Бєгова Т.І. Поняття \"ноу-хау\" та договір про його передачу



Название:
Бєгова Т.І. Поняття \"ноу-хау\" та договір про його передачу
Альтернативное Название: Бегов Т.И. Понятие \"ноу-хау\" и договор о его передаче
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі розкривається актуальність теми дисертації, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, вказуються мета й завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, формулюються наукова новизна й основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється їх практичне й теоретичне значення, надається інформація про апробацію результатів дослідження, зазначаються публікації за темою дисертації.


Розділ 1. «Правова природа «ноу-хау» складається із 4-х підрозділів, присвячених питанням «ноу-хау» як об'єкта права інтелектуальної власності.


У підрозділі 1.1. «Зміст поняття «ноу-хау» в законодавчих актах України, зарубіжних держав і в міжнародних угодах на підставі аналізу дефініцій цієї правової категорії, що маються в законодавстві вітчизняному, іноземних держав і в міжнародних нормативних актах, робиться висновок, що еволюція «ноу-хау» нараховує декілька етапів.


На першому етапі (початок ХХ ст.) це явище становило собою додаткові відомості, пов’язані із впровадженням технічних рішень, що зберігалися патентоволодільцем у режимі конфіденційності. У цій якості «ноу-хау» стає об'єктом правочинів, пов'язаних із впровадженням винаходів, тобто об'єктом правового регулювання. На наступному етапі (середина ХХ ст.) режим конфіденційності поширюється й на самі рішення, а «ноу-хау» починає розглядатися як спеціальний правовий режим, що становить собою альтернативний спосіб охорони винаходів. За сучасних умов «ноу-хау» – це специфічний об'єкт цивільного обороту, яким охоплюються різні види інформації, які охороняються володільцем у режимі конфіденційності.


У підрозділі 1.2. «Порівняльний аналіз понять «ноу-хау» і «комерційна таємниця» критично аналізуються висунуті в юридичній літературі точки зору щодо співвідношення зазначених понять.


Розкриваються ознаки комерційної таємниці і доводиться, що поняття «комерційна таємниця як вид інформації» є ширшим від поняття «комерційна таємниця як один з об'єктів права інтелектуальної власності». Тільки частина незагальнодоступної комерційно цінної інформації, володілець якої вживає заходів по її збереженню в режимі таємності, якщо вона є результатом інтелектуальної, творчої діяльності людини, може розглядатися як об'єкт права інтелектуальної власності.


Розкривається зміст і значення ознак «ноу-хау», якими є: (а) таємність інформації, що становить собою «ноу-хау» (при цьому останнє характеризується не абсолютною таємністю, а незагальновідомістю); (б) істотність (цінність) інформації, що становить «ноу-хау» й залежіть від можливості його використання з урахуванням того, що інтерес контрагента досягається в процесі використання рішення, яким є «ноу-хау»; (в) забезпечення таємності законним володільцем права на «ноу-хау» і підтримка цього режиму третіми особами; (г) ідентифікованість «ноу-хау»; (д) його практична застосовність. Підкреслюється, що стосовно «ноу-хау», створюваних фізичними особами-непідприємцями, ознаки істотності й практичної застосовності не є настільки суттєвими.


Дисертантка доходить висновку, що відмінність «ноу-хау» і «комерційної таємниці» полягає в наступному: а) «ноу-хау» — інформація у сфері техніки й технологій; єдиний вид комерційної таємниці, що за своєю суттю є рішенням. Уся інша інформація, що становить комерційну таємницю, - це інформація про факти; б) «ноу-хау» – не завжди тільки задокументована інформація; в) за обсягом змісту категорія «комерційна таємниця» ширше «ноу-хау», тому що вона крім відомостей, що належать до результатів інтелектуальної діяльності, може включати й дані, які мають чисто інформаційне або навіть пізнавальне значення; г) «ноу-хау» не завжди пов'язується з підприємницькою діяльністю володільця права на нього; д) «ноу-хау» може складатися з відомостей, загальновідомих окремо, але цінних саме у відповідному сполученні; е) володільцем комерційної таємниці є спеціальний суб'єкт — особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, а щодо «ноу-хау» таке обмеження не діє. Тому за межами комерційної таємниці виявляється інформація, яка відповідає ознакам «ноу-хау», право на яку належить особам, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.


Підсумовується, що досліджувані поняття не рівнозначні, але співпадаючі в частині, де їх предметом виступає інформація як результат інтелектуальної або інтелектуальної, творчої діяльності індивіда, що охороняється в режимі конфіденційності. Якщо це рішення в сфері техніки і технологій має практичну застосовність, то воно може позначатися і як інформація, що становить комерційну таємницю, і як «ноу-хау» її володільця.


У підрозділі 1.3. «Правова природа права на «ноу-хау» аналізуються існуючі в правничій літературі точки зору щодо юридичної природи права на «ноу-хау». Авторка приєднується до думки тих учених, які вважають, що право на «ноу-хау» — це не традиційне виключне право, що становить собою право повноцінне, абсолютне, а урізане, обмежене право, яке характеризується як квазівиключне. Наведено додаткові аргументи щодо обґрунтування цієї концепції. Ось вони: 1) виникнення квазівиключного права пов'язано з моментом вживання заходів по охороні конфіденційності «ноу-хау»; 2) відсутність у володільця «ноу-хау» права авторства; 3) своєрідність захисту права на «ноу-хау», яка полягає в тому, що володілець права на нього може вимагати заборони застосування відомостей, що становлять «ноу-хау», лише у випадку отримання їх незаконним шляхом; 4) необмеженість строку дії розглядуваного права, яке існує поки зберігається фактична монополія володільця на інформацію, що складає зміст «ноу-хау».


Суб’єктом (володільцем) права на «ноу-хау» є учасник цивільних відносин, який потенційно може набувати такого права. Обмеження кола володільців лише суб’єктами підприємницької діяльності не має достатнього правового пояснення. Щодо можливості фактичної реалізації правомочностей володільця такого права, то вона залежить від його статусу, що визначається підставою виникнення права на «ноу-хау» і змістом цього права.


Доведено, що відсутність фігури автора «ноу-хау» серед володільців права на нього, а також можливість наявності множинності володільців права на тотожні «ноу-хау» — одна з особливостей суб'єктного складу права на останнє, що відрізняє його від суб'єктного складу авторських або винахідницьких правовідносин.


Залежно від підстав виникнення вирізняються первинні й похідні володільці права на «ноу-хау». До первинних належать особи, які самостійно, за рахунок своїх зусиль або з використанням зусиль 3-ї особи у зв'язку з виконанням останньою обов'язків за цивільно-правовим чи трудовим договором, отримала відомості, що становлять «ноу-хау». Звертається увага на те, що в разі створення «ноу-хау» у зв’язку з виконанням цивільно-правового або трудового договору, загальні правила статей 429, 430 ЦК України (про розподіл прав) не застосовуються. До похідних володільців права на «ноу-хау» належать особи, які набули цього права за цивільно-правовим договором або в порядку правонаступництва (спадкування).


Виокремлено первинні й похідні способи виникнення права на «ноу-хау». До перших слід віднести створення: (а) самостійною творчою діяльністю фізичної особи об’єкта, що відповідає ознакам «ноу-хау»; (б) «ноу-хау» працівником у процесі здійснення ним своїх трудових обов’язків або за завданням роботодавця, який, до речі, в такому разі і стає його володільцем; (в) іншого «ноу-хау» в процесі переробки існуючого, отриманого набувачем від володільця за цивільно-правовим договором, якщо в ньому не міститься заборони на таку переробку.


До похідних відносять набуття: (а) цього права добросовісно, за цивільно-правовим договором; (б) учасником цивільних відносин внаслідок припинення юридичної особи – підприємницького товариства шляхом правонаступництва, до складу майна якого входило право на «ноу-хау»; (в) у порядку наслідування підприємства як єдиного майнового комплексу, що використовується для здійснення підприємницької діяльності й до складових якого входить право на «ноу-хау».


Називаються суб’єктивні й об’єктивні підстави припинення права на «ноу-хау». До перших належать: (а) відчуження володільцем цього права за цивільно-правовим договором; (б) відмова володільця від цього права шляхом скасування заходів по збереженню режиму конфіденційності «ноу-хау».


Об’єктивні підстави охоплюють: (а) втрату права на «ноу-хау» з об’єктивних причин, зокрема, через знищення усіх матеріальних форм вираження «ноу-хау»; (б) закінчення строку дії зобов'язання щодо збереження конфіденційності інформації, що становить сутність «ноу-хау», особою, якою останнє було довірено його володільцем, за умови, що вказана особа, розкривши цю інформацію, робить її загальнодоступною або загальновідомою для необмеженого кола осіб; в) примусове припинення розглядуваного права у випадках, передбачених законом.


Достеменно проаналізовано зміст права на «ноу-хау», яке є комплексним і включає право володільця на: (а) встановлення, зміну й скасування режиму конфіденційності; (б) використання й розпорядження «ноу-хау»; (в) захист права на нього від дій, що порушують установлений режим або створюють загрозу порушення режиму конфіденційності.


У підрозділі 1.4. «Цивільно-правові способи захисту права на «ноу-хау» доводиться, що такі категорії, як «захист» і «охорона» права на «ноу-хау», пов'язані між собою, а тому не можуть розглядатися у відриві. Правовий захист права на «ноу-хау» завжди мов би супроводжує сам об’єкт охорони. Він не може існувати самостійно, бути самодостатнім, тому що проявляється тільки в моменти порушення встановленого режиму охорони права на «ноу-хау».


Під захистом права на «ноу-хау» розуміються передбачені законом засоби по їх визнанню, поновленню, припиненню їх порушень, застосуванню до порушників заходів відповідальності. Зміст захисту права на «ноу-хау» охоплює можливість володільця права на «ноу-хау» чи уповноваженої ним особи використовувати дозволені законом засоби примусового впливу на правопорушника (що є самозахистом) або звернутися до компетентних державних органів з вимогою примусити останнього до належної поведінки.


У зв’язку з тим, що законодавство містить перелік неправомірних дій, учинення яких тягне за собою порушення прав тільки володільця комерційної таємниці, пропонується вирізнити порушення й щодо права володільця на «ноу-хау»: (а) збирання інформації, що становить зміст «ноу-хау», без згоди його володільця, якщо це спричинило або могло спричинити шкоду останньому, за винятком випадків, передбачених у законі; (б) неправомірне її розголошення, схилення інших до цього або неправомірне використання «ноу-хау».


Окремо досліджується судовий захист права на «ноу-хау», вказується, що основним цивільно-правовим засобом такого захисту є відшкодування збитків і заборона подальшого неправомірного використання «ноу-хау», яка вимагається лише від недобросовісного набувача. Для визнання останнього таким недостатньо тільки прояву ним простої необережності, а потрібно умисел або груба необережність.


У цьому ж підрозділі обґрунтовано, що спосіб створення «ноу-хау» методом зворотного проектування («зворотної інженерії») слід віднести до легальних способів виникнення права на «ноу-хау».


Розділ 2. «Правова характеристика договору про передачу «ноу-хау», що складається з 3-х підрозділів, присвячено визначенню договору про передачу «ноу-хау», його правовій характеристиці й аналізу юридичної природи, з’ясуванню місця в системі цивільно-правових договорів, а також його змісту.


У підрозділі 2.1. «Правова природа договору про передачу «ноу-хау» наводиться загальна правова характеристика договору про передачу «ноу-хау», провадиться системно–структурний аналіз зобов'язань, подібних за змістом з таким договором з метою їх розмежування і з'ясування сутнісних ознак і правової своєрідності договору про передачу «ноу-хау». Порівнюються дефініціїї договору про передачу «ноу-хау», що наводяться в доктрині цивільного права, і пропонується авторське його визначення. Договір про передачу «ноу-хау» є: (а) консенсуальним, оскільки вступ його в силу не пов'язується з передачею самого об’єкта; (б) взаємним, тому що обидві його сторони мають як права, так й обов’язки; (в) оплатним, якщо за передачу «ноу-хау» для використання набувач виплачує володільцеві винагороду; (г) безоплатним, якщо останньої бракує.


Вивчаються існуючі серед фахівців точки зору щодо юридичної природи договору. Найбільш близьким до нього є ліцензійний договір. Принципові відмінності полягають насамперед у предметах цих договорів, якими визначаються розходження в правовому регулюванні відносин сторін у процесі їх укладання й реалізації договірних зобов'язань, а також змісті, строках їх дії.


Звертається увага, що хоча договір про передачу «ноу-хау» не входить до переліку договорів про трансфер технологій, які передбачені Законом України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», між тим за його допомогою можна опосередковувати трансфер технологій. При цьому договір про передачу «ноу-хау» повинен містити обов'язкову умову - збереження конфіденційності інформації, що становить цей об’єкт технологій і не підпорядковується імперативним вимогам Закону щодо істотних умов договорів про трансфер технологій.


Проведено порівняльний аналіз договору про передачу «ноу-хау» з іншими договорами, що мають з ним зовнішню схожість: купівлі-продажу, договором оренди, підряду, про спільну діяльність, комерційної концесії. На підставі цього, а також з урахуванням того, що за договором про передачу «ноу-хау» надається не тільки майнове право використання останнього, а і сама інформація, робиться висновок, що він не може розглядатися як непойменований щодо такого типу договорів, як договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. А тому договір про передачу «ноу-хау» має займати самостійне місце в системі договірного права поряд з договором комерційної концесії. Пропонується об'єднати глави 75 и 76 ЦК України, назвавши нову главу «Договори у сфері інтелектуальної власності», у яку договір про передачу «ноу-хау» включити як один з її видів.


Залежно від обсягу переданих прав вирізняються договори (а) про передачу «ноу-хау» на виключній основі і (б) договір про передачу простого «ноу-хау».


У підрозділі 2.2. «Умови договору про передачу «ноу-хау» розкрито основні елементи цього договору, визначаються його істотні умови. З огляду на його правову природу до обов'язкових умов (істотних і необхідних) такого договору слід віднести предмет; режим конфіденційності відносно «ноу-хау»; спосіб його передачі, ціну, порядок розрахунків.


До ініціативних умов варто віднести: (а) умови про територію використання «ноу-хау», строк, установлення обмежень по сферах, видах використання «ноу-хау», обсягу виробництва; (б) дозвіл на укладення субдоговорів про передачу «ноу-хау», його вдосконалення й порядок надання сторонами інформації про них; (в) умови, спрямовані на забезпечення реалізації продукції.


Підтримується позиція тих дослідників, які вважають, що предметом договору про передачу «ноу-хау» є надання набувачеві права на його використання, а також само «ноу-хау» у формі описування. Підкреслюється, що цей договір має бути укладений у письмовій формі, недотримання якої тягне його нікчемність.


Авторка наголошує на доцільності двостадійного порядку передачі «ноу-хау» і права на його використання. Перша стадія – укладення договору про розкриття «ноу-хау», який не можна відносити до попереднього договору в розумінні ст. 635 ЦК України, бо мета запропонованого договору полягає в попередньому ознайомленні з «ноу-хау» для прийняття рішення щодо укладення договору про його передачу.


У підрозділі 2.3. «Зміст договору про передачу «ноу-хау» зосереджено увагу на дослідженні особливостей прав та обов’язків сторін з урахуванням того, який вид цього договору укладений.


Аналізується основний обов’язок володільця права на «ноу-хау» надання набувачеві права на використання «ноу-хау», що здійснюється шляхом передачі інформації, що становить сутність «ноу-хау». Доводиться, що передача може здійснюватися у різних формах, зокрема, шляхом передачі технічної або іншої документації, надання необхідної технічної допомоги, продажу обладнання, матеріалів тощо. Обов’язку володільця кореспондує право набувача вимагати надання повної, достовірної і достатньої інформації, а при укладенні договору на виключній основі також підтвердження відсутності прав третіх осіб на «ноу-хау».


Докладно аналізується обов’язок сторін інформувати одна одну про вдосконалення «ноу-хау», якщо це передбачено договором. На практиці нерідко випливає проблема встановлення меж цього обов'язку, бо результатом удосконалення «ноу-хау» може бути як винахід (тобто патентоспроможний об'єкт), так і непатентоспроможне рішення. Якщо результатом удосконалення «ноу-хау» з боку володільця права на нього є перетворення останнього на винахід, то саме ця сторона повинна визначитися (якщо цього не буде передбачено в договорі) з тим, чи доцільно продовжувати використовувати винахід в режимі «ноу-хау» до закінчення дії строку договору, чи варто запатентувати винахід, а значить, розкрити конфіденційність інформації, розірвати на цій підставі договір про передачу «ноу-хау», а якщо набувач дасть на це згоду, укласти з ним ліцензійний договір. У разі відмови набувача від розірвання договору про передачу «ноу-хау» й укладення ліцензійного договору володільцеві права на «ноу-хау» належить зробити зі своїм контрагентом розрахунки, пов’язані із втратою для останнього певної частини прибутку.


 


Звертається увага, що якщо в результаті удосконалення «ноу-хау» винахід отримується набувачем, то права одержання патенту в нього не виникає. Це пояснюється тим, що при поданні заявки про видачу патенту особа повинна розкрити сутність винаходу, а такі дії, безумовно, призводять до розголошення конфіденційності інформації, що становить сутність «ноу-хау», що є порушенням умов договору про його передачу.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины