Христенко Н.Ю. Право спільної сумісної власності фізичних осіб

Краткое содержание

У Вступі розкривається сутність і стан проблем права спільної сумісної власності фізичних осіб у цивільному праві, обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається його мета та завдання, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, які вносяться на захист, висвітлюється практичне значення і апробація результатів дослідження, вказуються публікації за темою дослідження.

Розділ 1. “Загальна характеристика права спільної сумісної власності фізичних осіб” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Право спільної сумісної власності як складова частина інституту права власності” присвячений аналізу функціонування даного правового інституту.

У роботі висловлюється думка, що особливістю права спільної сумісної власності виступає множинність його суб’єктів (співвласників) і єдність об’єкта. Автор вважає, що множинність суб’єктів права спільної сумісної власності на один і той самий об’єкт, викликана необхідністю спеціального регулювання відносин права спільної сумісної власності. Така необхідність зумовлена насамперед для урахування волі співвласників, а також для забезпечення кожному з них їх законних інтересів при здійсненні права спільної сумісної власності. Завдяки цьому, права та інтереси будь-якого учасника обмежуються і не дають можливості вчиняти певні дії, не враховуючи волю інших учасників.

У роботі зазначено, що завдяки об’єктам, співвласники вступають у відповідні правовідносини. Вони характеризуються певною структурою і притаманні тільки суб’єктам права спільної сумісної власності. Такі правовідносини поділяються на зовнішні (між співвласниками з однієї сторони і не власниками з іншої) та внутрішніми (між самими співвласниками). Автор доходить до висновку, що з правовідносин суб’єктів права спільної сумісної власності випливають конкретні ознаки, які притаманні тільки їм, а саме: спільне погодження поведінки щодо правомочностей володіння, користування та розпорядження спільним майном; чітко визначений суб’єктний склад; утримання третіх осіб від порушення права спільної сумісної власності.

Ч. 2 ст. 368 ЦК України дає підстави авторові зазначити відсутність обмеження суб’єктного складу права спільної сумісної власності. Тому такими суб’єктами можуть бути: фізичні та юридичні особи, територіальні громади, держава. Однак, автор зазначає, що відносини між зазначеними суб’єктами будуть неоднорідними. Зокрема відносини між фізичними особами ґрунтуються на договірній основі, в якій враховуються особисті, сімейні стосунки між юридичними особами, територіальними громадами, державою – на договірній основі, які побудовані, як правило, на господарсько – підприємницькій діяльності.

У підрозділі 1.2. “Види права спільної сумісної власності” характеризуються види права спільної сумісної власності.

Право спільної сумісної власності поділяється за суб’єктивним складом на кілька видів, а саме: сумісна власність подружжя; сумісна власність батьків і дітей; сумісна власність членів особистого селянського господарства; сумісна власність членів сім’ї приватизованої квартири; сумісна власність членів об’єднання співвласників багатоквартирного будинку.

Досліджуючи питання набуття спільного майна подружжя, автор робить висновок про відсутність спільного набуття майна подружжям у випадку, коли один із них використовував майно не в інтересах сім’ї, зловживав спиртними напоями чи наркотичними засобами, перебував у місцях позбавлення волі. Адже в такому випадку один із подружжя буде сумлінно набувати майно, а другий нищити його або не набувати. Автор вважає, що в таких випадках суду слід надати право на вимогу одного із подружжя встановити режим роздільності майна, яке набуте кожним з подружжя в період проживання. Вимога одного із подружжя встановити зазначений режим є цілком природним, адже в такому випадку будуть захищені майнові права сумлінного члена подружжя. Тому в дослідженні обґрунтовується необхідність ст. 69 СК України доповнити ч. 3: “На вимогу одного з подружжя суд повинен мати право на встановлення режиму роздільності майна подружжя, яке набуте кожним з них в період проживання, коли один із них використовував майно не в інтересах сім’ї, зловживав спиртними напоями чи наркотичними засобами, перебував у місцях позбавлення волі тощо”.

Згідно з ч. 2 ст. 60 СК України вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності. Однак, в зазначеній статті відсутній перелік таких речей, як це було певною мірою вирішено в КпШС УРСР. Тому автор на основі ґрунтовного аналізу дійшов до висновку про те, що до орієнтовного переліку речей індивідуального користування мають входити речі, які є необхідними в повсякденному житті та обслуговують потреби подружжя, а саме: одяг, взуття, косметичні засоби, аксесуари зовнішнього вигляду, засоби гігієни, окуляри, контактні лінзи, слуховий апарат, мобільний телефон, державні нагороди. Тому вважаємо, що ч. 2 ст. 60 СК України викласти в такій редакції: “Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування (одяг, взуття, косметичні засоби, аксесуари зовнішнього вигляду, засоби гігієни, окуляри, контактні лінзи, слуховий апарат, мобільний телефон) є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя”.

Детальному аналізу піддане питання моменту внесення подружжям-вкладником коштів на рахунок у банківську (кредитну) установу (ч. 2 ст. 61 СК України). Згідно зі ст. 1058 ЦК України вкладником в банківській (кредитній) установі є тільки одна фізична особа. В її право входить самостійно користуватися і розпоряджатися таким вкладом. Однак, як зазначає автор, згідно зі ст. 63 СК України чоловік та дружина мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Тому автор вважає, щоб не порушувати режим права спільної сумісної власності, член подружжя-вкладник повинен укласти з членом подружжям-невкладником на його вимогу договір про надання права користування банківським рахунком (вклад і зняття коштів). Обґрунтовано, що зазначена вимога одного із подружжя буде сприяти ефективному захисту майнових прав такого подружжя, полегшить розрахункові операції для кредитних установ тощо. З огляду на зазначене автор вважає за необхідне доповнити ч. 2 ст. 62 СК України таким змістом: ”При відкритті рахунку в банківській (кредитній) установі член подружжя-вкладник на вимогу другого члена подружжя повинен укласти з ним договір про надання права користування банківським рахунком (вклад і зняття коштів), якщо інше не передбачено шлюбним договором чи домовленістю між ними”.

Детальному аналізу піддана ст. 62 СК України, в змісті якої є суттєві недоліки. Так, відповідно до ст. 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося в своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат  або затрат другого члена подружжя, воно в разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Однак, законодавець не дає визначення поняття “істотне збільшення майна в своїй вартості”, що може призвести до ускладнень при застосуванні на практиці. Тому, ґрунтовний аналіз дозволив авторові зробити висновок про те, що таке збільшення повинно бути не менше 50% поліпшеного майна. У іншому випадку член подружжя-невласник має право лише вимагати від члена подружжя-власника грошову компенсацію за зроблені ним внески. Автор зазначає, що встановлення конкретного розміру внеску трудових чи грошових затрат є необхідним і сприятиме ефективній роботі суду в прийнятті об’єктивного рішення. Тому, пропонується доповнити ст. 62 СК України таким змістом: “якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості (не менше 50 % поліпшеного майна), внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого члена подружжя воно в разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя”.

Автором проаналізовано питання щодо визначення в шлюбному договорі нерівних часток у праві власності подружжя на їх спільне майно. Зроблено висновок про те, що основними умовами встановлення в спільному майні нерівних часток у шлюбному договорі повинні бути:

- згода подружжя, яка відображає справжнє волевиявлення такої дії;

- застереження про те, що подружжю відомий принцип рівності права на майно, яке набувається ними в період шлюбу.

Детальному аналізу піддана ст. 74 СК України, яка дає можливість авторові зауважити, що якщо чоловік та жінка проживають однією сім’єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, то діє презумпція належного їм майна на праві спільної часткової власності, якщо інше не передбачено правочином між ними. Однак, зазначений правовий режим не передбачений в Сімейному кодексі України. Крім того, в даному випадку недоцільно застосовувати також і режим права спільної сумісної власності як загальне правило. Адже, по-перше, дуже важко визначити майно фактичного подружжя спільним. Тому, що хтось з фактичного подружжя може перебувати послідовно чи одночасно в зареєстрованому шлюбі з іншою жінкою (чоловіком). По-друге, для визначення такого майна спільним необхідно довести не сам факт перебування у фактичних відносинах, а факт придбання конкретного майна за спільні кошти чи (або) спільною працею фактичного подружжя. Також необхідні доказові документи, якщо це стосується житлового будинку чи іншого нерухомого майна. По-третє, оформлення на когось з фактичного подружжя спільних коштів на рахунок в банківську (кредитну) установу і буде належати тільки такому подружжю. Адже, згідно зі ст. 1058 ЦК України вкладником в банківській (кредитній) установі є тільки одна фізична особа. По-четверте, договір укладений одним із членів фактичного подружжя в інтересах сім’ї з третьою особою, не створює обов’язків для другого з них, не зважаючи на те, що майно одержане за цим договором використане в інтересах сім’ї. По-п’яте, при спадкуванні спільного майна частка другого члена фактичного подружжя, що пережив першого буде меншою, ніж та, яку б він міг отримати в зареєстрованому шлюбі. Адже згідно зі ст. 1264 ЦК України, право на спадкування за заповітом мають особи які проживають однією сім’єю не менше, як п’ять років до часу відкриття спадщини і належать до четвертої черги спадкоємців. Тому автор вважає, що відносини фактичного подружжя варто передбачити в договорі “Про майновий режим фактичного подружжя”, що логічно витікає з тексту дисертації. На його думку, в такому договорі повинні відображатися майнові питання фактичного подружжя і доповнюватися за їхнім бажанням. Автор підкреслює, що зазначений договір буде виступати як безспірний доказ їх спільного проживання та захистить майнові права кожного з фактичного подружжя в разі виникнення між ними спору щодо цих прав.

Автором розглянутий режим спільного майна батьків і дітей. Певну увагу автор приділив ст. 175 СК України, яка містить суттєві недоліки. Адже, законодавець зазначений режим поширює тільки на дітей, які не досягли повноліття. Однак автор вважає, що режим спільного майна має поширювати свою дію і на повнолітніх дітей, якщо вони проживають з батьками і набувають майно спільною працею чи спільними коштами на підставі ст. 368 ЦК України та ст. 17 Закону України “Про власність”. Тому автор пропонує доповнити ст. 175 СК України ч. 2: “Правовий режим права спільної сумісної власності буде зберігатися і за повнолітніми дітьми, які продовжують проживати разом з батьками та набувають майно на підставі спільної праці і (чи) спільних коштів”.

Досліджено процес приватизації житла, який дозволив зробити висновок, що приватизуючи житло, співвласники насамперед реалізують особисті немайнові права шляхом його “матеріалізації”, а вже відтак за їхньою спільною згодою таке житло може використовуватися для матеріальних потреб (договір найму (оренди).

Відповідному аналізу піддане питання суб’єктного складу членів об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. Автором обґрунтоване положення про те, що у випадку відсутності бажання стати членом об’єднання новий власник квартири повинен укласти письмовий договір з об’єднанням співвласників багатоквартирного будинку, про участь в утриманні будинку і спільного майна з попереднім ознайомленням його зі статутом об’єднання. Така необхідність спрямована на рівноправність всіх членів багатоквартирного будинку щодо належного утримання спільного майна. Тому, пропонується доповнити ст. 9 Закону України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” таким змістом: “членство в об’єднанні для нового власника квартири здійснюється шляхом ознайомлення його зі статутом об’єднання співвласників багатоквартирного будинку. При відсутності бажання стати членом об’єднання, новий власник квартири повинен укласти письмовий договір з об’єднанням про відповідну участь в утриманні будинку і спільного майна”.

Розділ 2. “Правочини щодо права спільної сумісної власності”, складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Здійснення права спільної сумісної власності” висвітлюється процес реалізації суб’єктами права спільної сумісної власності майнових прав.

Особливість здійснення права спільної сумісної власності його суб’єктами полягає в спільному погодженні поведінки щодо правомочностей володіння, користування та розпорядження спільним майном. Автор підкреслює, що чоловік і дружина мають право укласти договори щодо спільного майна як за формою, так і за змістом, аналогічним цивільно-правовим договорам учасників спільної власності.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 СК України, при укладенні договорів одним із членів подружжя вважається, що він діє за згодою другого з них. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з членів подружжя без її (його) згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Однак, законодавство не дає тлумачення поняття “договір, який виходить за межі дрібного побутового”. Автором обґрунтовано, що зазначене поняття буде завжди тлумачитися неоднозначно. Тому суд змушений приймати різне рішення з кожної конкретної справи. Дана норма містить ще один недолік, який полягає у визнанні договору недійсним. Автор приєднується до думки тих авторів (зокрема Дзери О.В.), які вважають за необхідне встановити факт незгоди, а не факт наявності чи відсутності згоди. Адже встановлення факту незгоди другого з членів подружжя при укладенні таких договорів іншим членам подружжям полегшить судовий розгляд справи і буде сприяти ефективному захисту порушених прав одного з членів подружжя.

Містить вразливі місця і ч. 3 ст. 65 СК України, відповідно до якої для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з членів подружжя має бути подана письмово. Законодавець не тлумачить поняття “цінне майно”. Тому автор вважає, що під “цінним майном” слід розуміти речі, які мають важливе історичне, сімейне значення для обох членів подружжя. Такі речі можуть бути подаровані, куплені, успадковані, передані від родичів. Однак автор вважає, що перелік речей, який відноситься до цінного майна дати практично неможливо, тому що вони будуть різними в кожному конкретному випадку.

Підрозділ 2.2. “Припинення права спільної сумісної власності” присвячено дослідженню питань сутності та способів припинення права спільної сумісної власності.

На підставі проведеного дослідження автором встановлено, що підставами припинення права спільної сумісної власності для її суб’єктів є відповідні юридичні факти (певні обставини), в зв’язку з якими припиняються їхні повноваження.

Значну увагу приділено питанню припинення права спільної сумісної власності подружжя. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один з них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї. Однак, в даній статті не розкрите поняття “коли один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї”. Автором обґрунтовано, що в такому випадку необхідно розуміти таку поведінку одного із членів подружжя, яка виявляється у відсутності участі в створенні спільного майна та в матеріальному забезпеченні сім’ї. Така поведінка може проявлятися в таких діях: витрачання коштів на придбання та зловживання наркотичними засобами чи спиртними напоями, програш своєї заробітної плати в різноманітних азартних іграх тощо. В конкретних випадках може бути присутній і факт бездіяльності одного із членів подружжя (коли чоловік (дружина) безпідставно ухиляється від будь-якої праці). Не виняток буде і така причина, як хвороба. Тому з огляду на зазначене автор вважає викласти ч. 2 ст. 70 СК України таким чином: “При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один з них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї (хвороба, безпідставне ухилення від праці, витрачання коштів на придбання та зловживання спиртних напоїв та наркотичних засобів, програш коштів у різноманітних азартних іграх тощо), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересів сім’ї”.

Автором здійснено аналіз ч. 2 ст. 71 СК України, який дозволив дійти висновку про те, що у випадку відсутності добровільного поділу спільного майна подружжя може виникнути судовий спір, якщо застосування основних способів поділу майна неможливий. Основні способи поділу спільного майна подружжя є такими: поділ речей в натурі, якщо це можливо без завдання шкоди для його господарського призначення; поділ речей між подружжям врахуванням їх вартості і частки кожного з подружжя в спільному майні; присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з них його частку грішми. Автор, вважає що застосування двох перших способів поділу майна викликає сумніви. По-перше, річ є єдина і неподільна. По-друге, присудження майна в натурі одному із членів подружжя з покладенням на нього обов’язків компенсувати другому з них його частку грішми також викликає труднощі. Адже, нерідко в житті такий член подружжя не має змоги виплатити другому з членів подружжя його частку грішми, особливо коли це стосується автомобіля. Тому дисертант вважає, що в такому випадку суд має право на примусовий продаж неподільного майна, а отриману суму поділити між подружжям. Пропонується доповнити ст. 71 СК України ч. 6: “У випадку неможливості застосування основних способів поділу спільного майна подружжя, які передбачені в ст. 71, суд має право на примусовий продаж неподільного майна, а отриману суму поділити між подружжям”.

Детальному аналізу піддані і підстави припинення права спільної сумісної власності учасників особистого селянського господарства. Згідно зі ст. 7 Закону України “Про особисте селянське господарство” члени господарства мають право відкривати рахунки в установах банків. Відповідно до ч. 2 ст. 61 СК України такий вклад належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності і буде поділятися тільки між ними. Однак автор вважає, що такий поділ призводить до збагачення вкладника, без врахування майнових інтересів інших учасників господарства. Тому вважає, що у випадку поділу майна господарства необхідно збільшити частку в майні всіх учасників (крім подружжя) у відповідності до суми частки вкладу в банківській установі. Тому доцільно буде доповнити ст. 11 Закону України “Про особисте селянське господарство” таким положенням: “Ведення особистого селянського господарства припиняється: у разі рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності (при поділі майна господарства, необхідно збільшити частку в майні всіх учасників (крім подружжя) у відповідності до суми частки вкладу в банківській установі”.

Розділ 3. “Захист права спільної сумісної власності фізичних осіб” складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1. “Поняття та способи захисту права спільної сумісної власності” присвячений визначенню поняття даної власності та характеристиці різних способів захисту.

Досліджуючи поняття захист права спільної сумісної власності автор насамперед здійснив аналіз понять “охорона” та “захист”. Проведена робота дозволила дійти до висновку про те, що поняття “охорона” ширше від поняття “захист”. Адже, правова охорона сприяє забезпеченню непорушності цивільних справ, заходи якої спрямовані на запобігання порушення цивільних прав, а захисні норми спрямовані на відновлення порушених прав, шляхом вчинення відповідних дій.

Автор акцентує увагу на тому, що при захисті права спільної сумісної власності особливістю вказаної процедури виступає те, що захисні норми спрямовані як на захист прав співвласників від третіх осіб, так і на захист прав кожного співвласника між ними. Така особливість покладена в основу поняття захист права спільної сумісної власності. Тому автор спробував дати визначення поняття захист права спільної сумісної власності – як застосування співвласниками (співвласником), юрисдикційними органами, які наділені відповідною компетенцією необхідних заходів щодо забезпечення здійснення повноважень права спільної сумісної власності, усунення перешкод у його здійсненні та відновлення порушеного права співвласників (співвласника) з покладенням на правопорушника передбачених законом заходів.

Щодо способів захисту права власності, то останні можуть застосовуватися і при захисті права спільної сумісної власності. Адже, будь-який з заходів захисту цивільного права містить той елемент, який можна застосувати і при порушенні права учасників спільної сумісної власності.

Підрозділ 3.2. “Здійснення захисту права спільної сумісної власності” присвячений здійсненню захисної функції юрисдикційними органами.

Автор розглядає діяльність уповноважених державою органів по захисту порушених прав суб’єктів права спільної сумісної власності. При цьому детально зупиняється на захисній функції працівників органів внутрішніх справ. Автор зазначає, що статистичні дані свідчать про відсутність ефективної роботи працівників міліції з населенням з цього питання. Тому автор вважає, що в даному випадку буде доцільним ознайомлення власників працівниками міліції з чинним законодавством про правопорушення в цій сфері власності шляхом проведення зборів, бесід, лекцій, виступів у пресі, по радіо та телебаченні.