Андріанов М.В. Засоби та правовий режим забезпечення кредитних зобов\'язань

Краткое содержание

У вступі дисертації розкривається актуальність теми дослідження, зв’язок роботи науковими програмами, планами, темами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, сформульована мета та завдання дослідження, дається характеристика об’єкту, предмету, та застосованих методів дослідження, викладається наукова новизна та основні наукові положення, які виносяться на захист, визначено теоретичне та практичне значення отриманих результатів, надається інформація про апробацію результатів дисертації та публікації.

У першому розділі „Поняття забезпечення зобов’язань”, який складається з чотирьох підрозділів, дисертантом досліджуються загальні питання забезпечення суб’єктивних прав, інтересів та зобов’язань.

Перший підрозділ – „Поняття забезпечення суб’єктивних прав та інтересів” - присвячений питанням визначення поняття забезпечення суб’єктивних прав та інтересів. 

Зокрема вказується на те, що суб’єктивне право у диспозитивній (приватноправовій) моделі правового регулювання завжди має бути забезпечено існуванням певних гарантій.  Під правовою гарантією слід розуміти такий стан правовідносин, який передбачає, уможливлює реалізацію суб’єктивного права через виконання відповідних юридичних обов’язків, визначених правовими нормами.

Стан правовідносин визначається змістом правових норм. Отже існують різні способи реалізації суб’єктивного права, а отже й способи здійснення правових гарантій. Такі способи можна узагальнено назвати способами забезпечення реалізації суб’єктивних прав. Під ними слід розуміти передбачені правом варіанти, шляхи здійснення правових гарантій, себто реалізації суб’єктивних прав. Йдеться передусім про шляхи встановлення та виконання юридичних обов’язків, які кореспондують відповідному праву.

Дисертант обстоює висновок про те, що під засобами забезпечення реалізації суб’єктивних прав слід розуміти конкретні правові інструменти, за допомогою яких досягається заохочення, стимулювання виконання відповідних юридичних обов’язків. Тож, забезпечення суб’єктивних прав та інтересів у загальноправовому сенсі полягає в існуванні та застосуванні тих юридичних механізмів та правових гарантій, що здатні перевести встановлене законом правове становище осіб, їх юридичні можливості (юридично належне та можливе) у площину соціальної реальності шляхом встановлення обов’язків для інших осіб та захисту суб’єктивних прав.

У другому підрозділі „Принципи цивільного права як основні засади забезпечення зобов’язань” автор досліджує вплив принципів цивільного права на забезпечення зобов’язань. Значна увага приділяється особливостям дії принципів у механізмі забезпечення кредитних зобов’язань. Зокрема відзначається широке застосування „застереження про незмінність обставин” (clausula rebus sic stantibus) саме у сфері кредитних договорів.         

Третій підрозділ „Забезпечення зобов’язань як інститут цивільного права” присвячений аналізу доктринальних положень щодо місця інституту забезпечення в рамках цивільного права.

Проаналізувавши доктринальні підходи до місця та структури інституту забезпечення, автор робить висновок, що інститут забезпечення слід визначити як комплекс норм, які закріплюють загальні та спеціальні забезпечувальні засоби. Відповідно, інститут забезпечення відноситься до загальної частини цивільного права. Такий висновок пояснюються тим, що заходи забезпечувального характеру гарантують виконання юридичних обов’язків, що виникають як у рамках зобов’язальних правовідносин, так і поза ними.   

Четвертий підрозділ „Засоби забезпечення кредитних зобов’язань” присвячений спеціальному забезпеченню – забезпеченню зобов’язань. Визначаються спільні риси, функції засобів забезпечення. Особлива увага приділена загальній структурі забезпечувальних правовідносин та визначенню поняття забезпечувального інтересу.

Другий розділ „Правове регулювання забезпечення кредитних зобов’язань у праві зарубіжних країн” складається з трьох підрозділів, в яких дисертантом досліджуються проблеми правового регулювання забезпечення кредитних зобов’язань у Німеччині, Англії, США.

Перший підрозділ – „Правове регулювання забезпечення кредитних зобов'язань у Німеччині” – присвячений дослідженню особливостей правового регулювання засобів забезпечення кредитних зобов’язань передбачений правом Німеччини. Автором з’ясовано, що засоби забезпечення зобов'язань за правом Німеччини поділяються на реальні та персональні і за своєю правовою природою є характерними для інституту забезпечення у країнах континентальної правової системи.

Також критерієм поділу засобі забезпечення може стати їх зв’язок із основним забезпеченим зобов’язанням. За цим критерієм виділяють акцесорні (порука, традиційна застава, неустойка) та абстрактні засоби забезпечення (банківська незалежна гарантія, абстрактна іпотека (рентний та поземельний борг).

Для забезпечення кредитних зобов'язань у банківській діяльності переважно застосовуються неустойка, порука, гарантія, також застава рухомих речей та нерухомості. Німецьке право передбачає також низку квазі-забезпечувальних засобів, що не мають акцесорного характеру (листи комфорту, негативне зобов’язання, угоди про субординацію та ін.).

У другому підрозділі – „Правове регулювання забезпечення кредитних зобов'язань в Англії” – дисертантом досліджено особливості правового регулювання засобів забезпечення кредитних зобов’язань, передбачених правом Англії. Англійська правова доктрина не дійшла єдиного висновку про те, що необхідно розуміти під засобами забезпечення виконання зобов'язань. Виділяються два підходи до змісту поняття "забезпечення". Перший підхід зводиться до того, що забезпечення являє собою титул щодо власності боржника, за яким кредиторові надається право отримати задоволення з вартості відповідного майна. За такого підходу забезпечення виникає із виникненням забезпечувального інтересу. Забезпечувальний інтерес являє собою право однієї сторони в активах іншої сторони, що надається з метою забезпечення платежу або виконання зобов’язання в натурі іншою стороною або третьою стороною. Забезпечувальний інтерес тут має дві модальності:

- його прикріплення до основного зобов’язання (attachment), яке потребує забезпечення;

- його формалізація (perfection).

Згідно з другим підходом під забезпеченням розуміють угоди, що наділяють кредитора титулом щодо власності боржника, так і угоди, за яких кредитор набуває право вимоги до третіх осіб.

Саме в цьому і полягає основна відмінність розуміння забезпечення у праві Англії у порівнянні з правом країн континентальної системи, у якій обидва вказаних види правовідносин включаються у поняття „забезпечення”, розрізняючи при цьому персональні та майнові засоби забезпечення зобов'язань. Англійське право лише опосередковано визнає поділ засобів забезпечення на реальні та персональні.

Визнається існування квазі-забезпечувальних прав, що не мають акцесорного характеру. До цієї групи зокрема відносять листи комфорту (comfort letters), угоди РЕПО, угоди про субординацію, негативне зобов’язання.

Третій підрозділ „Правове регулювання забезпечення кредитних зобов'язань у США” присвячений аналізу правового регулювання засобів забезпечення кредитних зобов’язань у США. Дисертантом приділено значну увагу Розділові 9 Уніфікованого комерційного кодексу (УКК) США, що запроваджує єдиний правовий режим засобів забезпечення.

Так Розділом 9 УКК США вводиться загальне поняття „забезпечувальної угоди”, під якою розуміється угода, що передбачає або створює забезпечувальний інтерес. Забезпечувальний інтерес визначається як інтерес у рухомому чи нерухомому майні, що забезпечує оплату чи виконання зобов’язання. Замість введення назв сторін в залежності від кожної форми забезпечення, пропонується ведення понять „боржник” і „забезпечена сторона”.

Визначальною рисою Розділу 9 УКК США є встановлення єдиної системи реєстрації замість окремих реєстрів для кожного забезпечувального механізму. Єдиний реєстр полегшує отримання  інформації щодо наявного обтяження майна боржника, а відтак робить  отримання кредиту легшим та дешевшим.

Американська правова доктрина певною мірою успадкувала англійський подвійний підхід до створення забезпечення, що визнає „забезпечення” у широкому і вузькому сенсах. У вузькому сенсі  як забезпечення визнаються тільки засоби, що створюють забезпечувальний інтерес у відповідності до Розділу 9 УКК США. У широкому сенсі до таких механізмів додаються персональні засоби забезпечення (гарантія, резервні акредитиви та ін.).

Визнається існування квазі-забезпечувальних прав, до яких відносять угоди про субординацію, конструкцію негативного зобов’язання (negative pledge clause),  листи комфорту (comfort letters), право заліку зустрічних вимог (the right of set-off).

Автором висувається пропозиція запозичити з англо-американської правової доктрини поняття модальностей забезпечувального інтересу (його прикріплення до основного зобов’язання (attachment) та формалізацію (perfection). Дисертант вказує на те, що забезпечувальний інтерес може виникнути тільки у випадку його прикріплення до основного забезпеченого зобов’язання (тобто вчинення необхідного правочину у відповідній формі) та, у випадку речового забезпечення, його реєстрації у належному реєстрі.

Також пропонується визначити три основні типи правових систем за критерієм використання в них засобів забезпечення кредитних зобов’язань, зокрема такі:

- правові системи, в яких застосовуються засоби, призначені для створення забезпечення і прямо називаються забезпеченням (Німеччина, Франція та інші);

- правові системи, в яких використовується правовий титул (права власності) з метою забезпечення у поєднанні з іншими договірними механізмами (Англія, Австралія, Нова Зеландія, США (щодо нерухомого майна) та інші);

- правові системи, що мають систему єдиного комплексного забезпечення (США, Канада).

Третій розділ „Поняття та зміст правового режиму забезпечення виконання кредитних зобов’язань” складається з трьох підрозділів та присвячений визначенню поняття правового режиму забезпечення кредитних зобов’язань та його складових елементів.

У першому підрозділі – „Поняття правового режиму забезпечення зобов’язань” – розкривається соціальне значення комплексного підходу до проблеми забезпеченого кредитування. Відзначається, що вирішальну роль для економічного та промислового розвитку країн має наявність механізмів приведення до виконання договорів. Вказана проблема має ширший характер, ніж просто регламентація існування договірних цивільно-правових механізмів. Комплексний підхід до проблеми забезпеченого кредитування дозволяє виявити вади та переваги конкретного правового режиму забезпечення, полегшити транскордонне кредитування.

Автор визнає правовий режим забезпечення кредитних зобов’язань як порядок регулювання забезпечення виконання зобов’язань, що виражений у комплексі правових засобів, які створюють особливу цілеспрямованість регулювання. Режим забезпечення виконання зобов’язань є встановленим національним законодавством, а в деяких випадках – нормами міжнародного права, порядок гарантування виконання зобов’язань. Слід виділити загальний режим забезпечення та спеціальні режими забезпечення. Загальним режим забезпечення регулює застосування засобів забезпечення, що виникають як на підставі закону, судового рішення, так і на підставі угод. Спеціальні режими забезпечення регулюють засоби забезпечення окремих видів зобов’язань, зокрема кредитних.

Правовий режим забезпечення виконання зобов’язань має визначати:

-                              загальні підходи до інституту та засобів забезпечення зобов’язань;

-                              створення забезпечувальних прав;

-                              публічність забезпечувальних прав;

-                              пріоритет забезпечувальних прав;

-                              права і обов’язки сторін до невиконання;

-                              права і обов’язки сторін після невиконання зобов’язань та процедуру їх примусового виконання;

-                              дійсність забезпечувальних прав під час відкриття провадження про визнання боржника неплатоспроможним або банкрутом;

-                              колізійне право у галузі забезпечувальних угод.

Якість режиму забезпечення визначається загальними та спеціальними факторами, перелік яких не є вичерпним.

До загальних факторів, під якими розуміються прояви загальної правової культури та правової свідомості суспільства, що впливає на виконання зобов’язань, слід віднести:

-                              можливість боржника перешкоджати реалізації прав кредитора з боку боржника;

-                              наявність можливості впливу інших кредиторів на задоволення вимог забезпеченого кредитора;

-                              здатність кредитора контролювати процес примусового виконання чи здійснювати на нього вплив;

-                              надійність судів та інших інститутів, необхідних для здійснення процесу виконавчого провадження;

-                              загальний рівень практичного досвіду, що використовується в процесі примусового виконання забезпечувальних прав;

-                              рівень корупції в судовій системі та системі органів виконавчої влади та його вплив на процес примусового виконання.

 До спеціальних факторів, якими є положення законодавства, що впливають на виконання зобов’язань, слід віднести:

-                           наявність широкого та невичерпного переліку засобів забезпечення зобов’язань;

-                           простота та прозорість механізму примусової реалізації забезпечувального майна;

-                           вплив процедури визнання боржника неплатоспроможним на процес примусового виконання забезпеченого зобов’язання;

-                           черговість вимог у випадку неплатоспроможності та пріоритетність вимог;

-                           оцінка простоти та визначеності процесу примусового виконання забезпечувальних прав, в залежності від виду майна, що є предметом забезпечення;

-                           можливість примусового виконання заставного зобов’язання щодо замінених і набутих активів, що включені у загальний опис предмету забезпечення;

-                           простота, прозорість та доступність системи публічності забезпечувальних прав. 

У другому підрозділі - „Принцип публічності як елемент правового режиму забезпечення виконання кредитних зобов’язань” – обґрунтовується думка про те, що принцип публічності є одним з базисних елементів правового режиму забезпечення виконання кредитних зобов’язань. Зміст принципу публічності забезпечення полягає у потребі забезпеченого кредитора та третіх сторін знати, чи існують інші права на майно, що є предметом забезпечення. Відкритість відомостей про обтяження майна дає можливість кредиторові правильно визначити свій кредитний ризик, з’ясувавши черговість інших прав щодо забезпечувального майна, дозволяє боржникові використовувати з максимальною ефективністю свої активи з метою забезпечення.

Дисертантом досліджується генезис принципу публічності речового забезпечення від римського приватного права, а також дається коротка характеристика сучасних систем публічності речових забезпечувальних прав.

Складовими публічності в широкому сенсі слова є принципи:

-                            реєстрації забезпечувальних угод;

-                            достовірності зареєстрованих відомостей;

-                            відкритості для заінтересованих осіб державних реєстрів обмежень (обтяжень) речових прав – принцип публічності у вузькому сенсі;

-                            пріоритету (старшинства) забезпечувальних прав.  

Дисертант вказує на те, що в чинному українському законодавстві встановлюється режим публічності, який базується на системі реєстрації, що складається з трьох реєстрів. Такий стан ускладнює реєстрацію та встановлення заінтересованими сторонами інформації про існування обтяжень. Автором пропонується створення єдиного реєстру обтяжень для всіх видів майна і прав для чого необхідно внести зміни до Закону України „Про іпотеку” від 5 червня 2003 р № 898-IV, Закону України „Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмеження” від 01 липня 2004 р № 1952-IV, Закону України „Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” від 18 листопада 2003 № 1255-IV.

У третьому підрозділі – „Засоби забезпечення кредитних зобов’язань в міжнародному приватному праві” – досліджуються колізійні проблеми забезпечувальних правовідносин.  Враховуючи принципову концептуальну відмінність правових систем різних країн у своєму ставленні до забезпечувальних прав, автор робить висновок про існування значної кількості колізій правового регулювання у процесі транскордонного забезпечення зобов’язань. Колізійні норми, що визначають застосовуване до забезпечувальних відносин право, є частиною правового режиму забезпечення. Колізійно-правове регулювання повинно узгоджуватись із основними цілями такого режиму. Крім того, воно має відповідати критеріям простоти, визначеності та передбачуваності самої колізійної норми та наслідків її застосування. 

Виходячи із загальної структури правового режиму забезпечення, дисертант вказує на необхідність спеціалізації колізійного регулювання зобов’язальних (персональних) та речово-правових засобів забезпечення. 

Дослідивши доктринальні погляди та положення Закону України „Про міжнародне приватне право”, Римської конвенції (держав–членів ЄС) про право, що застосовується до договірних зобов’язань підписаної у Римі 19 червня 1982 р. (Римська конвенція),  Міжамериканської конвенції про право, що застосовується до міжнародних договорів підписаної 17 березня 1994 р. (Міжамериканська конвенція), Рекомендації для законодавчих органів ЮНСІТРАЛ в галузі забезпечувальних угод, дисертант пропонує такі підходи до вирішення правових колізій у галузі забезпечувальних правовідносин:.

-                             підпорядкування регулювання забезпечувальних відносин праву, яке є спеціально обраним сторонами, конкретно до забезпечувальних правовідносин;

-                             підпорядкування регулювання забезпечувальних відносин праву, за яким регулюється основна забезпечена угода;

-                             підпорядкування регулювання забезпечувальних відносин праву, що регулює речово-правові аспекти забезпечення;

-                             підпорядкування регулювання забезпечувальних відносин праву, що має найбільш тісний зв’язок.