Гелецька Правове регулювання відносин представництва у цивільному праві

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається об’єкт, предмет та завдання дослідження, висвітлюється методологічна основа дослідження, науково-теоретична основа, формулюється наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, розкривається теоретичне та практичне значення отриманих результатів роботи, порядок апробації результатів дослідження.

Розділ перший дисертації „Суть та юридична природа представництва за цивільним правом України” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Поняття та ознаки представництва” дисертант розкриває  сутність поняття представництва через аналіз основних концепцій, які мають місце у науці цивільного права стосовно юридичної природи представництва,  зокрема, концепції „дії”, концепції „правовідношення”. На основі загального вчення про правовідношення у дисертації поділяється думка про те, що представництво – це структурно-складне, тристороннє, таке, що поетапно розвивається правовідношення, в силу якого одна особа (представник) виступає від імені іншої особи (яку представляє).

Визнання представництва правовідношенням потребує визначення його місця у загальній системі правовідносин. Вихідною ознакою при такому визначенні, є виступ у межах цього правовідношення однієї особи від імені іншої: представник в силу наявного у нього повноваження встановлює або здійснює своїми цілеспрямованими діями права та обов’язки особи, яку він представляє між останньою та третіми особами. Відносини представництва є немайновими, так як не опосередковують відносин власності ні в статиці, ні в динаміці. Представництво виступає як засіб юридичної трансмісії прав та обов'язків між особою, яку представляють та третіми особами, між якими з допомогою представника встановлюються та здійснюються як майнові, так і немайнові правові зв’язки. Оскільки представництво є немайновим цивільним правовідношенням, воно характеризується тим, що в результаті його реалізації відбувається „організація” (виникнення, зміна, припинення) інших правовідносин (між особою, яку представляють та третьою особою), що дозволяє віднести його до числа організаційних правовідносин.

Участь третіх осіб у відносинах представництва обумовлює  розмежування внутрішніх відносин представництва (між особою, яку представляють та представником) та зовнішніх – за участю третіх осіб. Внутрішні відносини представництва в силу своїх особливостей є організаційно‑передумовними, так як їх метою є „організація” (виникнення, зміна чи припинення) іншого правовідношення (між особою, яку представляють та третьою особою). Зовнішні ж - як організаційно-інформаційні, суть яких полягає в обміні певною інформацією. Відносини між особою, яку представляють та третьою особою не можуть входити  до складу правовідносин представництва; вони є лише результатом  представництва, його кінцевою метою, так як  виникають в силу реалізації повноваження представника і наділяють особу, яку представник представляв, певними правами та обов’язками з вчинених представником дій.    

Тісний зв’язок внутрішніх та зовнішніх правовідносин представництва, об’єднаних фігурою представника, спільність їх кінцевої мети дозволяє розглядати ці правовідносини в якості структурних елементів єдиного тристороннього, такого що поетапно розвивається правовідношення представництва.

Підрозділ 1.2. „Представництво та інші інститути цивільного права”. На основі порівняльного аналізу представництва з іншими інститутами цивільного права, такими як фактичне представництво (діяльність посильних, перекладачів, посередників), комісія, договір на користь третьої особи, покладання виконання зобов’язання на третю особу, порука, управління майном, комерційна концесія, діяльність органу юридичної особи, автором доводиться, що представництво не є тотожним жодній іншій формі вчинення правочинів за допомогою третіх осіб. Залежно від особливостей тієї чи іншої форми посередництва розмежування між нею і представництвом можуть стосуватися сфери застосування, суб’єктного складу, мети, характеру і результату дій посередника як учасника певних правовідносин. При цьому принципова відмінність представництва від усіх інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участю третьої особи полягає у характері взаємних суб’єктивних прав та обов’язків. Зовні це проявляється у тому, що лише представник діє від імені іншої особи, реалізуючи своє  право – повноваження.

Підрозділ 1.3. „Підстави виникнення представництва. Види представництва” автор присвячує детальному аналізу підстав виникнення представництва за цивільним правом України. Підставами виникнення представництва є ті юридичні факти, з якими закон пов’язує визнання однієї особи представником іншої. За ст. 237 ЦК України такими можуть бути договір, закон, акт органу юридичної особи та інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства. 

Залежно від традиційного поділу представництва на законне (обов’язкове) та договірне, проводиться дослідження підстав виникнення представництва кожного з них. Так, підставами виникнення законного представництва є народження дитини, посвідчене в установленому законом порядку, усиновлення, опіка над малолітніми та недієздатними, опіка над майном, призначення помічником. Акцентується увага на тому, що в окремих випадках законними представниками можуть бути учасники повного товариства або простого товариства при веденні справ від імені товариства, якщо інше не встановлено засновницьким договором або договором простого товариства (ст. 122, 1135 ЦК України).

Розглядаючи підстави виникнення договірного представництва, зазначається, що за нормами ЦК України перевага надається договору доручення, який традиційно вважається „договором про представництво”. Наводиться детальна характеристика вказаного договору, так як  за конструкцією останнього можуть виникати і інші відносини договірного представництва, а саме: при здійсненні посередницької діяльності по випуску та обігу цінних паперів він використовується у діяльності торговців цінними паперами. Близьким до договору доручення є договір транспортної експедиції, який також можна вважати підставою виникнення договірного представництва. Але в цілому, на думку автора, вказаний договір не може вважатися представницьким правочином, хоча і не виключає використання окремих його елементів (дія від імені клієнта, за його дорученням, на підставі довіреності).

У дисертації розглянуто класичний поділ представництва на законне та договірне, а також пряме та непряме (повне та одностороннє, безпосереднє та другорядне) представництво. 

Внаслідок аналізу підстав виникнення представництва, автором наводиться класифікація останніх.

Підрозділ 1.4. „Суб’єкти відносин із представництва. Повноваження представника” присвячений дослідженню питань суб’єктного складу відносин представництва. Представництво поетапно може створювати відносини між трьома  суб’єктами: особою, яку представляють, представником та третьою особою. Оскільки третьою особою може виступати будь-який суб’єкт  цивільного права, котрий має правосуб’єктність, необхідну для здійснення відповідної юридичної дії (причому, нестача правосуб’єктності у цієї особи може бути заповнена за  рахунок наявності у неї власного представника), то мова у дисертації іде тільки про вимоги, яким повинен відповідати принципал (особа, яку представляють) і представник.

В якості особи, яку представляють, не завжди може виступати будь-який суб’єкт цивільного права. Вимоги до обсягу  правосуб’єктності особи, яку представляють, необхідно висувати залежно від виду представництва про яке йде мова (законне чи договірне). Хоча, автором, на підставі аналізу поглядів окремих науковців,  робиться висновок, що в ролі особи, яку представляють, може виступати як дієздатна так і недієздатна особа. Зокрема,  у випадках, коли стосовно позбавлених дієздатності встановлено законне представництво, в укладеному діями представника договорі стороною стає не він, а недієздатна особа, яку він представляє. Тому є підстави визнати, що у такій ситуації з недієздатним по суті має місце „подвійне представництво”. Мається на увазі, що законний представник від імені недієздатного у межах, встановлених ст. 41 ЦК України укладає договір доручення, в якому довірителем стає недієздатна особа.

Окремо досліджується можливість виступу в якості особи, яку представляють (довірителя), неповнолітньої особи.

Стосовно  представників зазначається, що  правосуб’єктність останніх можуть мати лише дієздатні громадяни (незалежно від того чи набули вони дієздатність з досягненням необхідного  віку чи шляхом емансипації) – в межах якої вони вважаються здатними до самостійного вчинення правочинів. Винятки із загального правила можуть мати місце лише у випадках, якщо законодавчий акт встановлює особливий режим щодо діяльності окремих осіб, яка включає в себе і пряме представництво. Автор досліджує  можливість виступу в якості представників обмежено дієздатних осіб і відстоює  позицію, за якою обмеження у дієздатності осіб, мало би тягнути за  собою припинення відносин представництва між обмежено дієздатним  та його малолітніми дітьми у сфері майнових прав та обов'язків останніх незалежно від наявності іншого з батьків. У зв’язку з цим,  пропонується внести відповідні зміни до ст. 37 та п. 3. ст. 60 ЦК України.

Окрім фізичної особи в якості представника може виступати і юридична особа. Оскільки ст.ст. 91, 92 ЦК України не встановлюють спеціальної цивільної правоздатності та дієздатності юридичної особи, звідси випливає, що юридична особа може практично в усіх випадках (крім тих, коли представництво пов’язане з вимогою наявності ліцензії для певного виду діяльності) здійснювати представницькі функції так само, як це може робити фізична особа. Тому юридична особа може стати довірителем незалежно від своєї основної виробничої функції. Хоча це зовсім не означає, що можливість здійснення представництва юридичними особами не обмежується. Спірне питання про те, чи являються органи юридичної особи її представниками, повинне вирішуватися з урахуванням того, що представник  і особа, яку представляють – два самостійних суб’єкта цивільного права. Орган в якості органу, „не є суб’єктом будь-яких прав та обов'язків, відокремлених від цивільних прав та обов'язків юридичної особи”. Тому коли громадянин  (група громадян), які є його органом, здійснюють правосуб’єктність юридичної особи, в особі органу діє сама юридична особа.

Особлива увага звертається на дослідження правової природи повноваження представника. Виходячи із загальнотеоретичного аналізу різних концепцій трактування повноваження, дисертант, на підставі загальної теорії права доводить, що повноваження може трактуватися як „секундарне право”, в якому праву представника вчинити певні дії від імені особи, яку він представляє, відповідає не обов’язок останньої, а лише її зв’язаність з цим правом. Трактувати повноваження як „секундарне право” можливо  лише у відносинах договірного представництва, оскільки, у законному представництві під повноваженням необхідно розуміти норму закону, яка і визначає поведінку представника.

Розділ другий дисертації „Представництво в силу закону” складається  двох підрозділів.

Підрозділ 2.1. „Представництво неповнолітніх та недієздатних”. В даному підрозділі розглядаються  особливості представництва неповнолітніх та недієздатних. Автор досліджує питання здійснення законного (обов’язкового) представництва при реалізації малолітніми та неповнолітніми майнових прав, зокрема, договірних та порядок відповідальності самих неповнолітніх та їх представників за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків. У роботі вказується, що в якості законних представників можуть виступати батьки, усиновителі, опікуни. Щодо піклувальників, автор обстоює позицію, за якою незважаючи на те, що у цивільному праві існує загальноприйнятий погляд, що піклувальники не являються законними представниками неповнолітніх, все-таки останніх доцільно визнати саме такими, зважаючи на те, що інститут піклування більш тяжіє саме до інституту представництва. Аналіз правових норм, які регулюють участь законних представників у процесі укладання різного роду правочинів,  одно- чи  двосторонніх, дозволяє автору зробити висновок про доцільність встановлення у законодавстві правила, за яким при укладанні договору з неповнолітнім, зобов’язати батьків (усиновителів), піклувальників надавати, а контрагента перевіряти наявність згоди на укладання договору, до моменту його укладання, тим самим  стимулювати  дієздатного контрагента до того, щоб він з’ясував ставлення батьків або піклувальників до правочину, який укладається неповнолітнім.

В роботі проводиться аналіз майнової відповідальності неповнолітніх та характеру співвідношення її з відповідальністю батьків (усиновлювачі), піклувальників, винних у заподіяні шкоди.

Окремо розглядаються питання захисту інтересів недієздатних осіб. Автор не поділяє думки з приводу того, що відповідальність опікунів та закладів, що здійснюють нагляд за недієздатними не є способом здійснення законного представництва, так як названі суб’єкти відшкодовують таку шкоду в порядку самостійної цивільно-правової відповідальності. Аналіз змісту цивільно-правових норм інститутів представництва та опіки, дозволяє зробити дисертанту зворотній висновок.

Підрозділ 2.1. „Представництво юридичної особи”. У даному підрозділі розглядається порядок участі юридичної особи у цивільному обороті. Юридична особа може виступати  у цивільному обороті через свої органи, учасників, а також представників, належним чином уповноважених.

У роботі знаходить відображення позиція, за якою не лише органи, але і працівники юридичної особи (продавці тощо) при виконанні своїх службових обов'язків не являються її цивільно-правовими представниками. На прикладі аналізу  конкретних норм цивільно-правового інституту представництва у дисертації показано, що ці норми не можуть бути застосовані до взаємовідносин юридичної особи та її працівників. Автор  підтримує думку про те, що в особі своїх органів та працівників безпосередньо (а не через представника) діє сама юридична особа.

Цивільні права та обов’язки юридичної особи можуть виникати і внаслідок дій її представників, належним чином уповноважених, зокрема, таке можливе при здійснення діяльності керівниками філій і представництв юридичної особи, для чого вони  наділяються довіреністю, за якою мають право укладати угоди від імені юридичної особи, що їх створила, у межах наданих повноважень. У роботі звертається на увага на особливості вчинення керівниками відособлених підрозділів юридичної особи правочинів від імені останньої, без належних на її укладання повноважень або з їх перевищенням.

За переконанням автора, представницькі  функції у діяльності юридичної особи  можуть здійснювати особи, належним чином уповноважені. У зв’язку з цим, пропонується зміст п. 1 ст. 92 ЦК України викласти наступним чином: „Юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють згідно із установчими документами та законом, а також через належним чином уповноважених представників”.

Розділ третій „Представництво і довіреність” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1. „Поняття договірного представництва”. Договірне представництво є своєрідний „штучний інститут”, в силу якого необхідні для укладання договору дії вчиняє одна особа (представник), а стороною, в укладеному договорі стає інший (особа, яку представляють). Воно засноване на розподілі властивостей контрагента як суб’єкта правочину між представником та принципалом та на припустимому поєднанні обох цих властивостей за допомогою фікції в особі, яку представляють. У дисертації представництво дієздатних осіб розглядається як таке, що має фідуціарний характер та виникає лише за їх згодою.  Автором доводиться, що в основі добровільного представництва завжди є домовленість про представництво, тобто договір. Тому, з точки зору дисертанта, більш правильно йменувати добровільне представництво саме договірним.

Найбільш поширеною підставою виникнення такого  представництва є договір, який пов’язує представника з особою, яку представляють. При цьому у випадках, коли вчинення юридично значущих дій входить до кола трудових функцій працівника (юрисконсульти, експедитори тощо), у роботі аргументується, що підставою для виступу від імені роботодавця може бути, поряд із видачею довіреності, трудовий договір. Аналіз ст.ст. 122 та 1135 ЦК України дозволяє дисертанту зробити висновок, що відносини договірного представництва можуть породжувати положення засновницького договору або договору простого товариства, але лише у тих випадках, коли змістом вказаних договорів надано право одному із учасників або товаришів на ведення справ товариства.

Досліджуючи питання значення волі та вад волі осіб у представництві, у дисертації поділяється думка, за якою необхідно враховувати вади волі і особи, яку представляють, і представника, причому, вказується, що вади волі представника перетворюють основний правочин у недійсний з вказаними  у ЦК України наслідками, а  вади волі особи, яку представляють, тягнуть за собою неможливість виникнення договору між особою, яку представляють, та третьою особою. Однак це не завжди перешкоджає тому, щоб основний правочин було визнано дійсним. Таке можливо через застосування п. 1 ст. 241 ЦК України.

Підрозділ 3.2. „Довіреність як форма уповноваження при договірному представництві”. У дисертації досить ґрунтовно розглядається правовий режим довіреності як універсальної форми уповноваження при договірному представництві.

Дисертант погоджується з  думкою, за якою одностороннім правочином, в якому особа, яку представляють, наділяє повноваженнями є саме видача довіреності, а не довіреність. Оскільки видача довіреності є одностороннім правочином, вона має бути сприйнята лише представником. Тому автор не поділяє позиції законодавця з приводу адресування довіреності або представнику, або третій особі, і на доказ своїх тверджень наводить законодавчу норму ст. 1007 ЦК України.

Основним призначенням договору доручення є регулювання внутрішніх відносин між представником та особою, яку представляють; довіреність покликана забезпечити зовнішній ефект представництва, а саме: встановити правовий зв’язок між особою, яку представляють, та третьою особою через дії представника, тому автором доводиться, що довіреність є окремий від договору доручення документ. Вони не можуть вважати взаємовиключними документами, хоча в окремих випадках, законодавець дозволяє встановлення відповідних повноважень у самому тексті договору (ст. 243 ЦК України).

Характеризуючись одностороннім правочином, довіреність має відповідати вимогам, що ставить закон до правочинів. У дисертації з’ясовано основні вимоги, яким має відповідати довіреність, зокрема,  довіреність має бути видана лише на вчинення правомірних (юридичних) дій. Вона повинна бути  належним чином оформлена.  З приводу форми довіреності, на думку автора,  виникають певні неузгодженості у змісті п. 3 ст. 244 ЦК України, п. 1 ст. 245 ЦК України і ст. 205 ЦК України, а тому запропоновано змінити текст п. 1 ст. 245 ЦК України.

Оскільки довіреність це іменний документ, у ній має бути вказана особа, якій вона видана, а також особа, яка склала довіреність.  У роботі припускається сумнів щодо доцільності видачі довіреності кількома особами (повіреними) або на ім’я, особливо, кількох осіб (довірителів).

До особи, яка вчиняє довіреність, пред’являються усі вимоги, які існують у законодавстві стосовно осіб, що взагалі беруть участь у правочинах, тому, особа, яка видає довіреність повинна бути суб’єктом цивільного права, що володіє цивільною право- і дієздатністю. Про необхідність повіреного володіти достатнім обсягом право- і дієздатності іде мова у п.6 ч.1 ст. 248 та п.2 ч.1 ст. 1008 ЦК України, де відсутність цих факторів розглядається як підстава для припинення повноважень самого представника та договору. У роботі розглядається можливість вчинення  довіреності малолітніми та неповнолітніми особами.  Автор погоджується з тезою, що неповнолітні можуть самостійно видавати довіреності щодо вчинення тих правочинів, які за законом вони можуть вчиняти самостійно.

У підрозділі 1.3. „Комерційне представництво” визначається  специфіка основних прав та обов’язків сторін у відносинах комерційного представництва. Єдиними незмінними ознаками комерційного представництва вважається  виступ професійного представника в інтересах особи,  яку він представляє і презумпція платності відносин сторін.

У роботі проводиться порівняльний аналіз понять представництва та комерційного представництва, внаслідок чого автор робить висновок, що незважаючи на те, що комерційне представництво походить від представництва взагалі, воно не є йому тотожним і на підтвердження вказує відмінні ознаки одного та іншого. Дисертант наводить аргументи з приводу того, що комерційне представництво представляє собою особливий феномен у торговому праві, оскільки включає в себе два види відносин – посередництво та представництво. Звідси, автор вважає, що комерційне представництво має трактуватися  як правовідношення, в якому одна особа (комерційний представник) на основі та в межах наданих їй повноважень за певну винагороду вчиняє правочини та  надає посередницькі послуги від імені та в інтересах особи, яку вона представляє.