Горбась Д.В. Здійснення суб\'єктивних цивільних прав фізичних осіб: поняття, способи, межі

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, відображено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету і завдання, методологічну основу, зазначено наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1 “Правова природа здійснення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1 “Здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи як правова категорія” присвячено дослідженню сутності поняття здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи.

Обґрунтовано, що здійснення права може бути за умови наявності в певної фізичної особи самого суб’єктивного цивільного права. Не може бути об’єктом здійснення те суб’єктивне право, виникнення якого лише передбачається у відповідної особи в майбутньому або яке особа, в силу тих чи інших причин, втратила.

Виходячи з положення ст. 12 ЦК України, дисертант дійшов висновку про те, що здійснення права є добровільним актом волевиявлення уповноваженого суб’єкта. Добровільність здійснення суб’єктивного цивільного права означає, що уповноважена особа самостійно і незалежно від волі інших суб’єктів вирішує здійснювати їй чи ні певне суб’єктивне право. Жодна особа не може бути примушена до здійснення того чи іншого суб’єктивного цивільного права.

Наголошується, що особа здійснює свої права на власний розсуд. Це означає, що відповідна особа самостійно, з урахуванням власних бажань і без будь-якого стороннього впливу чи волевиявлення вирішує питання щодо обсягів здійснення, способу здійснення, мети, яку вона прагне досягти в результаті здійснення цивільного права, форми здійснення тощо.

Дисертантом відстоюється думка про те, що метою здійснення суб’єктивного цивільного права є задоволення певних потреб носія цього права.

Досліджуючи питання про форми поведінки, в якій можливе здійснення суб’єктивного цивільного права, дисертант довів існування суб’єктивних прав, здійснення яких полягає в пасивних діях їх носія. Такі суб’єктивні права можуть бути визначені цивільним законодавством (ч. 3 ст. 722, ч. 3 ст. 1268 ЦК України) або це може випливати з аналізу змісту цього права (наприклад, право володіння майном).

Отже, здійснення суб’єктивних цивільних прав може полягати як у вчиненні активних дій, так і в пасивних діях. При цьому вид дій (активні чи пасивні), в яких полягає здійснення конкретно взятого суб’єктивного цивільного права, визначається юридичною нормою або змістом цього права.

Вирішення цього питання може мати суттєве практичне значення, адже, це дає відповідь на питання про те, чи здійснювалося певне суб’єктивне цивільне право і, відповідно, чи мали місце певні юридичні факти.

Зважаючи на вищевикладені положення, автор сформулював власне визначення поняття здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи.

Підрозділ 1.2 “Захист суб’єктивного цивільного права фізичної особи з позиції носія права на захист” присвячено розгляду сутності захисту суб’єктивного цивільного права фізичної особи з позиції носія права на захист та його співвідношення з поняттям здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи.

Обґрунтовано відмінність за своїм змістом понять “охорона суб’єктивного цивільного права” та “захист суб’єктивного цивільного права”. Охорона – це сукупність заходів, спрямованих на недопущення порушень суб’єктивного цивільного права, а захист є сукупністю заходів, спрямованих на припинення порушення та відновлення чи визнання порушеного або оспорюваного суб’єктивного цивільного права. У зв’язку з цим ці поняття між собою не поєднуються і не поглинають одне одного.

Виходячи з аналізу чинного законодавства, розмежовано дві групи суб’єктів, які здійснюють діяльність щодо захисту суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб: безпосередньо носії порушених суб’єктивних цивільних прав та, відповідно, носії права на захист і уповноважені державні органи та посадові особи, які у випадках та в порядку, передбачених чинним законодавством, здійснюють діяльність, спрямовану на припинення порушення та відновлення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб. Захисні дії двох цих груп суб’єктів носять протилежний характер.

Автор роботи, аналізуючи за допомогою порівняльно-правового методу основні ознаки здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи та захисту суб’єктивного цивільного права фізичної особи, дійшов висновку про те, що захист суб’єктивного цивільного права його носієм або іншою уповноваженою особою в загальному розумінні є здійсненням права на захист і виступає різновидом загального поняття здійснення суб’єктивного права фізичної особи.

Ураховуючи вищевикладене, дисертантом сформульовано власне визначення поняття захисту суб’єктивного цивільного права фізичної особи.

Розділ 2 “Способи здійснення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 2.1 “Спосіб здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи як правова категорія” присвячений дослідженню сутності способу здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи.

Автором наголошено, що зміст суб’єктивного цивільного права в загальному розумінні є сукупністю певних можливостей (можливих дій), якими може скористатися носій цього права з метою задоволення своїх потреб та інтересів.

Спосіб здійснення суб’єктивного цивільного права виступає тією якісною ознакою процесу здійснення суб’єктивного цивільного права, що вказує, за допомогою яких засобів, у якому порядку, відносно яких матеріальних чи нематеріальних об’єктів вчинявся процес здійснення відповідного суб’єктивного цивільного права в кожному конкретно взятому випадку.

Розглядаючи питання співвідношення понять “спосіб здійснення суб’єктивного цивільного права” і “засіб здійснення суб’єктивного цивільного права”, автор виділив два загальних підходи щодо визначення поняття “засіб”.

У широкому розумінні засіб є дією або комплексом дій, за допомогою яких особа досягає певної мети. За такого підходу поняття “засіб здійснення суб’єктивного цивільного права” і “спосіб здійснення суб’єктивного цивільного права” будуть тотожними.

У вузькому розумінні засіб – це знаряддя, що використовує особа під час виконання тих чи інших дій з метою полегшення досягнення тієї або іншої мети. За такого підходу тотожності між зазначеними вище поняттями вже не існуватиме. Адже спосіб у загальному розумінні – це дія або комплекс дій, що характеризує процес здійснення суб’єктивного цивільного права, а засіб у вузькому розумінні – конкретні предмети, що використовує особа під час учинення зазначених дій, які формують зміст того чи іншого способу здійснення, з метою полегшення досягнення того чи іншого результату.

У підрозділі 2.2 “Класифікація способів здійснення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб” наведено класифікацію способів здійснення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб за такими класифікаційними ознаками:

- залежно від їх правової регламентації можна виділити способи, що регламентовані нормами права, та такі, що не регламентовані нормами права;

- залежно від можливості здійснення цивільного права лише одним єдиним чи кількома способами можна розрізняти виключні та альтернативні способи здійснення суб’єктивних прав;

- залежно від розподілу самих суб’єктивних цивільних прав за підгалузями цивільного права можна розрізняти способи здійснення речових прав, зобов’язальних прав, спадкових прав, особистих немайнових прав, прав, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності;

- залежності від правових наслідків використання того чи іншого способу здійснення суб’єктивного цивільного права їх можна поділяти на фактичні та юридичні;

- відповідно до правомочностей носія суб’єктивного цивільного права розрізняють: способи, що полягають у вчиненні уповноваженою особою дій, спрямованих на використання закладених у даному праві можливостей, та способи, за допомогою яких уповноважена особа може захистити це суб’єктивне цивільне право в разі його порушення.

Аргументовано висновок про відсутність підстав віднесення до способів самозахисту так званих заходів превентивного характеру, під якими розуміють фактичні заходи, спрямовані на охорону своїх суб’єктивних прав для запобігання їх можливих порушень.

У підрозділі 2.3 “Обставини, що впливають на вибір способу здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи” дисертантом обґрунтовано, що на вибір способу здійснення цивільного права впливає ряд обставин об’єктивного та суб’єктивного характеру.

До об’єктивних відносяться обставини, що не залежать від волі суб’єкта здійснення суб’єктивного цивільного права. Серед них слід виділити зміст і призначення самого суб’єктивного цивільного права, що здійснюється уповноваженим суб’єктом; норму права; характер об’єкта, на який вчинятиметься відповідний вплив при здійсненні певного суб’єктивного права; наявність чи відсутність знарядь, необхідних при використанні відповідних способів здійснення; природні та географічні умови, що склалися на певний період часу в певній місцевості; економічні умови, що склалися на ринку певних товарів, робіт та послуг.

До суб’єктивних відносяться обставини, існування яких залежить від самого суб’єкта здійснення суб’єктивного цивільного права. Серед них слід виділити мету здійснення; індивідуальні особливості самого суб’єкта здійснення (фінансовий стан суб’єкта, стан здоров’я тощо).

Розділ 3 “Межі здійснення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб” присвячений розгляду питань меж здійснення суб’єктивного цивільного права та зловживання правом.

Підрозділ 3.1 “Межа здійснення суб’єктивного цивільного права фізичної особи як правова категорія” присвячено дослідженню сутності межі здійснення суб’єктивного цивільного права.

При розгляді питання про сутність меж здійснення суб’єктивного цивільного права дисертант виходив з того, що вид і міра допустимої поведінки суб’єкта права визначається межами конкретно взятого його суб’єктивного цивільного права. Саме межі суб’єктивного права вказують, де початок цього права і де його кінець, та визначають коло тих дій, які може вчинити носій цього права, а також умови, за яких ці дії можуть вчинятися. Межі одних суб’єктивних цивільних прав можуть бути детально регламентовані нормою права, інших взагалі прямо не відображатися в законодавстві та визначатися лише на підставі загальних принципів цивільного права. Але свої межі мають усі без виключення суб’єктивні цивільні права. Доки особа діє в межах наданого їй суб’єктивного цивільного права, її поведінку слід вважати правомірною.

Межі здійснення суб’єктивного цивільного права в загальному розумінні є спеціально встановленими вимогами, яких зобов’язана дотримуватися уповноважена особа, здійснюючи своє суб’єктивне цивільне право. Зазначені вимоги можуть виступати у вигляді певних обов’язкових умов, правил, обмежень або заборон.

Оскільки так чи інакше межі здійснення суб’єктивного цивільного права обмежують коло тих дій, які може вчинити уповноважена особа в межах цього права, їх слід визнати межами самого суб’єктивного цивільного права. Поряд з цим серед меж суб’єктивного права межі здійснення мають свою специфіку.

Дисертантом обґрунтовано пропозицію про доцільність розподілу меж суб’єктивного цивільного права на загальні та спеціальні. Загальні межі суб’єктивного права – це встановлені законодавством чи договором критерії, що визначають коло тих дій, які може вчинити носій цього права. Тобто, такі межі визначають, що саме може вчинити носій права. Спеціальні межі суб’єктивного права – це вимоги до здійснення суб’єктивного права, що вказують, за дотримання яких умов можуть бути здійснені ті дії, які передбачені загальними межами. Спеціальні межі суб’єктивного цивільного права і є межами здійснення суб’єктивних цивільних прав.

У Підрозділі 3.2 “Класифікація меж здійснення суб’єктивного цивільного права” дисертантом розроблено авторську класифікацію меж здійснення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб за наступними класифікаційними ознаками:

1) за змістом можна виділити межі здійснення, що полягають: у вимозі про недопустимість при здійсненні свого права вчиняти дії, які могли б порушити права інших осіб (ч. 2 ст. 13, ч. 5 ст. 319 ЦК України тощо); у вимозі про недопустимість при здійсненні свого права вчиняти дії, які могли б завдати шкоди довкіллю (ч. 2 ст. 13, ч. 2 ст. 293 ЦК України тощо); у вимозі про недопустимість при здійсненні свого права вчиняти дії, які могли б завдати шкоди культурній спадщині (ч. 2 ст. 13, ч. 3 ст. 727 ЦК України тощо); вимозі, що випливає зі звичаю (п. 1 ч. 1 ст. 444, ч. 2 ст. 846, ст. 529 ЦК України тощо), у вимозі про відповідність здійснення права меті та намірам здійснення суб’єктивного цивільного права (ч. 5 ст. 13, ч. 3 ст. 296 ЦК України тощо), вимозі про дотримання або врахування при здійсненні свого права інтересів інших осіб (ч. 3 ст. 44, ч. 3 ст. 78 ЦК України тощо), вимозі щодо форми правочину (статті 207–210 ЦК України), вимозі про дотримання моральних засад суспільства (ч. 4 ст. 13, ч. 2 ст. 300 ЦК України тощо); вимогах, встановлених у спеціальних правилах, інструкціях, положеннях, на які робиться посилання в цивільно-правовій нормі (ч. 1 ст. 375, ч. 2 ст. 383 ЦК України тощо). Крім того, розглядаючи цю класифікацію меж здійснення суб’єктивних цивільних прав, доцільно виділити ряд меж, що стосуються здійснення уповноваженою особою права на захист. Це межі, що полягають у вимогах про відповідність способу захисту змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, та наслідкам, що спричинені порушенням права (ч. 2 ст. 19 ЦК України);

2) залежності від джерела встановлення слід розрізняти межі здійснення суб’єктивних цивільних прав, встановлені актами цивільного законодавства та договором;

3) за сферою дії межі здійснення поділяються на такі, що стосуються здійснення всіх суб’єктивних цивільних прав, такі, що стосуються здійснення певної групи суб’єктивних цивільних прав, та такі, що стосуються лише окремих суб’єктивних цивільних прав;

4) залежно від підгалузі цивільного права, до якої належить суб’єктивне право, для здійснення якого встановлена межа, можна розрізняти межі здійснення речових прав, зобов’язальних прав, спадкових прав, особистих немайнових прав та прав, що виникають у сфері інтелектуальної власності. У цій класифікації вид межі здійснення суб’єктивного цивільного права визначається залежно від підгалузі цивільного права, до якої належить суб’єктивне цивільне право, здійснення якого має межу здійснення.

Підрозділ 3.3 “Зловживання правом” присвячено дослідженню проблеми зловживання суб’єктивними цивільними правами.

Досліджуючи питання про сутність зловживання правом, автор звернув увагу на нерозривний зв’язок цього поняття із суб’єктивним цивільним правом та його здійсненням. Якщо суб’єкт ніяким чином не здійснює належне йому суб’єктивне право, тобто, не вчиняє жодних дій по використанню тих можливостей, що в цьому праві закладені, то ні про яке зловживання цим правом не може бути й мови.

На переконання дисертанта в загальному розумінні зловживання правом – це поведінка зі здійснення права з порушенням установлених меж такого здійснення. Такий висновок ґрунтується на аналізі ч. 6 ст. 13 ЦК України, відповідно до якої в разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами 2–5 цієї статті (тобто, фактично меж здійснення прав), суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, установлені законом.

Зловживання правом завжди порушує суб’єктивні права, які охороняються законом, інших суб’єктів цивільних правовідносин. Саме в цьому полягає суспільна небезпечність цього явища. Характер негативних наслідків від зловживання правом залежить від того, яке саме суб’єктивне право іншого суб’єкта порушене. Такими наслідками можуть бути: заподіяння шкоди здоров’ю людини, погіршення екологічної ситуації, пошкодження або знищення майна, перешкоджання в користуванні річчю, нанесення шкоди честі, гідності та діловій репутації тощо.

Загальним негативним наслідком відносно особи, яка зловживала правом, є відмова в захисті того її права, при здійсненні якого було допущено зловживання. Правовою підставою такої санкції за зловживання правом на сьогодні виступає положення ч. 3 ст.16 ЦК України.

Інші наслідки за зловживання правом застосовуються судом на загальних підставах і на вимогу тієї особи, яка потерпіла від зловживання правом. В одних випадках законом або договором можуть бути встановлені конкретні негативні наслідки за конкретний вид зловживання правом. У разі, коли законом або договором не встановлені спеціальні санкції за зловживання правом, такі наслідки обираються особою, виходячи із положень цивільного законодавства, якими регулюються питання захисту того чи іншого виду суб’єктивних прав.

Дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, у цивільному праві прийнято називати шиканою. Відмінність шикани від інших видів зловживання правом полягає в елементах суб’єктивної сторони складу цього правопорушення. Крім загальних ознак зловживання права, додатковим обов’язковим елементом шикани є намір заподіяти шкоду іншій особі. Крім того, дії особи можна кваліфікувати як шикану лише за наявності в діях особи умисної форми вини.