У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами, визначено об’єкт і предмет, мету і завдання дослідження, його методологічну основу, окреслено наукову новизну та основні положення, що виносяться на захист, а також визначено практичне значення одержаних результатів та подано дані про їх апробацію.
складається з двох підрозділів і присвячений вивченню юридичної природи надзвичайної ситуації у системі правовідносин та аналізу чинного законодавства України й вітчизняних наукових досліджень з метою чіткого визначення цивільно-правових понять „надзвичайна ситуація”, „випадок”, „непереборна сила” та „форс-мажор”.
У підрозділі 1.1. „Зміст надзвичайної ситуації” обґрунтовано, що надзвичайні ситуації як невід’ємний елемент суспільного життя залишаються складними та у переважній більшості непередбачуваними обставинами, що завдають майнової та моральної шкоди суб’єктам правовідносин. Виникнення такої ситуації вимагає здійснення невідкладних дій щодо локалізації, припинення та ліквідації її негативних наслідків на основі використання комплексу рятувальних та правових заходів, де особлива роль відводиться цивільним та цивільно-процесуальним нормам.
Наголошується, що механізм дії права в умовах виникнення надзвичайних ситуацій та настання їх наслідків повинен спиратися на принципове визнання кризовості суспільних процесів, що зумовлює ускладнення захисту прав та інтересів суб’єктів цивільних правовідносин.
Дисертантом зазначено, що суспільні відносини, обумовлені виникненням надзвичайних ситуацій, виступають об’єктом правового регулювання цілої низки нормативно-правових актів, зокрема: Законів України від 16 березня 2000 р. „Про правовий режим надзвичайного стану”; від 13 липня 2000 р. „Про зону надзвичайної екологічної ситуації”; від 8 червня 2000 р. „Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”; Указу Президента України від 28 жовтня 1996 р. „Про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи”; Постанов Кабінету Міністрів України від 5 жовтня 1992 р. „Про Порядок відшкодування шкоди особам, які постраждали від надзвичайних обставин”; від 15 липня 1998 р. „Про порядок класифікації надзвичайних ситуацій”. Здійснений аналіз дозволив окреслити основні критерії визначення досліджуваного поняття: 1) надзвичайна ситуація — це порушення нормальних умов життя і діяльності людей на певному об’єкті або території; 2) надзвичайна ситуація призводить до настання цивільно-правових наслідків у вигляді непереборної сили та форс-мажору; 3) результатом надзвичайної ситуація є настання негативних наслідків, а саме: загибель людей або / та матеріальні втрати.
На основі аналізу доктринального аспекту поняття „надзвичайна ситуація” дисертантом зазначається, що в науковій літературі сфера прояву надзвичайних ситуацій та їх наслідків досліджувалась як спеціалістами в галузі загальної теорії держави та права, так і галузевих юридичних наук — адміністративного, екологічного, кримінального права тощо (Б.М. Порфірьєв, О.О. Ясаманов, О.П. Іванов, М.М. Брушлинський, В.П. Семіков, О.І. Пригожин, Л.І. Василькевич).
При цьому наголошується, що ряд вчених при дослідженні суміжних з надзвичайною ситуацією понять (як то: „надзвичайний стан”, „екстремальні умови”, „надзвичайна обстановка”, „надзвичайні заходи”) визначають лише їх відмінні ознаки, інші ж вживають в якості синонімів. Водночас вони дотримуються позиції щодо існування спільної для цих понять ознаки надзвичайності, яка відбиває такі специфічні якості явища, котрі не виявляються у повсякденній стабільній обстановці.
Особлива увага звертається на ознаку масштабності, яка вказує на розмір прояву негативних наслідків надзвичайної ситуації (людські жертви, фізична, матеріальна та моральна шкода). Визначаючи її характер та розміри, слід враховувати не лише матеріальні збитки, але й суб’єктивний чинник, значення якого значно зростає при відшкодуванні моральної шкоди.
На основі аналізу нормативно-правових актів, широкого спектру поглядів представників різних галузей науки, у тому числі й правової, сформульовано висновок про наявність загальних ознак надзвичайної ситуації: 1) обстановка, що складається в результаті виникнення обставин природного, екологічного, техногенного або суспільного характеру; 2) суспільно-небезпечний характер; 3) настання негативних наслідків (людські жертви, фізична, майнова та моральна шкода).
Дисертантом обґрунтовано, що надзвичайні ситуації є досить поширеним, складним і водночас абстрактним явищем для сфери цивільно-правових відносин. При цьому абстрактність досліджуваного поняття є дещо умовною, через те, що правове регулювання наслідків надзвичайних ситуацій нерозривно пов’язане з цивільно-правовою сферою, що відображається у використанні та постійному дублюванні останнього такими поняттями, як „випадок”, „непереборна сила”, „форс-мажор”.
У підрозділі 1.2. ” визначено, що поняття „випадок”, виступаючи структурним елементом поняття „надзвичайна ситуація”, характеризується поліморфним змістом, тобто впливає як на сферу договірних, так і позадоговірних зобов’язань.
У роботі дисертант звертає увагу на проблему поділу випадку на суб’єктивний та об’єктивний, зазначаючи, що зміст об’єктивного випадку є значно ширшим. Відворотність випадку та його наслідків — це його об’єктивна характеристика, яка дозволяє відокремити випадок у правовому розумінні, як частину, від цілого — випадку у філософському розумінні.
Юридичне значення випадку полягає в тому, що згідно із загальноприйнятим правилом боржник не несе цивільної відповідальності у разі його настання. Разом з тим, дисертантом розглядаються закріплені у цивільному законодавстві норми, які передбачають можливість відповідальності за випадок.
Водночас акцентується увага на позитивному нововведенні у ЦК України: у ст. 617 закріплено поняття „випадок”, як підстава звільнення від відповідальності. На жаль, законодавець не подає визначення цього поняття, обмежуючись лише перерахуванням обставин, які „випадком” не вважаються.
Відтак дисертантом сформульоване й запропоноване власне визначення та ознаки цивільно-правового поняття „випадок”: 1) сукупність внутрішнього (суб’єктивний випадок) та зовнішнього (обставини непереборної сили) змісту; 2) суб’єктивний чинник (правовий випадок) — психічне ставлення особи до власних дій, за якого вона не знала (не повинна була знати), не могла передбачити та не усвідомлювала можливості настання негативних наслідків; 3) непереборність (об’єктивний чинник) — обставина (факт), яку особа не могла запобігти належною мірою власної дбайливості.
При цьому універсальність поняття „випадок” полягає в тому, що воно виступає визначальною категорією при дослідженні понять „непереборна сила” та „форс-мажор”, які у своїй сукупності та взаємодії формують зміст цивільно-правової категорії „надзвичайна ситуація”.
Іншою складовою надзвичайної ситуації виступає поняття „непереборна сила”, яке виникло ще за часів римського права. У чинному цивільному законодавстві (п. 1. ч. 1 ст. 78 ЦК УРСР) непереборна сила визначається як надзвичайна і невідворотна за даних умов подія, з настанням якої у цивільному праві пов’язується звільнення від відповідальності.
Універсальність непереборної сили полягає в тому, що вона звільняє від майнової відповідальності за невиконання умов договору (ч. 1 ст. 418 ЦК УРСР); звільняє від відповідальності за заподіяння шкоди (ст. 450 ЦК УРСР); визначає межу підвищеної відповідальності в цивільному праві; зупиняє перебіг строку позовної давності (п.1 ч. 1 ст. 78 ЦК УРСР).
Всебічний аналіз поглядів вчених Л.М. Баранової, Є.А. Павлодського, С.С. Алексєєва, Р.Б. Шишки, Є.О. Харитонова, В.П. Грибанова та ін. дозволив виявити ознаки, притаманні для поняття „непереборна сила”: надзвичайність, непереборність, непередбачуваність та об’єктивність.
У ході аналізу сутності ознак поняття „непереборна сила”, дисертантом приділено особливу увагу висвітленню такої ознаки як „відносність”, посилання на яку має місце лише в науковій літературі. Відносність непереборної сили зумовлюється залежністю від конкретної історичної ситуації та обстановки, в яких виявляються її обставини.
Беручи до уваги існування різних точок зору щодо проблеми визначення поняття „непереборна сила”, є нагальна потреба у нормативному закріпленні переліку явищ непереборної сили, на які слід посилатись у цивільному праві, з метою визнання тієї чи іншої обставини непереборною.
У результаті узагальнюючого співвідношення категорій „непереборна сила” та „випадок” визначено, що їх розмежування повинно здійснюватися: по-перше, за основним кваліфікаційним критерієм — об’єктивною ознакою різної причинної обумовленості; по-друге, визнання непереборної сили як межі безвинної відповідальності на відміну від випадку — межі винуватої відповідальності в цивільному праві. Спільними ж рисами цих понять є їх приналежність до однієї площини „випадковості”.
На основі поглибленого дослідження дисертантом визначені наступні ознаки непереборної сили як складової поняття „надзвичайна ситуація”: 1) результат обставин (подій) стихійного, природного, техногенного або суспільного характеру; 2) надзвичайність; 3) невідворотність; 4) непередбачуваність; 5) відносність; 6) об’єктивність; 7) наявність об’єктивно випадкових зв’язків між дією (діями) суб’єкта (суб’єктів) та її результатом.
З урахуванням зазначених ознак дисертантом запропоноване власне визначення поняття „непереборна сила”, яке пропонується закріпити у ст. 617 ЦК України.
Особливу увагу в роботі приділено визначенню юридичної природи поняття „форс-мажор” (vis major), яке вперше було застосоване у Стародавньому Римі у I ст. до н.е. У сучасній юридичній літературі має місце ототожнення категорії „форс-мажор” з категорією „непереборна сила” на рівні термінології. Аналогічна ситуація має місце й у вітчизняному законодавстві.
Законодавчого закріплення поняття „форс-мажор” набуло у ч. 1 ст. 79 Конвенції Організації Об’єднаних Націй „Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів” від 11 квітня 1980 р.; Законі України від 15 вересня 1995 р. „Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах”; Законі України від 23 грудня 1998 р. „Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності” та ін.
Різноманітність нормативно-правового та доктринального підходів щодо тлумачення поняття „форс-мажор” зумовила необхідність розкриття його сутності та відмежування від категорії „непереборна сила”.
Певне місце в роботі приділено дослідженню „юридичного форс-мажору”, під яким розуміється дія заборонних чи обмежувальних актів, прийнятих органами законодавчої або виконавчої влади (наприклад, державні акти, що змінюють порядок оподатковування, митні умови, запроваджують нові обмеження у сфері торговельної діяльності тощо).
Форс-мажор як обставина, що зумовлює тимчасову неможливість виконання або звільнення кредитора чи боржника від подальшого виконання договору (контракту) та застосування цивільної відповідальності, повинен розглядатись крізь призму таких ознак: 1) результат обставин природного, стихійного, техногенного, суспільного або економічного характеру; 2) несподіваність настання обставин; 3) невідворотність; 4) непередбачуваність перешкоди під час укладення договору (контракту); 5) наявність прямого зв’язку з умовами договору (контракту); 6) абсолютність неможливості виконання умов договору; 7) повідомлення в обумовлений термін однієї сторони іншою про наявність перешкоди та її вплив на виконання договору (контракту). Водночас визнання обставини форс-мажором може здійснюватись лише за двома напрямами: 1) діловий (договірний) форс-мажор; 2) нормативний („класичний”) форс-мажор.
Відтак пропонується доповнити перелік підстав звільнення від відповідальності за порушення зобов’язань, передбачених ч. 1 ст. 617 ЦК України, таким видом як „форс-мажор”. Водночас пропонується включити до глави 52 „Поняття та умови договору” ЦК України норму „Застереження про форс-мажор”.
Наведене дозволяє дійти висновку про можливість існування у цивільному праві узагальнюючої для вказаних понять категорії „надзвичайна ситуація”. Зазначимо, що надзвичайні ситуації як явища суспільного життя є багатоаспектними. По-перше, це є безпосередньо події, що не можуть бути піддані регулюванню правовими засобами. По-друге, надзвичайні ситуації розглядаються крізь призму їх наслідків, які потребують обов’язкового цивільно-правового регулювання.
Дисертантом запропоновано власний варіант визначення цивільно-правового поняття „надзвичайна ситуація”.
Кожного разу визнаючи ту чи іншу подію (явище) як надзвичайну ситуацію, слід проводити її співставлення із комплексом ознак, які характеризують цивільно-правове поняття „надзвичайна ситуація”. Відтак об’єктивною є потреба у сформуванні такого комплексу, який, на думку дисертанта, може репрезентуватись крізь призму наступних ознак: 1) результат прояву обставини природного, стихійного, техногенного або суспільного характеру; 2) надзвичайний характер; 3) масштабність прояву; 4) непередбачуваність; 5) непереборність (невідворотність); 6) раптовість; 7) наявність негативних наслідків – людські жертви та / або матеріальна і моральна шкода; 8) обов’язковий зв’язок зі сферою цивільних правовідносин.
Розділ ІІ. „Особливості захисту цивільних прав суб’єктів правовідносин, що порушуються в результаті виникнення надзвичайних ситуацій” складається з чотирьох підрозділів і присвячений формулюванню аспектної моделі цивільно-правових наслідків надзвичайних ситуацій, висвітленню теоретичних засад захисту суб’єктивних цивільних прав, виявленню особливостей реалізації цивільно-правових способів захисту прав суб’єктів правовідносин при виникненні надзвичайних ситуацій та настанні їх наслідків, а також змісту відповідальності за шкоду, заподіяну радіаційним впливом.
У підрозділі 2.1. „Загальна характеристика цивільно-правових наслідків надзвичайних ситуацій” наголошено, що надзвичайні ситуації характеризуються багатоступеневим цивільно-правовим змістом, зумовлюють виникнення різноманітних правових наслідків, найпоширенішими серед яких є порушення сукупності абсолютних та відносних прав суб’єктів правовідносин.
Проведений аналіз дозволив виявити основні ознаки поняття суб’єктивного цивільного права: 1) міра можливої поведінки; 2) забезпеченість; 3) здатність його реалізації в порядку державного примусу.
Дисертантом обґрунтовано, що надзвичайні ситуації та їх наслідки з огляду впливу на сферу цивільних правовідносин, слід розглядати в трьох аспектах.
1. Надзвичайна ситуація як передумова настання негативних наслідків:
а) чинники, що призводять до порушення прав та інтересів суб’єктів правовідносин — обставини непереборної сили; випадкові явища; навмисні дії громадян на фоні виникнення обставин непереборної сили (надзвичайні ситуації стихійного та природного характеру); навмисні дії громадян (надзвичайні ситуації соціально-політичного характеру — вчинення актів тероризму, масові безпорядки, воєнні дії); бездіяльність суб’єктів правовідносин (надзвичайні ситуації техногенного характеру — аварії, катастрофи).
б) об’єкти, на які спрямовується вплив обставин надзвичайних ситуацій та їх наслідків — особисті немайнові права суб’єктів; майнові права суб’єктів; сфера зобов’язальних правовідносин.
Виникнення надзвичайних ситуацій може супроводжуватись замовчуванням реальних даних про їх масштаби, зміст та наслідки, що призводить до обмежень у реалізації важливого суб’єктивного права — права на інформацію. У зв’язку з цим, одним з позитивних нововведень у ЦК України є ст. 201, яка закріплює категорію „інформація”, як об’єкт цивільно-правового захисту.
Дисертант підкреслює, що загальним об’єктом впливу більшості надзвичайних ситуацій є психологічний (моральний) стан громадян. Виходячи з характеру і масштабів надзвичайної ситуації, суб’єктивні права можуть порушуватись незалежно від соціального статусу особи, прикладом яких є нещодавні події із захопленням заручників на Дубровці у Москві під час вистави „Норд-Ост” та авіакатастрофа на Скнилівському літовищі у м. Львові.
Автором запропоновано розробити спеціальне положення „Про осіб, що постраждали внаслідок вчинення актів тероризму”, з віднесенням до поняття „постраждалі” не лише тих, хто зазнав фізичних ушкоджень внаслідок вчинення актів тероризму, але й тих, кому було завдано моральної шкоди, що в подальшому може трансформуватись у посттерористичний синдром.
2. Надзвичайна ситуація як підстава звільнення від цивільної відповідальності — ч. 6 ст. 359; ч. 1 ст. 418; ст. 450 ЦК УРСР.
3. Надзвичайна ситуація як підстава виникнення цивільних правовідносин — оголошення громадянина померлим (ст. 21 ЦК УРСР); зупинення перебігу строків позовної давності (п.1 ч. 1. ст. 78 ЦК УРСР); обов’язок відшкодування вартості майна (ст. 54 Закону України від 7 грудня 1991 р. „Про власність”); застосування реквізиції (ч. 3. ст. 55 Закону України від 7 грудня 1991 р. „Про власність”).
Дисертантом запропоновано класифікацію правових норм, які регулюють цивільно-правові наслідки надзвичайних ситуацій.
Особливу увагу в роботі приділено питанням підтвердження інформації щодо об’єктивних моментів виникнення й тривалості надзвичайних ситуацій та їх наслідків. З огляду на це, вирішення окреслених завдань повинно покладатись на місцеві органи виконавчої влади; торгово-промислові палати; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. У разі ж виникнення ускладнень щодо визначення моменту початку надзвичайних ситуацій та їх тривалості є доцільним створення експертних комісій, до складу яких входитимуть представники вище зазначених органів.
У підрозділі ” наголошується, що суб’єктивні цивільні права повинні не лише закріплюватися у правових нормах, але й забезпечуватись надійною правовою охороною та захистом, особливо при ускладненні їх реалізації — в умовах виникнення надзвичайних ситуацій.
Поглиблений аналіз наукових точок зору щодо змісту понять „правова охорона” та „правовий захист”, дозволяє дійти висновку про необхідність визнання правової охорони як більш широкого поняття порівняно з правовим захистом, наголошуючи, що захисні норми спрямовані, насамперед, на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні, шляхом вчиненням відповідних дій.
Зазначено, що разом із суб’єктивним цивільним правом об’єктом захисту при виникненні надзвичайних ситуацій можуть бути охоронювані законом інтереси, під якими слід розуміти певний соціальний інтерес, визнаний законом, через надання суб’єктові охоронного цивільного права засобів для його захисту.
Аналіз юридичної літератури та нормативно-правових актів з питань захисту суб’єктивних цивільних прав, дозволив дійти висновку про неоднозначність використання таких понять, як: 1) форми захисту; 2) засоби захисту; 3) способи захисту.
При розгляді юрисдикційної форми захисту суб’єктивних цивільних прав як самостійної процесуальної форми підкреслено, що перешкодою при зверненні до суду з метою захисту цивільних прав, порушених внаслідок виникнення надзвичайних ситуацій, є необхідність сплати судових витрат — державного мита. З метою забезпечення та гарантування судового захисту прав громадян, матеріальне становище яких зазнало негативного впливу, пропонується внести доповнення до ст. 4 декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. „Про державне мито”.
На основі аналізу змісту безпосередньої форми захисту суб’єктивних цивільних прав (самозахист) вказується, що вона знайшла відображення у теорії цивільного права, а також у ст. 19 ЦК України. На думку дисертанта, для реалізації права на самозахист досить наявності порушення права, тобто наявності продовжуваного (незакінченого) порушення або реальної загрози порушення цивільного права. Наголошується, що самозахист цивільних прав є правомірним в разі явного посягання на цивільне право, яким особа володіє на законних підставах, якщо при його реалізації не було допущено явної невідповідності способів реалізації самозахисту характерові та ступеню небезпеки посягання, а також не були перевищені межі дій, необхідних для забезпечення недоторканості права, припинення порушення й ліквідації наслідків такого порушення.
На основі дослідження співвідношень спільних за змістом понять „самозахист” та „необхідна оборона”, дисертант вказує на ряд ознак, які не дозволяють їх повністю ототожнювати. Зроблено висновок, що самозахист цивільних прав за юридичною природою є формою, а не способом захисту права і повинен розглядатися в якості субінституту цивільного права та визнаватися як самостійне суб’єктивне право особи.
Розглядаючи цивільно-правову відповідальність як підставу захисту порушених суб’єктивних прав дисертантом зазначається, що її застосування не залежить від реалізації інших заходів захисту, зокрема соціального. Автором зроблено висновок, що заходи соціального та цивільно-правового захисту щодо одного й того ж суб’єкта можуть застосовуватись і здійснюватись незалежно один від одного.
У підрозділі ” підкреслюється, що суб’єкти цивільних правовідносин, права та інтереси яких були порушені через виникнення надзвичайних ситуацій та настання їх наслідків, мають право особисто обирати механізми захисту порушених прав. Цивільним законодавством передбачено перелік способів захисту цивільних прав та інтересів (ст. 6 ЦК УРСР, ст. 16 ЦК України), які переважно є ефективнішими для суб’єктів цивільного права, порівняно зі способами, передбаченими іншими галузями права.
Одним із цивільно-правових способів захисту порушених прав є визнання цивільного права. Необхідність у застосуванні цього способу виникає в тому разі, коли порушене суб’єктивне цивільне право піддається сумніву, оспорюється або заперечується (наприклад, при втраті фактологічного матеріалу органів виконавчої влади внаслідок надзвичайної ситуації стихійного характеру). Вирішуючи питання про визнання цивільного права
Відновлення становища, яке існувало до порушення права, в системі цивільно-правових способів захисту посідає самостійне місце. У постситуаційний період надзвичайних ситуацій вказаний спосіб захисту, насамперед, спрямовується на усунення перешкод щодо здійснення фізичними та юридичними особами права власності та реалізацію компенсаторної функції цивільного права. Виникнення надзвичайної ситуації часто порушує традиційний стан володіння речами, відновлення якого є можливим шляхом застосування віндикаційного позову.
Визнаючи пріоритетність інтересів захисту права власності громадян при надзвичайних ситуаціях, слід визнати можливість допущення конкуренції віндикаційного позову з договірними претензіями, що, в свою чергу, повинно бути закріпленим у цивільному законодавстві України. Особлива увага приділяється визначенню змісту поняття „добросовісний набувач”.
У разі ж неможливості застосувати віндикаційний позов у зв’язку з відсутністю речі в натурі застосовується спосіб захисту цивільних прав та інтересів — стягнення з особи, яка порушила право, заподіяних нею збитків.
Припинення дій, що порушують право як спосіб захисту цивільних прав може виражатись через вимогу власника (титульного володільця) усунути порушення щодо здійснення його права, які не пов’язані з позбавленням володіння майном — негаторний позов (наприклад, вимога про усунення перешкод, що заважають особі вільно розпоряджатись земельною ділянкою, через залишення пошкодженої техніки, яка застосовувалась для ліквідації наслідків надзвичайної ситуації).
Окремим способом захисту цивільних прав є компенсація моральної шкоди, яка заподіюється внаслідок виникнення надзвичайної ситуації. Зважаючи на те, що поняття „моральна шкода” перебуває у площинні особистих немайнових відносин, особливу складність для позивача становить доведення факту її заподіяння, а для судів — визначення розміру у грошовому еквіваленті. Автором проаналізовано судову практику щодо відшкодування моральної шкоди, заподіяної в результаті влучення учбової ракети, випущеної з Гончарівського полігону в Чернігівській області, у житловий багатоповерховий будинок у м. Бровари Київської області.
Нововведенням цивільного законодавства є передбачений п. 2. ч.2. ст. 16 ЦК України спосіб захисту права — визнання правочину недійсним. З огляду на це особливу увагу дисертантом було приділено сфері „кабальних угод”. Наголошено, що угоди, укладені внаслідок збігу тяжких обставин, мають містити одночасно такі ознаки: 1) угода повинна бути укладеною на занадто невигідних умовах; 2) угода обов’язково повинна бути укладеною в результаті збігу тяжких обставин; 3) сторона вимушено укладає угоду в таких умовах через відсутність у неї інших умов; 4) контрагент знає про значну невигідність укладеної угоди для іншої сторони. Пропонується з метою забезпечення єдності судової практики за позовами про визнання недійсними угод визначити ознаки кабальної угоди у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. № 3 „Про судову практику по справах про визнання угод недійсними”.
Акцентується увага на тій обставині, що в умовах виникнення надзвичайних ситуацій та настання їх наслідків закріплений в ЦК УРСР та ЦК України уніфікований перелік способів захисту цивільних прав та інтересів має певну специфіку застосування, яка обумовлюється масштабами, механізмом та характером порушуваних прав суб’єктів правовідносин.
У підрозділі ом” зазначається, що здійснювана людьми техногенна діяльність характеризується не лише позитивними, але й негативними наслідками. Однією з першочергових правових проблем залишається питання щодо визначення підстав та порядку реалізації цивільно-правової відповідальності за радіаційну шкоду.
Дисертантом наголошується на необхідності чіткого розмежування підстав цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну в результаті експлуатації ядерних установок та шкоду, заподіяну джерелом іонізуючого випромінювання, що регламентується Законами України від 8 лютого 1995 р. „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”; від 14 січня 1998 р. „Про захист людини від впливу іонізуючого випромінювання”; від 13 грудня 2001 р. „Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення”.
На основі аналізу змісту понять „ядерний інцидент” та „ядерна шкода” автором зазначається, що однією з важливих умов відповідальності за радіаційну шкоду є причинний зв’язок між протиправною поведінкою експлуатуючої організації та заподіяною шкодою. Проблема є ускладненою, насамперед, нетиповими біологічними наслідками радіаційного впливу. Довести, що те чи інше захворювання наступило в результаті дії іонізуючого випромінювання іноді буває досить проблематичним, що створює значні ускладнення при розгляді цивільних справ.
Враховуючи, що відповідальність експлуатуючої організації настає незалежно від вини, автор звертається до змісту ч. 2 ст. 73 Закону України від 8 лютого 1995 р. „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, якою передбачено обставини, що звільняють оператора від відповідальності за заподіяння ядерної шкоди. До них належать: 1) стихійне лихо виняткового характеру; 2) збройний конфлікт; 3) воєнні дії; 4) громадянська війна або повстання.
Безпосереднє застосування цієї норми ускладнюється з огляду на відсутність законодавчого визначення понять „воєнні дії”, „збройний конфлікт”, „громадянська війна” та „повстання”. Вирішення цієї проблеми дозволило б у певних випадках позбавити суди від встановлення наявності або відсутності таких обставин, стимулюючи при цьому експлуатуючу організацію до вжиття підвищених заходів безпеки на ядерних установках.
В юридичній літературі усталеною є позиція щодо необхідності розвитку системи страхування як однієї з важливих умов забезпечення гарантії охорони та захисту прав потерпілих. На таких засадах ґрунтується дія ст. 15 Закону України від 8 лютого 1995 р. „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”, яка передбачає обов’язкове безкоштовне страхування персоналу ядерних установок, джерел іонізуючого випромінювання від ризику негативного впливу іонізуючого випромінювання на їх здоров’я та ст. 8 Закону України від 13 грудня 2001 р. “Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення”, в якій вказується на обов’язковість страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за ядерну шкоду, що може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту. Розширення страхового поля у сфері зазначених правовідносин, на думку дисертанта, повинно формуватись з урахуванням недопущення послаблення відповідальності експлуатуючої організації щодо дотримання правил експлуатації об’єктів атомної енергетики. | 
