Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Антонюк О.І. Право учасників цивільних правовідносин на самозахист
Альтернативное Название: Антонюк А.И. Право участников гражданских правоотношений на самозащиту
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується актуальність теми, що досліджується, визначаються об’єкт, предмет і мета дослідження, висвітлюється наукова новизна та формулюються основні положення, що виносяться на захист, визначається практичне значення одержаних результатів, їх апробація.


Розділ 1 “Поняття права учасників цивільних правовідносин на самозахист” присвячений визначенню права учасників цивільних правовідносин на самозахист, дослідженню правової природи та історії розвитку законодавства щодо права на самозахист.


У підрозділі 1.1. “Розвиток законодавства про право учасників цивільних правовідносин на самозахист” на основі аналізу пам’яток права розглядаються загальні тенденції законодавчого закріплення права на самозахист.


Самозахист у стародавні часи був традиційною формою захисту, однак з посиленням державної влади можливості самозахисту обмежувалися, поступаючись праву на судовий захист, за деякими винятками (зокрема, необхідної оборони, дій у стані крайньої необхідності, відмови від договору у певних випадках).


Зарубіжні та вітчизняні нормативно-правові акти більш пізнього періоду теж закріплювали численні можливості самостійного захисту, хоча загальної норми щодо права на самозахист у більшості з них не було. У деяких з них містилася загальна норма про те, що самозахист можливий лише у випадках, передбачених законом. Законодавство окремих держав обмежувало самозахист лише можливістю необхідної оборони.


Законодавство радянського періоду також не містило загальної норми щодо права на самозахист. Тому більшість учених дотримувалися думки про можливість самозахисту лише заходами, закріпленими у законодавстві, та визначали це право як виняток, розрахований на ситуацію, коли юрисдикційний захист неможливий, хоча окрім права на дії у стані крайньої необхідності жодна з можливостей самозахисту не була пов’язана у законодавстві з неможливістю юрисдикційного захисту. Отже, такі погляди можна визнати необґрунтованими.


З прийняттям Конституції України право на самозахист набуло подальшого розвитку, оскільки у ч.5 ст.55 була закріплена загальна норма про право людини захищатися будь-якими не забороненими законом засобами. У Конституції право на самозахист не пов’язується з неможливістю отримати державний захист, тому пропозиції внести такі обмеження на галузевому рівні у загальні положення щодо права на самозахист слід вважати такими, що суперечать Конституції.


Позитивним є те, що під час закріплення цього права у Цивільному кодексі був використаний вироблений юридичною наукою термін “самозахист”, який, на відміну від термінів “необхідна оборона”, “крайня необхідність”, “самодопомога”, “оперативно-господарські санкції”, охоплює всі дії щодо самостійного захисту.


Верховна Рада України пішла шляхом загально-дозвільного порядку регулювання права на самозахист, закріпивши у ст.19 ЦК право самостійно обирати заходи самозахисту або застосовувати заходи, передбачені у законодавстві чи у договорі. Аналіз норм цивільного законодавства свідчить про розширення переліку законодавчо врегульованих заходів самозахисту порівняно з радянським законодавством.


У підрозділі 1.2. “Правова природа права на самозахист цивільних прав та інтересів” розкривається сутність і зміст права учасників цивільних правовідносин на самозахист.


Автор визначає право учасників цивільних правовідносин на самозахист як їх можливість у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків. Можливість самозахисту є одним з елементів права на захист. Право на самозахист природних прав людини є її природним правом.


Право на самозахист є типовим для цивільного права, адже правова активність суб’єктів має тут юридично значимий характер. Це право забезпечує оперативний, дієвий, економний захист, сприяє зростанню соціальної активності і правосвідомості, укріпленню законності та правопорядку. Визначення ж меж цього права спрямоване на забезпечення соціального миру та стабільності у суспільстві.


Норми щодо здійснення права на самозахист утворюють субінститут цивільного права, який входить до інституту правового захисту.


Термін “самозахист” не позначає спосіб чи об’єкт захисту, а наголошує на особливостях суб’єкта захисту. Самостійна ж діяльність управненої особи щодо захисту, як і діяльність інших суб’єктів захисту, має свої особливості та здійснюється у певному порядку і певними способами, що дозволяє виділити чотири форми здійснення захисту: судову, адміністративну, нотаріальну й особисту, якою і є самозахист.


На відміну від самозахисту, самосуд має на меті не захист, а покарання порушника без суду чи органів виконання покарання; самоуправство, хоча і може бути спрямоване на захист, але відбувається з порушенням встановленого порядку; так зване “кулачне право” ґрунтується не на силі права, а на праві сили.


Аналіз різних точок зору дозволив дійти висновку про те, що, оскільки цивільно-правовий захист - це не діяльність, спрямована на відновлення або на усунення перешкод у здійсненні прав та інтересів, а результат застосування спрямованих на це цивільно-правових заходів, не є самозахистом звернення до компетентних органів з метою захисту, оскільки саме звернення не усуває порушень і перешкод у здійсненні прав.


У роботі обґрунтовується точка зору, що об’єктом цивільно-правового самозахисту може бути й інтерес. Суб’єктами самозахисту можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Під час самозахисту можливе сприяння певних органів.


Право на захист і на самозахист виникає у разі не лише порушення прав чи інтересів, але й за його реальної загрози. Автор обстоює тезу, що за наявності рішення суду про відмову у захисті особа не має права вдаватися до самозахисту, а може оскаржити це рішення у визначеному порядку. Наявність рішення суду про задоволення вимоги особи щодо захисту не позбавляє її права на самозахист.


Правомірним є самозахист від протиправних дій посадових чи службових осіб органів державної влади (у разі перевищення ними повноважень, зловживання владою і т.ін.), який може здійснюватися шляхом дій (необхідна оборона) або утриманням від них (невиконання злочинного розпорядження). Те, що вимушене заподіяння шкоди особою, яка виконує спеціальне завдання, беручи участь в організованій злочинній групі, визнається кримінально некараним (ст.43 КК), на думку автора, не позбавляє потерпілого права на самозахист, адже те, що дія є кримінально некараною, не означає її правомірності.


Підтримуючи думку про доцільність спеціальної норми щодо оборони від дій малолітніх, осіб, які не можуть розуміти та керувати своїми діями, осіб, які діють необережно чи у стані уявного самозахисту, автор пропонує закріпити у Цивільному кодексі таку норму: “1. Особа, яка піддалася нападу з боку малолітніх осіб, осіб які не можуть усвідомлювати характер своїх дій та (або) керувати ними, осіб, які діють з необережності чи перебувають у стані уявного самозахисту, і знає про стан нападника чи необережність посягання, має право на необхідну оборону лише тоді, коли уникнути нападу іншим чином неможливо. 2. Особа, яка навмисно спровокувала напад осіб, зазначених у ч.1 цієї статті, зобов’язана відшкодувати завдану цим шкоду і не має права на відшкодування завданої їй шкоди”.


Автор вважає доцільним доповнення ст.1169 ЦК частиною 3 такого змісту: “Шкода, завдана особою, яка діяла у стані уявного самозахисту, тобто коли вона помилково припустила існування порушення чи його реальної загрози, не підлягає відшкодуванню, якщо обстановка, яка склалася, давала достатньо підстав вважати, що порушення чи його реальна загроза існували, і особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Особа, винна у виникненні у іншої особи стану уявного самозахисту, зобов’язана відшкодувати завдану під час цього шкоду”.


Дисертант обґрунтовує точку зору про те, що спосіб захисту – це поняття, яке змістовно характеризує результат застосування заходів захисту (відновлення порушених прав, припинення порушення). Захід же захисту – це дія чи сукупність дій (необхідна оборона, зміна умов договору) або утримання від певної дії (призупинення виконання зобов’язання, невиконання злочинного наказу), спрямовані на захист. Засіб захисту – це інструментарій, що використовується під час самозахисту (зброя, повідомлення про відмову від договору). На цій підставі пропонується абз.2 ч.1 ст.19 ЦК викласти у такій редакції: “Самозахистом є протидія, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства”, адже законодавство передбачає заборони не щодо засобів захисту, а стосовно вчинення з ними певних дій (носіння, зберігання зброї тощо), а у ч.2 ст.19 ЦК термін “способи” замінити на “заходи”, оскільки відповідний порушенню спосіб самозахисту може бути реалізований неправомірними діями.


У підрозділі 1.3. “Заходи самозахисту цивільних прав та інтересів” автор розглядає, якими способами та заходами особа може здійснювати самозахист.


Із способів, передбачених для судового захисту, самозахист може відбуватися лише такими, як: 1) припинення дії, яка порушує право; 2) відновлення становища, яке існувало до порушення; 3) зміна правовідносин; 4) припинення правовідносин; 5) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Інші способи передбачають необхідність винесення рішення юрисдикційним органом.


Самозахист може здійснюватися діями як фактичного, так і юридичного характеру. Критикується визначення самозахистом заяви до порушника вимог, адже їх виконання цілком залежить від порушника. До заходів самозахисту належать не всі оперативно-господарські санкції, тому що деякі з них (переведення на акредитивну форму розрахунків чи на попередню оплату) виконують функцію охорони, а не захисту. На підставі аналізу норм Господарського кодексу автор робить висновок про те, що заходи, які підпадають під ознаки оперативно-господарських санкцій, можуть застосовуватися й у випадках, коли це передбачено у законі, а не лише у договорі, як це зазначається у ч.2 ст.235 ГК.


Заходом охорони є влаштування пристроїв автоматичного ураження порушника, оскільки під час їх встановлення існує лише потенційна загроза порушення. Спрацювання ж цих пристроїв є самозахистом, якщо при цьому не порушуються межі правомірності.


Необхідна оборона та дії у стані крайньої необхідності як заходи самозахисту припустимі проти будь-яких порушень, а не лише кримінально чи адміністративно караних, як це стверджується деякими науковцями.


Не є заходами самозахисту забезпечення зобов’язань, адже задоволення вимоги щодо їх встановлення залежить від другої сторони, до порушення вони є лише заходами охорони, а у разі порушення не надають права на самозахист (за винятком притримання та застави, коли кредитор має право самостійно реалізувати певну річ). На тих же підставах не можна погодитись із віднесенням до самозахисту укладання договору страхування. Критикується віднесення до самозахисту примусу другої сторони до додержання передбаченої для правочину форми, оскільки виконання цієї вимоги залежить від другої сторони. Також не належить до заходів самозахисту відмова від виконання нікчемного правочину, тому що він не породжує прав та обов’язків.


 Деякі заходи можуть виконувати як функцію захисту, так і бути діями, що вчиняються в нормальних умовах цивільного обороту (відмова від договору, утримання від голосування на загальних зборах товариства, зміна керівництва товариства, вихід учасника з товариства).


Розділ 2 “Здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист” присвячений дослідженню загальних критеріїв правомірності здійснення учасниками цивільних правовідносин права на самозахист та особливостей самозахисту окремих цивільних прав та інтересів.


У підрозділі 2.1. “Загальні критерії правомірності здійснення права на самозахист цивільних прав та інтересів” автор виділяє та аналізує такі загальні критерії правомірності самозахисту, за якими заходи самозахисту: 1) не можуть бути заборонені законом і суперечити моральним засадам суспільства; 2) повинні відповідати змісту права (інтересу), яке порушується (щодо порушення якого існує реальна загроза); характеру дій, якими воно порушується (створюється реальна загроза), тобто бути необхідними і достатніми для захисту; наслідкам порушення (тим, щодо настання яких існує реальна загроза). Вибір і здійснення заходів самозахисту має ґрунтуватися на принципах розумності, справедливості, добросовісності. Оскільки право на самозахист може виникати й у разі реальної загрози порушення, доцільно зазначити у ч.2 ст.19 ЦК, що заходи самозахисту мають відповідати також наслідкам, щодо настання яких існує реальна загроза.


Із змісту ч.2 ст.19 ЦК випливає, що самозахист має одночасно відповідати характеру та наслідкам порушення. Отже, якщо дії щодо самозахисту не відповідали характеру порушення, хоча й не було заподіяно невідповідної шкоди, вони є неправомірними. Обстоюється доцільність передбачити у абз.1 ч.2 ст.19 ЦК те, що заходи, спрямовані на самозахист, будуть протиправними, якщо вони одночасно не відповідають характеру порушення і його наслідкам.


У законодавстві можуть бути передбачені спеціальні критерії правомірності здійснення самозахисту певними суб’єктами чи заходами. Так, для співробітників правоохоронних органів визначені спеціальні межі самозахисту із використанням як спецзасобів, так і фізичної сили, що мають застосовуватися лише як крайній захід із заподіянням мінімальної шкоди здоров’ю порушника.


У законодавстві по-різному визначається розмір шкоди, яка може бути завдана під час необхідної оборони та крайньої необхідності, оскільки під час оборони зіштовхуються нерівноцінні інтереси (інтереси потерпілого ставляться вище за інтереси порушника), тому дозволяється завдавати шкоду більшу, ніж відвертається, а у разі крайньої необхідності зіштовхуються рівноцінні інтереси.


У Цивільному кодексі України відсутня спеціальна норма щодо меж правомірності дій у стані крайньої необхідності, а у нормах КК і КпАП ці межі визначаються по-різному: за ст.39 КК караним є завдання шкоди більш значної, ніж та, що відвертається, а згідно зі ст.18 КпАП правомірним є завдання шкоди значно меншої, ніж попереджена. Автор пропонує доповнити ст.1171 ЦК нормою про те, що у стані крайньої необхідності правомірним є заподіяння меншої шкоди, ніж та, що відвертається, адже надання особі права на завдання інтересам безвинної особи шкоди, що дорівнюється тій шкоді, яка відвертається, суперечить принципу справедливості, і не можна у такому випадку позбавляти особу, за рахунок благ якої намагаються врятувати рівноцінні блага, права на самозахист.


Вирішення питання про відповідність завданої під час самозахисту шкоди наслідкам порушення ускладнюється тим, що можуть порушуватися нееквівалентні права, а також тим, що об’єкти захисту можуть мати різну цінність для різних осіб. На підставі аналізу норм Конвенції про захист прав особи та основних свобод, Конституції та інших законодавчих актів України автор робить висновок, що заподіяння смерті є правомірним лише у випадку захисту від насилля особи, але не майна. Можливості та межі завдання шкоди іншим благам під час самозахисту законодавством безпосередньо не визначені. Автор підтримує думку про те, що питання про порівняльну важливість інших прав та інтересів має вирішуватися з урахуванням обставин конкретної ситуації.


У разі порушення меж здійснення права на самозахист у іншої особи виникає право на захист, зокрема на самозахист, і право на відшкодування завданої шкоди, під час визначення розміру якої має враховуватися й вина первісного порушника.


У підрозділі 2.2. “Здійснення права на самозахист у сфері немайнових прав та інтересів” визначені заходи самозахисту немайнових прав та інтересів і аналізуються особливості їх здійснення.


Життя, свобода, особиста недоторканність, таємниця особистого життя та недоторканність житла можуть бути захищені за допомогою необхідної оборони. Автор доходить висновку, що заподіяння смерті та тяжких тілесних ушкоджень є правомірним лише за наявності загрози життю чи здоров’ю (за винятком незначної шкоди – легких тілесних ушкоджень, побоїв) людини, намагань її зґвалтувати, посягань із проникненням у приміщення, посягань озброєної особи чи групи осіб.


Самозахист життя та тілесної недоторканності може здійснюватися у стані крайньої необхідності як шляхом заподіяння шкоди третім особам, так і невиконання вимог закону, що не пов’язано із завданням шкоди певним особам.


Право на свободу може бути захищене як за допомогою необхідної оборони (відбиття намагань викрасти людину, пошкодження майна злочинця з метою звільнення), так і діями у стані крайньої необхідності (проникнення на об’єкт володіння іншої особи з метою переховування від викрадачів).


Честь, гідність і ділова репутація можуть бути захищені за допомогою необхідної оборони, коли образу завдається діями або порушник намагається публічно виставити написані наклепницькі відомості. Якщо ж образа висловлюється усно, то вплив на порушника після таких висловлювань є самосудом. У останньому випадку особа може скористатися правом на відповідь (самостійне спростування неправдивої інформації).


Діями, вчиненими у межах необхідної оборони, слід розглядати заподіяння (у разі необхідності) майнової шкоди (навіть у великих розмірах) і тілесних ушкоджень (у тому числі середньої тяжкості) з метою припинення зйомки подробиць особистого життя, а також знищення знятого матеріалу, оскільки зберігання відомостей, які становлять таємницю особистого життя, теж є кримінально караним. Особа, яка виявляє у себе в приміщенні засоби зняття інформації з телефонної чи комп’ютерної мережі, має право знищити ці пристрої незалежно від їх вартості на підставі права на необхідну оборону проти дій, визнаних злочинними за ст.163 КК.


Право особи на безпечне навколишнє середовище може бути захищене діями як у стані необхідної оборони, так і крайньої необхідності (шляхом пошкодження обладнання та перешкоджання його роботі зі скидання отрути у воду, землю).


Можливістю самозахисту права на участь у товаристві є правомочність учасників товариства, які володіють у сукупності певною кількістю голосів, у будь-який час скликати позачергові збори. Обстоюється необхідність закріплення у законодавстві права учасників товариства, які володіють достатньою для скликання позачергових зборів кількістю голосів і виступили ініціаторами їх проведення, провести реєстрацію присутніх на зборах у разі відмови від цього реєстратора.


У підрозділі 2.3. “Самозахист речових прав” досліджуються основні заходи самозахисту речових прав від найбільш поширених видів порушень.


Право на самозахист має власник речі та носій речового права на чуже майно. Законодавство України, на відміну від законодавства Німеччини, Франції, Японії, Швейцарії, Польщі, Естонії, Латвії, не надає права на захист будь-якому володільцю. Норма ч.3 ст.397 ЦК України містить лише презумпцію правомірності володіння, але не надає неправомірному володільцеві будь-яке право, зокрема на захист, і не забороняє титульному володільцю удаватися до самозахисту. Отже, незаконний володілець не має права на самозахист від дій законного володільця, що вчиняються у межах самозахисту, але він має право припиняти протиправні посягання на своє володіння, адже об’єктом самозахисту може бути й інтерес, зокрема суспільний інтерес щодо дотримання законності та правопорядку.


 


У роботі підтримується та додатково обґрунтовується пропозиція щодо закріплення загальної заборони порушення фактичного володіння та щодо надання права на захист володіння будь-якому фактичному володільцю, доки у судовому порядку не буде доведене право іншої особи на річ.


Речові права можуть бути захищені діями у стані необхідної оборони та крайньої необхідності. Правомірним під час цих дій є як пошкодження майна, так і заподіяння фізичної шкоди, але заподіяння смерті чи тяжких тілесних ушкоджень може бути визнане правомірним лише, якщо існувала загроза життю чи здоров’ю особи, відбувався напад групи осіб або насильницьке вторгнення у приміщення.


Захист від посягань на об’єкт речового права може здійснюватися за допомогою пристроїв, що діють на ураження порушника, під час влаштування яких слід враховувати, що завдання будь-якої шкоди допускається лише у разі протиправного вторгнення у приміщення, нападу озброєного порушника чи групи осіб, а в інших випадках розмір можливої шкоди визначається залежно від намірів порушника. Оскільки вхід на об’єкт володіння особи іноді може відбуватися на законних підставах, доцільно, на думку автора, покласти на особу, яка влаштовує такі засоби, обов’язок робити про це повідомлення (на вхідних дверях, воротах).


Дисертант підтримує точку зору про те, що особа, позбавлена володіння на підставі рішення уповноваженого органу, не має права самостійно відновлювати володіння до скасування цього рішення. Це стосується і випадку, коли особа вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові.


Автор обстоює думку про те, що особа, щодо якої вчиняються дії з метою відновлення втраченого володіння, але з порушенням меж дозволеного самозахисту, має право протистояти таким діям, а не лише захищати свої права та інтереси. Але відновлювати вже втрачене володіння незаконний володілець не має права, адже можливість самозахисту надається для захисту права, яке у нього відсутнє. Особа, яка відновила втрачене володіння з порушенням меж дозволеного самозахисту, не може бути позбавлена на цій підставі речового права.


Особа не має права з метою відновлення речового права самовільно вторгатися як у приміщення, так і на інший об’єкт речового права, адже, окрім спеціальної заборони проникати у житло чи інше приміщення інакше як за мотивованим рішенням суду, передбачена і загальна заборона порушувати право власності, винятки з якої можуть бути визначені у законі (у разі крайньої необхідності, необхідної оборони).


За допомогою самозахисту можна також усувати перешкоди у користуванні об’єктом речового права, тобто вчиняти негаторні дії (переносити чужі речі, покладені перед гаражем особи, здавати на зберігання речі орендаря, які він залишив у приміщенні після припинення договору оренди, долати опір володільця ділянки, який має відповідно до сервітутного права надавати прохід через неї).


На думку автора, у ст.105 Земельного кодексу слід передбачити не лише право відрізати коріння, але й гілки дерев і кущів, які проникли з сусідньої ділянки, і це право повинно виникати також у випадку, коли корені та гілки не створюють перешкод у використанні ділянки, адже саме їх проникнення порушує право на неї.


 У підрозділі 2.4. “Здійснення самозахисту у зобов’язальних правовідносинах” досліджуються заходи самозахисту прав та інтересів учасників договірних і недоговірних зобов’язальних відносин, а саме заходи самозахисту, пов’язані з: 1) забезпеченням зустрічного задоволення; 2) виконанням зобов’язання за рахунок боржника; 3) відмовою вчинити певні дії в інтересах контрагента.


До першої групи автор відносить право кредитора продати речі боржника, що надається особі, яка скористалася правом на притримання, заставодержателю (якщо це передбачено у законі чи договорі) і сторонам у деяких договорах. Продаж речей боржника може мати на меті як звільнення кредитора від тягаря їх зберігання й утримання, так і задоволення вимоги до боржника за рахунок одержаних коштів.


Оскільки предметом притримання може бути лише річ, що перебуває у кредитора на законних підставах, то не допускається захоплення речей боржника для їх притримання. Згідно зі ст.340 ЦК особа має право затримати бездоглядну домашню тварину, яку вона зобов’язана негайно повернути власникові. Але вбачається, що у разі заподіяння твариною шкоди особа має право скористатися правом на притримання цієї тварини. Затримання ж боржника є неправомірним, оскільки за такі дії передбачена кримінальна відповідальність.


Притримання кредитором коштів, які йому належать за договором, з коштів, що підлягають передачі боржникові, в одних випадках може бути заходом захисту, пов’язаним з порушенням зобов’язань, а в інших – превентивним заходом.


У деяких випадках законодавство надає кредиторові право самостійно стягувати з боржника належні йому платежі, наприклад, під час договірного списання з рахунку боржника належних кредиторові сум.


До заходів самозахисту першої групи належить відмова від задоволення до отримання зустрічного задоволення, що дозволяє кредитору уникнути збитків, які можуть настати у разі виконання ним зобов’язання за таких умов. У законодавстві деяких держав передбачено, що коли одна сторона частково виконала зобов’язання, то у зустрічному задоволенні не може бути відмовлено, якщо відмова з огляду на обставини справ, зокрема незначність невиконаної частини, була б недобросовісною, або ж зазначається, що виконання зобов’язання може бути призупинено лише у частині, що відповідає невиконаній частині. Ці зауваження відповідають нормам статей 3 і 13 ЦК України та можуть бути використані у процесі удосконалення вітчизняного законодавства й правозастосовній практиці.


Законодавство містить також загальний дозвіл на виконання невиконаного зобов’язання силами кредитора за рахунок боржника, який знаходить конкретизацію у нормах, що регулюють окремі види договірних відносин. Право на вчинення такого заходу є однією з можливостей самозахисту.


У третій групі заходів самозахисту виділяються три види заходів: відмова від договору і одностороння зміна його умов; відмова від прийняття неналежного виконання; відмова у зустрічному задоволенні через неналежне виконання зобов’язання. У разі відмови від прийняття неналежного виконання, на відміну від відмови від договору, кредитор відмовляється від неналежного виконання, але зберігає інтерес до договору.


Автор підтримує точку зору про нетотожність понять “розірвання договору” і “відмова від договору”, які слід розрізняти за способом здійснення: розірвання є способом припинення договірних відносин за допомогою звернення управненої особи до суду, а відмова від договору є способом припинення договірних відносин самою управненою особою за власної ініціативи. Тому доцільно змінити ті норми законодавства, у яких відмова від договору розглядається як спосіб розірвання договору (зокрема ч.3 ст.651, ч.2 ст.782, ч.1 ст.834, ч.1 ст.907 ЦК).


Автор звертає увагу на те, що відмова від зустрічного задоволення через неналежне виконання зобов’язань не завжди є заходом самозахисту, наприклад, відмова страховика здійснити страхові виплати через несвоєчасне повідомлення страхувальником без поважних причин про настання страхового випадку є санкцією для страхувальника, однак вона навряд чи є заходом самозахисту.


 


Суб’єкти недоговірних зобов’язань також можуть використовувати певні заходи самозахисту, наприклад, продати річ боржника, яка була на законних підставах притримана, зарахувати зустрічні однорідні вимоги тощо.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины