Харченко Г.Г. Правове регулювання діяльності трастових компаній та довірчих товариств: порівняльно-правовий аналіз

Краткое содержание

У вступі автором обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються об’єкт і предмет, мета та основні завдання дослідження, характеризуються методологічна та науково-теоретична основи роботи, її наукова новизна, практичне значення одержаних результатів дослідження, їх апробація тощо.

Розділ 1 “Загальноправова характеристика інституту трасту (довірчої власності)” складається з двох підрозділів, де визначено поняття і правову природу інституту довірчої власності, а також проаналізовано історію становлення та розвитку в світі інституту трасту та трастової справи.

У підрозділі 1.1. “Поняття та правова природа інституту трасту” дисертантом визначаються основні підходи до розуміння правової категорії “траст” і самої правової природи довірчих відносин. З погляду автора, дослідження правової природи інституту довірчої власності має першорядне значення для висвітлення обраної теми дисертаційної роботи, оскільки саме з цим англосаксонським інститутом історія трастової справи безпосередньо пов'язує виникнення трастових компаній і саме траст покладено в основу їхньої діяльності на фінансових і фондових ринках більшості країн світу, що, врешті-решт, багато в чому і зумовлює специфіку правового регулювання діяльності цих компаній в окремих зарубіжних країнах.

Дисертантом обґрунтовано висновок про те, що різне розуміння й різна інтерпретація в правознавчих колах інституту довірчої власності криється виключно в площині розбіжностей самих конкуруючих між собою двох правових систем – англосаксонської і континентальної, кожна з яких визначає змістовну сторону інституту трасту, виходячи зі своїх основних положень, принципів побудови відносин власності. Справа в тому, що континентальному праву, на відміну від англосаксонського, невідома концепція “розщепленого” права власності, тут зміст права власності розкривається тільки через такі правомочності власника як володіння, користування і розпорядження, якими він володіє абсолютно і здійснює на свій власний розсуд.

 Автор звертає увагу на те, що інститут “довірчої власності” (“трасту”) нетотожний інституту “довірчого управління” і тим більше інституту представництва. Довірче управління є лише способом здійснення власником належних йому правомочностей, у тому числі права розпорядження, але зовсім не встановленням нового права власності на дане майно, як це має місце у відносинах довірчої власності. І якщо інститут довірчої власності охоплюється структурою речового права, то інститут довірчого управління – зобов'язального.

Під трастом (довірчою власністю), на думку дисертанта, треба розуміти фідуціарні правовідносини, в силу яких одна особа (установник трасту) передає належне їй на праві власності певне майно у власність іншій особі (довірчому власнику) з метою управління ним від імені довірчого власника вже як повноправного власника цього майна на користь третьої особи (осіб) – вигодонабувача (ів) або задля досягнення визначеної установником трасту спеціальної цілі. У процесі дослідження також було встановлено, що для визнання будь-яких відносин довірчою власністю (трастом чи передбачуваним трастом) необхідно і достатньо мати такі кваліфікуючі ознаки у їхній сукупності: наявність суб'єкта (установник, довірчий власник, вигодонабувач), причому кількість суб'єктів може коливатися від одного до кількох осіб; наявність майна, яке передається довірчому власнику; перехід титулу власника на майно трасту від установника трасту до довірчого власника і, зрештою, розщеплення правомочностей власника майна, переданого в траст, між усіма учасниками трастових правовідносин. При цьому довірчий власник повинен управляти переданим майном від свого власного імені на користь вигодонабувача (ів) – особи (осіб), в інтересах якої траст і був заснований, або для досягнення визначеної установником трасту спеціальної мети.

 У роботі дисертантом обґрунтовано, що норми законодавства, яке регулює довірчу діяльність, у різних країнах подекуди можуть сильно відрізнятися. Тому при заснуванні довірчої власності необхідно враховувати не тільки законодавство країни, де засновується траст, але й законодавства тих країн, де фактично буде знаходитися майно трасту, а також мешкати установник чи довірчий власник трасту. Так, скажімо, у Панамі будь-який траст, створений на її території, буде розглядатися владою цієї держави як безвідкличний, якщо, звичайно, інше прямо не буде випливати зі змісту документа, на основі якого виникли відносини довірчої власності.

Узагальнюючи, автор робить висновок, що довірчі відносини в різних країнах світу опосередковуються через різні інститути приватного права, які притаманні їх правовим системам. У країнах англосаксонської системи права це, переважно, інститут довірчої власності (трасту), у країнах континентальної системи права – інститут представництва чи довірчого управління.

Підрозділ 1.2. “Історія становлення та розвитку інституту трасту і трастової справи” присвячений дослідженню джерел та причин виникнення інституту довірчої власності і як наслідок - появи та розвитку самої трастової справи.

Автором встановлено, що, хоча, відповідно до переважної більшості правових джерел, батьківщиною трастів традиційно прийнято вважати Англію XII-XIII століть, у той же час відомі нам на сьогоднішній день історичні свідчення дозволяють стверджувати про наявність схожих в основних рисах із трастами відносин по управлінню майном ще задовго до нашої ери – у Давньому Єгипті, Греції, Римі. Однак, на думку дисертанта, на цій підставі не можна вважати обґрунтованими висновки окремих правознавців про те, що інститут довірчої власності, яким він прийшов до нас із права Англії, міг мати трохи інші корені, ніж вважалося дотепер, оскільки, хоча в праві окремих давніх держав і зустрічалися схожі певною мірою з інститутом довірчої власності конструкції, разом з тим їхнє право не мало або ж мало, але несуттєвий вплив на розвиток самого англосаксонського права і, як наслідок, інституту трасту.

Проте, виникнення і розвиток на початку XIX століття трастової справи, такої як ми розуміємо її сьогодні, відбулося не в Англії, а в США. Саме тут уперше зароджується ідея використання інституту довірчої власності в корпоративному управлінні і саме тут з'являються перші трастові компанії.

Перша спеціалізована трастова компанія була зареєстрована в 1853 р. У цей період відбувається бурхливий розвиток трастових компаній і їх зосередження в найбільших фінансових та промислових центрах країни. Однак законодавчого регулювання їхньої діяльності ще не було. Довірча діяльність здійснювалася на базі загальних норм права, що регулювали питання власності та цивільно-правових відносин. Поступово до кінця XIX - початку XX століть процес створення трастового законодавства активізувався, що дозволило, зрештою, значно зміцнити права власників майна, переданого в траст, і сприяло розширенню самої мережі довірчих послуг.

При дослідженні автором було встановлено, що в процесі розвитку самого інституту довірчої власності та трастової справи, поступово цей інститут був сприйнятий в тому чи іншому вигляді і деякими країнами неанглосаксонського права. Ця подія мала далеко невипадковий характер, а була цілком закономірним наслідком посилення наприкінці XIX – початку ХХ століть впливу англосаксонського права у світі.

Виходячи з наведеного, дисертант робить висновок, що сьогодні на специфіку правового регулювання діяльності трастових компаній та довірчих товариств в окремо взятих країнах свій сукупний вплив здійснює безліч факторів – починаючи від особливостей історичного розвитку всієї правової системи країни, і особливо відносин власності, та закінчуючи самим рівнем економічного розвитку держави.

Розділ 2 “Порівняльна характеристика діяльності трастових компаній” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Правові аспекти діяльності трастових компаній в окремих країнах світу” проведено порівняльно-правовий аналіз зарубіжного законодавства, яке регулює діяльність трастових компаній на ринку довірчих послуг, а також виявлено спільні та відмінні підходи законодавців окремих країн у правовому регулюванні діяльності цих компаній в окремо взятих зарубіжних країнах.

Дисертант обґрунтовує висновок про те, що сьогодні проведений порівняльно-правовий аналіз трастового і корпоративного законодавств зарубіжних країн дозволяє говорити про концептуальну схожість багатьох правових положень законодавств країн світу, які регламентують діяльність трастових компаній. Особливо це стосується країн англосаксонського права, де багато держав розвивали своє корпоративне і трастове законодавство відповідно до аналогічного законодавства Великобританії або ж відчували з його боку сильний вплив. До них, зокрема, можна віднести Кіпр, Британські Віргінські острови, Австралію тощо.

За загальним правилом трастова компанія може бути заснована у будь-якій організаційно-правовій формі, головне, щоб вона відповідала всім вимогам, які чинне законодавство окремих зарубіжних країн вимагає від тих юридичних осіб, що прагнуть здійснювати на ринку довірчу діяльність (ліцензування діяльності трастових компаній, наявність обумовленого законодавством розміру статутного фонду таких компаній тощо). Проведений порівняльно-правовий аналіз цього законодавства дозволив автору роботи зробити висновок, що у деяких державах законодавство може передбачати наявність таких заходів щодо захисту інтересів клієнтів трастових компаній як: ліцензування діяльності трастових компаній на ринку; обмеження кола клієнтів, яким трастова компанія може надавати довірчі послуги, у разі якщо розмір її статутного фонду не відповідає певним вимогам; надання права трастовим компаніям як довірчим власникам не розголошувати на вимогу державних органів чи приватних осіб конфіденційну інформацію про своїх клієнтів, якщо це може істотно зашкодити їх матеріальному становищу чи репутації; неможливість подання до суду позову, який так чи інакше заперечує законність існування трасту, якщо з моменту заснування такої довірчої власності не пройшло визначеного законом часу тощо.

При заснуванні трастової компанії необхідно подати статут і в деяких країнах також регламент, що затверджується зборами засновників, а іноді й радою директорів. Ці документи разом із заявкою (заявою) подаються до державного органу, відповідального за реєстрацію компаній (у США – секретарю штату, у Великобританії, на Кіпрі - реєстратору компаній), найменування компанії вноситься до реєстру і видається відповідне свідоцтво. В окремих країнах у найменуванні компанії законодавчо обмежується використання слова “траст”. У Великобританії, наприклад, використання слів “довірча власність” повинне виправдовуватися тільки відповідними обставинами. В штатах Делавер і Флорида /США/, в свою чергу, в назві компанії забороняється використовувати слово “траст”, якщо воно не відповідає заявленим у статуті цілям створення компанії.

У завершенні підрозділу автор роботи, вказуючи на різноманіття, яким характеризується механізм правового регулювання діяльності трастових компаній в зарубіжних країнах, відзначає, що правове становище трастових компаній у відносинах довірчої власності в кожному конкретному випадку визначається не стільки нормами відповідного законодавства і прецедентного права, скільки положеннями документа, на базі якого засновується сама довірча власність і виникають довірчі правовідносини, одним із учасником яких і стають трастові компанії.

Підрозділ 2.2. “Особливості діяльності трастових компаній на ринку довірчих послуг” присвячений вивченню особливостей діяльності трастових компаній у процесі здійснення ними на користь своїх клієнтів довірчих операцій.

На думку дисертанта, трастовим компаніям у своїй повсякденній діяльності на ринку довірчих послуг доводиться виступати, як правило, у двох статусах: як довірчий власник або як агент принципала.

Вступу трастової компанії у відносини довірчої власності звичайно передує укладання із установником трасту відповідної трастової угоди. І якщо при заснуванні довірчої власності одностороннім розпорядженням установник трасту по суті самостійно визначає правовий статус усіх основних учасників трастових правовідносин, включаючи і довірчого власника, то під час підписання трастової угоди сторони договору – установник і довірчий власник - змушені разом домовлятися про основні умови майбутнього акта.

Автором обґрунтовано твердження про те, що обсяг повноважень, наданих трастовій компанії як довірчому власнику з боку установника трасту, знаходиться в прямій залежності від тих цілей і намірів, які установник трасту ставить перед трастовою компанією. Повноваження трастових компаній як довірчих власників можуть визначатися не тільки трастовою угодою, але й законом. На Кіпрі, наприклад, останні мають додатковий характер щодо тих повноважень, які передбачені в установчому акті. Більше того, такими повноваженнями довірчі власники наділяються лише в тому випадку, якщо в установчому акті щодо створення трасту не виражений протилежний намір.

Досліджуючи правову природу агентських правовідносин, в яких досить часто беруть участь трастові компанії, дисертант обґрунтовує, що, незважаючи на те, що принципи, на яких будуються й агентські відносини, і відносини довірчої власності, здебільшого збігаються, між тим принциповою відмінністю цих конструкцій, зокрема, є те, що при виконанні трастовою компанією відповідно до агентського договору функцій агента щодо певного майна, право власності на це майно зберігається за принципалом, у той час як відносини довірчої власності передбачають перехід титулу власника від установника трасту до довірчого власника.

У підрозділі 2.3. “Довірчі операції трастових компаній” визначаються поняття та види довірчих операцій, здійснюваних трастовими компаніями на користь своїх клієнтів, а також дається загальна характеристика деяким їх видам.

Зупиняючись на окремих дефініціях правової категорії “довірчі операції”, які зустрічаються в юридичній літературі, автор доводить, що управління майном трастовою компанією може виражатися в здійсненні різного роду дій, які обмежуються лише вимогою закону – діяти в інтересах свого клієнта і відповідно до цілей, визначених договором. На підставі цього, а також з урахуванням досвіду діяльності трастових компаній в зарубіжних країнах автор дає своє визначення поняття довірчих операцій трастових компаній: довірчі операції трастової компанії – це комплекс дій (юридичних та (чи) фактичних), пов’язаних з наданням агентських та інших послуг за дорученням клієнта компанії та управлінням майном установника трасту чи довірчого управління, що здійснюється на користь та в інтересах вигодонабувача (ів) з метою отримання останнім певного позитивного ефекту чи задля досягнення визначеної установником трасту (довірчого управління) спеціальної цілі.

Розкриваючи сутність окремих видів довірчої власності /охоронний траст, траст для голосування, заповідальний траст тощо/, автор робить висновок, що кожен вид трасту передбачає наявність свого власного комплексу довірчих операцій, який може бути запропонований кожному клієнту трастовою компанією для оптимального досягнення поставлених цілей.

Розділ 3 “Правові основи діяльності довірчих товариств в Україні” складається з двох підрозділів, де досліджуються питання щодо рецепції інституту довірчої власності в правову систему України, а також зроблено аналіз чинного в Україні законодавства, яке визначає правовий статус довірчих товариств на ринку довірчих послуг.

У підрозділі 3.1. “Рецепція інституту довірчої власності в право України” автор з’ясовує причини, які, на його думку, спонукали розвиток довірчої діяльності в нашій країні, а також узагальнює сформовані у вітчизняній правовій науці думки щодо можливості існування в українській правовій системі інституту довірчої власності.

На думку дисертанта, поштовхом для розвитку довірчої діяльності в нашій країні став не стільки розвиток її фондового і фінансового ринків, скільки взятий Україною стратегічний курс на побудову в державі ринкових відносин. Саме в межах цього курсу в Україні з’являються і продовжують з’являтися і розвиватися раніше невідомі для нашої правової системи форми управління власністю і капіталами і, зокрема, інститути управління майном та довірчої власності, які безпосередньо пов'язані з можливістю здійснення на користь вигодонабувачів довірчих операцій.

Прихильники інституту довірчої власності намагаються обґрунтувати свою позицію шляхом знаходження в традиційних для України правових конструкціях подібних з інститутом трасту рис. Особлива увага в цьому плані приділяється інституту опіки. Однак, на погляд дисертанта, більш правильним для обґрунтування самої можливості рецепції інституту трасту в правову систему України було б порівняння інституту довірчої власності з таким інститутом обмеженого речового права як інститут оперативного управління, оскільки і право оперативного управління, і право довірчої власності відносяться до однієї і тієї ж категорії прав – речових, та саме в цій конструкції можна чітко побачити спільні з інститутом довірчої власності риси.

З погляду автора, малопереконливими є докази противників рецепції інституту довірчої власності про те, що існуючий, на їхню думку, при відносинах довірчої власності в англосаксонській системі права дуалізм титулу власника майна, тобто коли довірчий власник розглядається як повноправний власник за загальним правом, а вигодонабувач як власник за правом справедливості, не приживеться в існуючих умовах вітчизняної правової системи, яка тяжіє до континентальних зразків і не знає поділу на загальне право і право справедливості. В цьому твердженні, на думку дисертанта, є спірним самий факт наявності у відносинах довірчої власності дуалізму титулу власника, оскільки, скажімо, у благодійних і цільових трастах вигодонабувачі відсутні як такі, тому що коло бенефіціаріїв тут чітко не визначено, що й унеможливлює розмову про власника за правом справедливості. Відсутність дуалізму титулу власника трастового майна, зокрема, чітко випливає і зі змісту ст. 2 Гаазької конвенції 1985 року “Про право, що застосовується до трастів, і про визнання трастів”, де, зокрема, зазначається, що титул власника трастових активів належить трастовому опікуну.

У цілому, автор робить висновок, що досвід передових країн світу неанглосаксонського права /Японії, Ліхтенштейну, Італії, Панами тощо/, які запозичили в свою правову систему інститут трасту, дозволяє стверджувати, що спільне використання й інституту довірчої власності, й інституту управління майном зовсім не суперечить одне одному, а, навпаки, збагачує правові механізми по управлінню активами фізичних і юридичних осіб, розширює підприємницьку практику.

 Дисертантом обґрунтована доцільність введення в новий Цивільний кодекс України нової глави “Агентування”, оскільки за агентським договором, передбаченим Господарським кодексом України, довірчі товариства не зможуть надати агентські послуги іншим, крім суб’єктів господарювання, суб’єктам цивільного права. Автор також довів необхідність доповнення розділу І книги третьої нового Цивільного кодексу України главою “Право довірчої власності” у зв’язку з введенням відповідного інституту в цивільне право України. Зауважено також на доцільності зміни назви глави 70 нового Цивільного кодексу України “Управління майном” на “Договір управління майном”, тому що управління майном згідно з чинним законодавством України може мати не тільки договірний, а й, скажімо, законний характер.

Підрозділ 3.2. “Правовий статус довірчих товариств в Україні” присвячений дослідженню питання щодо створення і функціонування на ринку довірчих послуг довірчих товариств.

В роботі автор зазначає, що в незалежній Україні аналогом сучасних зарубіжних трастових компаній сьогодні є довірчі товариства, специфіка й особливості діяльності яких значною мірою відрізняються від того, що має місце в країнах англосаксонського права. Сьогодні законодавство в цій сфері суперечливе і не до кінця опрацьоване. Тому, здійснивши необхідний правовий аналіз, автор обґрунтовує доцільність задля підвищення довіри до довірчих товариств та захисту інтересів довірителів змінити організаційно-правову форму, у якій засновується довірче товариство – з товариства з додатковою відповідальністю на повне товариство; посилити вимоги законодавства щодо формування і розміру статутного фонду товариства; розробки схеми компенсації вкладникам у випадку зловживання з боку товариства довірою інвесторів тощо. Зокрема, пропонується встановити Законом України “Про довірчі товариства”, що довірчі товариства повинні сплачувати певній державній установі (наприклад, це може бути Національний банк України) внески у відсотковому співвідношенні до вартості майна, яке передається останнім з боку їх клієнтів для здійснення щодо нього довірчих операцій. За рахунок цих внесків держава створює гарантійний фонд, з коштів якого у випадку зловживання довірою довірителя будуть виплачуватися певні компенсації довірителям і вигодонабувачам, а також задовольнятися вимоги кредиторів. Дисертант також доводить необхідність внесення певних змін і до нового Цивільного кодексу України і, зокрема, щодо надання права здійснювати управління майном за договором управління майном лише довірчим товариствам та банкам, оскільки, по-перше, не кожен суб’єкт підприємницької діяльності може мати необхідні для професіонального управління майном навички, а по-друге, не кожен суб’єкт підприємницької діяльності насправді зможе відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачу – упущену вигоду у разі, наприклад, неналежної турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача. До того ж запропоновано законодавчо закріпити класифікацію довірчих товариств на приватні, тобто ті, що можуть надавати довірчі послуги тільки заздалегідь визначеному колу осіб (наприклад, тільки юридичним особам), і професійні, які зможуть надавати свої послуги необмеженому колу осіб, а тому повинні мати більший розмір статутного фонду. При цьому треба встановити, що професійні довірчі товариства мають називатися трастовими компаніями, оскільки зможуть здійснювати управління майном клієнтів як на базі інституту довірчої власності, так й інституту управління майном, в той час як приватні довірчі товариства повинні надавати довірчі послуги своїм клієнтам, використовуючи замість інституту довірчої власності, інститут управління майном.

Висновки. У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нові наукові підходи до вирішення завдання, суть яких зводиться до комплексного дослідження правового регулювання діяльності трастових компаній в окремих зарубіжних країнах та довірчих товариств в Україні, на основі яких досліджено проблеми, які пов’язані з визначенням поняття та правової природи інституту трасту, його взаємозв’язку з діяльністю трастових компаній на ринку, наявністю різних підходів законодавців окремих країн щодо правового регулювання довірчої діяльності трастових компаній та довірчих товариств, специфікою діяльності трастових компаній та довірчих товариств щодо надання довірчих послуг, та запропоновано шляхи вдосконалення вітчизняного законодавства з метою належного нормативного врегулювання діяльності довірчих товариств в Україні.

За результатами дослідження викладено найбільш важливі наукові та практичні результати, отримані в дисертації. Автором визначено та розкрито поняття і правову природу інституту довірчої власності та довірчих операцій; виявлено взаємозв'язок між інститутом довірчої власності та діяльністю трастових компаній на ринку довірчих послуг; обґрунтовано позицію щодо можливості використання в правовій системі України й інституту управління майном, й інституту довірчої власності, а також спростовано твердження деяких правознавців щодо існування у відносинах довірчої власності дуалізму титулу власника трастового майна; проведено порівняльно-правовий аналіз законодавств окремих країн, що регулює діяльність трастових компаній та довірчих товариств, а також з урахуванням світового досвіду сформульовано висновки і практичні рекомендації, спрямовані на подальше вдосконалювання законодавства України, яке регулює діяльність довірчих товариств у нашій країні. Зокрема, пропонується внести певні зміни в законодавство України, що регулює діяльність довірчих товариств, задля посилення відповідальності останніх перед клієнтами. Серед них - зміна організаційно-правової форми довірчого товариства від товариства з додатковою відповідальністю на повне товариство; посилення вимог щодо формування та розміру статутного фонду довірчого товариства, розробка схеми компенсації щодо відшкодування вигодонабувачам і довірителям завданих збитків у разі зловживання їх довірою з боку довірчих товариств за прикладом того, що має місце у Великобританії, тощо. Зокрема запропоновано прийняти окремий Закон України “Про довірчі товариства”, де передбачити необхідність створення довірчими товариствами гарантійного фонду шляхом сплачування певній державній установі (наприклад, це може бути Національний банк України) внесків у відсотковому співвідношенні до вартості майна, яке передається довірчим товариствам з боку їх клієнтів для здійснення щодо нього довірчих операцій. За рахунок коштів цього фонду держава зможе виплачувати певні компенсації довірителям і вигодонабувачам у разі зловживання їх довірою, а також задовольняти вимоги кредиторів.

З метою приведення національного законодавства у відповідність до вимог часу і потреб суспільства доцільно закріпити Законом України “Про довірчі товариства” класифікацію довірчих товариств на приватні, тобто ті, що можуть надавати довірчі послуги тільки заздалегідь визначеному колу осіб (наприклад, тільки юридичним особам) на базі інституту управління майном, і професійні, які зможуть надавати свої послуги необмеженому колу осіб, використовуючи для цього інститути довірчої власності та управління майном, а тому вони повинні мати більший розмір статутного фонду.

Певних змін потребує і новий Цивільний кодекс України, зокрема, пропонується змінити назву глави 70 кодексу “Управління майном” на “Договір управління майном” з метою приведення назви глави у відповідність з її змістом, оскільки управління майном згідно з чинним законодавством України може мати, скажімо, не тільки договірний, а й законний характер; звузити коло суб’єктів, які згідно з ч. 1 ст. 1033 Цивільного кодексу України, мають право здійснювати управління майном за договором управління майном, до довірчих товариств та банків, оскільки саме вони, як правило, спеціалізуються на наданні професійних послуг щодо управління майном, та не кожен суб’єкт підприємницької діяльності насправді зможе відшкодувати установникові управління завдані збитки, а вигодонабувачу – упущену вигоду у разі, наприклад, неналежної турботливості про інтереси установника управління або вигодонабувача. Доцільним також було б доповнити розділ І книги третьої Цивільного кодексу України новою главою “Право довірчої власності” у зв’язку з введенням відповідного інституту в систему цивільного права України та ввести в Цивільний кодекс України главу “Агентування”, яка б на відміну від інституту комерційного посередництва (агентські відносини), передбаченого Господарським кодексом України, дозволила б довірчим товариствам здійснювати агентські послуги на користь не лише суб’єктів господарювання, а й інших суб’єктів цивільного права.