Баранюк А.З. Позбавлення права приватної власності : Баранюк А.З. Лишение права частной собственности

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, що досліджується, визначені мета, предмет, об’єкт і методологія дослідження, його теоретичне і практичне значення, сформульовані основні положення та результати дослідження, що виносяться на захист, визначена наукова новизна одержаних результатів.

 Розділ 1 “Особливості позбавлення права приватної власності як підстави його припинення” складається з двох підрозділів, присвячених дослідженню принципу непорушності права власності, особливостей позбавлення права приватної власності та його місця в системі підстав припинення права власності.

У підрозділі першому “Принцип непорушності права приватної власності” досліджуються передумови становлення принципу непорушності права приватної власності в законодавстві України, загальноцивілізаційні та історичні аспекти, що зумовили його конституційне закріплення.

Автором розвиваються положення Цивільного кодексу України про те, що гарантія від протиправного позбавлення права приватної власності є головним елементом непорушності цього права. Звертається увага на такий необхідний елемент непорушності права приватної власності, як гарантія від його незаконного обмеження.

На думку дисертанта, недотримання принципу непорушності права приватної власності з боку держави полягає не тільки в його протиправному позбавленні чи обмеженні. В роботі аргументується, що таке порушення з боку держави може полягати і в неправомірній бездіяльності компетентних державних органів. Особлива увага приділяється закріпленню принципу непорушності права власності в цивільному законодавстві.

У підрозділі другому “Особливості позбавлення права приватної власності та його місце в системі припинення права власності” на підставі існуючих у науковій літературі поглядів, розглядаються дискусійні питання правонаступництва при зміні власника майна.

В результаті проведеного дослідження позбавленням права приватної власності пропонується вважати його припинення всупереч волі власника на підставах і в порядку визначених законодавством. Автором пропонується поділяти підстави позбавлення права приватної власності на три групи: позбавлення права приватної власності виходячи із вимог суспільної необхідності; позбавлення права власності у разі вчинення власником правопорушення; позбавлення права власності при доцільності присудження майна однієї особи іншій.

Позбавлення права приватної власності, виходячи із вимог суспільної необхідності, розглядається як завдання шкоди правомірними діями. До видів такого позбавлення права приватної власності можна віднести націоналізацію, реквізицію, викуп земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній знаходиться, у зв’язку із суспільною необхідністю та позбавлення права власності на майно, яке не може належати особі на праві власності.

Враховуючи відсутність регламентації в національному законодавстві та дискусійні і неузгоджені теоретичні положення, окрему увагу в роботі присвячено експропріації майна.

Позбавлення права приватної власності внаслідок вчинення власником правопорушення досліджується як необхідний елемент відповідальності особи при порушенні нею певних прав та інтересів інших осіб, держави і суспільства в цілому.

З огляду на це, видами такого позбавлення права приватної власності пропонується вважати конфіскацію майна, позбавлення права приватної власності при невідчуженні успадкованого майна, обмеженого в обороті, викуп безгосподарно утримуваних пам’яток історії і культури, звернення стягнення на майно, викуп земельної ділянки, яка використовується з порушенням вимог законодавства щодо її використання та оплатне вилучення предмета, що став знаряддям або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення у випадках, передбачених Кодексом про адміністративні правопорушення України.

До підстав позбавлення права приватної власності при доцільності присудження майна однієї особи іншій в роботі відноситься позбавлення права власності на частку в спільному майні при неможливості чи недоцільності її виділення в натурі або встановлення порядку користування нею та позбавлення права власності на земельну ділянку або на нерухоме майно, яке на ній знаходиться, при припиненні права користування цією земельною ділянкою у разі відсутності згоди щодо подальшого користування нею між власниками землі і нерухомого майна.

Розділ другий „Позбавлення права приватної власності з вимог суспільної необхідності (експропріація)” присвячений дослідженню позбавлення права приватної власності з вимог суспільної необхідності.

У підрозділі першому “Викуп земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю” досліджуються становлення та особливості цього викупу порівняно з іншими видами експропріації.

В дисертації детально аналізується різниця між примусовим викупом земельної ділянки з вимог суспільної необхідності та продажем земельної ділянки її власником. З огляду на це піддано критиці доцільність існування у статті 350 ЦК України та у статті 153 Земельного кодексу України норми, яка врегульовує договір викупу земельної ділянки при відсутності на це згоди власника, оскільки він не має притаманних договору рис.

У роботі обґрунтовується необхідність вилучення зі статті 146 ЗК України таких підстав викупу земельної ділянки як викуп земельної ділянки під будівлі і споруди, виробничі об’єкти органів державної влади та органів місцевого самоврядування чи під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав і міжнародних організацій, оскільки вони не обумовлені вимогами суспільної необхідності, та суперечать Конституції України.

Що ж стосується компенсації збитків, завданих викупом, то в роботі пропонується внести зміни в статтю 146 ЗК України та передбачити, що відшкодуванню підлягає не лише вартість земельної ділянки, а й всі збитки, завдані викупом, в тому числі і неотримані доходи. З приводу цього пропонується надати власникові право вимагати викупу всієї земельної ділянки, якщо земля, яка в нього залишається, не може приносити доходу, пропорційного її частці.

   В підрозділі другому “Викуп нерухомого майна у зв’язку із викупом земельної ділянки, на якій воно знаходиться” досліджується викуп нерухомого майна при експропріації.

Враховуючи відсутність законодавчого закріплення, в дисертації досліджується момент позбавлення права приватної власності при такому викупі нерухомого майна. З приводу цього автором пропонується внести зміни в статтю 351 ЦК України, оскільки, беручи до уваги положення Конституції України, право власності на нерухоме майно не може припинитися до надання земельної ділянки, на якій відбудовується викуплене майно.

Дисертант погоджується з тим, що величина збитків при викупі неплодових насаджень повинна визначатись у фіксованих цінах. Разом з тим в дисертаційній роботі відстоюється думка, що величина збитків при викупі плодових насаджень повинна встановлюватись, виходячи із середньої річної врожайності кожної рослини і кількості років, необхідних для досягнення попередньої врожайності. Як і для попереднього виду позбавлення права приватної власності, запропоновано надати власникові право вимагати викупу всього майна, якщо при його частковому викупі втрачається господарський зв’язок між його частинами, що робить неможливим попередній спосіб використання майна, та відшкодування збитків, пов’язаних з недоцільністю відновлення підприємницької діяльності на іншому місці, якщо це пов’язано з особливостями розташування.

У підрозділ третьому “Націоналізація” досліджується націоналізація майна як вид позбавлення права приватної власності, виходячи із вимог суспільної необхідності.

На даний час націоналізація прямо не згадується в законодавстві України. Разом з тим частина 4 статті 48 Закону України “Про власність” передбачає  можливість прийняття законодавчого акту, що припиняє право власності з повним відшкодуванням завданих збитків.

Особлива увага в дисертації приділяється дослідженню предмета націоналізації. Дисертант поділяє думку про те, що предметом націоналізації можуть бути цілісні майнові комплекси підприємств. Проте висловлює сумнів щодо обґрунтованості загальноприйнятої думки щодо екстериторіальної дії законів про націоналізацію, тобто їх визнання за межами держави, що провела націоналізацію. В роботі робиться висновок, що екстериторіальна дія законів про націоналізацію поширюється на майно представництв чи філій націоналізованих юридичних осіб, яке на момент націоналізації було за межами держави, що її провела, у випадках, якщо закон про націоналізацію не суперечить публічному порядку країни знаходження представництва чи філії.

В дисертації проводиться аналіз багатьох законопроектів, які стосуються націоналізації майна та запропоновані пропозиції до них.

У підрозділі четвертому “Реквізиція” розглядаються питання позбавлення права приватної власності за умов виникнення виняткових надзвичайних обставин.

У дисертації піддається критиці погляд на реквізицію як на вилучення майна при засудженні особи без застосування до неї конфіскації майна. Автор критично оцінює також думку, за якою реквізицією є позбавлення права приватної власності на майно, що, за умови законного набуття, не може належати особі на праві власності. Автор не підтримує погляд на реквізицію як на тимчасове вилучення майна. Юридична природа позбавлення права приватної власності як виду його припинення не дає підстави вважати, що майно повинно повертатися попередньому власникові. Разом з тим, стаття 353 ЦК України надає колишньому власникові право вимагати повернення реквізованого майна, яке збереглося у випадку припинення дій, обставин, за яких проводилася реквізиція, що не можна розглядати як умову обов’язкового повернення реквізованого майна.

В юридичній літературі реквізиція майна традиційно розглядається як право компетентного державного органу провести позбавлення права приватної власності у виняткових випадках, коли виникає гостра необхідність у певному майні, тобто як один із засобів ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

Проте деякі законодавчі акти, наприклад, Закон України “Про забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя населення” чи Закон України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок чорнобильської катастрофи” передбачають примусове оплатне вилучення домашніх тварин та іншого майна з метою запобігання поширенню небезпечних інфекцій, радіаційному ураженню людей та інше. З приводу цього в дисертації робиться висновок, що поряд з власне реквізицією майна, яка є правом компетентних державних органів позбавити особу права власності на умовах і в порядку, передбачених законом, повинна проводитись обов’язкова реквізиція майна. Уповноважені державні органи зобов’язані реквізувати майно у разі його забруднення шкідливими речовинами чи зараження  небезпечними інфекціями. За невиконання цього обов’язку повинна наставати юридична відповідальність.

У п’ятому підрозділі “Позбавлення права приватної власності на майно, яке не може перебувати в приватній власності” досліджується припинення права власності при вилученні майна з цивільного обороту чи при обмеженні в ньому.

Таке припинення права власності стосується майна, використання чи володіння яким пов’язане із значним ризиком порушення інтересів, безпеки окремих громадян, суспільства в цілому. Тому суспільство зацікавлене у запобіганні зловживання таким майном шляхом залишення його лише у власності держави, чи встановлення спеціального порядку набуття права власності.

В дисертації пропонується внести зміни в статтю 348 ЦК України, яка передбачає припинення права приватної власності на майно, що набуте законним шляхом, але не може бути у приватній власності в силу закону, прийнятого пізніше. Обов’язок по відчуженню такого майна слід покласти не на власника, а на компетентний державний орган, крім того власникові має бути виплачено повну вартість майна, без утримання витрат, пов’язаних із позбавленням права власності.

Автором пропонується розширити перелік майна, яке не може бути у приватній власності. Разом з тим, в роботі піддається критиці думка стосовно включення до переліку майна, вилученого з цивільного обороту, майна підприємств транспорту, що є державною власністю, об’єктів тваринного світу, що належать до природних ресурсів державного значення, об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації.

Розділ третій “Позбавлення права приватної власності при вчиненні власником правопорушення та при доцільності присудження майна однієї особи іншій” присвячений іншим підставам позбавлення права приватної власності.

В підрозділі першому “Конфіскація майна” досліджуються цивільно – правові спекти конфіскації майна як виду додаткового покарання в кримінальному праві, конфіскація знарядь злочину при вирішенні питань про речові докази відповідно до кримінального процесуального законодавства, конфіскація майна як вид адміністративного стягнення, в тому числі і конфіскація при порушенні митних правил, та конфіскація майна при визнанні угоди недійсною згідно із ст. 208 Господарського кодексу України.

В дисертації критично оцінюється пропозиція щодо доповнення статті 81 Кримінально – процесуального кодексу України положенням щодо конфіскації знарядь злочину, транспортних засобів, що використовувалися при вчиненні злочину та які не належать обвинуваченому, за винятком випадків, коли вони вибули із володіння власника поза його волею.

З тих же мотивів в дисертації пропонується переглянути статтю 326 Митного кодексу України стосовно конфіскації предметів порушення митних правил незалежно від того, чи є ці предмети власністю порушника, чи ні.

В роботі звертається увага на невідповідність і суперечливість положень ЦК України та ГК України при регулюванні зобов’язань. Так, стаття 228 ЦК України та стаття 208 ГК України порізному визначають наслідки недійсності правочинів, які порушують публічний порядок. Стаття 208 ГК України передбачає позбавлення права власності на майно, яке винна сторона передала згідно цього правочину. Це позбавлення права власності має всі ознаки конфіскації майна. Автор підтримує думку про недоцільність відмови від цивільно – правової конфіскації.

У підрозділі другому “Примусовий продаж майна власника – боржника як спосіб припинення права власності” досліджується звернення стягнення на майно боржника.

В дисертації робиться висновок про необхідність внесення змін до статті 50 Закону України “Про виконавче провадження” в частині визначення поняття накладення стягнення. В результаті дослідження понять “арешт майна”, “опис майна” та їх юридичної природи запропоновано під накладенням стягнення на майно боржника вважати арешт майна та його примусову реалізацію.  

В дисертації звернуто увагу на необхідність приведення Закону України “Про виконавче провадження” у відповідність із Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” щодо неможливості зупинення виконавчого провадження після відкриття справи про банкрутство при стягненні заборгованості із заробітної плати.

Дисертантом проводиться дослідження накладення стягнення на заставлене майно. Враховуючи юридичну природу застави, досліджуються спірні питання переходу права власності на заставлене майно до заставодержателя. В роботі піддається сумніву думка про внесення в Закон України “Про заставу” змін щодо присудження заставного майна заставодержателю за рішенням суду.

Розглядаються інші проблемні питання продажу заставленого майна.

В підрозділі третьому “Позбавлення права приватної власності на земельну ділянку у разі її неправомірного використання” досліджуються питання примусового припинення права власності на земельну ділянку при порушенні власником вимог щодо раціонального землекористування, захисту і відтворення земель, передбачених ст. 143 ЗК України.

Автором досліджується юридична відповідальність за вчинення порушення землекористування. Обґрунтовується, що така відповідальність може бути кримінальною, цивільною чи адміністративною. Досліджуючи характер правопорушень землекористування, в дисертації пропонується їх поділяти за економічним (при використанні ділянки не за цільовим призначенням) та екологічним (при псуванні, забрудненні, засміченні земель) аспектами, що, у свою чергу, впливає і на особливості позбавлення права власності.

В дослідженні робиться висновок про цивільно – правову природу позбавлення права власності при використанні земельної ділянки не за цільовим призначенням, якщо це не спричинило псування, забруднення земель, руйнування структури грунту і інше. Таке позбавлення права приватної власності пропонується проводити шляхом примусового продажу.

Що ж до позбавлення права приватної власності на земельну ділянку при порушенні екологічних норм, то автором пропонується застосовувати примусовий продаж при умові відсутності в діях власника складів злочинів, передбачених статтями 239 та 254 КК України. Інакше позбавлення права власності в дисертації пропонується проводити шляхом конфіскації земельної ділянки, відповідно до статті 81 КПК України.

  В підрозділі четвертому “Викуп культурних цінностей, що утримуються безгосподарно” досліджується позбавлення права приватної власності на культурні цінності при невиконанні власником обов’язку їх належного утримання. Дисертант підтримує думку, що такий обов’язок власника збігається із суб’єктивним правом на це майно, а невиконання цього обов’язку повинно розглядатися як зловживання правом.

Автор підтримує положення статті 2 Закону України “Про охорону культурної спадщини”, згідно якої об’єкти, що мають історичну цінність, поряд з іншими, є видом культурної спадщини. Виходячи з цього автором критикується ст. 352 ЦК України, у якій поділяються ці об’єкти на такі, що мають культурну цінність, та такі, що мають історичну цінність.

У дисертації досліджуються питання компетенції органів влади щодо викупу культурних цінностей, які утримуються безгосподарно. Робиться висновок про те, що такий викуп можуть провести не лише державні, а й комунальні установи.

В підрозділі п’ятому “Позбавлення права приватної власності на успадковане майно обмежене в обороті” досліджується примусовий продаж успадкованого майна, що обмежене в обороті, в особи, яка не отримала дозвіл на володіння ним та не відчужила його.

В роботі робиться висновок про цивільно – правову природу цього позбавлення права приватної власності. Відтак піддається критиці думка, що невиконання вимог стосовно продажу такого майна є адміністративним правопорушенням. Разом з тим саме ухилення від такого продажу майна може розглядатись і як адміністративне правопорушення.

Дисертантом досліджується суб’єкт цього позбавлення права приватної власності. Беручи до уваги норми Конституції України та практику Конституційного Суду України, в роботі розглядаються спірні питання такого позбавлення права приватної власності.

В роботі досліджуються дискусійні питання визначення “національності” юридичної особи при спадкуванні земельної ділянки.

У підрозділ шостому “Позбавлення права власності на майно при доцільності його присудження іншій особі” розглядається позбавлення права приватної власності при неможливості поділу майна, що є об’єктом права спільної власності, або встановлення порядку користування ним та позбавлення права власності на земельну ділянку чи на нерухоме майно, яке на ній знаходиться, при припиненні права користування земельною ділянкою.

В дисертації, з врахуванням судової практики, узагальнюються обставини, які впливають на позбавлення права приватної власності при неможливості поділу спільної власності, в тому числі з урахуванням санітарних і технічних вимог. За аналогією із ст. 71 Сімейного кодексу України пропонується внести в статтю 365 ЦК України зміни стосовно можливості присудження компенсації за умови попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Дисертантом досліджуються дискусійні питання припинення права користування чужою земельною ділянкою для забудови. Критично оцінюється норма статті 413 ЦК України стосовно визначення порядку користування земельною ділянкою судом, якщо сторони не дійшли згоди про порядок її подальшого використання.