні дії в інтересах і від імені особи, яку представляє. Представником може виступати фізична, дієздатна особа. Стаття 40 ЦПК України вимагає також досягнення представником 18 років. Стверджується, що законодавець зробив помилку, оскільки неповнолітня особа у відповідності до ст.ст. 242–245 ЦПК України надається повна дієздатність без виключень, а ч. 2 ст. 156 СК України передбачає, що неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини.


Встановлено, що основними ознаками, що визначають процесуальне становище представників у цивільному процесі є: по-перше, юридична зацікавленість представника в результаті справи, яка розглядається; по-друге, наявність ряду процесуальних прав, що забезпечують здійснення представницьких функцій і дають можливість впливати на розвиток процесу; по-третє, наявність процесуальних обов’язків і відповідальності за їх невиконання.


У підрозділі 2.4. “Об’єкт та зміст процесуальних відносин за участю представника” зроблено висновок, що об’єктом правовідносин між представником і судом треба вважати захист, охорону (в окремому провадженні) порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб, інтересів держави у цивільному процесі.


Змістом процесуальних відносин між судом і представником є права та обов’язки представників і суду та їхні дії. Обсяг прав, якими наділяється добровільний представник, визначається повноваженнями, якими наділили його закон та довіритель. У відповідності до ЦПК




України представник має право на здійснення всіх процесуальних дій від імені особи, яку він представляє, а довіритель має право лише обмежити повноваження представника. Такий підхід до визначення прав представника здається невиправданим, оскільки несумлінний представник може не попередити про можливість обмеження його прав. З формулювання ч. 2 ст. 44 ЦПК України випливає, що обмеження повноважень представника втілюються у виданій довіреності, однак повноваження адвоката можуть бути посвідчені і ордером або договором. Крім того, можливість обмежити права представника поширюється на всі процесуальні дії, а не тільки розпорядницькі, таке становище руйнує концепцію про самостійність представника у цивільному процесі.


Розділ третій “Види представництва у цивільному процесі” присвячений загальним передумовам виникнення представництва у цивільному процесі та його різновидам, порядку оформлення повноважень представника.


У підрозділі 3.1. “Передумови виникнення представництва у цивільному процесізроблено висновок, що нормативною основою процесуального представництва є норми загальних та спеціальних процесуальних інститутів. Передумовою виникнення процесуальних правовідносин є також правоздатність чи правосуб’єктність їх учасників. Необхідною передумовою виникнення правовідносин є процесуальні юридичні факти – дії представників і суду. Ці дії вчиняються у певній послідовності та з додержанням відповідної процесуальної форми.


Зазначено, що процесуальні факти спричиняють виникнення процесуальних відносин лише за наявності матеріально-правових фактів. Якщо особа, яку представляють, є дієздатною, то представництво у суді може виникнути тільки за наявності волевиявлення на ведення справи через представника, а з іншого боку – за наявності згоди представника представляти інтереси цієї особи в суді. Волевиявлення указаних осіб втілюється у договорі доручення, трудовому, агентському договорах та ін.


Правостворюючий склад для виникнення процесуального представництва завершується процесуальним фактом – допуском представника до участі у справі, і з цього моменту він може вчиняти всі процесуальні дії, надані йому законом та не обмежені особою, яку він представляє.


У підрозділі 3.2. “Класифікація процесуального представництва” зроблено висновок, що класифікацію представництва у цивільному процесі необхідно здійснювати за такими критеріями: за процесуальними ознаками осіб, яких представляють; за ознаками осіб, які здійснюють представництво: професійне та непрофесійне представництво; за ступенем




заміщення особи, яку представляють: заміщення представником особи, яку представляють, спільна участь у судовому засіданні; субпредставництво, за якого законні представники доручають вести справи добровільним представникам; за способом виникнення представництва: добровільне та необхідне, в залежності від юридичної значущості волевиявлення осіб, яких представляють, для виникнення представництва. Необхідне представництво, у свою чергу, запропоновано поділити на законне представництво недієздатних та обмежено дієздатних осіб, офіційне представництво, законне представництво юридичних осіб (статутне).


Не належить до випадків законного представництва допомога особі у здійсненні її прав і обов’язків у відповідності до ст. 78 ЦК України. В такому випадку матиме місце не законне, а договірне представництво.


У підрозділі 3.3. “Поняття та характерні ознаки добровільного представництва у цивільному процесі” зроблено висновок, що в основі добровільного представництва лежить воля особи, яку представляють.


У дисертації визначаються основні відмінності добровільного і необхідного представництва: 1) для виникнення добровільного представництва необхідне волевиявлення особи, яку представляють; 2) при представництві за законом повноваження автоматично виникає на основі визначеного у законі фактичного складу, а повноваження добровільного представника виникає з огляду на правочин, що здійснює особа, яку представляють (для громадського представництва необхідне приєднання інших фактів); 3) при представництві за законом особа представника визначається законом, а при добровільному представництві – особою, яку представляють; 4) законний представник має право здійснювати всі процесуальні дії, які особа, яку представляють, обмежити не може, оскільки її воля не має юридичної значущості чи невідома, а добровільний представник може бути обмежений у здійсненні визначених процесуальних дій особою, яку представляють; 5) дії законного представника частково контролюються судом у частині відповідності його дій інтересам особи, яку представляють, при укладанні мирової угоди, відмові від позову, визнанні позову, а при добровільному представництві суд не має таких правомочностей, крім укладання мирової угоди; 6) форма уповноваження є іншою; 7) законний представник не зв’язаний вказівками особи, яку представляє, а добровільний представник – зв’язаний; 8) фізична особа, яку представляють, при законному представництві, як правило, не має повної цивільної дієздатності, а при добровільному вона завжди є дієздатною (крім передоручення, що вчиняється законним представником).




Зазначено, що сфера застосування на практиці добровільного професійного представництва буде розширюватися через зменшення активності суду і розвиток принципу змагальності, через складнощі у застосуванні специфічних процесуальних інститутів та розвиток матеріальних галузей права тощо.


У підрозділі 3.4. “Документи, що підтверджують повноваження добровільного представника” зроблено висновок, що довіреність, яка видається представникові, є юридичним актом, що підтверджує повноваження представника. Зазначено, що не має необхідності у визначенні у ЦПК України порядку оформлення довіреності, адже довіреність – це цивільно-правовий інститут. Відносини між представником і особою, яку представляють, у тій частині, в якій вони не стосуються питань здійснення правосуддя, повністю повинні регулюватися матеріальними галузями права. При цьому норми, що пов’язані з видачею і припиненням довіреності, повинні мати відсильний характер до норм цивільного права. Запропоновано внести відповідні зміни до ЦПК України.


Розділ четвертий “Окремі різновиди добровільного представництва у цивільному процесі” присвячений характеристиці специфічних рис різновидів добровільного представництва у цивільному процесі.


У підрозділі 4.1. “Представництво адвокатами” зроблено висновок, що набуває особливої гостроти проблема незалежності адвоката в його відносинах з клієнтом. Виходячи з вимоги Конституції України про забезпечення кваліфікованої юридичної допомоги і принципів етики, зроблено висновок, що тлумачення закону та оцінка доказів є прерогативою адвоката. Волею клієнта адвокат може бути зв’язаний у вирішенні питань, що тягнуть матеріально-правові наслідки.


Підкреслено, що адвокат значною мірою відрізняється від інших представників. Він є професіоналом, тобто має юридичну освіту і володіє досвідом практичної діяльності, що дозволяє йому вміло вирішувати поставлені задачі.


Наголошується, що відсутність у законодавстві закріпленої адвокатської монополії на представництво в судах, можливість призначати представником будь-якого дієздатного громадянина може призвести до зниження професійного та морального рівня судового представництва. Тому введення “часткової” монополії на здійснення представництва у судах виправдане з точки зору того, що, по-перше, всі дії адвоката охороняються адвокатською таємницею; по-друге, законодавство висуває більш складні умови вступу до адвокатури; по-третє, адвокатура виконує публічно-правове зобов’язання надавати




безоплатну правову допомогу фізичним особам, тобто адвокати мають більше обов’язків перед суспільством.


У підрозділі 4.2. “Представництво працівниками юридичної особи її прав та інтересів у суді” на підставі аналізу законодавства зроблено висновок, що законодавець невірно застосовує термін “представляє” стосовно участі у цивільному процесі органів юридичної особи, оскільки він уособлює саму юридичну особу. Зі змісту п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК України можна зробити висновок, що керівник юридичної особи вважається, поряд із представником за довіреністю, представником юридичної особи.


Орган юридичної особи діє в рамках повноважень, наданих йому законом і засновницькими документами юридичної особи. Тому такий орган, якщо він є представником юридичної особи, може бути тільки законним представником. Однак, визнання органу юридичної особи її законним представником є теоретично невірним, оскільки веде до висновку про відсутність повної процесуальної дієздатності в юридичних осіб. Крім того, підставою виникнення у представника юридичної особи відповідних повноважень є волевиявлення юридичної особи, тобто його органу. Тому, орган юридичної особи, що її уособлює, та її представник є самостійними суб’єктами права, ототожнення яких є неприпустимим ні в теорії, ні в судовій практиці, ні в законодавстві.


Зазначено, що є не визначеним процесуальним законодавством процесуальний статус учасників повного та командитного товариства, які мають право діяти від імені товариства. На підставі аналізу ст. 92 ЦК України робиться висновок, що категорії “орган юридичної особи” та “учасники юридичних осіб” не співпадають між собою.


Запропоновано внести зміни до ЦПК України щодо можливості ведення в суді справ юридичних осіб їх органами, учасниками або представниками.


У підрозділі 4.3. “Об’єднання громадян та інші організації як представники своїх членів у цивільному процесі” зроблено висновок, що підставами виникнення процесуального представництва об’єднаннями громадян своїх членів є три юридичних факти: вказівка на можливість представництва в законі; як правило, членство в організації певної особи; наявність волевиявлення на здійснення представництва з боку особи, яку представляють. Функцію представництва виконує не сама організація в особі своїх органів, а її уповноважений, який є представником організації, тобто має місце передоручення.


Підкреслено, що правовий статус представників указаних організацій не змінюється, коли ці організації виступають як суб’єкти, що вказані у ст. 45 ЦПК України. Змінюється правовий статус самих цих




організацій, тобто вони виступають або як представники своїх членів (отримують доручення від них та передоручають ведення справи уповноваженим), або як суб’єкт статті 45 ЦПК України (не отримують повноваження від своїх членів, а реалізують свою компетенцію, якою наділені згідно з законом). Представники названих організацій, як у першому, так і в другому випадку реалізують повноваження, які їм надані, та можуть вчиняти від імені особи, яку представляють, усі процесуальні дії, що можуть вчиняти ці особи. Обсяг цих прав залежить від процесуального статусу, який мають у тій чи іншій ситуації об’єднання громадян.


У підрозділі 3.4. “Представництво від імені органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб” зроблено висновок, що представники названих органів нічим не відрізняються від інших представників у процесі. Вони мають процесуальні права й обов’язки особи, яку представляють (суб’єкта ст. 45 ЦК України, а не зацікавленої особи, в інтересах якої він виступає). Представництво від імені органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, здійснюється, як правило, працівниками названих органів.


Проаналізовано термін “представництво” та зроблено висновок, що представництво прокуратурою – це самостійний інститут цивільного процесуального права, яке має свій предмет регулювання, свій суб’єктний склад, зміст, об’єкт, а також свою ціль, відмінні від таких в інституті представництва.


Застосування терміна “представництво” щодо прокурора є помилковим, оскільки не відображує ні сутності, ні характерних рис участі прокурора у цивільному процесі. Запропоновано вважати участь прокурора у судовому процесі правозаступництвом.


У підрозділі 4.5. “Інші різновиди цивільно-процесуального добровільного представництва” проаналізовано особливості окремих різновидів добровільного представництва у цивільному процесі.


1. Представництво співучасником інших із співучасників. Особливістю такого представництва у цивільному процесі є те, що, по-перше, співучасник одночасно виконує дві функції: захист своїх прав та представництво інтересів співучасників, по-друге, він є особою, що особисто зацікавлена у справі.


2. Представництво, яке здійснює у деяких випадках капітан судна. Він є добровільним представником, оскільки не призначається державними органами для виконання функцій представника, судновласник сам призначає його на відповідну посаду, яка включає




повноваження здійснювати представництво в суді.


3. Представництво патентними повіреними, які надають фізичним та юридичним особам допомогу в охороні прав на об’єкти інтелектуальної власності, представляють інтереси зазначених осіб у судових органах.


4. Представництво консулами інтересів своїх громадян за довіреністю. Особливістю цього різновиду є те, що правовідносини між консулом та судом регулюються нормами ЦПК України і нормами міжнародних договорів.


 


Крім названих осіб, представництво можуть здійснювати інші особи, якщо вони відповідають вимогам ст. 40 ЦПК України, за умов отримання довіреності від особи, яку представляють.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины