Тимченко Г.П. Способи та процесуальні форми захисту цивільних прав

Краткое содержание

У вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження, ступінь новизни роботи, мета і задачі дослідження, особистий внесок автора в одержанні наукових результатів, викладених у дисертації.

Розділ перший “Захист цивільних прав як наукова проблема” присвячено дослідженню природи права на захист, способів захисту цивільних прав, їх системи, визначенню поняття та значення процесуальних форм захисту цивільних прав у механізмі правового регулювання.

У підрозділі 1.1 “Поняття та природа права на захист” досліджується розвиток теорії цивільного та цивільного процесуального права стосовно сутності права на захист.

Автор зазначає, що доктрина, звертаючись до проблеми права на захист, нерозривно пов'язує її зі структурою суб'єктивного права або правовим статусом. Традиційно конструкція суб'єктивного права роз-глядається як єдність трьох можливостей: певної поведінки володаря права, вимоги здійснення певних дій з боку інших осіб, звернення в разі необхідності до примусової сили держави. Саме третю можливість

суб'єктивного права і називають правом на захист.

Дисертант вважає, що включення до структури суб'єктивного права можливості звернутися до держави в особі її юрисдикційних органів з вимогою захисту порушеного права є спірним. По-перше, незрозуміло, чому можливість звернення адресована державі, якщо вона входить до змісту суб'єктивного права, яке зв'язує самих заінтересованих осіб. По-друге, можливість звернутися до держави в особі її юрисдикційних органів з вимогою захистити порушене право являє собою не матеріальну, а процесуальну правомочність.

На думку автора, право на захист є елементом правового статусу, який складають права, свободи та обов'язки, що фіксують стандарти поведінки особи, розкривають основні принципи її взаємодії з державою. Право на захист має конституційну природу та існує в рамках відносин держави і особи. Це положення підтверджується чинним законодавством, зокрема Конституцією України (ст.ст. 3, 8, 19, 55). 

У дисертації обґрунтовується, що право на захист як право конституційне має стадії реалізації, у тому числі стадію правоздатності, і, будучи елементом правоздатності, при певних умовах здійснюється в конкретній поведінці правоволодаря. Такий підхід дає підстави визначити  право на захист як можливість володаря права самому вчиняти юридично значущі активні дії. Відмінність права на захист від інших прав такого типу полягає в тому, що це право має самостійне значення у механізмі правового регулювання і у вищому ступені фіксує свободу правомірної поведінки суб'єктів права. При цьому основна його функціональна характеристика зводиться до того, що це право свою юридичну дійсність набуває у межах загальних правовідносин пасивного типу і породжує юридичний ефект автоматично. Наступні етапи реалізації права на захист пов'язані зі своєрідністю його подальшого здійснення у сфері конкретизації, зокрема у цивільному праві та цивільному процесі.

Об'єктом захисту в цивільних юрисдикціях є не тільки

суб'єктивні права, але й охоронювані законом інтереси. Інтереси суб'єктів цивільного права слід відрізняти від суб'єктивних прав. Не всі інтереси захищаються цивільним законодавством. Захисту підлягає тільки охоронюваний законом інтерес.

У підрозділі 1.2 “Поняття і загальна характеристика способів захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів” дисертантом досліджується сутність способів захисту цивільних прав. При цьому зазначається, що проблема способів захисту цивільних прав тісно

пов'язана із здійсненням права на захист і реальним захистом як гарантією прав та свобод суб'єктів права.

У дисертації обґрунтовується положення, що інститут захисту цивільних прав є комплексним і міждисциплінарним, який має матеріально-правові та процесуальні аспекти. Структурні компоненти інституту захисту – це об'єкт, способи, процесуальні форми (засоби) захисту.

Вихідна теза у дослідженні способів захисту цивільних прав полягає в тому, що ці способи розглядаються автором як основний компонент захисту. На думку дисертанта, за своєю юридичною природою вони мають матеріально-правовий характер, оскільки є одним із елементів методу цивільно-правового регулювання. Цивільне право як право приватне дає можливість суб'єктам правовідносин самостійно вирішувати питання про обсяг прав і обов'язків, а також про використання наданого права, у тому числі права на захист, та способів захисту цих прав. Специфіка суб'єктивних цивільних прав така, що вони можуть захищатися не інакше як способами, адекватними характеру суб'єктивних цивільних прав і відносин, що становлять предмет цивільного права.

Автор заперечує проти того, що способи захисту цивільних прав необхідно поділяти на заходи відповідальності та заходи захисту, які не

пов'язані з застосуванням юридичної відповідальності. На думку дисертанта, заходи відповідальності завжди спрямовані на захист права, але такий захист не завжди потребує застосування заходів відповідальності, тому заходи захисту містять у собі заходи відповідальності.

У дисертації аналізуються чинне законодавство (ст. 6 ЦК) та проект нового ЦК (ст. 15), які закріплюють основні способи захисту цивільних прав. Зроблено висновок, що зазначений у чинному ЦК та в проекті ЦК перелік способів захисту цивільних прав у структурно-змістовному аспекті є не завжди послідовним, деякі способи захисту “перекривають” один одного. Так, відновлення становища, яке існувало до порушення права, – це мета захисту, а не один із його способів. Зазначається, що кваліфікація самозахисту цивільних прав як форми, а не способу захисту цивільних прав, є необґрунтованою. Самозахист – спосіб захисту цивільних прав, який характеризується тим, що суб'єкти матеріально-правових відносин застосовують засоби захисту самостійно, без звернення до юрисдикційного органу.

У підрозділі 1.3 “Форми захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів” досліджуються поняття і значення процесуальної форми у механізмі реалізації цивільних прав та охоронюваних законом інтересів, дається характеристика форм захисту цивільних прав.

Дисертант зазначає, що форми захисту – це такі процесуальні форми, які забезпечують реалізацію права на захист. При цьому у процесуальних формах вирішуються юридичні справи, що у свою чергу передбачає певну процедуру (порядок) реалізації заінтересованими особами права на захист і судовими органами – юрисдикційних повноважень. Цим пояснюється наявність цивілістичних, кримінально-правових та адміністративно-правових форм захисту і процедур.

Автор вважає, що проблема форм цивілістичного захисту пов'язана з проблемою співвідношення цивільного процесуального права і матеріально-правових галузей права. Процесуальне право забезпечує здійснення будь-якого суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, які випливають із галузей матеріального права, та прав і інтересів будь-якого суб'єкту цих галузей. Суб'єкти цивільного права повинні мати можливість брати участь у цивільному процесі з метою захисту своїх прав чи інтересів. Цивільне процесуальне право у механізмі правового регулювання, сприяючи здійсненню матеріального права, має містити у собі систему гарантій захисту прав і охоронюваних законом інтересів суб'єктів матеріального права. А для цього потрібно, щоб формами здійснення суб'єктивних прав та процесуальним правом враховувалися властивості цих матеріальних прав, їх характер та природа.

Поділяється думка тих процесуалістів, які вважають, що судова форма захисту займає головне місце серед форм захисту та має універсальний характер. Зазначається, що такі висновки пов'язані з виключністю та повнотою судової влади. Судова форма забезпечує реалізацію специфічного за змістом і функціями конституційного права на судовий захист як фундаментального процесуального засобу захисту цивільних прав.

Досліджено важливе для судової реформи питання про уніфікацію і диференціацію процесуальних режимів та наявність різних судових юрисдикцій. Автор вважає, що домінування у правовій системі судових форм захисту впливає на модель системи цивільної юрисдикції, а суди загальної юрисдикції (цивільні та господарські) складають систему цивільної юрисдикції, предметом діяльності якої є спір про право цивільне.

Разом з тим, виходячи з природи цивільних прав, у сфері цивілістичних відносин можуть використовуватися й такі альтернативні форми захисту цивільних прав, які не пов'язані зі здійсненням правосуддя і мають договірну природу (арбітраж, медіативні форми), хоча вони не виключають і не можуть виключати юрисдикцію суду. Адже правосуддя виступає як міжнародний стандарт захисту, самодостатній відповідно до вимог захисту прав суб'єктів права і вимог правової держави.

У розділі другому “Цивільний процес (цивільне судочинство) як форма здійснення судової влади” досліджуються проблеми сутності цивільного судочинства, судової влади у цивільному процесі, правосуддя та судової юрисдикції.

У підрозділі 2.1 “Сутність цивільного процесу (цивільного судочинства)” дається характеристика цивільного процесу як комплексної системи.

Автор зазначає, що поняття цивільного процесу обговорюється в науці цивільного процесуального права протягом усієї історії її розвитку. Він пропонує класифікувати погляди вчених щодо сутності цивільного процесу на дві групи (підходи). Перший підхід – це спроба визначити поняття цивільного процесу за допомогою таких категорій, як процесуальний порядок здійснення правосуддя з цивільних справ, процесуальна діяльність, цивільні процесуальні правовідносини. Наприклад, цивільний процес визначали як порядок вирішення спорів про право цивільне; як процесуальну діяльність по розгляду цивільних справ; як систему процесуальних правовідносин, які виникають у зв'язку з вирішенням цивільних справ тощо.

Дисертантом дається критична оцінка формулюванню сутності цивільного процесу. Зазначається, що поняття цивільного процесу вчені прагнули визначати через якийсь один компонент цього складного правового явища. Зроблено висновок, що перший підхід не розкриває повною мірою сутності цивільного процесу.

Другий підхід – це визначення цивільного процесу як системи таких процесуальних дій щодо здійснення правосуддя з цивільних справ, які становлять зміст цивільних процесуальних правовідносин і здійснюються в порядку, встановленому цивільним процесуальним правом.

Автор виходить з того, що для визначення поняття цивільного процесу необхідно з'ясувати співвідношення процесуальних правовідносин і процесуальних дій. Під час розгляду і вирішення цивільної справи виникають цивільні процесуальні правовідносини між судом та іншими учасниками процесу, в яких конкретизуються передбачені цивільним процесуальним правом права і обов'язки суб'єктів. Цивільні процесуальні правовідносини виникають, існують та припиняються на основі цивільного процесуального права і у зв'язку з певними процесуальними діями (юридичними фактами). Реалізація всіма суб'єктами цивільно-процесуальних правовідносин наданих їм прав і обов'язків також здійснюється у формі тих чи інших процесуальних дій. З урахуванням взаємозв'язку цивільно-процесуальних правовідносин і процесуальних дій зроблено висновок, що цивільний процес – це врегульована цивільним процесуальним правом сукупність процесуальних дій і процесуальних відносин, що складаються між судом та іншими суб'єктами при розгляді і вирішенні цивільної справи. Разом з тим цивільний процес має певну упорядкованість у просторі і часі – процесуальну форму, що інституалізується у процесуальних стадіях та провадженнях як структурних компонентах цивільного процесу.

У підрозділі 2.2 “Судова влада, правосуддя та форми цивільного процесу (цивільного судочинства)” досліджуються історико-правові аспекти становлення і розвитку судової влади, даються сутнісна і функціональна характеристики судової влади, правосуддя та форм цивільного процесу.

Розкривається генезис концепції судової влади. У дисертації аналізуються такі праці вчених – засновників науки цивільного процесуального права, в яких формулюються поняття судової влади у цивільному судочинстві. Зроблено висновок, що саме в період судової реформи 1864 р., коли набуває розвитку ідея конституювання судової влади у цивільному судочинстві, законодавець відносить до судової юрисдикції вирішення всіх правових конфліктів, які виникають у суспільстві.

Висвітлюються сучасні погляди на судову владу. Поняття судової влади у дисертації досліджується у такому категоріальному ряді: влада (загальне поняття) – влада державна – влада судова – правосуддя. До ознак, що відрізняють судову владу від інших гілок державної влади, автор відносить: а) специфіку суб'єктів, здійснюючих судову владу;

б) функціональне призначення судової влади; в) процесуальні форми правосуддя.

 Судова влада розглядається в інституційному та функціональному аспектах як система закріплених у Конституції України судів конституційної і загальної юрисдикції, здійснюючих правосуддя шляхом розгляду і вирішення від імені держави юридичних конфліктів та застосування в необхідних випадках заходів державного примусу.

Автор доводить, що правосуддя – це форма здійснення судової влади. Зазначається, що класичними видами правосуддя є конституційне правосуддя, правосуддя з цивільних, кримінальних, адміністративних справ.

У роботі розглядається питання про розроблення Адміністративного процесуального та Господарського процесуального кодексів, їх співвідношення із Цивільним процесуальним кодексом.

На думку дисертанта, заснування адміністративної юстиції у формі самостійної гілки судової влади – прояв тенденції судової спеціалізації, формування нових процесуальних норм. Разом з тим адміністративна юстиція ґрунтується на таких поняттях, як судовий контроль, адміністративний позов та адміністративне судочинство.

Автор вважає, що немає підстав для виділення господарського процесуального права як самостійної галузі права. Такий підхід має концептуальне значення, оскільки виникає потреба в розробленні та прийнятті єдиного Цивільного процесуального кодексу, що може усунути суперечності у процесуальному законодавстві.

У дисертації дається оцінка “правотворчим” функціям судової влади. Автор визнає, що судова влада має право ”критики закону”. В світлі оновленого конституційного та процесуального законодавства виділено такі моменти критичного ставлення судової влади до закону:

а) незастосування протизаконних актів державних або інших органів;

б) прийняття рішення згідно з Конституцією України; в) право звернення із запитом до Конституційного Суду України.

У підрозділі 2.3 “Судова юрисдикція в цивільному процесі (цивільному судочинстві)” досліджуються юрисдикційні повноваження суду в цивільному судочинстві, проводиться їх класифікація.

Поділяється думка тих процесуалістів, які вважають, що судова юрисдикція – виключно повноваження суду по здійсненню правосуддя. Дисертант зауважує, що кожний державний орган розглядає певне коло питань згідно з тими повноваженнями, які вказані для нього законом. Суд як орган державної влади має право вирішувати тільки ті справи та питання, що випливають з його юрисдикційних повноважень. Судова юрисдикція – це специфічне повноваження судової влади по здійсненню правосуддя, коло встановлених законом владних повноважень судових органів, сфера їх діяльності як органів влади.

Повноваження, що становлять зміст юрисдикції, автор характеризує трьома ознаками (функціональною, предметною, територіальною) та виділяє  функціональну, предметну і територіальну юрисдикцію.

Так, функціональна юрисдикція характеризує обсяг повноважень судових органів за видами їх діяльності та інституційності судової системи. Судова юрисдикція – це діяльність судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій.

Юрисдикція судів щодо об'єктів, стосовно яких той чи інший орган судової влади має право здійснювати покладені на нього повноваження, називається предметною. Її характеристика дає можливість виділити такі види юрисдикцій: кримінальну, адміністративну та цивільну.

 Для точного визначення юрисдикції судових органів, а також для розмежування їх повноважень необхідно враховувати, що ці органи діють у межах певної території. У зв'язку з цим автор пропонує виділяти територіальну юрисдикцію.

Визначаючи судову юрисдикцію як повноваження по розгляду і вирішенню правових конфліктів, дисертант вважає, що її ознаками є:

1) наявність спору про право; 2) процесуальна форма вирішення справ; 3) постановлення рішення по справі, яке має законну силу.

У розділі третьому “Судове здійснення суб'єктивних цивільних прав” вивчаються проблеми фундаментальних процесуальних засобів захисту цивільних прав: право на судовий захист, позов як універсальний засіб захисту, судове рішення як акт реалізації судової влади. 

У підрозділі 3.1 “Право на судовий захист” досліджується зміст права на судовий захист та характеризуються основні ознаки доступності правосуддя у цивільних справах.

Вихідна теза у дослідженні права на судовий захист полягає в тому, що це право є конституційним і суб'єктивним правом. Право на судовий захист – гарантований Конституцією правовий інструмент, за допомогою якого суб'єкти права можуть добитися відновлення порушеного права.

У дисертації обґрунтовується положення, що право на судовий захист пов'язано з доступністю правосуддя. У зв'язку з цим неможливими є його обмеження органами судової влади. Доступ до правосуддя не може бути привілеєм. Проте ця характеристика доступності означає неможливість обмеження судової юрисдикції національним законодавством.

Ураховуючи, що доступність визнається міжнародним стандартом правосуддя, автор виділяє деякі аспекти проблеми доступу до правосуддя, які є актуальними для розвитку національного законодавства, а саме: забезпечення судового захисту порушених або оспорюваних прав; інформованість про організацію і функціонування судової системи; належність судових процедур; спрощення процедури судового розгляду цивільних справ; вчасне відправлення правосуддя; компетентність, незалежність і безсторонність суддів; юридична допомога і юридичні консультації; виконавчість судових рішень.

У підрозділі 3.2 “Позов як універсальний засіб захисту цивільних прав” досліджуються розвиток цивільного процесуального законодавства, яке регламентувало позовне провадження, доктрина позову в теорії цивільного процесуального права, а також дається характеристика нових цивільно-процесуальних моделей позовів.

На думку дисертанта, позов є універсальним засобом захисту прав. Універсальність позову виявляється, по-перше, у тому, що він може бути використаний для захисту як оспорюваних, так і порушених прав, незалежно від способу їх порушення. По-друге, позов може бути поданий будь-якою заінтересованою особою. По-третє, позов є процесуальною формою передачі до суду спорів, що виникають з правовідносин різних галузей права. По-четверте, процесуальні норми, які регламентують позовне провадження, мають характер загальних правил для всього цивільного судочинства. По-п'яте, позов як засіб захисту права, як правило, діє у будь-якій стадії позовного процесу. По-шосте, позов є засобом захисту права у будь-яких цивільних юрисдикціях.

Автор зазначає, що є специфічні об'єкти судового захисту, які потребують подальшої універсалізації позовного провадження і введення нових видів позовів. Порушення прав споживачів, корпоративних прав, прав громадян у сфері навколишнього природного середовища ставлять питання про необхідність запровадження конструкцій групового і побічного позовів та процедур їх розгляду.

У підрозділі 3.3 “Судове рішення як акт реалізації судової влади” досліджується сутність судового рішення та його законної сили.

Дисертант зазначає, що при розгляді питання про сутність судового рішення визначилися дві концепції – теорія наказу суду та теорія судового рішення як акту підтвердження судом наявності або відсутності правовідносин між сторонами процесу.

Автор вважає, що з позиції юридичного ефекту судове рішення органічно поєднує в собі два моменти – підтвердження права і веління (наказ) суду як органу судової влади та має у цілому “встановлюючий” характер. При цьому щодо сутності судового рішення зазначається, що в ньому відбиваються приватноправові та публічно-правові засади цивільного судочинства. Вони виявляються в тому, що, незважаючи на статус суду як органу судової влади, судове рішення все ж є формою судового здійснення суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів суб'єктів права і припускає можливість примусової реалізації. Веління суду, яке міститься у рішенні, не скасовує диспозитивність цивільних прав і автономію волі при їх здійсненні.

Як акт правосуддя судове рішення є актом застосування права і в механізмі правового регулювання виступає юридичним фактом матеріального і процесуального права. Для правовідносин по конкретній справі судове рішення завжди має перетворювальну функцію.

У дисертації обґрунтовано нові підходи щодо законної сили. При цьому стверджується, що сила і авторитет судової влади полягають не в нормативному характері судових постанов, а у створенні умов для забезпечення стабільності та виконання судових актів. У цьому аспекті поняття законної сили судового рішення, його правовий ефект пов'язуються з набранням ним законної сили, що надає актам правосуддя обов'язкового і незмінного характеру.

На думку автора, надзвичайно важливо правовий ефект судового рішення оцінювати з точки зору правопорядку і його легітимності, тобто відповідності праву і міжнародним стандартам правосуддя.