Таш\'ян Р.І. Односторонні правочини в цивільному праві

Краткое содержание

У Вступі розкривається актуальність теми дисертації, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказуються мета й завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, формулюються наукова новизна й основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється їх практичне й теоретичне значення, надається інформація про апробацію результатів дослідження, зазначаються публікації за темою дисертації.

Розділ 1. «Поняття та правова природа односторонніх правочинів» складається із 3-х підрозділів, присвячених поняттю односторонніх правочинів, їх місцю у системі юридичних фактів та класифікаціям односторонніх правочинів.

У підрозділі 1.1. «Односторонні правочини у системі юридичних фактів» визначається ґенеза поняття «юридичний факт», а також місце односторонніх правочинів у системі юридичних фактів. Зазначається, що роль односторонніх правочинів як виду юридичних фактів полягає у тому, що вони є підставами виникнення, зміни й припинення прав і обов’язків суб’єктів права. В дисертації наводяться аргументи щодо відсутності підстав для розширення системи юридичних фактів та введення до неї нових елементів. Проводиться детальний аналіз ознак, за яким односторонні правочини відмежовуються від інших видів юридичних актів – адміністративних і судових актів, а також від юридичних вчинків.

У дисертації розглядаються й інші класифікації юридичних фактів. Зокрема, аналізується поділ юридичних фактів на: а) позитивні й негативні; б) дво- (багатосторонні) дії й односторонні дії; в) юридичні факти самостійного і несамостійного значення; г) первинні й вторинні. Визначається місце односторонніх правочинів у таких класифікаціях.

У підрозділі 1.2. «Односторонні правочини в системі правочинів» розглядається співвідношення одностороннього правочину та договору як складових більш загального поняття – «правочин». Обґрунтовується, що основним критерієм розмежування цих складових є кількість сторін. Вказана ознака має кілька елементів: 1) узгодженість волі осіб, яка полягає в тому, що в односторонніх правочинах волі суб’єктів не завжди узгоджуються, у той час як у договорах таке узгодження є необхідним; 2) відсутність домовленості між суб’єктами односторонніх правочинів; 3) спрямованість волі осіб у односторонніх правочинах на настання окремих правових наслідків, у той час як у договорах волевиявлення сторін спрямовані на настання спільного правового наслідку; 4) самостійність односторонніх правочинів, тобто створення кожним з них своїх правових наслідків, а волевиявлення сторін у договорі створюють спільні правові наслідки.

В якості додаткових критеріїв розмежування можуть бути використані свобода одностороннього правочину та його роль у регулюванні суспільних відносин.

Зазначається, що у договорі волі сторін не об’єднуються в єдину волю, а лише узгоджуються між собою. На цій підставі проводиться відмежування договорів від фактичних складів, елементами яких є два і більше односторонні правочини. Наведені додаткові аргументи стосовно того, що оферта й акцепт не є односторонніми правочинами.

Доведено, що існує принцип свободи правочину, складовими якого є принцип свободи договору та принцип свободи одностороннього правочину. Зазначено, що останній має більш вузьку сферу дії, ніж принцип свободи договору, оскільки стосується лише уповноважуючих односторонніх правочинів.

Принцип свободи уповноважую чого одностороннього правочину означає право учасників цивільного обороту самостійно: вирішувати питання щодо вчинення одностороннього правочину; вчиняти односторонні правочини, які хоча не передбачені чинним законодавством, проте і не суперечать його основним принципам; визначати вид одностороннього правочину; визначати коло осіб, яких уповноважує односторонній правочин, або встановлювати, що односторонній правочин спрямований до невизначеного кола осіб.

У дисертації доводиться, що односторонні правочини можуть бути регуляторами суспільних відносин, тобто не лише підставами виникнення, зміни та припинення прав і обов’язків осіб, а й визначати обсяг цих прав і обов’язків, конкретизувати їх. Однак регулятивну функцію мають не всі односторонні правочини.

Зазначається, що односторонні правочини можуть вчинятися кількома особами, тобто бути багатосуб’єктними. Доводиться, що багатосуб’єктні односторонні правочини відрізняються від багатосторонніх правочинів-договорів за ознакою відсутності між особами багатосуб’єктного одностороннього правочину обов’язку щодо сумісного його виконання.

Визначено, що до відносин, що виникають з односторонніх правочинів, застосовуються норми законодавства щодо: сторін зобов’язання, місця виконання зобов’язання, змісту договору, обов’язковості виконання, строку договору, тлумачення умов та форми договору.

Розроблені пропозиції щодо внесення змін до відповідних статей ЦК України з тим, щоб сфера їх регулювання охоплювала б і відносини з односторонніх правочинів. Доведено, що існує можливість застосування до правовідносин, які виникли з договорів, загальних положень про односторонні правочини на підставі аналогії закону.

Підрозділ 1.3. «Класифікація односторонніх правочинів» присвячено класифікації односторонніх правочинів за різними підставами. Аналізуються «загальні» класифікації правочинів, визначаються ті з них, які розповсюджуватися на правочини односторонні.

Основна увага у роботі приділена класифікаціям виключно односторонніх правочинів. Зокрема, в роботі проводиться класифікація односторонніх правочинів: за критерієм характеру правових наслідків, що виникають внаслідок вчинення правочину для інших осіб – на уповноважуючи та зобов’язуючі; за критерієм визначеності особи, до якої звернений односторонній правочин – на такі, що звернені до конкретно-визначеної особи, і такі, що звернені до всіх і кожного; за критерієм необхідності сприйняття одностороннього правочину іншими особами – на такі, що потребують і не потребують сприйняття іншими особами; залежно від того, яке місце у юридичному складі займають односторонні правочини, вони можуть бути класифіковані – на основні та допоміжні; залежно від того, які правові наслідки вони створюють – на правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі; за критерієм залежності дійсності одностороннього правочину від підстави правочину або каузи – на каузальні (матеріальні) й абстрактні.

Розділ 2 «Зобов’язальні та розпорядчі односторонні правочини» складається з трьох підрозділів та присвячений поділу односторонніх правочинів на зобов’язальні й розпорядчі, аналізу ознак цих видів односторонніх правочинів, визначенню правових наслідків, які створюють односторонні правочини, а також їх ролі у динаміці цивільних прав і обов’язків.

У підрозділі 2.1. «Поняття зобов’язальних і розпорядчих односторонніх правочинів» дається загальна характеристика поділу односторонніх правочинів на зобов’язальні й розпорядчі.

Проведений історичний аналіз цієї класифікації, коріння якої походять з німецької цивілістики. Досліджено історію поділу односторонніх правочинів на зобов’язальні й розпорядчі у вітчизняній цивілістиці, а також сучасні наукові праці з цього питання.

Критерієм поділу односторонніх правочинів на зобов’язальні й розпорядчі є їхня роль у динаміці прав і обов’язків сторін зобов’язання. Зобов’язальні односторонні правочини створюють права й обов’язки сторін зобов’язання, а розпорядчі – змінюють та припиняють їх. Зобов’язальні односторонні правочини завжди передують розпорядчим, оскільки за допомогою перших реалізується загальна правосуб’єктність учасників цивільних відносин, загальна можливість трансформується в конкретний юридичний зв’язок. За допомогою зобов’язальних односторонніх правочинів особи набувають суб’єктивні права або беруть на себе обов’язки. Розпорядчі ж односторонні правочини реалізують конкретні суб’єктивні права або за їх допомогою виконуються обов’язки.

Водночас, зобов’язальні й розпорядчі односторонні правочини не завжди існують паралельно. Наприклад, гарантійне зобов’язання виникає з моменту вчинення зобов’язального одностороннього правочину – гарантії. Однак у подальшому таке зобов’язання може припинитися не лише внаслідок вчинення розпорядчого правочину, а й наприклад, у разі ліквідації юридичної особи – банку, який видав гарантію.

У будь-якому зобов’язанні може існувати три стадії: 1) створення; 2) модифікація (зміна або припинення не внаслідок виконання); 3) виконання і, як наслідок, припинення зобов’язання. Зобов’язальні односторонні правочини належать до першої стадії, розпорядчі – до другої та третьої. Зобов’язальні односторонні правочини безпосередньо не переносять право і не покладають обов’язок. Розпорядчі односторонні правочини, які вчиняються на виконання зобов’язань, переносять суб’єктивне право і покладають обов’язок.

Спільними ознаками усіх зобов’язальних односторонніх правочинів, на відміну від розпорядчих, є такі. За їх допомогою реалізується правосуб’єктність учасників цивільних відносин. Водночас для вчинення розпорядчого одностороннього правочину замало правосуб’єктності – необхідна ще наявність конкретного суб’єктивного права. Відмітною рисою зобов’язальних односторонніх правочинів є більш широка дія принципу свободи односторонніх правочинів. На розпорядчі односторонні правочини не розповсюджуються усі класифікації правочинів. Так, не можна поділити розпорядчі односторонні правочини на: основні й допоміжні; оплатні й безоплатні. Значна частина розпорядчих односторонніх правочинів не вимагають дотримання положень про форму правочину – ці правочини є, так би мовити, реальними, фізичними діями і не вчиняються у формі, передбаченій для правочинів. Розпорядчий правочин не можна визнати недійсним чи розірвати, він є безповоротним.

У підрозділі 2.2. «Зобов’язальні односторонні правочини» аналізуються односторонні правочини, які створюють зобов’язання. Односторонні правочини можуть створювати зобов’язання як окремі юридичні факти або входячи до юридичного складу.

Дисертант обґрунтовує думку, що значна частина корпоративних актів є зобов’язальними односторонніми правочинами. Такими є, зокрема, волевиявлення засновника юридичної особи про намір її створення та рішення засновника про затвердження статуту чи засновницького договору юридичної особи, рішення органів юридичної особи, затвердження статуту, голосування на загальних зборах.

Зобов’язальні односторонні правочини є також підставами виникнення зобов’язань з публічної обіцянки винагороди (з оголошенням конкурсу та без оголошення конкурсу). У дисертації критикується думка про договірну природу цих зобов’язань і зазначається, що зобов’язання з публічної обіцянки винагороди виникають на підставі не одиничного одностороннього правочину, а внаслідок кількох таких правочинів, які входять до фактичного складу з послідовним накопиченням елементів. Першим таким елементом є оголошення конкурсу, яке створює конкретну передумову виникнення правовідносин. Наступним етапом є подання роботи на конкурсне здобування або подання результату (для публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу). Ця дія є одностороннім правочином, вторинним з точки зору моменту його вчинення. Вторинність, похідність цього одностороннього правочину полягає в тому, що він повинен відповідати не тільки вимогам закону, а й умовам оголошеного конкурсу. Прийняття оціночного рішення є одностороннім правочином оголошувача конкурсу, який створює зобов’язання між ним і одним з учасників конкурсу щодо виплати винагороди. Крім того, цей односторонній правочин може створювати обов’язок оголошувача конкурсу повернути надані на конкурс роботи іншим його учасникам. Припиняють конкурсні правовідносини два односторонніх правочини – виплати винагороди та повернення наданих робіт.

Зобов’язальні односторонні правочини можуть бути як уповноважуючими, так і зобов’язуючими. Уповноважуючими вони будуть у разі, коли сторона правочину буде боржником у зобов’язанні, яке створене одностороннім правочином. Якщо ж сторона одностороннього правочину є кредитором, то такий правочин буде зобов’язуючим.

У підрозділі 2.3. «Розпорядчі односторонні правочини» автор зосереджується на дослідженні другого виду правочинів.

Особливою рисою розпорядчих односторонніх правочинів є те, що вони не створюють, а змінюють або припиняють права й обов’язки учасників цивільних правовідносин.

Обґрунтовується, що розпорядчим одностороннім правочином є надання згоди на вчинення певних дій. Наприклад, для зміни зобов’язання, забезпеченого порукою, необхідна згода поручителя, якщо внаслідок такої зміни збільшується обсяг його відповідальності. У такому випадку надання згоди є необхідним елементом динаміки правовідносин, що опосередковують зміну зобов’язання, забезпеченого порукою.

Виконання зобов’язання може бути як одностороннім, так і двостороннім правочином. Одностороннім воно є тоді, коли для виконання зобов’язання достатньо самостійних дій боржника, а кредитор може лише сприяти боржникові. Двостороннім – коли кредитор теж повинен вчиняти активні дії, і поведінка кредитора і боржника є узгодженою.

Обґрунтовується думка, що передача речі (традиція) складається з двох розпорядчих односторонніх правочинів – надання речі боржником та прийняття її кредитором, які мають самостійне значення. Так, надання речі боржником припиняє його обов’язок навіть у тому випадку, коли кредитор відмовився від її прийняття. Одностороннім же розпорядчим правочином є і передача грошей (платіж).

Розповсюдженим розпорядчим правочином є цесія та переведення боргу. Тобто, за допомогою цесії, на відміну від традиції, передається нематеріальний об’єкт – право вимоги. Підкреслимо, що мається на увазі не зобов’язальний правочин, за яким відступається право вимоги (наприклад, договір факторингу), а розпорядчий правочин (відступлення клієнтом права грошової вимоги фактору).

Розпорядчі односторонні правочини можуть слугувати способом реалізації секундарних правомочностей. Під секундарною автор розуміє таку правомочність, при якій уповноважена особа має вторинне, додаткове право на односторонні позитивні дії, і цьому праву протистоїть обов’язок іншої особи претерпівати ці дії і прийняти їх правові наслідки.

Додатково аргументується, що зарахування зустрічних однорідних вимог є розпорядчим одностороннім правочином, оскільки для зарахування достатньо волевиявлення однієї сторони зобов’язання і за допомогою нього особа розпоряджається належним їй правом вимоги у зобов’язанні.

Розпорядчими односторонніми правочинами є значна частина заяв осіб – заява третьої особи, на користь якої укладено договір, про бажання скористатися правом, яке встановлено у договорі; заява про бажання скористатися переважними правами та деякі інші.