| Краткое содержание: | У вступі сформульовано актуальність теми дослідження, вказано зв’язок роботи з науковими програмами, визначено мету і завдання дослідження, окреслено наукову новизну результатів роботи, їх практичну значущість, наведені дані про апробацію результатів та публікації.
Перший розділ «Інтернет як соціально-історичний феномен» присвячено аналізу історичної ролі Інтернету, з’ясуванню соціально-історичних і теоретико-методологічних джерел соціології Інтернету, та визначенню соціального контексту поняття «віртуальності».
Виконання зазначеного завдання передбачало з’ясування того, під впливом яких факторів відбулися в західному суспільстві такі зміни, що дозволили надати технічним досягненням гуманітарний, глобальний та всесвітній зміст, акумульований в Інтернет-технологіях. Автор підкреслює, що в соціології виникнення ери Інтернету асоціюється з епохою інформатизації суспільства, головними опорами якої став доступ до знання, інформації. Основна ознака цієї епохи – поділ суспільств, який проявляється у різноманітних сферах, на інформаційно заможні, та інформаційно бідні. Феноменом Інтернету, з соціологічної точки зору, є існування в ньому людей, як в якомусь середовищі, «віртуальному просторі». Вивчення Інтернету важко розділити з категорією «віртуальність», яка має декілька трактувань, у тому числі у сфері гуманітарного знання. Кажучи про віртуальну реальність у сенсі аналізу Інтернет явищ, ми маємо на увазі графічне уявлення кіберпростору. У цьому просторі успішно здійснюються комунікаційні процеси, створюються співтовариства, «кібер-клани». Саме цей аспект вносить соціальні конструкції в категорію віртуальності. Наприклад, віртуальне спілкування можна розглядати, як модель реальної інтеракції, яку не обтяжують такі «супутні елементи», як міміка, жести, інтонація, проксеміка (дистанція), хронеміка (час як показник), зоровий контакт, просодія (тембр голосу, тип мовлення, мелодика), артефакти (одяг, характерні знаки) та інше. Тут текстуальна форма комунікації дозволяє виявити архетипічні форми людського спілкування. Принципова відмінність сучасного типу віртуальності полягає в тому, що з розгортанням нових інформаційних і телекомунікаційних технологій змінюється сам характер віртуальності - з'являється специфічний простір, який спеціалізується на переході всього і вся у віртуальний стан. Формується принципово новий тип символічного існування людини, культури, соціуму. Спостерігається переплетіння двох зустрічних інноваційних процесів: з одного боку, соціальна реальність все більше символізується (розвиток філософії постмодернізму є віддзеркаленням цієї тенденції), з іншою - розвиток техніки породив особливе технічне віртуальне середовище, внаслідок чого «віртуальність» соціальних форм початку знаходить форму технічної віртуальності. Автор наголошує, що в соціології сьогодні, розглядаючи властивості віртуальної реальності, недостатньо актуалізувати тільки словникове значення терміну «віртуальність» - «можливий, потенційний». Це звужує суть явища. Виходити варто з багатовимірної просторово-часової організації віртуальності з її соціальними і комунікативними тенденціями.
Здобувач виокремлює, описує та коротко характеризує ці процеси, що отримали назву інформатизації та віртуалізації, і зазначає, що їх наслідком стали кардинальні зміни, що відбулися в усіх сферах суспільного життя та охопили не тільки прошарок людей, які залучені до комп’ютерно-опосередкованих технологій, але й проявилися в медіа, піар, політиці, бізнес-середовищі та ін.
Аналізуючи зміни, що відбулися в інформаційно розвинутих суспільствах, що отримали назву інтернетизації, автор звертає увагу на те, що вони були спричинені, насамперед, науково-технологічним «бумом» 60-70 рр. Також ці зміни здобувач пов’язує з інтенсифікацією діяльності та впливу бізнесу на суспільне життя. У дисертації підкреслюється, що бурхливий розвиток економіки породив нові потужні потоки інформації, структура якої постійно ускладнюється, що потребує нових можливостей її переробки, обробки та передачі та зумовлює необхідність широкомасштабної комп’ютеризації. Наголошується, що комп’ютерна революція створила нове середовище проживання та існування людини. Вона змінила значення комунікації і надала їй нових вимірів.
У соціальній сфері процеси та інтернетизації та віртуалізації, які автор розцінює як процеси інформатизації, призвели до ускладнення соціальної структури, оскільки спричинили формування нового принципу соціальної стратифікації. У дослідженні звертається увага на те, що основним критерієм соціальної стратифікації в західних суспільствах стає рівень освіти і знань, на противагу критерію володіння засобами виробництва. Автор підкреслює, що підвищення ролі знання, пов’язане з ускладненням технологічної сфери, зумовлює зростання значення високоосвіченої та висококомпетентної технологічної еліти, котра контролює процеси соціального виробництва та сприяє розколу соціуму на різнорідні соціальні групи.
Окремо автор розглядає сукупність соціальних ризиків, що викликані появою Інтернету. Це – порнографія, наркопропаганда, тероризм, нетерпимість, Інтернет-провокації. Соціальні ризики в Інтернеті не є настільки специфічними, щоб заходи по їх запобіганню докорінно відрізнялися від соціальних ризиків у реальному житті. Проте основна проблема полягає в ідеальній демократизації віртуального простору, де технічно поки що неможливо контролювати весь обсяг інформації та доступ до неї.
У другому розділі «Кіберкомунікація – як об'єкт соціологічного дослідження» розглядаються та аналізуються дві основні теми: комунікаційні можливості Інтернету та мережні співтовариства в ракурсі соціологічного аналізу.
Перш за все, автор вважає необхідним концептуалізувати поняття кіберпростіру. Це, по суті, і є поле Інтернету, смисловий варіант віртуальної реальності, де домінуюче положення займають логіко-мовні апперцептивні структури інформації. У соціології комунікацію визначають як соціально обумовлений процес передачі та сприйняття інформації в умовах міжособистісного і масового спілкування по різних каналах за допомогою різних комунікативних засобів (вербальних, невербальних і інших). Автора цікавлять, перш за все, основи віртуальної комунікації або комп'ютерно-опосередкованого спілкування. У контексті комунікації в електронному середовищі (комп'ютерно-опосередкованої комунікації, кіберкомунікації) автор звертає увагу на теорії, підходи та моделі, в яких комунікація розглядається як первинний процес, що координує осмислені (логічні) практичні дії людини. Особливістю цих дій (взаємодій, транзакцій) між комунікантами (адресант, адресат, індивідууми, говорячий, аудиторія) є те, що вони здійснюються в комп'ютерному середовищі, через комп'ютерний канал зв'язку (комп'ютерні телекомунікації). Також є відмінність цього виду комунікації від людино-комп'ютерної взаємодії, яка згідно дослідженням Е. Холу, відноситься до низько-контекстуальної культури і, на нашу думку, має наперед задані логічні основи взаємодії та більш жорсткі інформаційні обмеження в символах, тезаурусі, діалозі, діях, зворотному зв'язку. Так, розуміння комп'ютером повідомлення або твердження можливо тільки при абсолютно точному виконанні відповідної допустимої команди, інструкції, угоди. Програмою може не бути сприйнята команда, що має зайвий пропуск, неправильний синтаксис, виконана із затримкою за часом, що знаходиться не в потрібному рядку тощо. Повідомлення при людино-комп'ютерній комунікації повинне бути однозначним і точним. Тому, термін, що використовується автором - комп'ютерно-опосередкована комунікація або кіберкомунікація, найбільш точно характеризує основний об'єкт дослідження - комунікацію, зберігаючи найважливіші для розуміння терміну слова (комп'ютер, середовище, кіберпростір, комунікація) і пропонується для подальшого використання в соціології.
Комп'ютерно-опосередкована комунікація має значні суттєві особливості, порівняно з комунікацією, як такою. Автор зауважує, що у віртуальних соціумах людей як таких не існує, швидше слід говорити про віртуальні образи, створені реальними людьми. Через початкову анонімність і невидимість, що є пов’язаними з відсутністю візуального ряду в мережних комунікаціях, людина, звичайно, творить собі віртуальний образ згідно своїм бажанням і можливостям.
Якщо ж говорити про структуру глобальної соціальної спільності кіберпростору, то вона складається з макросоціальних і мікросоціальних віртуальних мережних співтовариств. У свою чергу макросоціальні співтовариства (великі групи) можуть полягати як з окремих мікросоціальних співтовариств (малих груп), так і не мати розподілу на стійкі мікросоціальні співтовариства.
Класифікаційним критерієм віднесення співтовариств до мікросоціальних автор пропонує вважати наступні:
- Наявність ієрархічної (стратифікаційної) структури співтовариства (необхідна, але недостатня умова).
- Існування стійких міжособових комунікацій усередині мережної структури, в яких беруть участь члени даного мікро-соціального співтовариства (необхідна й достатня умова).
Мережне співтовариство є деяким співтовариством людей, що спілкуються між собою з певної тематики і використовують як базовий засіб комунікації Інтернет-технології для організації групової взаємодії учасників співтовариства, що самоорганізовується.
Структура і характер Інтернет-інформації істотно відрізняється від характеру та структури звичайної ЗМІ-інформації. По-перше, тут представлені всі види комунікації (масова, спеціалізована, міжособистісна, інтраперсональна), тоді як у ЗМІ міжособистісна та інтраперсональна комунікація практично відсутні. По-друге, питома вага і значення масової комунікації в Інтернеті звужується, оскільки тут панує спеціалізована інформація при одночасному значному зростанні індивідуальної (інтерактивної) взаємодії. По-третє, в мультимедійному світі e-простору різко зростає різноманітність змісту доступної інформації. При цьому в Інтернеті в тому або іншому вигляді присутні всі традиційні засоби комунікації: відеоконференція, ICQ, броузер, мета-пошук, онлайн-голосування, форум, чат, а також інші типи Інтернет-спілкування, які не тільки відтворюють всі відомі форми спілкування, але і пропонують принципово нові. Автор зауважує, що саме вивчення комунікативних практик Інтернету є одним з найбільш перспективних напрямів досліджень в соціології Інтернету. Тут основна ідея дисертації, яка полягає в принципіальній можливості вивчення комунікативних схем в суспільстві на основі вивчення архетипічних тенденцій до якості спілкування в мережі Інтернет.
І саме у третьому розділі «аналізу кіберкомунікаційного простору» здійснюється спроба запропонувати положення феноменологічної традиції соціологічного теоретизування, що представлені перш за все класиками конструктивістської соціології – Альфредом Шюцем та Ірвінгом Гофманом.
Здобувач підкреслює, що ідеї саме цих мислителів найбільш адекватні умовам вивчення віртуального простору комунікації.
Перш за все автор аналізує наукову еволюцію поняття epoche, яке Альфред Шюц запозичив у Едмунда Гуссерля. Еpoche - утримання від будь-якого судження, що стосується об’єктивного світу. Феноменологічна редукція до феноменів, до чисто психічного вимагає двох рівнів. Перший - систематичне і радикальне epoche усякої «позиції, що об'єктивує» у переживанні, як стосовно розгляду окремих феноменів, так і стосовно цілісної структури внутрішнього життя. Другий рівень - максимально повна фіксація, збагнення й опис тих різноманітних «явищ», що вже не виступають «об'єктами», але «одиницями змісту». Таким чином, феноменологічний досвід - єдиний досвід, який можна назвати «внутрішнім» у повному розумінні слова; його здійснення, практично, не має меж. Подібний «висновок у дужки» об'єктивного та опис того, що потім «є», може бути здійснений і над «життям» іншого «Я», яке можливо собі уявити, «редуктивний» метод може бути поширений із царини власного досвіду на досвід інших «Я». І далі, спільність, досвід якої нам дає свідомість спільності, може бути скорочена не тільки до інтенціональних полів індивідуальної свідомості, але також за допомогою інтерсуб’єктивної редукції до того, що їх поєднує, а саме, феноменологічної єдності життя спільності. Розширене в такий спосіб психологічне поняття внутрішнього досвіду досягає своєї повноти. Особливістю epoсhe повсякденності, за Шюцем, є відмова від будь-якого сумніву в існуванні об’єктів поза нами. Тут йдеться про те, що у повсякденному житті ми твердо переконані в існуванні навколишніх речей. Ми думаємо, що можемо дивитися на них очима нашого сусіда, наприклад, і що, опинившись на його місці, ми би бачили те саме, що й він. У цьому полягає шюцівська теза «взаємозамінності перспектив та систем релевантностей», характерних для повсякденного мислення.
Але, як зазначає автор, у ХХ столітті ми отримали ще один вид реальності, вивчення якого змушує нас з іншого боку подивитися на шюцівську концепцію повсякденного epoche. Мова йде про віртуальний світ, а також про компонент логіки віртуальної реальності у суспільстві, що припускає заміну реальності її образом, не обов’язково з використанням комп'ютерної техніки. Таким чином, відкривається більш соціологічна перспектива аналізу даного поняття.
Комп’ютерно-опосередкована комунікація - це царина безпосереднього смислового поля, не завантаженого процесом конструювання образу співрозмовника на основі його зовнішніх даних, тембру голосу, манери поведінки тощо. Тут ми зіштовхуємося із відсутністю особливості повсякденного epoche — віри у реальність об'єктів, існуючих поза нами. Більше того, нам відомо, що ми можемо мати справу із симуляцією. Орієнтація виключно на знакові схеми унеможливлює «перевірку» реальності. Ми не можемо побачити, почути і переконатися, що спілкуємося із живим співрозмовником, а не з комп'ютером, наприклад. Не кажучи вже про знання психофізичних, статевих, вікових та інших особливостей нашого об'єкта. Отже, віртуальність не припускає шюцівської тези про особливості повсякденного мислення. Однак, вивчення цієї царини, не виключає використання феноменологічної редукції, яка націлена не на сприйняття відомих і виявлення ще не відомих властивостей, функцій тощо. предмета, але на сам процес сприйняття як на процес формування певного спектру значень, що вбачаються в предметі, його властивостях і функціях. Тому автор припускає, що залучення феноменологічного методу як засобу виявлення та опису поля безпосередньої смислової напруги свідомості та предмета до вивчення віртуального простору цілком виправдане, оскільки він органічно вписується у таку комунікативну структуру даної реальності.
Крім феноменологічної концепції, автор пропоную застосування у вивчення комунікативного простору Інтернету оригінальну теорію драматургічної соціології Ірвінга Гофмана.
Одна з найголовніших якостей Інтернет-комунікації – є анонімність. Тобто, кожне віртуальне спілкування є потенційно драматургічним, зі зміною ролей та їх конструюванням. Особливо це стосується вивчення використання гендерних ролей у спілкуванні, через що, можливо більш детально аналізувати структуру тендерних ролей у суспільстві. Проблема зміни ідентичності у віртуальному просторі недостатньо освітлена навіть зарубіжними дослідниками. Приклад такої ролевої гри, що часто зустрічається, – це віртуальна «зміна статі» - видачі себе у віртуальній комунікації за представника протилежної статі.
Засоби, які використовуються в суспільстві для виразу приналежності по статті, Гофман називає формальними конвенціональними актами. Формальні конвенціональні акти є моделями доречного в конкретній ситуації поведінки. Вони побудовані за принципом «твердження – реакція» і сприяють збереженню та відтворюванню норм повсякденної взаємодії. При цьому передбачається, що виконавцями конвенціональних актів є соціально-компетентні дійові особи, включені в даний соціальний порядок, що гарантує їм захищеність від посягань божевільних (соціально некомпетентних) індивідів. Приклади конвенціональних актів - контекстів гендерного дисплея необчислені. Всяка ситуативна поведінка, всяке зборище (gathering), по Гофману, мислиться як гендерний забарвлене. Офіційна зустріч, конференція, банкет - один ряд ситуацій; ділова розмова, виконання роботи, участь у грі - інший. Виховні практики, сегрегація у використовуванні інституційних просторів - ще одна груп прикладів. Гендерний образ є сукупністю формальних конвенціональних актів взаємодії.
Усвідомлення зв'язку гендерних проявів із контекстами ефективної комунікації, привело до використовування конструктивістами поняття підзвітності та з'ясовної (асcountability). Процес комунікації припускає деяку кількість негласних допущень або умов, що створюють самі можливості взаємодії. Коли взаємодіюча особа вступає в комунікативний контекст, вона демонструє себе, повідомляючи про себе якусь інформацію, сприяючу наведенню комунікативного моста, формуванню відношення базового довір'я. Починаючи спілкування, комунікатор представляє себе як особа, яка повинна викликати довір'я. Його образ - це розповідь про себе, звіт перед іншими, який своєю доцільністю робить людину прийнятним для комунікації. Образ - це сертифікат, що гарантує його визнання як нормального, який не потребує соціальній ізоляції та лікування.
Соціальне відтворювання дихотомії чоловічого і жіночого в гендерному дисплеї гарантує збереження соціального та інтерактивного порядку. Як тільки образ виходить за межі підзвітності, як тільки він перестає вписуватися в загальноприйняті норми буття, його виконавець потрапляє в ситуацію гендерної проблеми, яка обумовлена тим, що їх поведінка не укладається в створені суспільством норми гендерного дисплея. Порушення гендерного дисплея загрожує остракізмом, але сприяють формуванню емержентних норм.
Гофман вважає, що в ситуації взаємодії гендерний образ діє як «приманка». Демонстрація приналежності по статі передує виконанню основної практики і завершує її, працюючи як перемикаючий механізм (scheduling). Гофман вважає, що гендерний образ є включенням у більш важливу практику, виступаючи свого роду прелюдією перед якоюсь конкретною діяльністю.
Безумовно, феноменологічна редукція завжди присутня в контексті віртуальної комунікації, коли гендерний образ співбесідника приймається «на віру» з певними допущеннями, значним чином полегшує гендерну напругу комунікативного процесу. Гендерний образ у цьому випадку не є вже сертифікатом, що гарантує нормальність комунікатора. І ми знову підходимо до ідеї «чистих форм комунікації», де смислоутворення в цьому процесі відбувається не тільки без міміки, жестів та ін., але і звільнено від найсерйознішої містифікації в інтеракції – гендерного образу.
Таким чином, аналіз різних форм віртуального спілкування, дозволяє зробити висновок про те, що Інтернет завдяки своїм особливостям є зручним засобом для вивчення комунікативних процесів. До таких особливостей автор пропонує віднести анонімність, доступність, невидимість, безпеку та ін. Завдяки цьому сприйняття людини людиною стає відокремленим від базових категорій соціального пізнання, які виражені в зовнішньому вигляді, таких, як підлога, раса, вік і приналежність до певного соціального шару. Це породжує цілий ряд феноменів, які, на думку автора, безумовно, потребують вивчення. |
