Ариванюк Т.О. Правове регулювання відносин власності між подружжям

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
Ариванюк Т.О. Правове регулювання відносин власності між подружжям
Альтернативное Название: Ариванюк Т.А. Правовое регулирование отношений собственности между супругами
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації та ступінь дослідженості проблеми, визначається мета та основні завдання дослідження, обґрунтовується теоретичне і практичне значення дисертаційної роботи, її методологічні засади; розкривається наукова новизна одержаних результатів; сформульовані основні положення, що виносяться на захист.


Перший розділ “Загальна характеристика права власності подружжя” складається з двох підрозділів.


У першому підрозділі “Поняття права власності подружжя” розглядаються правова природа майнових відносин подружжя, умови виникнення у них права спільної власності, зміст правового режиму на майно, яке набувається подружжям в період шлюбу.


Подружжя може бути суб’єктом майнових відносин, у тому числі права власності, як на загальних цивілістичних засадах, так і  на спеціальних умовах, обумовлених фактом їх перебування в шлюбі. При цьому необхідно розмежовувати внутрішні відносини, що виникають лише між подружжям, та зовнішні, які виникають за участю подружжя з іншими особами. У першому випадку відносини регулюються переважно нормами сімейного законодавства, у другому – переважно нормами цивільного законодавства.


Автор наводить додаткову аргументацію на користь позиції тих авторів, які вважать за доцільне систему правового регулювання майнових відносин виражати через категорію “правовий режим майна подружжя”. Правовий режим майна подружжя визначається в роботі як відносно самостійний комплекс правових засобів, які встановлюють засади правового регулювання відносин щодо спільного і роздільного майна подружжя та захисту їх порушених прав.


Зміст правового режиму є багатогранним і складним, адже ним можуть охоплюватися різноманітні сфери майнових відносин між подружжям та подружжя з третіми особами. Під правовим режимом майна подружжя необхідно розуміти не лише правовий режим спільного майна, а й роздільного, не лише належного на праві власності, а і того, що належить їм за іншими титульними правами, наприклад за зобов’язальними правовідносинами, адже поняття “майнові відносини подружжя” значно ширше за своїм змістом від поняття “відносини власності подружжя”.


Право власності подружжя в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності між подружжям, заснованих на принципах спільності та роздільності певного майна та обумовлених фактом перебування їх в шлюбі.


Право власності подружжя в суб’єктивному значенні можна визначити як комплекс юридично закріплених за подружжям можливостей володіти, користуватися і розпоряджатися спільним та роздільним майном, набутим ними в період шлюбу, на свій розсуд з врахуванням їх спільних та особистих інтересів в межах, не заборонених законом.


У другому підрозділі “Розвиток законодавства про право власності подружжя” проаналізовано становлення сімейного законодавства про право власності подружжя в Україні радянського та сучасного періодів, визначено основні його етапи, висвітлено їх характерні особливості.


Після російської жовтневої соціалістичної революції в Україні шлюбно-сімейне законодавство формувалося за зразками російського законодавства. Так, у ст. 85 першого Сімейного кодексу УРСР, який фактично не набрав чинності у зв’язку з військовими подіями, закріплювався принцип роздільності дошлюбного майна та майна нажитого в період шлюбу.


У Сімейному кодексі УРСР (офіційна назва – Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР) від 31 травня 1926 р., який знаменує другий етап становлення сімейного права, було введено принцип спільності майна, створеного подружжям в період шлюбу, та роздільності дошлюбного майна. Однак на відміну від російського Сімейного кодексу 1926 р., в якому визнавалася юридична сила за фактичними шлюбами, в українському Сімейному кодексі проголошувалась обов’язковість реєстрації шлюбу. При цьому Сімейний кодекс УРСР не встановлював презумпції рівності майнових часток подружжя, що фактично наближало правовий режим їх майна до правового режиму майна звичайних суб’єктів цивільного права. Варто також відзначити, що другий Сімейний кодекс УРСР був прийнятий майже на шість місяців раніше російського Сімейного кодексу. Цей факт свідчить про наявність в досліджуваний період в Україні досить солідної самостійної юридичної бази для нормотворчості в сфері шлюбно-сімейного законодавства.


Незважаючи на визнання в сімейному законодавстві УРСР юридичної сили лише за зареєстрованими в органах ЗАГСу шлюбом, на практиці на відносини фактичного подружжя поширювалися положення російського сімейного законодавства, яке прирівнювало  фактичний шлюб до зареєстрованого в органах ЗАГСу. Така ситуація проіснувала до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р., за яким юридична сила визнавалася лише за шлюбами, зареєстрованими в органах ЗАГСу.


Третій етап у формуванні правового режиму майнових відносин подружжя пов’язаний з прийняттям 27 червня 1968 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім’ю, а згодом і кодексів про шлюб та сім’ю союзних республік.


Безумовно, шлюбно-сімейне законодавство СРСР і союзних республік кінця 60-х років, порівняно з післяреволюційним сімейним законодавством, поповнилося кількісно новими нормами, а також стало істотно досконалішим і прогресивнішим.


Для нового шлюбно-сімейного законодавства стали найбільш визначальними наступні принципові положення: а) роздільність дошлюбного майна; б) спільність майна, нажитого подружжям в період шлюбу, за винятками, передбаченими законом; в) право спільної сумісної власності виникає лише між подружжям, які зареєстрували шлюб в органах ЗАГСу.


Юридична техніка побудови норм про спільне та роздільне майно подружжя виявилася досить високою, що обумовило їх життєздатність і в сучасних ринкових умовах. За період з моменту прийняття в 1969 р. КпШС УРСР в статті, що врегулювали майнові відносини подружжя було внесено всього кілька змін, в основному пов’язаних з введенням Законом України від 23 червня 1992 р. інституту шлюбного контракту.


Однак, здійснювані в Україні соціально-економічні реформи призвели до корінних змін в структурі та видах об’єктів права власності, що набуваються подружжям. Ці обставини мають бути враховані в новому шлюбно-сімейному законодавстві, формування якого нині відбувається на принципово нових засадах.


Так, передбачалося прийняти нове сімейне законодавство в структурі нового Цивільного кодексу України у вигляді книги шостої “Сімейне право”. Не торкаючись проблеми доцільності введення норм сімейного права до ЦК України, адже це проблема самостійного дослідження, можна лише зауважити, що принципи правового регулювання майнових відносин між подружжям в сучасних умовах не є антагоністичними принципами правового регулювання цивільних правовідносин. Більше того, навіть в радянський період допускалась можливість субсидіарного застосування цивільно-правових норм до майнових відносин між подружжям. За умови ж розташування норм шлюбно-сімейного права в новому ЦК України могла б підвищитися ефективність взаємодії норм цивільного та сімейного права.


Однак хід законодавчого процесу завершився прийняттям сімейного законодавства у формі самостійного Сімейного кодексу. Для нового Сімейного кодексу України притаманні, зокрема, наступні визначальні риси:


1. Правовому регулюванню відносин власності подружжя присвячено глави 7, 8, 10, в яких вміщено всього 30 статей (в чинному КпШС України 1969 р. таких статей - 10).


2. Як і в КпШС в новому СК передбачено законний і договірний правові режими.


3. У новому СК при дії законного правового режиму збережено принцип спільності майна, набутого подружжям в період шлюбу та принцип роздільності дошлюбного майна.


4. У новому СК, порівняно з чинним КпШС, значно розширено свободу укладення шлюбного договору та його умов, що може призводити до ліквідації режиму спільності майна подружжя та відповідного зниження гарантій захисту їх майнових прав.


5. Якщо чинний КпШС передбачає дію сімейно-правового режиму спільності лише щодо подружжя, яке перебуває в зареєстрованому в органах РАГСу шлюбі, то новий СК впроваджує поширення дії такого режиму і на майнові відносини осіб, які перебувають у фактичному шлюбі, що є фактично поверненням до стану, який існував до прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1941 р., На думку дисертантки, на майнові відносини фактичного подружжя мають поширюватися норми цивільного законодавства про спільну власність.


Другий розділ “Правовий режим майна подружжя” складається з чотирьох підрозділів.


У підрозділі “Право подружжя на спільне майно” аналізуються умови виникнення у подружжя права спільної сумісної власності на придбаване ними майно, визначається перелік об’єктів, що поступає у спільну власність.


Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна (за винятками, прямо встановленими законом), яке набувається ними за час шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України 1969 р. “Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю”. При цьому згідно з ч. 2 ст. 22 цього Кодексу подружжя користується рівними правами на майно і у тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Така норма з юридичної точки зору фактично утверджує презумпцію приналежності подружжю на праві спільної сумісної власності всього майна, що набувається ними в період шлюбу. Існування такої презумпції має не лише теоретичне, а і практичне значення, адже вона полегшує суду завдання визначати правову долю майна, особливо в тих випадках, коли подружжя шлюбним договором не встановлюють особливий правовий режим придбаного ними в період шлюбу майна.


У новому СК України збережено презумпцію спільності майна, але закладено дещо інший підхід до співвідношення спільної та роздільної власності. Так, якщо в чинному КпШС України врегулювання майнових відносин розпочинається з статті про спільну сумісну власність, то у новому СК якраз навпаки – з статті про особисте майно подружжя. Іншими словами, новому СК України право спільної сумісної власності начебто втрачає своє домінуюче значення в системі майнових відносин між подружжям. Такий підхід складачів СК певною мірою є нелогічним, адже особливістю прав подружжя на майно в першу чергу є його спільність, а не роздільність.


У СК України загалом збережено принципові положення ст. 22 КпШС України 1969 р., але з деякими редакційними особливостями. Відповідно до ст. 60 СК України “Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу)”. Така законодавча правонаступність очевидно обумовлена наявністю позитивного досвіду у застосуванні наведеного положення. Проте ще існують можливості вдосконалення положень про спільну власність подружжя.


Так, правило про спільність майна подружжя радянська сімейно-правова наука і судова практика поширювали і на ті випадки, коли внесок кожного з подружжя в сімейний бюджет відзначався нерівномірністю у зв’язку з неоднаковим розміром заробітку кожного з них.


Однак в СК України відсутнє застереження про те, що ступінь участі кожного з подружжя не впливає на обсяг їх прав на спільне майно, що може на практиці призводити до іншого тлумачення даного факту.


Крім того, в статті 60 СК допущена інша вада, адже в ній не розкривається зміст поняття “майно, набуте подружжям” (в КпШС – “майно, нажите подружжям”) а увага акцентується не на підставах виникнення права спільної сумісної власності, як цього вимагає назва статті, а на окремих обставинах, за наявності яких зберігається за подружжям режим спільності майна. Не розкриті в СК також конкретні види підстав виникнення у подружжя права спільної сумісної власності у подружжя. Тому з врахуванням викладеного, норму п. 1 ст. 60 проекту СК України вважаємо за доцільне викласти у такій редакції: “Майно, набуте подружжям за час шлюбу (тобто грошові кошти від участі у суспільному виробництві, підприємницької діяльності та іншої суспільно-корисної діяльності, майно, створене спільною працею, придбане за рахунок спільних коштів подружжя тощо), є його спільною сумісною власністю. Подружжю майно належить на праві спільної сумісної власності незалежно від розміру їх внеску до сімейного бюджету, відсутності самостійного заробітку чи іншого доходу у зв’язку з веденням домашнього господарства, доглядом за неповнолітніми чи непрацездатними дітьми, хворобою чи інвалідністю або з інших поважних причин”.


Шлюбно-сімейне законодавство радянського періоду не містило переліку майна, яке може бути об’єктом права спільної сумісної власності. Безумовно, немає особливої потреби у введенні деталізованого переліку майна, що може знаходитись у спільній власності подружжя, оскільки подружжю, як і усім іншим суб’єктам цивільних правовідносин, може належати будь-яке майно, що може перебувати у власності фізичних осіб, і яке перераховане у Законі України “Про власність” (ст. 13). Власне такий підхід закріплено в п. 1 ст. 61 СК, згідно з яким об’єктами права спільної власності подружжя можуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Однак другий пункт цієї ж статті сформульовано юридично невдало. Так, в ньому записано: “Об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним з подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу”. По-перше, положення про визнання зарплати та інших доходів спільною власністю подружжя з моменту їх внесення в бюджет сім’ї суперечить змісту ст. 60 СК, яка не ставить дію режиму спільності майна в залежність від його передачі в бюджет сім’ї. По-друге, тут допущена ще одна юридична помилка, оскільки грошові кошти внесені до кредитної установи, як майно, визначене родовими ознаками, вважаються належними на праві вимоги за зобов’язальним правовідношенням, а не на праві власності. Майном належним особі за зобов’язальними право відношеннями є також паєнагромадження в житлових, житлово-будівельних кооперативах, страхові відшкодування, які можуть бути виплачені застрахованій особі, на що вже зверталася увага в юридичній літературі та судовій практиці. На таке майно також має розповсюджуватися режим майнової спільності, адже майнові відносини між подружжям не зводяться лише до відносин власності. Тому доцільно з Сімейного кодексу вилучити п. 2 ст. 61.


Акції акціонерних товариств також можуть бути у спільній власності подружжя. Однак юридично некоректним є положення ст. 5 Закону України “Про цінні папери та фондову біржу” про те, що акція є неподільною, а у разі, коли одна і та ж акція належить кільком особам, усі вони визнаються одним власником акції. На думку дисертанта, у однієї акції не може бути кілька власників, але у неї може бути кілька співвласників, які можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника.


У другому підрозділі “Роздільна власність подружжя” розглядається правовий режим майна, яке не становить спільну сумісну власність.


У шлюбно-сімейному законодавстві радянського періоду утвердилося чітке правило про те, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Іншими словами, щодо такого майна діяв принцип роздільності. Роздільним майном кожного з подружжя були визнані також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші (ст. 24 КпШС). Сформульовані положення щодо роздільного майна відзначалися лаконічністю та юридичною зрозумілістю і знайшли свою підтримку як в юридичній науці, так і в судовій практиці.


Однак у новому СК викладені положення хоч і знайшли в основному своє відображення, але виявилися викладеними, на думку дисертанта, у такій формі, яка не може не викликати дискусії. Так, відповідно до ст. 57 СК України, яка має назву “Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка”, “Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або прийняття спадщини”. На перший погляд, особливих розбіжностей між нормою ч. 1 ст. 24 КпШС України і наведеним положенням СК не існує. Однак насправді різниця є істотною.


По-перше, вживання словосполучення “особистою приватною власністю” у СК України так чи інакше буде нагадувати особисту власність громадян соціалістичного періоду, існування якої несумісне з приватною власністю суспільства з ринковою економікою. По-друге, текст п. 1 ст. 67 СК України у наведеній частині редакційно викладений складною філологічною мовою, зокрема в частині слів: дружина, чоловік; нею, ним. По-третє, якщо в ст. 24 КпШС України під роздільним майном подружжя можна розуміти як об’єкти права власності, так і права вимоги за зобов’язальними правовідносинами, то в СК України пропонується визнавати власністю кожного з подружжя лише те майно, яке є об’єктом права власності. За таких обставин залишається невирішеною доля майна, яке належало особі до вступу в шлюб за правом вимоги, а також майно належне кожному з подружжя за правом вимоги. Тому в перспективі бажано було б врахувати законодавчий досвід конструкції ч. 1 ст. 24 КпШС 1969р. і відтворити її в новому СК.


В дисертації обґрунтовується неприйнятність положень нового СК України, за якими особистою приватною власністю визнаються (можуть бути визнані): речі індивідуального користування, які є коштовностями і придбані за рахунок спільних коштів подружжя; страхові суми, одержані за особистим страхуванням.


У третьому підрозділі “Правовий режим майна подружжя за шлюбним контрактом” розглядаються особливості правового режиму майна, встановлюваного угодою подружжя.


Правовий режим спільності та роздільності майна подружжя, визначений шлюбно-сімейним законодавством, може піддаватися трансформації відповідно до умов шлюбного контракту. Норми про шлюбний контракт вперше були введені до КпШС України Законом України від 23.06.92 р. Статтею 271 КпШС встановлювалося, що особи, які беруть шлюб, мають право за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань життя сім’ї (шлюбний контракт), в якій передбачити майнові права і обов’язки подружжя, але з застереженням, що умови такої угоди не можуть погіршувати становище будь-кого з подружжя, порівняно з законодавством України.


На думку дисертанта істотним недоліком наведеної норми виявилося те, що вона містить внутрішню суперечність, адже з одного боку її зміст дозволяє майбутньому подружжю встановлювати нерівні частки у придбаваному майні, з іншого – дає підстави розглядати таку угоду спрямованою на погіршення майнового становища того з подружжя, якому передбачено меншу частку у спільній власності.


За новим СК України у шлюбному договорі можуть бути передбачені умови про непоширення щодо майна, нажитого за час шлюбу режиму спільності, про визнання його спільною частковою власністю або власністю кожного з них. Іншими словами на майнові відносини між подружжям норми СК України взагалі можуть не поширюватися. Така радикальна позиція складачів СК має вразливі місця, адже вона фактично позбавляє одного з подружжя будь-яких реальних гарантій для отримання будь-якої частки у майні, в тому числі у тому, яке могло створюватися і за рахунок його коштів. Тому в дисертації обґрунтовано висновок про те, що кожний з подружжя повинен мати право отримати у набутому за час шлюбу майні не менше 1/3 від цього майна, незалежно від змісту шлюбного договору. Згода одного з подружжя на одержання в період шлюбу меншої частини майна або повна відмова від неї, з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею суб’єктивних цивільних прав, що як вже зазначалося, суперечить основоположним принципам конституційного і сімейного права. Право на власність є елементом конституційного статусу людини і воно не може відчужуватися, обмежуватися, відбиратися тощо.


У четвертому підрозділі “Момент виникнення режиму спільності на майно подружжя” розглядаються питання дії режиму спільності в часі та встановлення конкретного моменту виникнення у подружжя права спільної власності.


Важливе значення для подружжя має вирішення питання щодо встановлення моменту, з якого розпочинається дія режиму спільності майна та моменту виникнення у подружжя права спільної власності на придбаване ними майно. З набуттям подружжям права спільної власності на майно та майнових прав у подружжя виникають відповідно і спільні майнові обов’язки. Безперечно, що про дію режиму майнової спільності у подружжя правомірно вести мову лише в межах періоду існування шлюбу. Тобто майнова спільність у подружжя може виникнути лише з моменту реєстрації шлюбу в органах РАГСу і припиняється з моменту припинення шлюбу.


Для того, щоб у подружжя виникло право спільної сумісної власності, як і загалом право власності будь-якого суб’єкта, необхідні конкретні юридичні підстави одержання доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, одержання спадщини та ін. За такими підставами подружжя також може набувати майно у власність, одержуючи їх спільно або одноосібно. Звичайно, коли подружжя спільно придбало майно, наприклад, будинок за договором купівлі-продажу, в якому вони одночасно виступили покупцями, то право власності у кожного з подружжя виникає одномоментно, тобто в момент передачі майна, якщо інше не оговорено законом або договором (ст. 128 ЦК України). Проте значно складнішою може виявитися ситуація, коли один з подружжя одноособово набуває майно за угодами чи іншими підставами. У зв’язку з цим і виникає питання про момент виникнення права спільної власності чи іншої майнової спільності у другого з подружжя.


Якщо ж застосовувати положення ст. 128 ЦК до правовідносин між подружжям, то можна констатувати, що у будь-якому разі право спільної власності у подружжя не може виникнути раніше, ніж право власності у того з подружжя, який виступає в угоді набувачем майна. Враховуючи, що принцип режиму спільності за сімейним законодавством вступає в дію автоматично (якщо інше не було оговорено шлюбним контрактом), то цілком можливий логічний висновок, що право спільної сумісної власності на майно, набуте за угодою одним із подружжя, виникає одночасно в момент виникнення у одного з подружжя – сторони в угоді відповідно до правил ст. 128 ЦК України права приватної власності.


Проаналізоване питання щодо моменту виникнення прав спільної власності на заробітну плату та інші доходи. В радянський період сформувалося дві основні точки зору щодо цієї проблеми : згідно з першою право спільної власності у подружжя виникає на заробітну плату в момент її одержання дружиною працівником, згідно з другою – в момент її доставки в сім’ю. У новому СК України знайшла певне відображення друга точка зору, оскільки відповідно до ст. 61 СК об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету. Така норма неминуче буде породжувати негативні наслідки, адже буде дозволяти одному з подружжя не приймати участь у створенні сімейного бюджету. Тобто можливість створення спільної власності подружжя буде залежати повністю від розсуду подружжя. Тому з тексту п. 2 ст. 61 СК необхідно вилучити слова: “внесені до сімейного бюджету”.


Розділ III “Здійснення подружжям майнових прав” складається з трьох підрозділів.


У першому підрозділі “Укладення подружжям угод щодо їх спільного та роздільного майна” висвітлюються особливості реалізації подружжям майнових прав.


Відповідно до ст. 63 СК України (ст. 22 КпШС України) кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження спільним майном. Як правило, подружжя досягають згоди щодо здійснення ними правомочностей співвласників. Якщо ж один з подружжя створює іншому перешкоди у володінні, користуванні спільним майном, останній не позбавлений права звернутися з відповідними позовними вимогами до суду. Однак, чинне сімейне законодавство не містить положень, які б визначали конкретні засоби захисту від порушень права спільної власності одним з подружжя (співвласником) чи третіми особами.


Відсутні конкретні вказівки про такі засоби і в новому СК України. На думку дисертанта, у новому сімейному законодавстві необхідно передбачити правило про те, що захист права спільної сумісної чи часткової власності та інших їх майнових прав здійснюється засобами, передбаченими Сімейним кодексом, Цивільним кодексом та іншими законодавчими актами.


Здійснюючи правомочності співвласників, подружжя може укладати щодо спільного майна різноманітні угоди. Згідно зі ст. 65 СК при укладенні договорів одним із подружжя припускається, що він діє зі згоди другого з подружжя (п. 2). Власне така норма не є новелою, адже вона відтворює лише з деякими редакційними особливостями зміст ч. 2 ст. 25 КпШС. Однак у судовій практиці досить гостро постає проблема про правові наслідки угоди, укладеної одним з подружжя без згоди другого. У новому СК зроблена спроба вирішення цієї проблеми. Так, в ч. I ст. 65 СК записано, що “дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим з подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового”. У викладеній редакції ця норма має кілька недоліків. По-перше, право подружжя оспорювати укладені одноособово угоди ніколи не заперечувалося і в радянський період, адже кожна особа має право звернутися з позовом про захист порушених цивільних прав. Однак такий позов може бути задоволений лише за наявності для цього підстав. У СК не встановлено обов’язок суду визнавати таку угоду недійсною. По-друге, поняття “дрібна побутова угода” завжди буде давати підстави для його неоднозначного тлумачення і незрозуміло хто має визнавати угоду дрібною побутовою ще до звернення до суду. Подружжя мають право звертатися до суду незалежно від значимості угоди, інша справа, що суд повинен дати правову оцінку цій угоді. Тому на думку дисертанта, у новому сімейному законодавстві бажано було б передбачити норму наступного змісту: “Угода, укладена одним з подружжя по розпорядженню спільним майном може бути визнаною недійсною на вимогу другого з подружжя, якщо буде встановлено, що набувачеві спільного майна було відомо про незгоду другого з подружжя на укладення такої угоди або коли відчуження спільного майна було здійснено всупереч волі другого з подружжя (під впливом насильства, омани, погрози тощо)”.


У другому підрозділі “Загальні правові засади поділу майна подружжя” визначаються загальні передумови поділу спільного майна подружжя.


Здійснення подружжям права спільної власності може призводити також до його припинення. Це можливо як за загально-правовими підставами (шляхом відчуження спільного майна за угодами іншим особам, його споживання, знищення тощо), так і за підставами, передбаченими сімейним законодавством, тобто за спеціальними підставами. Найпоширенішою спеціальною підставою припинення права спільної власності на набуте подружжям в період шлюбу майно, є його поділ, в результаті якого встановлюється частка кожного з подружжя у спільному майні відповідно до чого вчиняється його розподіл в натурі у порядку, встановленому статями 28, 29 КпШС України.


Якщо ж поділ спільного майна здійснюється подружжям, то постає питання про його правову природу в системі цивільно-правових договорів, про порядок його укладення тощо. На погляд дисертанта, поділ спільного майна подружжям необхідно розглядати самостійним цивільно-правовим договором, за яким кожна з сторін (подружжя) зобов’язується надати одна одній певну частину майна з належної їм спільної власності, на який повинні розповсюджуватися норми сімейного та цивільного законодавства.


Чинне сімейне та цивільне законодавство не містять положень про порядок оформлення угод про поділ майна між подружжям. Безумовно у такому разі цілком логічно на угоди про поділ між співвласниками спільного майна розповсюдити загальні положення цивільного законодавства про укладення угод в усній, письмовій (простій та нотаріальній). Зокрема, ця проблема частково лише щодо поділу об’єктів нерухомості вирішена в новому СК, згідно ст. 69 якого “договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений”. Наведена норма є необхідною, але могла б набути більшої завершеності, коли б в ній було застереження про встановлюваний договором правовий режим поділеного (виділеного) майна, а саме, що воно належить кожному з них на праві приватної власності або на праві спільної часткової власності.


При поділі подружжям спільного майна може виникнути питання про межі їх свободи у визначенні розміру часток у цьому майні та порядку проведення поділу. Чинним законодавством України не встановлено конкретних вимог для позасудового поділу спільного майна подружжя за їх обопільною згодою. Дійсно, немає ніякого законодавчого підґрунтя та юридичних аргументів для того, щоб не визнавати за подружжям право на вільний поділ спільного майна. Чоловік і дружина, як і інші суб’єкти цивільних правовідносин, мають право на свободу укладення договору. Водночас, на погляд дисертанта, договір поділу спільного майна подружжя може бути визнаний як і будь-який інший договір, недійсним за підставами, встановленими Цивільним кодексом України, згідно з яким недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей, а також за підставами, передбаченими сімейним законодавством. Оскільки чинне шлюбно-сімейне законодавство не забороняє подружжю ділити належне їм спільне майно на власний розсуд, то встановлення угодою подружжя нерівних часток само по собі не може бути підставою для визнання її недійсною. Але, якщо угода подружжя про поділ майна в нерівних частках була укладена внаслідок обману, насильства, погрози або з порушенням інших вимог, передбачених законодавством, вона може бути визнана недійсною.


У підрозділі 3 “Принципи та порядок судового поділу спільного майна подружжя” розглядаються конкретні умови та порядок здійснення поділу спільного майна подружжя.


Відповідно до ст. 29 КпШС України, якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми.


Однак, перш ніж здійснити поділ конкретного спільного майна подружжя суду необхідно визначити розмір часток кожного з них, які презюмуються рівними. Водночас відповідно  до ст. 28 КпШС в окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Перераховані обставини для відступу від принципу рівності часток слугують підставою для збільшення частки одного з подружжя і водночас підставою для зменшення частки другого з них.


Новий СК в ст. 70 також передбачає можливість встановлення подружжю нерівних часток. Однак положення ст. 70 СК сформульовані певною мірою невдало. По-перше, в ній пропонується занадто широке коло підстав для відступу судом при поділі спільного майна подружжя від принципу рівності їх часток, що фактично руйнує дію такого принципу. По-друге, якщо ст. 28 КпШС надає суду право враховувати певні інтереси неповнолітніх дітей, то в новому СК запропоновано збільшувати частку одного з подружжя лише за умови, що з ним “проживають діти”. По-третє, редакція п. 2 ст. 70 СК, який надає  можливість відступу від принципу рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачає його на шкоду інтересам сім’ї, буде давати підстави для довільного тлумачення.


Оскільки ні чинним КпШС, ні новим СК не врегульовано порядок визначення розміру часток та поділу спільного майна, набутого в період дії шлюбного договору, дисертант вважає за можливе розповсюджувати на такі відносини правила статей 28, 29 КпШС (статей 69, 70, 71 нового СК), якщо шлюбним договором не встановлено інше.


З норми ст. 29 КпШС вбачається, що суд може застосувати будь-який з трьох варіантів поділу спільного майна подружжя, що залежить від особливостей речевого складу майна. Не може суперечити закону одночасне застосування судом усіх трьох варіантів поділу майна, тобто одну частину речей поділити в натурі, другу частину розподілити між подружжям з врахуванням їх вартості, третю частину конкретних речей присудити в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов’язку компенсувати другому з них його частку грішми.


Наведені принципові положення про поділ судом спільного майна подружжя знайшли своє позитивне випробування в судовій практиці, а тому обґрунтовано знайшли своє адекватне відображення в ст. 71 СК.


Спосіб поділу спільного майна суд застосовує з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей, кожного з подружжя, стану їх здоров’я, забезпеченості житлом, особливостей речового складу майна тощо. Звичайно, найбільш прийнятним способом є поділ майна в натурі, якщо після цього можливе його подальше використання за призначенням. Однак немає потреби ділити кожну річ в натурі, а щодо неподільних фізично неможливо це зробити.


 


Найпоширенішим способом поділу спільного майна в судовій практиці є розподіл окремих майнових об’єктів з врахуванням їх значимості, потреб у них кожного з подружжя, їх професійної діяльності, можливості використання певних речей для задоволення інтересів неповнолітніх дітей. Таким чином, суд при цьому має кожному виділити певну кількість речей на суму, еквівалентну встановленій частці у спільному майні.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины