Харченко Підстави припинення права власності

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, науково-теоретична основа дисертації; зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами; зазначено мету й основні задачі дослідження, його наукову новизну, теоретичне і практичне значення; визначено основні методологічні засади; наведено інформацію про апробацію результатів дисертації, а також висвітлено положення, що виносяться на захист.

Розділ 1. „Загальні положення про право власності та його припинення” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1. „ Поняття права власності та його припинення” містить розгляд питань сутності права власності, співвідношення понять „власність”, „право власності” та „припинення права власності”.

У правовій літературі давно звертається увага на багатогранність поняття „власність”, яке вживають в економічному або юридичному значенні, але водночас         “власність” вживається у значенні “право власності”, що не є виправданим. Проведений аналіз дав змогу зробити висновок про недопустимість ототожнення понять “власність” і “право власності”. Аналізуючи загальні положення права власності здійснено виокремлення основних його ознак (наприклад, повноти панування особи над річчю, незалежності, абсолютності, безстроковості), які тільки у сукупності своїй і при наявності всіх правомочностей власника характеризують право власності. Запропоновано визначення поняття припинення права власності як абсолютної і безповоротної втрати правового зв’язку між власником і належною йому на праві власності річчю внаслідок дії чи настання різноманітних юридичних фактів (правочинів, рішень суду, юридичних вчинків, подій, неправомірних дій учасників цивільних правовідносин, правомірного використання та споживання майна тощо).

Підрозділ 1.2. „Розвиток законодавства про припинення права власності” містить аналіз історичних етапів розвитку права власності і підстав її припинення.

На розвиток права власності на території України впливали численні зміни адміністративно-територіального устрою, і важливу роль для науки цивільного права відіграло перебування України у складі СРСР. Проведено аналіз цивільного законодавства, що регулювало питання припинення права власності у  цей період. Зокрема, розглянуто такі підстави припинення права власності, як наявність на праві особистої власності жилого будинку понад встановлену норму, самовільне будівництво жилого будинку, господарських і побутових будівель та споруд, систематичне використання власником жилого будинку, дачі або іншого майна для  одержання не трудових доходів.

Сьогодні встановлено нові пріоритети розвитку цивільного законодавства, що відобразилося, зокрема, й на визначенні підстав припинення права власності. Відзначено, що ряд підстав припинення права власності не втратили своєї актуальності, однак були переглянуті з урахуванням потреб сьогодення і знайшли своє закріплення в ЦК України. Це викуп пам’ятки історії та культури, викуп нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене.

Розділ 2 „Загальна характеристика підстав припинення права власності” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 2.1. „Види підстав припинення права власності” містить розгляд запропонованих науковцями класифікацій підстав припинення права власності, що дало можливість систематизувати їх за певними критеріями.

У ЦК України (ст. 346) перераховані підстави припинення права власності, які передбачають припинення права власності як за волею, так і проти волі власника. На думку дисертантки така класифікація не є повною. Можуть мати місце й інші підстави припинення права власності, передбачені спеціальним законом (зокрема, Законом України „Про приватизацію державного майна”). За аналізом цієї статті зроблено висновок, що закріплений у ній перелік не є вичерпним, у зв’язку з чим пропонується виділяти й такі підстави припинення права власності, які настають помимо волі власника. Отже, для факту припинення права власності важливу роль відіграє сукупність таких компонентів як правомочності власника, особливості об’єкта власності (наприклад, обмеження чи вилучення його з цивільного обігу, віднесення до рухомого чи нерухомого майна тощо) та об’єктивні фактори, які можуть залежати від волі власника (наприклад, при відчуженні майна на підставі договору купівлі-продажу, споживанні його власником), можуть застосовуватися всупереч його волі (наприклад, при конфіскації об’єкта власності на підставі рішення суду, знищенні внаслідок стихійного лиха) а можуть здійснюватися помимо волі власника (наприклад, втрата речі (багажу, вантажу), що була передана особі на виконання умов договору (наприклад, перевезення, зберігання, прокату); припинення права на частку у спільному майні при неможливості (забороні) її виділення у натурі; припинення майнових прав інтелектуальної власності як з волі власника (шляхом їх відчуження) так і без його волі (закінчення строку дії патенту на винахід)).

З метою обґрунтування прийняття спеціального закону про націоналізацію проведено дослідження праць вчених та критичний аналіз законопроектів “Про порядок примусового відчуження об’єктів права приватної власності у власність держави (націоналізації)” й „Про порядок вилучення об’єктів права приватної власності у власність держави і власність територіальної громади (націоналізацію)”. Результатом стала низка рекомендацій до окремих статей законопроектів.

З метою належного закріплення в цивільному законодавстві підстав припинення права власності на тварин досліджено ЦК України, Закони України „Про тваринний світ”, „Про захист тварин від жорстокого поводження”, законопроект „Про гуманне ставлення до тварин”. Як дикі, так і свійські тварини, можуть заподіяти значну шкоду здоров’ю людини й навіть її життю, можуть мати місце й випадки жорстокого поводження з тваринами. У зв’язку з цим у роботі обґрунтовується  потреба в більш детальному правовому врегулюванні правил утримання тварин і підвищення заходів відповідальності до осіб, які їх порушують, та чіткому визначенні підстав припинення права власності на тварин. Отже, підставами припинення права власності на тварин можуть бути:

1)жорстоке поводження з ними (при цьому доцільно передбачити попереднє застосування заходів адміністративного впливу (попередження, штраф), після неефективності яких особа може бути позбавлена права власності на тварину виключно в судовому порядку);

2)захворювання тварини (наприклад, інфекційні захворювання сільськогосподарських тварин, їх масові отруєння тощо), що можуть становити загрозу санітарно-епідемічному благополуччю населення чи навколишньому природному середовищу, підтверджене у встановленому порядку, наслідком якого є знищення такої тварини. До цієї підстави може бути віднесено наявність у тварини агресивних якостей, небезпечних для оточення й здатних зашкодити життю та/чи здоров’ю оточуючих.

У підрозділі 2.2. „Умови та порядок припинення права власності за окремими підставами” дається характеристика зазначених питань з урахуванням положень  Конституції України, Цивільного, Господарського, Земельного та Митного кодексів України та низки інших законодавчих і підзаконних актів.

Розглянуто окремі питання відмови від права власності, зокрема в залежності від виду речі, особливості  відмови власника на користь держави; припинення права власності внаслідок знищення майна (звернуто увагу на те, що не в усіх випадках власник може визначити фактичну долю майна. Наприклад, знищити земельну ділянку не є можливим, можна лише завдати шкоди в більшому чи меншому розмірі її природним властивостям. Таким специфічним об’єктом власності можна розпорядитися лише шляхом вчинення юридичних дій: продати, подарувати тощо). Наводиться загальна характеристика таких підстав припинення права власності як викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, основою застосування якої є ст. 41 Конституції України, та припинення права власності на нерухоме майно у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене. Розглянуто й такі підстави припинення права власності, як звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, реквізиція, приватизація.

Щодо припинення права власності особи на майно, яке не може їй належати, зазначено, що мова йде про майно,  яке знаходиться в обмеженому обороті чи про належність до певного кола суб’єктів, права яких на конкретний вид майна  обмежені. Так, відповідно до ст. 81 ЗК України, іноземний громадянин не може мати у власності земельну ділянку сільськогосподарського призначення. Здійснено аналіз Постанови ВР України „Про право власності на окремі види майна” та відповідного законопроекту, що дозволяє вести мову про невідповідність у певній мірі  зазначеної постанови вимогам чинного законодавства.

Встановлено, що проблеми правового врегулювання конфіскації є актуальними не лише для правової системи України, але і для захисту права власності. Однією з його характерних рис є застосування цивільно-процесуальних правил з метою встановлення правомірності її здійснення.

Відзначено, що чинний ЦК України не врегулював чітко питання можливості застосування цивільно-правової конфіскації, а містить лише норму відсильного характеру (ст. 354 ЦК України), хоча у ГК України (ч.1 ст.208) законодавець передбачив застосування заходів конфіскаційного характеру стосовно зобов’язань, які завідомо суперечать інтересам держави та суспільства. Запропоновано привести у відповідність зазначені норми ЦК України та ГК України і передбачити застосування конфіскації за вчинення правочину, який порушує публічний порядок.

Розділ 3 „Особливості припинення права власності на окремі об’єкти”, складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. „Особливості припинення права власності на земельну ділянку” містить правову характеристику загальних засад припинення прав власності на земельну ділянку та аналіз окремих підстав.

Підтримується позиція про регулювання відносин власності на землю як нормами цивільного, так і нормами земельного законодавства. Норми цивільного законодавства є основоположними у цій сфері, а їх положення повинні бути деталізовані в земельному законодавстві, в якому враховані особливості такого об’єкта права власності як земля.

При дослідженні питання про добровільну відмову власника від права на земельну ділянку як підставу припинення права власності на землю звернено увагу на те, що, згідно зі ст. 84 ЗК України, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності, а отже й безхазяйні земельні ділянки переходять у державну власність.  При цьому виникає питання узгодженості норм цивільного та земельного законодавства. У порядку, визначеному ч.2 ст. 335 ЦК України, безхазяйні нерухомі речі можуть бути передані, за рішенням суду, в комунальну власність. У зв’язку з цим зроблено пропозицію про внесення доповнення до зазначеної статті ЦК України, де слід передбачити, що на безхазяйну земельну ділянку може виникати право державної власності.

Аналізується проблема необхідності згоди відповідного органу, до якого власник, бажаючи відмовитися від права на земельну ділянку, подає заяву  на її прийняття у власність. Аналіз ст. 14 Конституції України, дає право зробити висновок: якщо приватний власник хоче добровільно відмовитися від свого права власності, держава зобов’язана прийняти від нього таку земельну ділянку, оскільки земля перебуває під особливою охороною держави, а отже остання повинна вжити всіх заходів до збереження земельної ділянки в належному стані. Ст. 347 ЦК України не ставить волю власника в залежність від згоди на прийняття у власність майна органом виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування. У випадку ж із земельною ділянкою ЗК України (ст. 142 ) передбачив спеціальну норму про добровільну відмову від права власності тільки на користь держави або територіальної громади. Обмежуючи таким чином право власника, законодавець повинен був би надати йому гарантії прийняття його майна таким органом, що з чинного ЗК України не випливає. Крім того, передбачаючи можливість застосування підстав примусового припинення права власності на земельну ділянку законодавець повинен „урівноважити” можливість і порядок широкого застосування підстав добровільного припинення права власності. Отже, у ст. 142 ЗК України слід передбачити обов’язок прийняття у державну власність такої земельної ділянки одним із органів, перелічених у п.2 ст. 84 ЗК України.

Здійснено аналіз положень ЗК України (ст. 140, 145) щодо припинення права власності на земельну ділянку іноземних юридичних та фізичних осіб, а також осіб без громадянства, яким земельна ділянка не може належати на праві власності, коли названі особи не відчужать земельної ділянки у встановлений строк відповідно до ЗК України.

Правовою підставою припинення права власності в цьому випадку буде рішення суду. Обґрунтовується доцільність  реалізації за рішенням суду такої земельної ділянки з прилюдних торгів з виплатою власникові вартості земельної ділянки з вирахуванням понесених на організацію й проведення торгів витрат, за умови обов’язкової експертної грошової оцінки земельної ділянки. Звернено увагу на те, що ч. 4 ст. 22 ЗК України передбачає, що землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. Разом із тим, якщо стосовно іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб передбачено обов’язковість відчуження ними земельних ділянок сільськогосподарського призначення, прийнятих у спадщину (ст. 81-82 ЗК України), то стосовно іноземних держав законодавець обмежився лише вказівкою, що іноземні особи можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них організацій, за договорами (ст.85 ЗК України). Таке формулювання статті видається певною мірою не точним і необхідним є її доповнення нормою про обов’язковість відчуження іноземними державами земельних ділянок сільськогосподарського призначення, прийнятих у спадщину, за  аналогією до вимог, які ставляться ст. 81-82 ЗК України до іноземних юридичних та фізичних осіб та осіб без громадянства.

Пропонується внесення доповнень у ст. 81 ЗК України з урахуванням того факту, що в разі втрати громадянства України власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення така земельна ділянка теж повинна підлягати відчуженню.

При дослідженні такої підстави припинення права власності як викуп земельної ділянки для суспільних потреб та у зв'язку з суспільною необхідністю виявлено прогалини законодавства, що регулює ці відносини. Зокрема, в українському законодавстві встановлено лише мінімальний строк здійснення попередження власника про викуп. У дисертації обґрунтовується необхідність визначення строку здійснення викупу.

Здійснено критичний аналіз обмеження щодо передачі у приватну власність земель історико-культурного призначення, встановленні Законом України „Про музеї та музейну справу”. Зокрема, зі змісту ст. 7 закону випливає, що право приватної власності на земельну ділянку при створенні музею не може виникати, а отже й така підстава припинення права власності як викуп пам'ятки історії та культури може стосуватися лише музейних закладів, а не земельної ділянки. У зв’язку з цим відзначено, що у аналізованому законі має бути норма, яка  б відповідала положенням ст.cт. 54, 83-84 ЗК України.

При розгляді Закону України „Про охорону культурної спадщини” виявлено неточність застосовуваної термінології, оскільки у ст.20 Закону згадуються такі суб’єкти відносин як небожі та небоги продавця. Ні ЦК України, ні Сімейний кодекс України, не перелічують таких учасників відносин. Аналізований закон не визначає чітко орган (органи), що є суб’єктом (суб’єктами) викупу об’єктів культурної спадщини. У зв’язку з цим доцільним, з погляду автора, є чітке закріплення у ст.5 закону „Про охорону культурної спадщини” права уповноваженого органу, серед інших повноважень, подавати позов про викуп пам'яток історії та культури в установленому порядку. 

Проведене в дисертації дослідження таких нормативно-правових актів як Земельний кодекс України, Закони України "Про іпотеку", „Про виконавче провадження”, наказу Мін’юсту „Про затвердження Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних  торгів  з  реалізації арештованого  нерухомого   майна” ( далі - Наказ), дало змогу виявити низку прогалин і зробити ряд пропозицій для вдосконалення законодавства у сфері звернення стягнення на земельну ділянку за зобов’язаннями власника .

Зокрема, звертається увага на те, що в нормативно-правових актах, які регулюють питання проведення торгів, зокрема, строки публікації оголошення про їх проведення, не повинно бути розбіжностей. У законодавця має бути одна позиція щодо цього питання. 

Пропонується у п.3.11. Наказу, за аналогією із законом „Про іпотеку” передбачити, що спеціалізована організація забезпечить будь-якій  зацікавленій особі  доступ  до інформації про умови проведення прилюдних торгів і про предмет іпотеки – це відповідатиме принципові відкритості та гласності проведення торгів і забезпечить дотримання рівності прав всіх заінтересованих осіб.

У дисертації звертається увага на важливі відмінності в положеннях аналізованих нормативно-правових актів. Так, згідно ст. 47 Закону “Про іпотеку”, свідоцтво про придбання нерухомого майна видає державний виконавець,  згідно ж ст. 8 Закону “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” — таке свідоцтво видає нотаріус.

У дисертації звертається увага  на те, що відповідно до ст.45 Закону України “Про іпотеку”, прилюдні торги проводяться  принаймні за  умови  присутності одного  учасника. Відповідно до ст. 138 ЗК України, земельні торги визнаються такими, що не відбулися, зокрема в разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця. Участь у прилюдних торгах лише одного учасника не відповідає принципові змагальності, втрачається сам сенс їх проведення. Тому пропонується у ст. 45 Закону України „Про іпотеку” внести відповідні зміни.

Підрозділ 3.2 „Особливості припинення права власності на житло” містить правову характеристику загальних засад припинення прав власності на житло та аналіз окремих підстав.

Акцентується увага на тому, що розкриття змісту поняття "жиле приміщення" має важливе значення для правильного застосування законів й інших нормативно-правових актів, що регулюють житлові відносини.

Розкривається значення кожного з можливих житлових об’єктів права власності (житловий будинок, садиба, квартира, жила кімната). Із визначень житлового будинку (ст.380 ЦК України), садиби (ст.381 ЦК України) та квартири (382 ЦК України) не випливає чітке розмежування термінів – житловий будинок розглядається і як окремий об’єкт, і як об’єкт, що містить квартиру (квартири). У зв’язку з цим автор обстоює думку про те, що термін „житловий будинок” є поняттям загальним, яке охоплює одноквартирний, двоквартирний чи багатоквартирний житловий будинок. Такий поділ є виправданим і для правозастосовчої практики, і для використання в інших суміжних сферах діяльності (наприклад, будівельній).

У період перебування України у складі СРСР питання права приватної (особистої на той момент)  власності на житло не мало особливої актуальності у зв’язку з існуючими обмеженнями на кількість, розмір житла, що могло перебувати у власності громадян. У зв’язку зі змінами в законодавстві у цій сфері здійснено аналіз такої підстави припинення права власності, як викуп житлового об’єкта у зв’язку із викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій він розміщений.

Доводиться, що ст. 351 ЦК України може поширювати свою дію на відносини з викупу земельної ділянки, адже ЗК України не визначає правову долю майна, розташованого на земельній ділянці, що підлягає викупу. Це питання регулюється ЦК України. Виникає ситуація, коли при визначенні викупної вартості земельної ділянки слід керуватися нормами ЗК України, а при визначенні викупної вартості житлового об’єкта, на ній розташованого, нормами ЦК України. Так, відповідно до ч.3 ст.146 ЗК України викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власника, а вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Відповідно до ч.2 ст.147 ЗК України, припинення права власності на земельну ділянку в передбачених у цій статті випадках здійснюється за умови повного відшкодування її вартості.  Норма ж ст. 351 ЦК України більш детально, порівняно зі ст.ст. 146-147 ЗК України, регулює це питання, в ній передбачено відшкодування збитків, завданих власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (в тому числі упущеної вигоди), у повному обсязі.

Розглянуто окремі актуальні питання щодо особливостей приватизації житла як підстави припинення права власності. Звертається увага на те, що Закон України „Про приватизацію державного житлового фонду” не містить чіткого переліку суб’єктів приватизації, що певною мірою може призводити до порушення прав громадян.

Проведено також аналіз можливості реприватизації житла, для чого, зокрема,  досліджено законопроект „Про внесення зміни до Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” та  висновок комісії, який стосується проектів Законів України "Про порядок звернення (відчуження) приватного майна" та "Про реприватизацію майна в Україні".

Автор поділяє думку, що термін „реприватизація” повинен мати єдине значення для різних об’єктів, чи то житло, чи то єдиний майновий комплекс і застосування реприватизації повинно мати місце як у разі порушень в процесі приватизації з боку наймача та членів його сім'ї (як то подача неправдивих відомостей, підробка документів тощо) або зловживання (не компетенції) уповноважених осіб органів приватизації тощо, так в у разі відповідного волевиявлення власника приватизованого житла при дотриманні встановлених законодавством умов.

У зв’язку з цим автор вважає, що загальні засади реприватизації мають міститися у ЦК України (що відповідає позиції комісії щодо аналізованих нею вищезазначених законопроектів) Конкретні ж підстави застосування реприватизації мають бути зазначені в залежності від особливостей об’єкта приватизації у спеціальному законі, що регулює ці відносини.