Волкова Н.В. Цивільно-правові засоби індивідуалізації фізичних осіб

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, мета і завдання дослідження, визначаються об’єкт і предмет роботи, методи, науково-теоретичні засади дослідження та наукова новизна одержаних результатів, сформульовано нові науково-теоретичні висновки та практичні рекомендації, які виносяться на захист, наводяться інформація щодо апробації основних положень роботи та публікації результатів дослідження.

Перший розділ «Теоретичні засади дисертаційного дослідження» складається з трьох підрозділів та присвячується з’ясуванню сутності і визначенню сучасних рис основних теоретико-правових понять, що мають вирішальне значення для дослідження теми.

У підрозділі 1.1. «Цивільна правосуб’єктність фізичних осіб» аналізуються окремі аспекти правосуб’єктності людини. При цьому, крім традиційних елементів правосуб’єктності фізичної особи – правоздатності та дієздатності, до її змісту пропонується включати конкретні індивідуалізуючи ознаки.

Зазначається, що для позначення такого найтрадиційнішого суб’єкта права, як людина, цивілістична наука та законодавство протягом своєї історії використовує різноманітні поняття: «громадянин», «фізична особа», «особистість», «людина» тощо. Аналіз норм законодавства у світлі проблеми співвідношення означених термінологічних понять дає змогу зробити висновок про традиційність, історичну та теоретичну обґрунтованість використання в цивільному праві поняття «фізична особа», яке є більш широким, ніж поняття «громадянин», та повинно ототожнюватися з поняттям «людина». В аспекті співвідношення означених понять зазначається, що з точки зору правової термінології кожна фізична особа в праві є людиною, тобто ніякі інші істоти – результати природного розвитку – не можуть визнаватися фізичними особами з точки зору права.

Кожна людина індивідуальна не тільки з точки зору наявності чи відсутності тих чи інших зовнішніх ознак, унікальних дактилоскопічних відбитків пальців, генокоду тощо, але й у правовому сенсі, як учасник правовідносин у зв’язку з тим, що у кожної людини є свій унікальний набір юридично значущих ознак, які є необхідними для участі в конкретних правовідносинах. При цьому обов’язково слід враховувати, що вирішальне значення для визначення суб’єктного складу правовідносин має не характер

та зміст цих правовідносин (як раніше зазначалося в літературі), а наявність умов, пов’язаних саме з індивідуальними особливостями учасників.

На підставі існуючих наукових досліджень визначається правовий статус фізичної особи, як сукупність належних людині прав та обов’язків. Підтримується наявна в літературі класифікація правових статусів фізичної особи на загальний, спеціальний та індивідуальний (особистий). При цьому пропонується загальний правовий статус людини поділяти на два види: всезагальний та загальнонаціональний. Всезагальний правовий статус фізичної особи визначається та закріплюється у ряді міжнародних декларацій та конвенцій «Про права людини та громадянина», «Про права дитини» тощо. Загальнонаціональний правовий статус фізичної особи визначається Конституцією України і містить конституційні права та обов’язки фізичної особи. Спеціальний правовий статус встановлюється нормами спеціального законодавства (наприклад, правовий статус військовослужбовця, студента, працівника тощо). Індивідуальний (особистий) правовий статус людини визначається для кожної людини окремо і є сукупністю конкретних прав та обов’язків людини. При цьому індивідуальний правовий статус включає всезагальний, загальнонаціональний та низку спеціальних.

Підрозділ 1.2. «Елементи правового статусу фізичних осіб» містить характеристику та науковий аналіз правових категорій, які включаються до правового статусу людини.

Піддаються критиці традиційні для національного цивільного права визначення поняття та характерних рис цивільної правоздатності. У статтях 25, 26 Цивільного кодексу України при закріпленні означених визначень наголошується на тому, що рівну здатність мати цивільні права та обов’язки мають усі фізичні особи. Ці положення законодавства пропонується вважати такими, що закріплюють не рівну правоздатність всіх фізичних осіб, а лише потенційно рівну можливість бути правоздатними. Тобто це означає, що в Україні не може бути жодної людини, яка могла б не мати будь-яких прав та обов’язків, але це не означає, що абсолютно всі люди можуть мати всі існуючі та потенційно можливі права та обов’язки. Як у світі немає двох абсолютно однакових людей, так не може бути і двох абсолютно однакових правоздатностей. Кожна фізична особа може мати тільки ті права та обов’язки, які зумовлюються наявністю (а іноді відсутністю) у неї певних індивідуальних особливостей, в залежності від яких знаходиться володіння тим чи іншим правом або обов’язком. Безумовно, не можна вважати однаковою, наприклад, правоздатність новонародженої здорової дитини та новонародженої дитини-інваліда, хоча з точки зору права обидві вони є фізичними особами.

Правосуб’єктність фізичних осіб є різною саме тому, що внаслідок тих чи інших індивідуальних ознак та причин різними є їхня правоздатність та дієздатність. З огляду на об’єктивні причини на сучасному етапі розвитку людства всі люди є правоздатними, однак, не можна говорити, що правоздатність є однаковою для всіх. Слід підтримати думку про те, що права фізичних осіб не є однаковими, а залежать від різних обставин, частково природних, частково історичних. Так, спроба радянської влади зрівняти всіх фізичних осіб між собою, існуюча у той час тенденція приниження індивідуальності призвели до декларативного, історично та об’єктивно невиправданого закріплення рівності правоздатності всіх фізичних осіб. У подальшому ця концепція автоматично була сприйнята і розвинута у чинному законодавстві, хоча в умовах проголошення пріоритету особистості явно не відповідає вимогам сьогодення. На підставі вищенаведеного пропонується виключити частину 1 зі змісту статті 26 ЦК України.

На основі дослідження сучасних особливостей правової категорії цивільної дієздатності зазначається, що її обсяг і зміст не можуть залежати виключно від віку та рівня психічного розвитку фізичної особи. Обґрунтовується вирішальний вплив індивідуалізуючих ознак та цивільних станів конкретної людини на зміст та обсяг її дієздатності. Як один із аргументів на користь означеного положення наводиться відоме висловлювання Н.Л. Дювернуа «если бы, однако, гражданская правоспособность и, в особенности, дееспособность была действительно равной для всякого, без видоизменения и приноровления ее к фактическим различиям, существующим между людьми в действительности, то это было бы насилием над жизнью, часто прямо вредным для интересов самих правоспособных субъектов».

Таким чином, робиться висновок, що правосуб’єктність у всіх осіб є різною, оскільки внаслідок тих чи інших причин відрізняються їх право - і дієздатність. Індивідуальність фізичної особи як суб’єкта права виражається в її правосуб’єктності, на яку впливає багато обставин і яка розкривається шляхом посилання на юридично значущі характеристики суб’єктів правовідносин.

Підрозділ 1.3. «Поняття та види засобів індивідуалізації фізичних осіб» містить дослідження існуючих поглядів щодо визначення та класифікації засобів індивідуалізації фізичних осіб.

Як правило, індивідуалізація людини визначається шляхом використання нею окремих засобів індивідуалізації з певною метою. Метою будь-якої індивідуалізації є відмежування однієї особи від іншої, а також від всіх інших людей. Людське спілкування персоніфіковано, воно відбувається між

поіменно визначеними суб’єктами, у зв’язку з чим першочергове значення приділяється формальній індивідуалізації. Формальна індивідуалізація фізичної особи є універсальною, такою, що обов’язково застосовується в усіх тих випадках, коли мова йде про взаємодію суб’єктів, незалежно від того, який характер має така взаємодія – фактичний чи правовий.

Враховуючи сучасний рівень розвитку суспільства, можна з впевненістю зазначити, що людина не може жити, не вступаючи в суспільні відносини, тобто поза соціумом. У зв’язку з цим виникає необхідність розмежування учасників суспільних відносин. Таке розмежування відбувається шляхом застосування засобів соціальної індивідуалізації. Характерною рисою такої індивідуалізації є відокремлення людини саме як учасника міжособистісного, службового, сусідського, дружнього спілкування, яке не підлягає правовому регулюванню та, відповідно, не регулюється нормами права.

Більшість суспільних відносин підлягають правовому регулюванню і регулюються нормами права, у зв’язку з чим є необхідність індивідуалізувати, відокремлювати кожну людину саме як учасника правових відносин, тобто як суб’єкта права – як фізичну особу. Така індивідуалізація називається правовою індивідуалізацією. Враховуючи велику кількість правових засобів індивідуалізації, а також специфіку і порядок їх застосування, пропонується поділяти всі правові засоби індивідуалізації на приватно-правові та публічно-правові. При цьому приватно-правові засоби індивідуалізації фізичних осіб випливають із самої природи людини, а публічно-правові засоби індивідуалізації встановлюються державою і служать для відокремлення фізичної особи саме як учасника публічних правовідносин (наприклад, громадянство, ідентифікаційний код, місце реєстрації тощо). Приватно-правові засоби індивідуалізації фізичних осіб включають цивільно-правові засоби індивідуалізації, тобто ті, що встановлені цивільним законодавством (ім’я, місце проживання, стани фізичної особи тощо).

Другий розділ «Ім’я, як засіб індивідуалізації фізичних осіб» складається з трьох підрозділів і містить дослідження різних аспектів застосування імені та реалізації права фізичної особи на ім’я з метою відокремлення, тобто індивідуалізації конкретної людини.

У підрозділі 2.1. «Визначення імені і права на ім’я» досліджується соціальна та правова природа імені людини, окремі історичні аспекти розвитку правовідносин з приводу імені, внаслідок чого робиться висновок про визначальну та першочергову роль імені в системі засобів індивідуалізації фізичної особи. Аналізуються поняття імені, його структура, випадки, коли ім’я фізичної особи самостійно не здійснює індивідуалізуючої функції (зокрема, у разі тотожності всіх складових частин імені). У цьому

випадку виникає необхідність використовувати інші цивільно-правові засоби індивідуалізації. Зазначається, що ім’я людини має універсальний характер і відображує стан поіменованості, який слід зараховувати до цивільних станів. Пропонується додати до змісту Цивільного кодексу України норму, згідно з якою зміна людиною імені не є підставою для припинення чи зміни її прав та обов’язків, що набувалися під попереднім іменем. Аналізуються положення чинного законодавства, яке використовує ім’я як індивідуалізуючу та персоніфікуючу ознаки.

Окрема увага приділяється визначенню поняття та змісту права на ім’я. При цьому отримав подальшого розвитку висновок про те, що право особи на ім’я повинно забезпечити закріпленість за нею відповідного імені, можливість зміни будь-якої частини їз його складових, а також використання свого імені за власним розсудом у цивільних правовідносинах. Аналізуються сучасні особливості надання та зміни, як в цілому імені фізичної особи, так і окремих його частинах (безпосередньо імені, прізвища та по батькові).

Підрозділ 2.2. «Право фізичної особи на псевдонім, як складова частина права на ім’я» містить аналіз теоретичних та практичних аспектів використання псевдоніма людини з метою її індивідуалізації. При цьому псевдонім визначається як ім’я (антропонім), що використовується людиною у тій чи іншій публічній діяльності замість справжнього (наданого при народженні та зафіксованого в офіційних документах). У західній культурі псевдонімами найчастіше користуються діячі культури та мистецтва. У культурах Сходу (особливо китайській та японській) прийняття нового імені у разі зміни соціального статусу за певних часів було практично обов’язковим для будь-якої сфери діяльності. На сучасному етапі припускається використання псевдоніма у будь-якій сфері суспільної діяльності за умови, що його використання не завдає шкоди суспільству.

У підрозділі 2.3. «Особливості здійснення та захисту права на ім’я» досліджуються різні аспекти реалізації фізичною особою можливостей, що входять до складу права на ім’я. Розглядаються сучасні тенденції використання імені для індивідуалізації як безпосередньо фізичної особи, так і деяких речей, що належать фізичній особі (зокрема використання імені як номерного знаку автомобіля, назви об’єктів міського середовища, назви зірок та інших космічних об’єктів тощо). Враховуючи, що право на ім’я є різновидом особистих немайнових прав фізичної особи, для його захисту можуть використовуватися будь-які цивільно-правові засоби захисту цивільних прав, що передбачені статтями 16, 275, 294 ЦК України. Так, зокрема, будь-яка фізична особа може вимагати виправлення свого імені у разі його перекручення (стаття 294 ЦК України).

Третій розділ «Місце проживання фізичної особи в системі індивідуалізуючих засобів» містить три підрозділи, в рамках яких аналізуються теоретичні та практичні проблеми визначення місця проживання фізичної особи та реалізації права людини на вільний вибір місця проживання. Місце проживання людини відображає стан володіння конкретним місцем проживання та проживання у певному місці.

У підрозділі 3.1. «Поняття та ознаки місця проживання фізичної особи» здійснюється дослідження окремих ознак місця проживання фізичної особи як цивільно-правового засобу індивідуалізації людини. При цьому основними ознаками пропонується вважати придатність конкретного місця (житлового приміщення) для проживання людини та кількість часу, який людина проводить у цьому місці. Пропонується виділяти такі види місць проживання: постійне, тимчасове, випадкове. Звертається увага на співвідношення понять «домашня адреса» та «адреса місця знаходження» і робиться висновок, що «домашня адреса» – це адреса постійного місця проживання фізичної особи. Якщо ж людина проживає в якомусь місці тимчасово, то слід використовувати поняття «адреса місця знаходження».

Підрозділ 3.2. «Загальні правила визначення місця проживання дітей» присвячується дослідженню основних законодавчих положень щодо визначення місця проживання дітей в залежності від їх віку та життєвих обставин. Надається оцінка існуючим правилам визначення місця проживання дітей, що досягли 14-річного віку та робиться висновок про необхідність підвищення віку, з якого особа самостійно, без згоди батьків, опікунів чи піклувальників може обирати собі місце проживання. Керуючись інтересами дітей, законодавець має встановити можливість вільного вибору місця проживання з 16-річного віку. Розглядаються правила визначення місця проживання дитини у разі окремого проживання батьків або інших родичів, а також визначення місця проживання дітей, що знаходяться на державному утриманні.

Окрема увага у підрозділі 3.3. «Право фізичної особи на вибір місця проживання та свободу пересування» приділяється реалізації права фізичної особи на вільний вибір місця проживання та свободу пересування. При цьому зазначається, що публічно-правові моменти регулювання цих відносин обмежують зазначене право обов’язком реєстрації місця знаходження фізичної особи, що встановлюється чинним законодавством.

Четвертий розділ «Інші засоби індивідуалізації фізичних осіб» складається з двох підрозділів, в яких аналізуються особливості інших засобів індивідуалізації фізичних осіб, крім імені та місця проживання, що були досліджені раніше.

У підрозділі 4.1. «Цивільні стани, як засіб індивідуалізації фізичних осіб» розкриваються різні аспекти встановлення та застосування з метою індивідуалізації фізичних осіб такої категорії, як цивільні стани.

    Зазначається, що більшість властивостей та якостей фізичної особи, що так чи інакше впливають на її правосуб’єктність, за своєю сутністю є станами фізичної особи (наприклад, стан громадянства, стан непрацездатності, стан неповноліття, стан одруженості тощо). Всі цивільні стани так чи інакше індивідуалізують фізичну особу. При цьому один і той же цивільний стан може бути необхідним і одночасно індивідуалізуючим стосовно різних правовідносин.

    Обґрунтовується думка про вплив станів суб’єктів правовідносин як на їх правоздатність, так і на їх дієздатність.

    Враховуючи положення чинного законодавства щодо станів, які індивідуалізують фізичну особу, пропонується виділяти такі стани: стан поіменованості чи анонімності; стан вікової приналежності; стан здоров’я; стан громадянства, стан визначеності місця проживання, стан родства та свояцтва; стан статевої приналежності; стан банкрутства, стан освіти та наявності спеціальних знань; стан судимості; стан громадянського безчестя; стан зайнятості у визначеній діяльності. Всі ці стани фізичної особи, як правило, підтверджуються фактами реєстрації в порядку, передбаченому чинним законодавством.

    У підрозділі 4.2. « Зовнішній вигляд та зображення фізичної особи» в системі засобів індивідуалізації» досліджуються окремі теоретичні проблеми та практика використання як індивідуалізуючої ознаки зовнішнього вигляду фізичної особи та її зображення (зокрема на фото- чи відеоплівці). Зазначається, що фото- або відеозображення людини може бути об’єктом великого кола правовідносин в залежності від способу створення, мети та характеру використання. Зазначається, що фотографічне зображення фізичної особи найчастіше використовується як індивідуалізуюча ознака шляхом розташування його в особистих документах людини (наприклад, у паспорті, особистому листку, професійному посвідченні тощо).

    Зовнішній вигляд фізичної особи в процесі індивідуалізації має не вирішальний, а скоріше додатковий характер. Людина протягом життя може змінювати свій зовнішній вигляд так, що її не завжди можливо впізнати. Тому, крім цього засобу індивідуалізації, в обов’язковому порядку слід використовувати ті, що розглядалися раніше.