Глиняна К.М. Правове регулювання розлучення за сімейним законодавством України

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, висвітлюються ступінь вивчення теми, зв'язок роботи з науковими програмами, визначаються мета, завдання, об'єкт, предмет дослідження, характеризуються методи, теоретичне, нормативне та емпіричне підґрунтя дисертаційної роботи, формулюються основні положення роботи, підкреслюється наукове і практичне значення одержаних результатів, зазначається апробація результатів дослідження.

Розділ перший “Теоретичне та історичне підґрунтя дослідження” присвячується аналізові основних теоретичних понять і тенденцій розвитку правового регулювання розлучення у вітчизняному сімейному праві протягом останнього століття.

Підрозділ 1.1. “Теоретичні засади дослідження: поняття та механізм правового регулювання. Окремі особливості регулювання сімейних відносин” присвячено визначенню і співвідношенню основних теоретико - правових категорій. Надання визначення цих понять пояснюється необхідністю усунення неоднозначності їх використання при подальшому викладенні матеріалу. Наводиться визначення і аналізується співвідношення понять “правовий вплив”, “правове регулювання” та “нормативне регулювання”. Робиться висновок, що ці поняття взаємопов'язані і підпорядковуються одне одному. При цьому найбільш широким з точки зору

впливу на суспільні відносини слід вважати поняття “правовий вплив”, тобто сукупність всіх правових явищ і категорій, за допомогою яких право впливає на суспільство і відносини у ньому.

Розкриваються характерні риси та складові елементи механізму правового регулювання. Так, викладений матеріал дозволяє зробити висновок, що відповідно до стадій правового регулювання виокремлюються чотири основних елементи його механізму, а) норма права; б) правове відношення; в) акти реалізації прав та обов'язків; г) акти застосування права.

Залежно від того, які елементи механізму правового регулювання послідовно використовуються, можна говорити про простий і складний процеси регулювання.

Звертається увага на окремі особливості правового регулювання сімейних відносин, і зокрема на розлучення. Виходячи з того, що сьогодні законодавчого визначення розлучення не існує, пропонується вважати предметом правового регулювання розлучення - сукупність суспільних відносин, які виникають в процесі і внаслідок припинення на майбутнє шлюбу (цивільного або фактичного) за життя подружжя.

У підрозділі 1.2. “Історія розвитку правового регулювання розлучення” з використанням принципів вертикальної компаративістики аналізується рівень правового регулювання розлучення в Україні протягом останнього століття. Здійснений аналіз надає можливість зробити висновки про те, що розлучення було предметом правового регулювання на різних етапах розвитку законодавства та держави. Так, після Жовтневої революції в першу чергу (поряд із деякими іншими) регулювалася саме група відносин стосовно розлучення, про що свідчить Декрет “Про розлучення” 1919 р. У подальшому з огляду на загальносуспільну важливість відносини з розлучення також були предметом правового регулювання, однак термінологічно поняття “розлучення” змінювалося і, як правило, останнім часом ототожнювалося з розірванням зареєстрованого шлюбу.

Паралельно проаналізовано історію розвитку законодавства з питань порядку розлучення, в результаті чого робиться висновок про те, що процедура розлучення неодноразово змінювалася згідно з вимогами законодавства, яке було чинним за різних часів. Порядок розлучення іноді максимально спрощувався (достатньо заяви одного з подружжя), іноді ускладнювався (вимагав залучення громадськості до вирішення цих питань). У зв'язку з цим сучасний альтернативний (в органах РАЦС або в суді) порядок розірвання шлюбу в цілому оцінюється як найбільш вдалий і такий, що відповідає інтересам подружжя.

У розділі другому “Поняття та види розлучення за сімейним правом України” аналізуються сучасні наукові дослідження та норми чинного законодавства і пропонується відкоригувати законодавство з метою

визначення поняття шлюбу та його видів, поняття розлучення та його видів за різними підставами. Надається детальний аналіз таких видів розлучення, як встановлення режиму окремого проживання; розлучення, що закінчується відновленням шлюбу; фіктивне розлучення.

У підрозділі 2.1. “Поняття, форми та види припинення шлюбу за життя подружжя” здійснюється детальний аналіз зазначених категорій.

Зазначається, що терміни “розлучення” і “розірвання шлюбу” мають своєрідну специфіку. Як законодавство, так і судова практика за свідченням істориків неодноразово використовували обидва терміни і, найчастіше, як тотожні. Але, якщо детально проаналізувати ситуацію, то можна дійти інших висновків.

У першу чергу треба проаналізувати співвідношення таких понять як “розлучення” та “розірвання шлюбу” як з точки зору юридичної термінології, так і з точки зору правозастосування. Виходячи з теорії держави та права, існуючих досліджень в галузі цивільного та сімейного права обидва ці терміни - і “розлучення”, і “розірвання шлюбу” є різновидами такого поняття, як припинення шлюбу

Припинення шлюбу найчастіше у навчальній та науковій літературі визначається як припинення на майбутнє правовідносин між подружжям, які виникли із зареєстрованого дійсного шлюбу на підставі певних юридичних фактів. Ні сімейне законодавство, ні доктрина права не містять на сьогоднішній день чіткого визначення поняття “розірвання шлюбу”. У більшості джерел увага звертається лише на той факт, що розірвання шлюбу є різновидом припинення шлюбу за життя подружжя, у зв'язку з чим виникає необхідність надання чіткого визначення цього поняття, яке дозволяло би зрозуміти його сутність.

Загальною підставою розірвання шлюбу, як уявляється, слід вважати укладення шляхом реєстрації цивільного шлюбу за умов і в порядку, передбаченими законом. Тобто, якщо немає дійсного зареєстрованого шлюбу, то не може бути і його розірвання.

Крім цієї загальної об'єктивно існуючої підстави, обов'язково повинні мати місце також спеціальні підстави (мотиви і причини), за наявності яких шлюб може бути розірвано. При цьому як мотив слід вважати внутрішню волю хоча б одного з подружжя, або їх обох розірвати шлюб. Така воля має виражатися зовні. Причинами ж розірвання шлюбу будуть саме ті факти реальної дійсності, які свідчать про те, що подальше подружнє життя чоловіка та жінки буде суперечити інтересам одного з них, їх обох або їхніх дітей, які мають істотне значення.

Таким чином, слід чітко визначити систему підстав розірвання шлюбу як сукупність загальної (основної) та спеціальних підстав. При цьому наявність зареєстрованого шлюбу є загальною і однаковою підставою для кожного

випадку розірвання цивільного шлюбу, незалежно від сторін, тривалості шлюбу тощо. Що ж стосується спеціальних підстав, то вони, як правило, є своєрідними і особливими у кожному конкретному випадку і залежать вже від багатьох різних обставин. Такими підставами можуть бути зрада одного з подружжя, зловживання спиртними напоями та наркотичними речовинами, незмога або небажання мати дітей, визнання одного з подружжя недієздатним, оголошення його померлим або засудження до позбавлення волі на строк більше 3 років тощо.

Пропонується відносини чоловіка та жінки, що проживають однією сім'єю, називати фактичним шлюбом, тоді як зареєстроване органом РАЦС співжиття чоловіка та жінки - цивільним шлюбом.

Окрема проблема у світлі досліджуваної теми стосується долі фактичних шлюбних відносин - фактичних шлюбів у випадках, якщо такі відносини (шлюби), аналогічно з відносинами в зареєстрованому шлюбі, припиняються на майбутнє, тобто відбувається розлучення фактичного подружжя. Для того, щоб детально проаналізувати таку ситуацію, в роботі звертається увага на природу фактичного шлюбу.

Здійснений аналіз історії розвитку суспільства і сімейного законодавства дозволяє зробити висновок, що фактичні шлюби існували, існують і, мабуть, будуть існувати завжди, незалежно від дозволу, визнання чи заборони законодавством Зазначається, що зарубіжний законодавець давно змирився з необхідністю визнання прав осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу. Історія розвитку вітчизняного права також знає випадки як часткового законодавчого визнання, так і невизнання фактичних шлюбів та наслідків, пов'язаних із ними. Але, незалежно від цих обставин, така форма співжиття чоловіка та жінки залишається об'єктивною реальністю і сьогодні.

Сучасний Сімейний кодекс України здійснює чергову спробу частково визнавати фактичні шлюби, зокрема з точки зору їх правових наслідків, хоча, на жаль, і не вносить остаточної ясності у правове регулювання таких відносин.

Реальним же виходом з проблемних ситуацій, що виникають сьогодні і можуть виникати надалі, повинна стати повна (а не часткова, як сьогодні) легалізація фактичного шлюбу. Причому це повинен бути варіант відповідної комплексної зміни сімейного законодавства.

Так, у першу чергу слід визнати, що постійне проживання чоловіка та жінки однією сім'єю протягом двох і більше років визнається фактичним шлюбом. Обґрунтування вибору саме дворічного строку співжиття чоловіка та жінки, безумовно, може піддаватися сьогодні дискутуванню. Але цей підхід обґрунтовується такими положеннями. Зазначений строк є мінімально достатнім для того, щоб говорити про наявність шлюбу між двома особами. Цього строку, як свідчить практика, достатньо для того, щоб кожен з

фактичного подружжя міг визначитися стосовно можливого чи неможливого подальшого сімейного життя. Це також строк, достатній для вирішення питання про народження дитини і, можливо, її народження. Крім того, постійне співжиття чоловіка і жінки протягом означеного періоду можна вважати довготривалим і тому достатнім для визнання фактичного шлюбу.

Наведені обґрунтування слід запропонувати також для відповідних змін у чинному сімейному законодавстві. Так, визнання фактичного сімейного співжиття чоловіка та жінки фактичним шлюбом вирішує цілу низку законодавчих та практичних проблем і в цілому відповідає окремим положенням чинного СК України, а саме ст. 21 СК називається “Поняття шлюбу” і сьогодні визначає шлюб як сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Але якщо відкинути форму шлюбу (реєстрацію в органах РАЦС), то залишається поняття шлюбу, яке однаково може поширюватися і на цивільний (зареєстрований), і на фактичний шлюб. Далі ж слід буде тільки зазначити, що може існувати шлюб двох видів: 1) цивільний (зареєстрований в органах РАЦС) і 2) фактичний. При цьому на момент укладення кожного із цих шлюбів повинні дотримуватися всі передбачені законом умови щодо укладення шлюбу, та бути відсутніми перешкоди для його укладення. Таким чином можна буде запобігти укладенню фактичних шлюбів з порушенням вимог сімейного законодавства. Крім того, на фактичний шлюб будуть поширюватися й інші положення законодавства стосовно шлюбу (зокрема можливість визнання недійсним тощо).

При розгляді окремих проблем щодо фактичного шлюбу постає питання також про можливість його розірвання на сучасному етапі регулювання сімейних відносин, коли законодавче визначення фактичного шлюбу відсутнє, а фактичні відносини виникають, існують і припиняються. З точки зору сьогодення, припинення фактичних шлюбних відносин не можна називати розірванням шлюбу, бо немає визначеної раніше загальної підстави для розірвання - реєстрації шлюбу. Саме тому слід говорити в такому випадку про розлучення як більш широке поняття, ніж розірвання. Розлучення, безумовно, відбувається у разі розірвання шлюбу у встановленому законом порядку. Але про розлучення слід говорити і у разі припинення на майбутнє фактичного співжиття живих чоловіка та жінки. Саме з моменту такого розлучення найчастіше і виникають спори щодо розподілу майна, надання утримання, які вирішуються в судовому порядку. У зв'язку з цим робиться висновок про те, що поняття розлучення є більш широким, ніж поняття розірвання шлюбу і включає в себе останнє. Тобто, формуючи систему, слід зазначити, що формою припинення шлюбу за життя подружжя є розлучення, яке може відбуватися у вигляді розірвання цивільного шлюбу, або непродовження фактичних шлюбних відносин

Враховуючи сучасні тенденції розвитку сімейного законодавства і запропоновані вище поняття, можна здійснити розподіл (класифікацію) розлучення за різними критеріями. Так, в залежності від наслідків розлучення може поділятися на два види: 1) дійсне розлучення; 2) недійсне або фіктивне розлучення.

Можна також класифікувати розлучення з урахуванням часового критерію. Так, розлучення може бути назавжди, а може бути тимчасовим. Аналогічна ситуація може мати місце і щодо розірвання шлюбу. Так звана санація шлюбу, що припускається на підставі ст.ст. 117, 118 СКУ свідчить про можливість тимчасового розірвання шлюбу. Тобто є підстави для наступного поділу розлучення та розірвання шлюбу. Розлучення в залежності від часового критерію поділяється на: 1) постійне, тобто припинення назавжди сумісного співжиття та ведення сумісного господарства чоловіка та дружини; 2) тимчасове, тобто на певний час припинення подружніх відносин. Тимчасове розлучення може мати місце у трьох випадках: а) припинення на деякий час фактичного шлюбу; б) встановлення режиму окремого проживання; в) припинення шлюбу на деякий час, яке закінчується відновленням цивільного шлюбу органом РАЦС на підставі ст.ст. 117, 118 СКУ.

У підрозділі 2.2. “Особливості суб'єктивного права на розлучення” аналізуються момент виникнення, зміст та наслідки реалізації суб'єктивного права на розлучення.

Суб'єктивне право - це завжди міра дозволеної, гарантованої поведінки. Суб'єктивне право на розірвання шлюбу виникає у подружжя з моменту його укладення, а от реалізується воно внаслідок звернення до суду або до органу -РАЦС із заявою про розірвання шлюбу.

Звернення чоловіка й жінки або одного з них до суду з позовом про визнання неможливості подальшого спільного життя та збереження сім'ї, реалізація ними суб'єктивного права на розлучення шляхом реєстрації припинення шлюбу в органах РАЦС становлять сутність свободи розлучення в Україні, є способами здійснення конституційного принципу добровільності шлюбу, що повинен діяти протягом усього часу існування шлюбних відносин.

В результаті реалізації суб'єктивного права на розлучення для кожного з подружжя настають відповідні наслідки, що передбачені чинним сімейним законодавством. Коло таких наслідків є достатньо широким, оскільки в результаті розлучення найчастіше припиняються одні правовідносини, змінюються і виникають інші тощо.

Всі наслідки припинення шлюбу за життя подружжя можна поділити на дві основні групи: 1) ті, що пов'язані з особистими немайновими (нематеріальними) благами і 2) ті, що пов'язані з матеріальними благами.

При цьому слід зазначити, що одні правовідносини припиняються одразу після розлучення, інші можуть зберігатися або за бажанням подружжя, або за прямою вказівкою закону.

З розірванням шлюбу подружжя, як правило, втрачає й інші права, передбачені іншими галузями права: право на одержання спадщини за законом після смерті одного з колишнього подружжя; право на пенсійне забезпечення у зв'язку із втратою подружжя на встановлених законом підставах тощо.

В роботі правові наслідки не аналізуються детально у зв' зку з тим, що, з одного боку, вони не входять до визначеного предмета дослідження, а, з іншого, обсяг роботи не дозволяє проаналізувати їх на достатньому рівні. Як уявляється, правові наслідки розлучення можуть виступати як самостійний предмет наукового дослідження.

У підрозділі 2.3. поняття, порядок та наслідки встановлення режиму окремого проживання подружжя, визнання розлучення фіктивним, санації шлюбу” на основі запропонованої класифікації розлучення за часовим критерієм окремо досліджуються види тимчасового розлучення.

В цілому введення означених категорій до законодавства України оцінюється позитивно і надається аналіз можливих змін до чинного законодавства у цьому аспекті. Так, здається, що як встановлення режиму окремого проживання, так і скасування цього режиму, може відбуватися не тільки на підставі рішення суду, але й шляхом посвідчення відповідного факту або договору нотаріусом. Аналогічним чином питання режиму окремого проживання регламентуються зарубіжними законодавствами.

Встановлення режиму окремого проживання не пов'язується з фактичним припиненням шлюбу. У зв'язку з цим є можливою ситуація неодноразового встановлення і припинення зазначеного режиму, яка може ускладнити порядок визнання правового режиму майна, набутого під час такого шлюбу.

Крім того, в сучасних умовах законодавчо не досить чітко визначено підстави та порядок встановлення та припинення режиму окремого проживання подружжя. Так, підставами встановлення такого режиму визнається неможливість і небажання обох чи одного з подружжя проживати спільно. Однак це оціночні категорії, які однозначно не можуть бути встановлені судом.

Новий Цивільний процесуальний кодекс України (ст. 234) передбачає, що встановлення режиму окремого проживання за узгодженістю подружжя відбувається в порядку окремого провадження. І хоча в кодексі безпосередньо не визначено, в якому провадженні повинні розглядатися справи про скасування режиму окремого проживання, думається, що він повинен скасовуватися також у порядку окремого провадження, тому що у разі скасування режиму окремого проживання спору між подружжям бути не може. Новим поняттям сімейного права України в сучасних умовах можна вважати визнання розірвання шлюбу фіктивним. Пред'явлення позову про

розірвання шлюбу чи подання спільної заяви про розірвання шлюбу не завжди обумовлювалося і обумовлюється реальним бажанням подружжя припинити шлюб. Іноді це пов'язувалося і пов'язується виключно з наміром одержати певні матеріальні блага. Фіктивне розірвання шлюбу - це абсолютно нове для сімейного законодавства України поняття. Виходячи зі змісту ст. 108, його можна визначиш як таке розірвання шлюбу органом РАЦС, що було здійснене не з метою припинення шлюбних відносин і подальшого сімейного життя між подружжям, а з якоюсь іншою (як правило, корисною) метою.

Законодавство сьогодні містить вичерпний перелік категорій розлучень, які можуть бути визнані фіктивними. Це розірвання шлюбу органом РАЦС за заявою подружжя, яке не має дітей, і розірвання шлюбу за заявою одного з подружжя у разі, коли другого з подружжя засуджено за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менше як на три роки. Однак на практиці можна спостерігати й інші випадки фіктивного розірвання шлюбу. Наприклад, якщо в одного з подружжя є двоє неповнолітніх дітей (одна дитина від попереднього шлюбу, а друга - від нинішнього), то з метою зменшення розміру аліментів на дитину від попереднього шлюбу він розриває теперішній шлюб (фіктивно) і, нібито сплачуючи аліменти на двох дітей, тим самим зменшує розмір аліментів на першу дитину. Тому слід погодитися з точкою зору, що немає необхідності обмежувати категорії розлучень, які можуть визнаватися фіктивними. Треба лише більш чітко визначити умови, підстави та порядок визнання розірвання шлюбу фіктивним.

Одним із видів тимчасового розлучення згідно з сімейним законодавством України слід вважати припинення шлюбу на деякий час, яке закінчується відновленням шлюбу на підставі ст. 117 СК.

У ст. 117 СК є новела, сутність якої полягає у тому, що чоловік і жінка, шлюб між якими було розірвано, мають право подати до суду заяву про поновлення їхнього шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі.

Це положення можна визнати цікавим, однак введення його в дію може мати не лише позитивні риси, а й зумовити цілу низку проблемних питань.

Розділ третій “Порядок розірвання шлюбу за чинним законодавством України” присвячується аналізові проблем окремих процедур розірвання зареєстрованого шлюбу в сучасних умовах.

В роботі зазначається, що, враховуючи особливості цивільного та фактичного шлюбу, слід розрізняти поняття “порядок розлучення” і “порядок розірвання шлюбу”.

Так, порядок розлучення - це сукупність різноманітних дій подружжя (як фактичного, так і цивільного), внаслідок яких припиняється подальше сумісне проживання та ведення спільного господарства з метою припинення подружніх відносин. Порядок розлучення не пов'язаний із діями відповідних

органів і в кожному конкретному випадку мас свої особливості, що залежать від особистостей подружжя.

Порядок же розірвання шлюбу - це систематизована сукупність визначених законом дій подружжя та уповноважених органів (РАЦС чи суду), спрямованих на подальше припинення подружніх прав та обов'язків.

При цьому суттєвим моментом слід вважати необхідність розрізняти розлучення (у тому числі розірвання шлюбу) як юридичний факт і реєстрацію розірвання шлюбу. На практиці дуже часто ці поняття ототожнюються.

Керуючись визначенням шлюбу, що надається у другому розділі роботи, робиться висновок, що розлучення відбувається внаслідок припинення сумісного проживання та ведення сумісного господарства, а от розірвання шлюбу відбувається внаслідок задоволення заяви подружжя (або одного з них) про розірвання шлюбу органом РАЦС або судом.

Згідно з чинним законодавством шлюб може бути припинено шляхом його розірвання за життя подружжя внаслідок волевиявлення одного з них або їх обох (у суді або в органах РАЦС). Зазначена підстава припинення шлюбу є найбільш поширеною. Здається, таке твердження є некоректним. Більш правильно було б говорити, що не шлюб, а шлюбні правовідносини цивільного шлюбу припиняються за життя подружжя внаслідок волевиявлення одного з них або їх обох (у суді або в органах РАЦС). А от подружні правовідносини фактичного шлюбу припиняються внаслідок розлучення.

В результаті аналізу чинного законодавства, робиться висновок, що у більшості своїй воно присвячується питанням розірвання шлюбу і, на жаль, не враховує особливостей припинення фактичного шлюбу, тобто всіх особливостей розлучення.

Підрозділ 3.1. “Порядок розірвання шлюбу в органах РАЦС” присвячується аналізові питань, що стосуються підстав та порядку розірвання шлюбу в органах РАЦС. Докладно аналізуються питання підстав, порядку та функцій органу РАЦС в процесі розірвання шлюбу.

Спростовується також точка зору тих науковців та практикуючих юристів, які вважають, що орган РАЦС розриває шлюб, а не просто реєструє таке розірвання. Аналіз чинного законодавства щодо діяльності органів РАЦС дозволяє зробити висновок про суто реєстраційну роль цих органів, з якою і пов'язується так званий, спрощений (адміністративний) порядок розірвання шлюбу.

Окрема увага приділяється особливостям розірвання шлюбу на підставі ст. 107 СК України. Наголошується, що розірвання шлюбу за наявності умов, зазначених у цій статті, може відбуватися в органах РАЦС незалежно від наявності чи відсутності малолітніх або неповнолітніх дітей, а також незалежно від наявності чи відсутності майнового спору.

У підрозділі 3.2. “Судовий порядок розірвання шлюбу” розглядаються підстави, мотиви та умови, а також процедура розірвання шлюбу у відповідності до нового Цивільного процесуального кодексу України (2004 p.).

За часів дії попереднього ЦПК України вимога обох із подружжя про розірвання шлюбу порушувалася позовною заявою. В умовах дії нового ЦПК України (у ст. 109) йдеться не про позов, а про спільну заяву подружжя. Таку вимогу розглядають у порядку окремого провадження (ч. З ст. 234 нового ЦПК), шляхом пред'явлення заяви, де обидва з подружжя будуть заявниками. Як заінтересовані особи по справі можуть брати участь: дитина у віці з 14 років, органи опіки та піклування за місцем проживання дитини.

Схвалюється можливість розірвання шлюбу в порядку або окремого, або позовного провадження, хоча і зазначається, що у разі відсутності спору між подружжям про розірвання шлюбу (незалежно від наявності дітей чи майнового спору) він повинен розриватися за сумісною заявою подружжя в органах РАЦС.

В роботі розкриваються окремі труднощі цивільного процесу, пов'язані із визначенням місця знаходження відповідача за позовом про розірвання шлюбу.

Підрозділ 3.3. “Сучасні особливості визначення моменту розірвання шлюбу” присвячується проблемам визначення моменту розірвання шлюбу і можливим варіантам їхнього вирішення в сучасних умовах.

Встановлення моменту припинення шлюбу при його розірванні має дуже велике значення, оскільки саме з цього часу між подружжям припиняються (або суттєво змінюються) особисті та майнові правовідносини, що виникають від дня державної реєстрації шлюбу в органі РАЦС

У разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану він припиняється у день винесення ним відповідної постанови, а якщо судом - у день набрання чинності його рішення про розірвання шлюбу. Таке вирішення проблем визначення моменту розірвання шлюбу є достатнім з правової точки зору і зрозумілим для пересічних громадян.