Бичкова С.С. Експертиза в цивільному процесі України : Бычкова С.С. Экспертиза в гражданском процессе Украины

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається стан наукової розробки проблем експертизи в судовому процесі, визначаються мета, задачі, об’єкт і предмет дослідження, характеризується його методологічна основа, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про їх апробацію, кількість публікацій автора за темою дисертації.

Розділ перший “Поняття, предмет, об’єкт та види судової експертизи в цивільному процесі” складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються проблеми визначення поняття судової експертизи, класифікації видів експертиз у радянському законодавстві, сучасному законодавстві України та деяких зарубіжних країн.

У підрозділі 1.1 “Поняття судової експертизи” автор розглядає судову експертизу як основну форму застосування спеціальних знань у цивільному судочинстві, за допомогою якої сучасні досягнення природничих, технічних і гуманітарних наук впроваджуються в судову практику по цивільних справах; аналізує поняття “експертиза” взагалі та поняття “судова експертиза” зокрема.

Дисертант відмічає, що не можна говорити про процесуальну форму проведення експертизи, як процесу дослідження, оскільки порядок такого дослідження не встановлюється, не може встановлюватися процесуальним законом, тому він повинен визначатися об’єктивними законами галузі, в якій проводяться дослідження. Про призначення експертизи суд виносить ухвалу, яка є процесуальним документом. Хід експертних досліджень та їх результати повинні відображатися в іншому спеціальному документі – висновку експерта. Тому більш вдалим вважається термін “процесуальна форма оформлення експертизи”.

На думку автора, процесуальна форма оформлення експертизи включає в себе процесуальну форму призначення експертизи та процесуальну форму оформлення процесу дослідження і його результатів. Тому недоцільно окремо виділяти такі ознаки експертизи, як процесуальна форма призначення та процесуальне оформлення, оскільки вони охоплюються ознакою “процесуальна форма оформлення експертизи”.

Аналізуючи ознаки судової експертизи, що пропонуються в юридичній літературі, дисертантом виділяється коло ознак, які характеризують її особливості в цивільному процесі, а саме: використання спеціальних знань; проведення досліджень з метою встановлення обставин, що мають значення для справи; спеціальний суб’єкт експертизи; процесуальна форма оформлення експертизи; проведення дослідження на підставі ухвали суду. У зв’язку з цим судова експертиза визначається як проведення на підставі ухвали суду особою, яка володіє спеціальними знаннями, дослідження певних фактів та фактичних обставин справи з метою повідомлення суду відомостей, що мають значення для справи, яке оформлюється спеціальним документом – висновком експерта.

Підрозділ 1.2 “Предмет та об’єкт судової експертизи”. Розглядаючи різноманітні підходи до визначення понять “об’єкт судової експертизи” та “предмет судової експертизи”, автор приєднується до загальноприйнятої в правовій літературі концепції визначення предмета як такого, на який спрямовані дослідження експерта, а об’єкта – як матеріальних речей. Дисертант вважає, що можна погодитися з точкою зору, згідно з якою під предметом судової експертизи не слід розуміти питання, що ставляться експерту. Вони є основою для наступної відповіді, тому “питаннями” буде іменуватися завдання експерту встановити якийсь факт, пояснити його зі спеціальної точки зору.

Підтримуючи думку про те, що з питань права не може призначатися судова експертиза, автор пропонує з метою виключення можливості виникнення непорозумінь доповнити ЦПК України положенням: експертиза призначається для з’ясування обставин, які мають значення для справи і потребують спеціальних знань (окрім правових).

При дослідженні поняття об’єкта судової експертизи, дисертантом аналізується питання, чи відносяться до об’єктів тільки матеріальні предмети, фрагменти речової обстановки, чи до їх числа можуть бути включені також події, факти й інші нематеріальні об’єкти. Автор звертає увагу на застосування в Законі України “Про судову експертизу” різних підходів до вирішення цього питання. Так, у статті 1 зазначеного Закону вказується, що судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи. Отже, тут законодавець широко розуміє поняття об’єкту судової експертизи, допускаючи, що він може бути як матеріальним, так і нематеріальним (явища, процеси). Однак уже в статті 5 цього Закону говориться про об’єкти дослідження саме як про матеріальні об’єкти, з точки зору того, що вони можуть бути пошкоджені або витрачені лише тією мірою, в якій це необхідно для дослідження.

Вдаючись до теоретичного дослідження цієї проблеми, можна дійти висновку, що об’єктом судової експертизи будуть лише матеріальні речі. У зв’язку з цим, з метою усунення протиріч, дисертантом пропонується внести зміни до Закону України “Про судову експертизу”, виключивши з тексту статті 1 слова “явищ і процесів”.

Підрозділ 1.3 “Види судових експертиз”. Аналізуючи запропоновані в юридичній літературі підходи до класифікації судових експертиз та їх значення для правового регулювання цивільних процесуальних відносин, які виникають у процесі призначення та проведення судових експертиз, а також при дослідженні висновків експертів, автор відмічає, що не всі вони мають процесуальне значення. Однак в ЦПК України повинні виділятись лише ті види експертизи, які мають процесуальне значення, а саме: додаткова, повторна, комплексна та комісійна.

Дисертантом доводиться необхідність врахування думки сторін у всіх випадках при призначенні повторної або додаткової експертизи, навіть тоді, коли вони не заявляли клопотання про їх проведення.

У роботі критикується положення про те, що при проведенні комплексної експертизи експерт, який не погоджується з загальним висновком, повинен підписувати лише свою частину досліджень. У цьому разі він позбавляється можливості скласти окремий висновок, тобто дати відповіді на поставлені питання, що фактично є його обов’язком. З метою усунення можливості виникнення при складанні окремого висновку формальних складностей, пов’язаних з підписом всіма експертами частин висновку, що містять опис проведених ними досліджень, автором обґрунтовується доцільність надання права експерту в такому випадку окремо викласти свою думку в загальному висновку після загальної відповіді на поставлене питання.

Розділ другий “Порядок призначення судової експертизи у цивільному процесі” складається з чотирьох підрозділів та присвячений дослідженню правового регулювання порядку призначення експертизи та відносин, пов’язаних з ним, а саме проблемам постановки питань експерту, вибору експерта, дотримання та забезпечення прав осіб, які беруть участь у справі, при призначені експертизи.

У підрозділі 2.1 “Підстави та порядок призначення судової експертизи” розглядаються питання, пов’язані з прийняттям судом рішення про призначення експертизи та порядком вчинення дій при призначенні експертизи. Дисертантом обґрунтовується думка, що єдиною та загальною підставою призначення судової експертизи є необхідність застосування спеціальних знань, а виділяти ще спеціальну підставу – фактичні дані, обставини, які потребують з’ясування, – недоцільно, оскільки це вже буде питанням визначення предмета експертизи.

Аналізуючи випадки обов’язкового призначення експертизи, встановлені чинним та перспективним законодавством України, автор приходить до висновку, що, при заявленні обома сторонами клопотання про призначення експертизи, суд не повинен завжди задовольняти таке клопотання. Сторони, не знаючи правил призначення судових експертиз, можуть вимагати її проведення й у тих випадках, коли дослідження не потрібне (наприклад, обставини можуть бути з’ясовані і без використання спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла) чи взагалі не можливе (наприклад, у випадку пропозиції провести експертизу з правових питань). Тому необхідно зобов’язати суд призначати експертизу в разі заявлення клопотання про це обома сторонами, за умови відсутності обставин, які виключають проведення такої експертизи.

Дисертантом пропонується доповнити ЦПК України положеннями, які б встановлювали, що перед призначенням особи експертом, її потрібно викликати до суду, попередити про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку та за відмову без поважних причин від виконання покладених на неї обов’язків, роз’яснити такій особі права, заслухати її думку щодо наявності підстав для відводу, а також правильності та повноти формулювання питань, які виносяться на експертизу, правильності відібрання зразків для порівняльного аналізу, достатності об’єктів і матеріалів, що направляються для дослідження. Якщо особа, призначена експертом, є працівником експертної установи або має кваліфікацію судового експерта, суд може її викликати до призначення експертизи лише у випадках, коли виникає необхідність у допомозі спеціаліста (наприклад, при формулюванні питань, відібранні зразків для порівняльного дослідження), оскільки такі особи попереджаються про притягнення до кримінальної відповідальності за надання завідомо неправдивого висновку та за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов’язків при присвоєнні кваліфікації судового експерта.

Підрозділ 2.2 “Ухвала про призначення судової експертизи” присвячений розгляду питань, пов’язаних з винесенням ухвали про призначення судової експертизи та її змістом.

Оскільки призначення експертизи не можна віднести до нескладних питань (тільки для того, щоб правильно і повно сформулювати питання, що потребують для свого вирішення спеціальних знань, потрібний час і зосередженість), ухвала суду про призначення експертизи повинна постановлятись в нарадчій кімнаті.

Нині вимоги до змісту ухвали про призначення експертизи містяться у роз’ясненнях Верховного Суду України та підзаконних нормативних актах. Це призводить до ускладнення роботи суддів, тому автор пропонує визначити її зміст в одному нормативно-правовому акті – ЦПК України, де встановити, що ухвала про призначення експертизи повинна містити такі дані: а) вступна частина – дата і місце постановлення ухвали; найменування та склад суду, що виніс ухвалу; прізвище секретаря судового засідання; назва і номер цивільної справи, по якій призначено експертизу; особи, які беруть участь у справі; предмет спору; б) описова частина – обставини справи, що стосуються експертизи; мотиви та підстави її призначення; питання, запропоновані особами, які беруть участь у справі, та відхилені судом із зазначенням мотивів відхилення; посилання на закони, якими суд керувався, постановляючи ухвалу; в) резолютивна частина – прізвище експерта або назва установи, експертам якої доручається проведення експертизи; вид експертного дослідження, із зазначенням того, чи є експертиза первинною, додатковою або повторною; питання, поставлені перед експертом; об’єкти, що направляються для дослідження; матеріали, які надаються в розпорядження експерта: зразки для порівняльного дослідження; документи, що стосуються експертизи; інші матеріали, які мають значення для проведення експертизи; г) попередження експерта про відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

На думку дисертанта, при дорученні проведення дослідження окремим експертам, які працюють в експертній установі, некоректно призначати провідну установу, оскільки можуть виникнути проблеми з оплатою експертизи, а саме в частині оплати за виконання експертною установою функцій провідної установи.

Автор також пропонує закріпити в ЦПК України норму, в якій встановити: якщо експертами призначено осіб, які не є працівниками експертних установ, суд в ухвалі про призначення експертизи повинен визначити з їх числа керівника експертної групи, на якого покладаються обов’язки по організації проведення експертизи та якому передаються об’єкти та матеріали для дослідження.

Підрозділ 2.3 “Здійснення судово-експертної діяльності”. Законодавство України висуває єдину вимогу до здатності особи виступати експертом у суді – наявність спеціальних знань у певній сфері. Реєстрація експертів у Реєстрі атестованих судових експертів не є обов’язковою і відбувається на добровільних засадах.

На думку дисертанта, позиція, при якій допускається можливість призначення експертами лише осіб, внесених до Державного реєстру атестованих судових експертів, є неправильною, оскільки це обмежує суд при залучені до проведення експертизи кваліфікованих спеціалістів у галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла.

У роботі підтримується положення про те, що слід віднести до підстав відводу судового експерта факт проведення ним будь-якої ревізії, матеріали якої використовуються при розгляді справи, а не лише ревізії, матеріали якої стали підставою для порушення даної цивільної справи. Так, якщо стане відомо, що фахівець проводив ревізію на замовлення особи, зацікавленої в результатах розгляду справи, та отримав від неї плату за виконану роботу, то це поставить під сумнів об’єктивність експерта при проведенні дослідження.

Автором звертається увага на наявність протиріч у нормах Закону України “Про судову експертизу” та Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” щодо ліцензування судово-експертної діяльності. У зв’язку з цим, пропонується внести зміни до Закону України “Про судову експертизу”, якими виключити можливість здійснення судово-експертної діяльності на підприємницьких засадах на підставі спеціального дозволу (ліцензії).

Дисертант обґрунтовує положення про те, що здійснення діяльності, пов’язаної з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз, тільки державними підприємствами та організаціями, як встановлено Законом України “Про підприємництво”, значно обмежує можливості суду та осіб, які беруть участь у справі, при залученні фахівців для сприяння правосуддю та встановленню об’єктивної істини.

Призначення судової експертизи експертній установі є не зовсім коректним з точки зору чинного процесуального законодавства. Кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків несе саме судовий експерт, а не юридична особа, в якій він працює. Статус же експертної установи процесуальний закон не визначає.

При розгляді питання про можливість призначення експертизи експертній установі автором підтримується думка про те, що керівник цієї установи зобов’язаний до початку дослідження повідомити суд про персональний склад експертів, яким передбачається доручити проведення експертизи, а також про ступінь їх професійної підготовки (за формальними критеріями: наявність фахової освіти, спеціалізація, стаж роботи). Разом з тим, дану інформацію керівника експертної установи потрібно розглянути в судовому засіданні, де з цього приводу будуть заслухані особи, які беруть участь у справі. У випадку відсутності підстав, що виключають участь у справі як експертів запропонованих осіб, суд затверджує їх своєю ухвалою, яка повинна направлятися в експертну установу.

З огляду на такий підхід, дисертант пропонує встановити в ЦПК України не право, а обов’язок керівника експертної установи призначати експертів. Причому, з метою запобігання затягування розгляду справи, в ЦПК України необхідно визначити максимальний термін, у який потрібно направити суду інформацію про осіб, які призначаються для проведення дослідження.

Інструкцією про призначення та проведення судових експертиз встановлено право керівника експертної установи, у випадку, якщо він не погоджується з висновком експерта, доручити проведення дослідження комісії експертів, до якої включається і експерт, з позицією якого керівник не згоден. При виникненні розбіжностей між членами комісії складається кілька висновків відповідно до позицій експертів. Автор відзначає, що такий підхід є неправильним. Керівник експертної установи не має права самостійно залучати інших фахівців для проведення дослідження, оскільки судом не перевірена наявність або відсутність підстав, які виключають можливість призначення їх експертами по даній справі. На думку дисертанта, необхідно встановити у Законі України “Про судову експертизу” положення, яким закріпити, що у випадку, коли керівник експертної установи не погоджується з висновком експерта, на нього покладається обов’язок направити суду разом з висновком експерта свої зауваження та пропозиції щодо призначення нових експертів.

Підрозділ 2.4 “Статус експерта, його права, обов’язки та відповідальність”. Аналізуючи законодавство України, яке визначає обов’язки судового експерта, автор звертає увагу на те, що їх коло визначається різними нормативно-правовими актами. Враховуючи це, відстоюється думка про доцільність встановлення процесуальних обов’язків експерта виключно законами, а не підзаконними нормативними актами.

Досліджуючи зміни, що відбулися в економіці України за останні роки, дисертантом зазначається, що сьогодні, коли існує не лише державна форма власності, експерт може працювати також в установах, підприємствах і організаціях інших форм власності, або взагалі займатись індивідуальною приватною підприємницькою діяльністю, тому постає питання щодо фінансування досліджень, які будуть проводитись такими експертами.

Погоджуючись з обов’язком кожної особи сприяти здійсненню правосуддя, не можна погодитися, що особа повинна сприяти правосуддю шляхом використання власних засобів дослідження та за власний рахунок. Тому автором пропонується встановити право експерта не проводити дослідження, якщо йому (експертній установі) не будуть перераховані грошові кошти, необхідні для покриття витрат на експертизу. Враховуючи це, відповідні кошти повинні виплачуватись експерту (перераховуватись експертній установі) наперед, до початку досліджень.

Закріплений у сучасному законодавстві підхід до вирішення питання оплати експертизи є не зовсім коректним, так як потрібно не лише виплачувати експерту (експертній установі) винагороду та відшкодовувати витрати експерта на переїзд і найм житла. Оскільки в процесі дослідження у експерта (експертної установи) для вирішення поставлених питань може виникнути потреба в придбанні та використанні спеціальних матеріалів (наприклад, реактивів), обладнання, то витрати, пов’язані з самим проведенням експертизи, повинні також відшкодовуватися.

З метою запобігання зловживанням при визначенні розміру винагороди експертам (експертним установам) автором пропонується розділити поняття винагороди та витрат, пов’язаних з проведенням експертизи, законодавчо обмежити максимальний розмір винагороди. Причому, визначаючи розмір витрат на проведення дослідження, експерти (експертні установи) повинні подати до суду обґрунтований їх розрахунок, за винятком випадків, коли експертизу проводить державна експертна установа і розмір таких витрат встановлений законодавством.

Інструкція про призначення та проведення судових експертиз дещо розширює права експерта порівняно із Законом України “Про судову експертизу”. Так, право заявляти клопотання, що стосуються проведення експертизи, закріплене в Інструкції, є значно ширшим, ніж право заявляти клопотання, що стосуються предмета експертизи, передбачене Законом України “Про судову експертизу”, оскільки поняття проведення експертизи пов’язане як з предметом експертизи, так і з порядком її проведення. Однак Інструкція є підзаконним нормативним актом і не може виходити за межі, встановлені законом. Тому можна говорити лише про право експерта заявляти клопотання, що стосуються предмета експертизи. В роботі ж пропонується законодавчо закріпити саме право заявляти клопотання, які стосуються проведення експертизи.

Дисертантом також відстоюється думка, що право експерта на оскарження дій, які порушують його права або перешкоджають проведенню експертизи, необхідно закріпити в ЦПК України та встановити порядок такого оскарження. Наприклад, у випадку відмови суду у задоволенні клопотання експерта про ознайомлення із матеріалами справи, він буде вимушений скласти висновок про неможливість дати відповідь на поставлені питання, хоча краще було б оскаржити такі дії суду.

Більшість прав, названих у Законі України “Про судову експертизу” та Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, є процесуальними правами, які повинні закріплюватися і визначатися виключно в ЦПК України. У спеціальних законах та підзаконних нормативних актах потрібно приділяти увагу лише організаційним відносинам, пов’язаним із проведенням експертизи. Тому не можна погодитися з авторами проекту ЦПК України, які при визначенні прав експерта відсилають до Закону України “Про судову експертизу”.

Розділ третій “Висновок експерта” присвячений висвітленню проблем юридичної природи висновку експерта та його оцінки.

Розуміючи під доказом тільки фактичні дані, які повинні бути виражені в особливій процесуальній формі, що й буде засобом доказування, дисертант вказує на доцільність заміни у ЦПК України таких словосполучень, як “письмові докази”, “речові докази” на “письмові засоби доказування”, “речові засоби доказування”, оскільки фактично мова йде не про докази, а саме про засоби доказування.

Висновок експерта є результатом проведення судової експертизи. Тому, досліджуючи його сутність, автор доводить, що висновок експерта – це заснований на завданні суду, сформульованому в ухвалі про призначення експертизи, виклад експертом фактичних даних, які мають значення для справи і встановлені ним на основі спеціальних знань у результаті експертного дослідження.

На думку дисертанта, попередження експерта про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків повинно міститися в ухвалі суду про призначення експертизи, а не у висновку експерта. Ухвала суду є підставою для проведення дослідження, в ній визначаються питання, на які належить дати відповідь експерту, а це означає, що експерт повинен обов’язково з нею ознайомитися.

Автором вноситься пропозиція не приймати судом висновку, в якому відсутні відомості, передбачені процесуальним законом, а повертати його експерту на дооформлення.

У роботі звертається увага на необхідність закріплення права осіб, які беруть участь у справі, знайомитися з матеріалами експертизи: графіками, діаграмами, таблицями, ходом експериментів, іншими документами, пов’язаними з проведенням дослідження, не в Інструкції про призначення та проведення судових експертиз, а в процесуальному законі, тобто ЦПК України.

Крім цього, пропонується закріпити в ЦПК України вимоги до структури висновку експерта, оскільки правильне його оформлення має велике значення для справедливої оцінки даного засобу доказування судом.

Дисертант підтримує думку про те, що немає підстав вважати альтернативний висновок різновидом умовного чи змішувати їх, оскільки вони не мають загального критерію класифікації. Коли можна дати кілька варіантів вирішення питання залежно від визначених умов, висновок буде й умовним, й альтернативним (за різними підставами класифікації).

Виходячи з практичних і теоретичних міркувань, автор зазначає, що потрібно відрізняти висновок про неможливість вирішення поставленого перед експертизою питання і повідомлення про неприпустимість (неправомірність) дачі експертного висновку. Необхідність оформлення останнього виникає, коли наданих матеріалів недостатньо або якщо у експерта немає відповідних знань. Природа висновку про неможливість вирішення поставленого перед експертизою питання зовсім інша: експерт є кваліфікованим фахівцем у конкретній галузі знання і йому надано достатню кількість порівняльних матеріалів. Однак навіть за цих умов неможливо дати відповідь на поставлене перед експертизою питання не тільки в категоричному позитивному чи негативному смислі, але й навіть у формі припущення.

У висновках викладені найбільш важливі наукові та практичні результати дисертаційного дослідження, сформульовані конкретні пропозиції з удосконалення законодавства України про судову експертизу, зокрема в них відзначено наступне.

Виходячи із загальноприйнятого в юридичній літературі визначення предмета як такого, на який спрямовані дії, і об’єкта як матеріальних речей, зазначається, що предметом судової експертизи є обставини (фактичні дані, факти), які мають значення для справи, а об’єктом – предмети матеріального світу, що підлягають експертному дослідженню з метою встановлення обставин справи.

Дослідивши класифікацію судових експертиз, запропоновану в теорії, зокрема за такими підставами: послідовністю проведення експертиз (первинна та повторна); обсягом досліджень (основна та додаткова); кількістю експертів (одноособова та комісійна); характером знань, які використовуються (однорідна та комплексна), – обґрунтовується, що процесуальне значення мають лише повторні, додаткові, комплексні та комісійні експертизи.

Аналіз правового статусу експерта як особи, наділеної процесуальними правами та обов’язками, дозволяє зробити висновок про те, що процесуальне законодавство не виділяє юридичну особу як суб’єкта процесуальних відносин, який проводить експертизу. Саме судовий експерт несе кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку і за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків, а не установа, в якій він працює, навіть у тому випадку, коли вона спеціалізується на здійсненні судово-експертної діяльності.

Пропонується закріпити в новому ЦПК України:

– обов’язок суду призначати експертизу у разі заявлення клопотання про це обома сторонами лише за умови відсутності обставин, що виключають можливість проведення такої експертизи, наприклад, вимоги сторін про проведення експертизи з правових питань;

– положення про необхідність виклику до суду експерта, який є працівником експертної установи або має кваліфікацію судового експерта, лише якщо виникає потреба у допомозі спеціаліста при формулюванні питань або відібранні зразків для порівняльного дослідження, оскільки зазначені особи попереджаються про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку та за відмову без поважних причин від виконання покладених на них обов’язків при присвоєнні кваліфікації судового експерта;

– віднесення до судових витрат не лише сум, які підлягають виплаті експертам, зокрема: витрат, пов’язаних із переїздом експерта до місця виклику і назад, наймом житла, та інших необхідних витрат, пов’язаних із перебуванням експертів за межами постійного місця перебування (наприклад, витрат на харчування), – а й грошових сум, безпосередньо пов’язаних із проведенням дослідження, тобто з використанням спеціальних матеріалів, зносом обладнання тощо;

– право експерта на оскарження дій, які порушують його права або перешкоджають проведенню експертизи, і порядок такого оскарження; та інші.

На підставі проведеного аналізу Закону України “Про судову експертизу” пропонується виключити із поняття судової експертизи вказівку на те, що об’єктом експертизи можуть бути “явища і процеси”, оскільки ним є лише матеріальні речі. У зв’язку з цим, потрібно визначити в статті 1 даного Закону поняття судової експертизи таким чином: “Судова експертиза – це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, попереднього слідства чи суду”. Автором також зроблено низку інших пропозицій.