Глусь Н.С. Корпорації та корпоративне право: поняття, основні ознаки та особливості захисту

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається об’єкт і предмет, мета та основні завдання дослідження, характеризуються методологічна основа і науково-теоретична та нормативно-інформаційна база дисертаційної роботи, її наукова новизна, теоретичне і практичне значення дослідження тощо.

У першому розділі “Поняття, правова природа та ознаки корпорації” увага приділена дослідженню виникненню та історичного розвитку корпорації, її правової природи, визначенню поняття корпорації, її ознак та місця серед інших юридичних осіб.

Підрозділ перший присвячений дослідженню виникнення та історичного розвитку корпорацій, виявленню соціальних факторів, які впливали на формування корпоративного права, аналізу особливостей розвитку корпоративного права в Україні.

Дисертаційне дослідження історичного розвитку корпорації дозволило встановити, що корпорація в такому розумінні як вона існує зараз, сформувалась не відразу, хід історії, розвиток соціально-економічних відносин поступово відклали свій відбиток на організацію та діяльність корпорації.

Батьківщиною виникнення корпорацій можна вважати Рим. Проте римські корпорації не набули широкого поширення у себе, але притаманні їм риси, згодом були покладені в основу корпорацій, які почали створюватись в середньовічній континентальній Європі. Визначальними тут стали наступні чинники:

товариства створювались для досягнення певної мети;

корпорації вступали в цивільні правовідносини як окремий суб’єкт права, прирівняний до фізичної особи;

корпорація, а не окремі Ії члени, виступала суб’єктом права власності;

корпораціям притаманний інститут представництва – від імені корпорації в цивільні правовідносини вступають уповноважені на це фізичні особи;

вихід будь-кого з складу учасників корпорації не призводить до припинення її існування;

корпорація – це союз, асоціація. Так, наприклад, для створення корпорації в Римі необхідно було наявність трьох ії учасників.

На вказаних принципах базувалися корпорації, які виникали в середні віки.

В більшості країн середніх віків ініціатива створення корпорацій виходила “знизу”, що робить корпорацію інструментом прогресивного підприємництва. Крім того, надмірне втручання держави негативно впливає на розвиток корпорацій, що призводить до скорочення їх чисельності; з другого боку – таке втручання необхідне на законодавчому рівні для запобігання шахрайства, яке в більшості випадків пов’язане зі спекуляцією акціями, та для недопущення зайняття монопольного  становища корпорацій на ринку;

Розвиток соціально-економічних відносин в ІІ половині ХVIII та в XIX сторіччі в Україні, який характеризувався пожвавленням створення та розвитку корпорацій, супроводжувався водночас примусовим поширенням та застосуванням російського законодавства. Законодавство того часу стосовно правової регламентації діяльності корпорації було ще досить недосконалим: стосовно акціонерних товариств, наприклад, відсутні положення про порядок формування та поділу статутного капіталу на акції однієї номінальної вартості, законодавство страждало відсутністю систематичності, деякі статті по суті своїй відносилися до інших розділів і ніякого внутрішнього зв’язку з інститутом не мають.

Розвиток корпоративного права був зупинений вже внаслідок реформ, запроваджений після Жовтневої революції 1917 року. В цей період невеликі товариства не мали достатніх фінансів для подальшого виживання в тих економічних умовах, а товариства з значними капіталами були націоналізовані.

З розпадом СРСР Україна перейшла на самостійний шлях законодавчого регулювання підприємницької діяльності. Вже в 1991 році було прийнято ряд основоположних законів, таких як, Закон України “Про підприємництво”,  Закон України “Про підприємства”, “Про цінні папери та фондову біржу” та ін. Проте основним законом стосовно визначення правового положення корпорацій став Закон України від 19.09.1991р. “Про господарські товариства”. Ці важливі законодавчі акти певної мірою дозволили наблизити порядок здійснення підприємницької діяльності до порядку, який існує в зарубіжних країнах: визначені основні види підприємств, організаційно-правові форми юридичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність, порядок їх створення, діяльності, ліквідації та реорганізації та ін. Поряд з тим,  хоч і пройшло достатньо часу з дня їх прийняття, але потрібно відзначити, що  більшість недоліків та прогалин, які були притаманні цим законам в момент їх прийняття існують і по сьогоднішній день, що і обумовлює потребу в глибокому аналізі правового становища корпорацій та теоретичному обґрунтуванні найважливіших положень корпоративного права.

У другому підрозділі розглянуто юридичну природу корпорацій   через призму правової природи юридичних осіб, що обумовлено нерозривністю досліджень з приводу цих правових явищ. Тим більше, що поняття юридичної особи згідно з середньовічною теорією, співпадало з поняттям корпорації. Потім розрізняли корпорацію та суспільство. Визначення корпорацій залишалось широким.

Юридична наука породила безліч теорій про правову природу юридичних осіб, якими є і корпорації, які характеризуються різними підходами та поглядами стосовно суті вказаних осіб. Автором розглянуто основні теорії та обґрунтовано своє ставлення до кожної з них, а також визначено своє бачення правової природи корпорації, зокрема висловлена прихильність до теорій, які визнають реальне існування корпорації як суб‘єкта права. Суб’єктом прав корпорації є сама корпорація, і при цьому волевиявлення корпорації слід розглядати не як волевиявлення її окремих членів, а як волевиявлення самої корпорації, яке формується в певному порядку і зміст якого визначається кінцевим результатом сукупності волевиявленням окремих учасників. Саме сукупність дає можливість абстрагуватись від особистості кожного учасника, зміна якого не призводить до дефекту волевиявлення самої корпорації.

У третьому підрозділі дається характеристика поняття корпоративного права за чинним законодавством, критика такого визначення, що обумовлено невідповідністю правовій природі та сутності поняття корпорації, яке існує  в зарубіжному законодавстві, і не відповідає тим принципам корпорації, які були закладені історичним розвитком.

Проведений аналіз показав, що законодавче визначення та визначення корпорації в  науковій літературі в більшості випадків вжите в широкому значенні, є, насамперед, наслідком того, що класично, з часів появи перших теорій правової природи юридичної особи вчені поділили юридичні особи на корпорації та установи. Але нам здається,  не слід забувати, що нині система юридичних осіб збагатилась новими видами, подібно до того, як спочатку виділяли корпорацію, і тільки згодом почали виділяти установу. Одним із основних питань дисертаційного дослідження є визначення корпорації як суб’єкта корпоративного права. На наш погляд, коли ми говоримо про корпорацію як про суб’єкт корпоративного права, то нею є юридична особа, організаційно-правова форма якої передбачає не тільки союз осіб та безпосереднє управління корпорацією. І насамперед, нею повинна бути юридична особа, внутрішня структура якої передбачає найбільш повний та тісний зв’язок самої особи та її учасників, які, в першу чергу, пов’язані з нею майновою участю. Такий зв’язок є двостороннім, таким, що породжує взаємні права і обов’язки корпорації та її учасників, але такий тісний разом з тим зв’язок дозволяє чітко розмежовувати індивідуальні права учасників та права учасників по відношенню до корпорації. Корпорація – це юридична особа, якій притаманні ознаки, що можуть бути поділені на дві групи; до першої відносяться ознаки,  загальні для всіх юридичних осіб. До другої групи відносяться ознаки, сукупність яких і визначає специфіку самої корпорації та відрізняє її від інших юридичних осіб, а саме:

а) корпорація – це союз осіб;

б) відношення учасників корпорації до самої корпорації, особливість яких головним чином проявляється в тому, що такі учасники безпосередньо беруть участь в управлінні корпорацією;

в) майнова (інвестиційна) участь учасників в корпорації;

г) корпорація – це передусім об’єднання капіталів;

д) діє на підставі статуту та установчого договору;

е) складне корпоративне управління, яке характеризується системою органів з чітким розмежуванням компетенції і визначеним порядком підпорядкованості.

В дисертації обґрунтоване визначення корпорації як юридичної особи у формі акціонерного товариства, чи товариства з обмеженою відповідальністю або товариства з додатковою відповідальністю, яка створюється і діє на підставі установчого договору і статуту, управління якою здійснюється через складну централізовану систему органів і учасники якої по відношенню до неї здійснюють інвестиційну діяльність з метою отримання прибутку у вигляді дивідендів і така участь породжує у них сукупність корпоративних прав.

В другому розділі “Поняття корпоративного права” висвітлюються питання, що стосуються поняття, ознак, основних джерел корпоративного права, а також проводиться аналіз суб’єктного складу корпоративного права.

Перший підрозділ другого розділу присвячений визначенню поняття корпоративного права. При дослідженні цього питання виявлено недосконалість чинного законодавства, яким, зокрема, ототожнюється корпоративне право з правом власності. В даному підрозділі було проведено аналіз наукових поглядів щодо цього питання, під час якого було встановлено, що в літературі відсутня єдина думка щодо правової природи корпоративних правовідносин та визначення самого поняття корпоративного права.

Автором було винесено на захист положення щодо того, що корпоративне право є інститутом цивільного права. За своєю правовою природою корпоративні правовідносини можуть бути як майнового, так і немайнового характеру, але пов’язаного з майновим, всі вони зобов’язальні та відносні, значна частина з них носить організаційний характер.

В цьому підрозділі автором запропоновані власне визначення корпоративного права. Корпоративне право в об`єктивному значенні - це сукупність правових норм, які встановлюють, регулюють і охороняють цивільні відношення, що виникають між акціонером, учасником і самою корпорацією, а також між самими учасниками чи акціонерами з приводу реалізації їх права власності на акцію чи права власності на частку в статутному фонді корпорації.

Корпоративне право в суб`єктивному значенні - це сукупність прав, які виникають у акціонера чи учасника корпорації внаслідок набуття ними відповідного права власності на акції, права власності на частку в статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю та товаристві з додатковою відповідальністю і які закріплені в чинному законодавстві України та внутрішніх нормативних актах самої корпорації.

В другому підрозділі другого розділу характеризується такі джерела корпоративного права,  як статут та установчий договір.

В дисертаційному дослідженні автором запропоновано розрізняти установчий договір товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю від засновницького договору акціонерного товариства, що пов’язано з наступними особливостями останнього:

 договір, який підписується особами при заснуванні акціонерного товариства  доцільно назвати засновницьким. Метою  його буде створення акціонерного товариства, і в момент реєстрації такого товариства визначити, що він припиняє свою дію. Таким договором повинен визначатись порядок створення акціонерного товариства; його мета та основні види діяльності, встановлюватись відповідальність засновників перед особами, що підписалися на акції (для відкритих акціонерних товариств);

в статуті акціонерного товариства не повинні міститись відомості про склад акціонерів; відомості про останніх зазначаються в реєстрі, які ведуть реєстратори, що забезпечить, з одного боку, контроль за зміною власників, з іншого боку, зміни в установчі документи будуть вноситись тільки ті, що стосуються організаційної структури чи діяльності корпорації Таким чином, установчим документом акціонерного товариства буде лише статут.

Автором обґрунтована думка про те, що за своєю правовою природою установчий договір не є різновидом договору про спільну діяльність.

Аналізуючи правову природу статуту, автор дійшов висновку, що останній не носить владний характер, оскільки не видається в межах компетенції того чи іншого державного органу; до нього не ставиться вимога щодо офіційного опублікування; він не має офіційний характер. З огляду на це немає жодних підстав говорити про те, що статут можна розглядати як локальний нормативний акт, він носить договірний характер. Водночас він визначає обсяг правоздатності (правосуб’єктність) юридичної особи і може мати правове значення у відносинах юридичної особи, а іншими суб’єктами.

Третій підрозділ другого розділу  спрямований на розгляд особливостей суб’єктного складу корпоративного права. В ході дисертаційного дослідження автором виявлена необхідність законодавчого визначення поняття засновника, учасника, акціонера. На думку дисертанта  учасники – поняття, яке визначає осіб, які беруть участь в створенні та діяльності товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю та є сторонами установчого договору таких видів корпорацій; засновники - особи, які беруть участь в організації створення акціонерного товариства, а акціонери – особи, які у встановленому законодавством порядку набули права власності на акції.

Внаслідок розгляду дискусійного питання щодо можливості  державної установи бути акціонером чи учасником корпорацій відповідно до чинного законодавства, встановлено, що державна установа може бути суб’єктом корпоративного права, якщо таке право передбачено її установчими документами.

Автором запропоновано законодавчо встановити режим роздільної власності подружжя стосовно частки в статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю.

Щодо участі фізичних осіб в корпораціях відповідно до чинного законодавства автором встановлено , що суб’єктами корпоративних прав можуть бути неповнолітні особи, але самостійно реалізувати свої права вони з наведених вище підстав не зможуть, їх представниками будуть виступати їх батьки, усиновителі та опікуни.

В третьому розділі “Зміст корпоративного права та особливості його захисту” наведена  класифікація корпоративних прав, проаналізовані основні суб’єктивні корпоративні права, такі як, право брати участь в управлінні справами товариства, право брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди), право вийти в установленому порядку з корпорації, право на одержання інформації про діяльність товариства, а також розглянуті деякі аспекти захисту корпоративних прав.

У першому підрозділі третього розділу наведено класифікацію корпоративних прав за наступними критеріями: в залежності від характеру прав; джерел корпоративного права; безумовності їх існування у особи тощо.

У другому підрозділі третього розділу увага приділена висвітленню особливостей такого суб’єктивного корпоративного права як право брати участь в управлінні справами товариства. При аналізі значення такого права для особи встановлено, що беручи участь в управлінні справами товариства, його учасники вирішують найважливіші питання його діяльності та визначають основні  її напрямки, мають можливість контролювати ефективність використання інвестованих в товариство коштів, можуть визначати напрямки використання прибутків, тощо. Все це спрямоване до одного – забезпечення стабільного та прибуткового функціонування товариства. Корпоративне управління базується на способах та засобах, що, в першу чергу, визначають формування та функціонування організаційної структури корпорації, а також права та обов’язки самих суб’єктів корпоративного права та створених ними органів корпорації, основні принципи діяльності яких визначаються законодавством України. 

З метою підвищення ефективності участі осіб в управлінні справами товариства доцільно було б:

запровадити кумулятивне голосування в акціонерних товариствах;

законодавчо покласти обов’язок по скликанню вищого органу корпорації на виконавчі органи;

визначити, що загальні збори вважаються правомочними, якщо на них присутні особи, що володіють більше, ніж 50% голосів;

законодавчо закріпити обов’язок за органом, на якого покладено функції щодо скликання загальних зборів та повідомлення про них належних осіб, до дня скликання загальних зборів відслідковувати зміни, що сталися в реєстрі акціонерів, і в разі зміни власника акції повідомляти нового власника про скликання загальних зборів акціонерів.

законодавчо ввести можливість голосування методом опитування і для акціонерних товариств;

законодавчо дозволити голосувати шляхом бюлетенів.

У третьому підрозділі третього розділу проведений аналіз такого суб’єктивного корпоративного права як право брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди).

Ст.10 Закону України “Про господарські товариства” закріпила за учасниками право брати участь у розподілі прибутку товариства та право одержувати його частку (дивіденди), об’єднавши їх в одному пункті. Це пояснюється єдністю змісту цих прав, по-перше, за своїм майновим характером, по-друге, залежністю одного від іншого. Реалізація права  участі у розподілі прибутку товариства дає можливість для реалізації  права на одержання частки прибутку (дивідендів). З іншого боку, однозначно визначити друге право як право, що конкретизує перше, немає достатніх підстав. Так, право отримувати частку прибутку у вигляді дивіденду є специфічним правом акціонерів як власників акцій, оскільки дивіденди виплачуються у вигляді прибутку за цими цінними паперами. Крім того, право на одержання  дивідендів має право на своє самостійне існування ще тому, що воно дещо виходить за рамки звичайного розподілу прибутків, спрямованого на забезпечення подальшого розвитку самої корпорації: його реалізація зумовлює виникнення у акціонера права власності на дивіденди як об’єкт такого права.

А от право участі у розподілі прибутку товариства можна розглядати як конкретизуюче право загального за своїм характером права участі в управлінні справами товариства, оскільки згідно ст.ст.41,59 Закону України “Про господарські товариства” це віднесено до компетенції вищого органу корпорації.

Аналіз чинного законодавства дає нам можливість заперечити проти позиції, що доход акціонера від акції (дивіденд) – це частина чистого прибутку товариства, яка за рішенням компетентного органу розподіляється між акціонерами.

Крім того, автором встановлено, що про дивіденд як про доход від здійснення підприємницької діяльності, яка проводиться шляхом участі в господарському товаристві, можна говорити тільки стосовно акціонерів (учасників акціонерних товариств) як суб’єктів права власності на акцію. Учасники інших видів корпорацій дійсно одержать доход від участі в господарському товаристві тільки при наявності: 1) чистого прибутку; 2) відповідного рішення  компетентного органу. Тому  можна говорити, що право, надане п”.б”  ст.10 Закону України “Про господарські товариства” учасникам товариства з обмеженою відповідальністю та товариства з додатковою відповідальністю стосується лише одержання частини чистого прибутку товариства і вживати стосовно них терміну “дивіденд”, замінюючи словосполучення “частина чистого прибутку”, некоректно. Тому, дивіденд – це форма доходу акціонера по акціях, порядок та розмір виплати якої залежить, в першу чергу, від виду акції, а для простих акцій, крім того, від установчих та інших внутрішніх документів акціонерного товариства та рішень його вищого органу.

В четвертому підрозділі третього розділу дається характеристика праву виходу в установленому порядку з корпорації. Встановлено, що можливість реалізації цього права для учасників різних видів корпорації неоднакова. Це пов’язано, зокрема, з об’єктом права власності, яке породжує у особи наявність корпоративних прав, з тим, наскільки для цього виду корпорації важлива персоніфікація, тощо.

Необхідно звернути увагу на правильне тлумачення норм права при вирішенні спорів, пов’язаних з відчуженням акцій закритих акціонерних товариств. Зокрема, обмеження щодо відчуження акцій закритих акціонерних товариств, встановлені установчими документами, які передбачають вказане нами право привілейованої купівлі, не відносяться до обмежень, встановлених законом, тому в цій частині установчі документи повинні визнаватись недійсними. Необхідно також зазначити, що встановлення законодавством такої вимоги як розподіл акцій закритого акціонерного товариства серед засновників стосується лише розподілу акцій при емісії, в подальшому обіг акцій можливий і шляхом відчуження цих акцій третім особам.  Звертається увага також на те, що в примусовому порядку акціонера може бути позбавлено його права власності на акції лише, якщо він не виконує свої зобов’язання по оплаті акцій відповідно до умов договору купівлі-продажу. Відповідно до ст.32 Закону України “Про господарські товариства” акціонерне товариство має право викупити у акціонера оплачені ним акції, що говорить про те, що у товариства це є правом, а не обов’язком, тобто, якщо акціонер продає свої акції, він не має право вимагати у   товариства їх викупити.

В ході дослідження правової природи виходу учасника корпорації обґрунтовується положення про те, що що при уступці корпоративних прав учасника відбувається уступка прав вимоги, які виникають не тільки на підставі договору, але на й підставі статуту, що регулює відношення між учасником та товариством. Крім того, автор  не погоджується з тим, що право вимоги виплати дивідендів адресується не товариству, а його учасникам, оскільки не учасники, як окремі суб’єкти права, приймають рішення про виплату дивідендів, а корпорація в особі її вищого органу, який складається з учасників, приймає рішення про виплату дивідендів, і виплата дивідендів буде проводитись за рахунок коштів корпорації, і саме корпорація зобов’язана в разі порушення цього права нести відповідальність перед учасниками.

В п’ятому  підрозділі третього розділу дається правовий аналіз такого корпоративного права як право на одержання інформації про діяльність товариства. Право на одержання інформації про діяльність товариства для учасника господарського товариства є дуже важливим, оскільки одержуючи інформацію, учасники корпорації мають можливість самостійно приймати  рішення з важливих питань її діяльності, оцінювати ефективність здійснюваного органами управління товариством керівництва підприємницькою діяльністю товариства, використання ними інвестованих учасниками в товариство коштів.

В шостому підрозділі третього розділу розглядаються деякі аспекти захисту корпоративних прав. Дисертаційним дослідженням встановлено, що особливістю захисту корпоративних правовідносин є те, що з одного боку, корпоративні права носять зобов’язальний характер, тому їх захист повинен здійснюватись за допомогою зобов’язально-речових засобів захисту, але, з другого боку, не треба забувати, що корпоративні права є похідними від права власності на акції чи частку в статутному фонді, які носять речовий характер. Похідний характер корпоративних правовідносин проявляється також в тому, що порушення зазначених основоположних прав тягне за собою порушення корпоративних прав. Ще одна особливість захисту корпоративних прав пов’язана з тим, що інтерес акціонера реалізується як безпосередньо – через здійснення акціонером належних йому прав, так і опосередковано – через діяльність самої корпорації, учасником якої він є. Природно, що інтереси одних акціонерів чи учасників можуть не співпадати з інтересами інших акціонерів чи з інтересами самої корпорації. Класично, будь-який інтерес, який законно належить особі, підлягає захисту, проте особливістю захисту корпоративних прав є те, що вирішення цього питання залежить від співвідношення волі більшості з інтересами меншості, захисту меншості від свавілля більшості. Зазначені особливості захисту корпоративних прав повинні змусити законодавця ввести нові нетрадиційні способи захисту цивільних прав або ж приділити більшу увагу традиційним способам з урахуванням особливостей корпоративного права.

Дисертаційне дослідження дає підставу визначити, що механізм захисту корпоративних прав, безумовно, потребує подальшого удосконалення. Одними із напрямків такого удосконалення повинні стати:

законодавче встановлення того, що громадяни та юридичні особи на свій розсуд здійснюють належні їм цивільні права. Неприпустимим є здійснення права виключно з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

Питання зловживання право повинно вирішуватись судом в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи;

Встановити в законодавстві, що рішення вищого органу корпорації  може бути визнано недійсним лише у таких випадках:

- коли для прийняття відповідного рішення недостатньо кворуму;

- коли рішення за своїм змістом суперечить чинному законодавству;

     - рішення прийнято з порушенням інтересів меншості внаслідок зловживання більшістю своїм правом.

встановити спеціальний строк для оскарження рішення вищого органу корпорації – 1 місяць;

визначити як обов’язок для акціонера, учасника брати участь в роботі вищого органу корпорації.