Левчук Л.Р. Господарсько-правова відповідальність підприємств за порушення на споживчому ринку : Левчук Л.Р. Хозяйственно-правовая ответственность предприятий за нарушения на потребительском рынке

Краткое содержание

Розділ 1. Господарсько-правові засади захисту споживчого ринку складається з трьох підрозділів,  у яких розкривається зміст захисту прав споживачів як загального принципу господарювання, аналізується правове регулювання споживчого ринку України та законодавство інших країн і ЄС щодо захисту споживчого ринку. Досліджується механізм господарсько-правового захисту споживчого ринку, визначаються його елементи.

У підрозділі 1.1. "Захист прав споживачів як загальний принцип господарювання" розглянуті питання співвідношення інтересів суб'єктів господарювання  та споживачів.

Зазначено, що у відносинах на споживчому ринку найбільш вразливою ланкою є саме кінцевий споживач. Він потерпає від недобросовісних вітчизняних і зарубіжних підприємців, які постачають на ринок товари і послуги низької якості. Отже держава повинна створити передумови для його повноцінного захисту, у тому числі і шляхом державного регулювання підприємницької діяльності.

У роботі звертається увага на те, що збалансоване поєднання правил конкуренції та захисту прав споживачів як принципу господарювання може забезпечити нормальне функціонування ринку. Цей принцип полягає у дотриманні підприємцями у своїй діяльності прав та інтересів усіх учасників споживчого ринку, орієнтованості на задоволення потреб суспільства, виробництві і реалізації якісної продукції, врахуванні економічних інтересів споживачів і суспільства в цілому, дотриманні звичаїв ділового обороту тощо.

На основі проведеного аналізу зазначено, що у відносинах з економічно потужними виробниками товарів і послуг, а також підприємствами, організаціями торгівлі та послуг, недостатньо правових заходів захисту лише окремого кінцевого споживача, головне – охороняти колективні інтереси усіх учасників споживчого ринку.

Наведені у роботі аргументи свідчать, що ділова практика, правила поведінки комерційних організацій бездоганного бізнесу, запровадження досвіду роботи відділів технічного контролю минулих років можуть надати вельми суттєву допомогу при захисті споживчого ринку в цілому та прав пересічних кінцевих споживачів, а також розгляді спорів, де з одного боку опиняться і добросовісні підприємці, і споживачі.

У підрозділі 1.2. "Правове регулювання споживчого ринку України" зазначено, що роль держави у формуванні і розвитку споживчого ринку зводиться до здійснення необхідних заходів з нормативного регулювання, спрямованих на забезпечення дотримання усіма учасниками ринку економічного правопорядку і захисту їхніх економічних прав і свобод, а також інтересів суспільства. Головна мета державної політики у сфері споживчого ринку – це підтримка конкурентоспроможності вітчизняних виробників і водночас розвиток конкуренції на внутрішньому ринку, а також захист прав споживачів.

Зазначено, що споживчий ринок поєднує в собі відносини щодо просування товару (послуги) від виробника до кінцевого споживача або безпосередньо, або за участю оптових та роздрібних торговельних мереж, розглянуто правовий статус кожного з учасників цих відносин на споживчому ринку.

У роботі зазначається, що законодавство про споживчий ринок України складається з нормативно-правових актів, які регламентують діяльність на споживчому ринку виробників, оптових та роздрібних продавців.

Досліджено механізм господарсько-правового захисту учасників споживчого ринку як сукупність господарсько-правових засобів, за допомогою яких поведінка споживачів, суб'єктів господарської діяльності і державних органів у ході їхніх правовідносин приводиться у відповідність із вимогами і дозволами, що містяться в нормах права, і тим самим забезпечується захист законних прав і інтересів.

Зазначено, що ефективність механізму господарсько-правового захисту учасників споживчого ринку, і насамперед споживачів, значною мірою залежить від застосування до правопорушників заходів державного примусу у вигляді господарсько-правової відповідальності.

Обґрунтовано, що господарсько-правова відповідальність є найдієвішим засобом, що упереджує та припиняє порушення законодавства, яке регулює відносини на споживчому ринку, оскільки господарські санкції застосовуються безпосередньо до правопорушника – суб’єкта господарської діяльності і здатні шляхом впливу на його професійну діяльність  ефективно виконувати превентивну та штрафну (карну) функції, що сприятиме дотриманню прав споживачів з боку таких суб’єктів.

Визначено елементи механізму господарсько-правового захисту учасників споживчого ринку, а саме: інтереси і дії підприємців, споживачів і держави, норми права, правовідносини у сфері виробництва та споживання та охоронні правовідносини, форми і способи захисту порушеного права.

У підрозділі 1.3. "Законодавство інших країн та ЄС щодо захисту споживчого ринку" зазначено, що однією з особливостей кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя є активний вплив інтеграційних процесів на специфіку соціально-економічного розвитку країни. Не минула такого впливу й Україна, що на сучасному етапі визначила основним вектором своєї зовнішньої політики курс на інтеграцію до Європейського союзу (ЄС), з урахуванням чого досліджено законодавство та правове регулювання споживчого ринку інших країн та ЄС і визначено шляхи удосконалення законодавства України у сфері захисту прав споживачів та технічного регулювання.

У ході аналізу іноземного досвіду побудови системи технічного регулювання та споживчої політики встановлено, що діяльність ЄС в області технічного регулювання протягом останніх двох десятиріч є одним з найважливіших напрямків програми створення і функціонування єдиного споживчого ринку. Вона спирається на ст.100 Римського договору, в якій йдеться про зближення законодавчих, розпорядчих та адміністративних актів держав-членів ЄС.

Зазначено, що Директиви ЄС щодо гармонізації встановлюють вимоги до продукції, яка є потенційно небезпечною для споживача, навколишнього середовища тощо. Введення в обіг продукції, що підпадає під дію директиви ЄС (і автоматично під дію національного законодавства кожної держави-учасниці), неприпустимо без дотримання основних вимог відповідного закону.

Законодавство країн ЄС у сфері технічного регулювання базується на європейських директивах Нового та Глобального підходу. Воно доповнюється так званою тріадою директив стосовно відповідальності за дефектну продукцію, загальну безпеку продукції та модульного підходу до оцінки відповідності та маркування знаком СЕ. Також існує велика кількість директив так званого „старого підходу” до окремих видів продукції. Діють спеціальні закони або урядові рішення про стандартизацію та сертифікацію, метрологію, контроль на ринку, акредитацію. Окремими законами та актами регулюється безпека харчової продукції та захист прав споживачів.

Встановлено, що нормативна база кожної з країн ЄС включає всі європейські стандарти (на сьогодні їх близько 18000), прийняті європейськими організаціями з стандартизації CEN та CENELEC. Кожна країна приймає їх як національні. Виявлено, що тільки незначну кількість складають суто національні стандарти (від 2 до 30 % від загальної кількості), які відображають специфіку економіки окремої країни. Стандарти є добровільними до застосування. Частина стандартів слугує доказовою базою відповідності вимогам європейських директив.

Зазначено, що узагальнена європейська модель захисту споживчого ринку може бути взята за основу в процесі реформування відповідної сфери в Україні. З іншого боку, зауважено, що Україні доцільно брати участь у розробці міжнародних норм, правил і стандартів, які представляють інтерес для її економіки, що сприятиме просуванню нашої держави на міжнародні ринки. Обґрунтовано і доцільність активізації ролі держави в підтримці та стимулюванні тих підприємств, які докладають зусиль до підвищення науково-технічного рівня виробництва та якості своєї продукції, а також до вдосконалення систем забезпечення якості й управління якістю.

Розділ 2. Загальні аспекти господарсько-правової відповідальності підприємців за порушення на споживчому ринку складається з трьох підрозділів, що присвячені дослідженню підстав відповідальності на споживчому ринку з боку суб'єктів господарювання, а також форм господарсько-правової відповідальності за такі порушення і порядку застосування господарських санкцій за порушення на споживчому ринку.

У підрозділі 2.1. "Підстави господарсько-правової відповідальності" зауважено, що такими підставами є правопорушення, що припускаються на споживчому ринку, проте в Україні немає жодного нормативно-правового акту, в якому б містився вичерпний перелік порушень на споживчому ринку з боку суб’єктів господарювання. Шляхом аналізу норм законодавства, що регулює споживчий ринок, виявлено 11 порушень вимог такого законодавства,  які тягнуть за собою застосування до суб’єктів господарювання адміністративно-господарських санкцій. Проте, в Законі України „Про захист прав споживачів” міститься  низка інших порушень, за які законодавством не передбачено будь-якої відповідальності, або ж ця відповідальність носить вельми незначний для суб’єктів господарювання характер, що не сприяє усуненню та подальшому уникненню цих порушень.

Запропоновано доповнити ст. 23 Закону Україна „Про захист прав споживачів” заходами господарсько-правової відповідальності за скоєння таких правопорушень як: порушення вимог щодо обчислення гарантійних термінів, відмова продавця у проведенні експертизи продукції, невиконання вимог щодо обміну товару належної якості.

Підставою для застосування господарсько-правової відповідальності є також порушення умов договорів, що складаються між суб’єктами господарювання щодо виробництва продукції та просування її на споживчому ринку. У зв’язку з цим питання обов’язкового обумовлення в таких договорах вимог щодо якості продукції та її відповідності певним технічним нормам та стандартам є вельми актуальним. Виходячи з цього, у дисертації наголошується на доцільності введення до Господарського кодексу України відповідних норм, які б зобов’язували контрагентів визначати у договорах вимоги до якості продукції шляхом посилання на певні стандарти, технічні умови, яким повинна відповідати продукція.

У підрозділ 2.2. "Форми господарсько-правової відповідальності за порушення на споживчому ринку" досліджуються таки форми господарсько-правової відповідальності, як адміністративно-господарський штраф, обмеження та зупинення діяльності суб'єкта господарювання, штрафні та оперативно-господарські санкції.

Виявлено, що з метою захисту споживчих прав законодавством передбачено застосування до порушників таких форм господарсько-правової відповідальності: адміністративно-господарський штраф, обмеження та зупинення діяльності суб'єкта господарювання (вилучення недоброякісних товарів; припинення суб'єктом господарювання виробництва продукції (виконання робіт, послуг), відвантаження і реалізації товарів, що не відповідають вимогам нормативних актів; зупинення діяльності суб'єкта господарювання), а також штрафні та оперативно-господарські санкції, відшкодування збитків.

Зазначено, що штраф, як захід відповідальності за порушення законодавства про захист прав споживачів, передбачений у ст. 23 Закону України „Про захист прав споживачів”, ст.20 Закону України „Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення”, ч.4, 6-7 ст.27 Закону України „Про рекламу” та ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення” є адміністративно-господарською санкцією, що передбачена ст.241 Господарського кодексу України.

Припинення діяльності суб'єкта господарювання, вилучення недоброякісних товарів та  припинення суб'єктом господарювання виробництва продукції (виконання робіт, послуг), відвантаження і реалізації товарів, що не відповідають вимогам нормативних актів, передбачено у якості адміністративно-господарських санкцій ст. 246 Господарського кодексу України, порядок застосування яких визначений у  відповідних Положеннях, затверджених постановою Верховної Ради України від 25 січня 1995 року  № 26/95-ВР.

Зазначено, що штрафні санкції  за порушення на споживчому ринку передбачені у п. 3 ч. 9 ст. 8  та ч. 5 ст. 10 Закону України „Про захист прав споживачів”, тобто законодавчо у відносинах на споживчому ринку штрафні санкції визначені тільки з метою захисту самого слабкого учасника ринкових відносин – споживача. Щодо взаємовідносин на споживчому ринку суб’єктів господарювання (виробників, підприємств оптової та роздрібної торгівлі), то вони переважно мають захищати свої інтереси шляхом зазначення штрафних санкцій у договорах.

Проведений аналіз свідчить, що вище зазначена система господарських санкцій дозволяє впливати майже на всю сукупність відносин виробник - продавець - споживач, якщо в цих відносинах мають місце порушення суспільного господарського порядку.

Запропоновано доповнити перелік цілей застосування адміністративно-господарських санкцій, зазначений у ст. 238 Господарського кодексу України ще й метою, притаманною адміністративно-господарському штрафу – попередження подальших правопорушень.

Обґрунтовано, що господарсько-правові санкції є дієвим засобом захисту споживчого ринку, оскільки виконуючи превентивну функцію, спонукають суб'єктів господарювання додержуватися вимог законодавства, що регулює відносини на споживчому ринку, проте, як вони самі, так і механізм їхнього застосування потребують певного удосконалення.

У підрозділі 2.3. "Порядок і особливості застосування господарсько-правової відповідальності за порушення на споживчому ринку" розглядаються процедурні особливості  порядку накладення господарських санкцій за порушення на споживчому ринку.

Зазначається, що аналіз порядку накладення та стягнення адміністративно-господарських штрафів свідчить про певну схожість з порядком, передбаченим для прийняття рішень у справах про адміністративні правопорушення.

Зауважено, що ані в Законі України „Про захист прав споживачів”, ані в Положенні про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів не розкривається точний зміст кожного з правопорушень, за які передбачена відповідальність, що дозволяє по-різному трактувати зміст цих порушень. Так само відсутня і методика визначення розміру вартості виготовленої або одержаної для реалізації партії товару, виконаної роботи, наданої послуги, хоча майже всі санкції нараховуються, саме виходячи з такої вартості.

Зазначено, що застосування санкцій, передбачених ст. 23 Закону України „Про захист прав споживачів”, врегульовано щодо платників податку на додану вартість та платників фіксованого податку, а самий розповсюджений в країні підприємець - платник єдиного податку залишився поза увагою закону. Тобто норма зазначеної статті Закону дозволяє по-різному проводити розрахунок санкцій щодо порушників-платників єдиного податку. Таке становище призводить до оскарження підприємцями накладених на них санкцій за порушення законодавства про захист прав споживачів до господарських судів і наступної відміни санкцій.

Виявлено особливість у порядку застосування штрафу за порушення законодавства про рекламу, яка полягає в тому, що порушник протягом певного часу (аж до повідомлення про розгляд справи) не знає, що в його діяльності виявлено порушення і що стосовно нього порушено справу і складено протокол.

Окрім того, на відміну від акту, який складається посадовими особами при перевірці дотримання суб’єктами господарської діяльності законодавства про захист прав споживачів, ані протокол про порушення законодавства про рекламу, ані рішення про початок розгляду справи, ані протокол засідання комісії не можна оскаржити у будь-якому порядку. Фактично єдиним документом, що має змогу оскаржити суб’єкт господарської діяльності, є рішення про накладення штрафу.

Аналіз особливостей застосування адміністративно-господарських санкцій виявив необхідність удосконалення як самих санкцій, так і порядку їх застосування.

Розділ 3. Основні шляхи вдосконалення господарсько-правової відповідальності за порушення на споживчому ринку складається з двох підрозділів і присвячений питанням забезпечення термінологічної узгодженості господарсько-правових норм в законодавстві, що регулює споживчий ринок, а також обґрунтуванню пропозицій щодо вдосконалення форм господарсько-правової відповідальності за порушення на споживчому ринку.

У підрозділі 3.1. "Забезпечення термінологічної узгодженості господарсько-правових норм в законодавстві, що регулює споживчий ринок" обґрунтовується  необхідність удосконалення таких понять, як „споживач”, „продавець”, „якість продукції”, „партія товару” тощо.

Шляхом аналізу нормативно-правових актів та праць науковців, зауважено, що в юридичній і економічній літературі нема чіткого, узагальненого визначення поняття „споживач”. При цьому розходження у трактуванні цього терміну стосуються не дії (споживає, замовляє, придбаває, використовує – тут суперечностей немає), а саме  особи споживача і цілей, на які спрямована його дія.

Зазначено, що необхідно термінологічно відрізнити суб’єктів виробничого та кінцевого споживання.

Запропоновано поняття „продавець” у ст.1 Закону України „Про захист прав споживачів” визначити як суб’єкта господарювання, який за договором, систематично на професійній основі реалізує або пропонує до реалізації товари споживачам. Ті самі доповнення щодо професійності та систематичності здійснення своєї діяльності повинні стосуватися і таких понять, як „виробник” та „виконавець”, а визначення „виконавець” необхідно доповнити і тим, що він діє на підставі оплатної угоди.

Виявлено, що різне тлумачення таких термінів, як „якість продукції”, „небезпечна продукція”, тощо призводить до неоднозначного визначення змісту правопорушення, за яке передбачена відповідальність за законодавством про захист прав споживачів. Запропоновано уточнення змісту  цих термінів, що важливо для правильного застосування як адміністративно-господарського штрафу, так і для обмеження або зупинення діяльності господарюючого суб’єкта, що допустив порушення прав споживачів шляхом вироблення або реалізації неякісної, небезпечної чи фальсифікованої продукції.

Зазначено, що термін „партія товару” є визначальним для законодавства про захист прав споживачів, оскільки майже всі адміністративно-господарські штрафи, зазначені у ст.23 Закону України „Про захист прав споживачів” розраховуються, виходячи з відсоткової вартості одержаної для реалізації партії товару. Проте, у різних нормативно-правових актах партію товару визначено по-різному.

Запропоновано визначити термін „партія товару” у ст.1 Закону України „Про захист прав споживачів” як певної кількості товару одного сорту, типу, виду, ґатунку, найменування, з однаковими вимогами щодо якості, одного виробника, однієї дати виготовлення, призначену для одночасного приймання, відвантаження чи зберігання, в упаковці одного виду чи без неї.

У підрозділі 3.2. "Удосконалення форм господарсько-правової відповідальності за порушення на споживчому ринку"   визначені шляхи подолання проблемних питань, пов'язаних із застосуванням господарських санкцій до  підприємців, що скоюють порушення на споживчому ринку.

Запропоновано уточнити розмір санкцій у пунктах 2-8 ст.23 Закону України „Про захист прав споживачів”, додавши після слів „наданої послуги,” слова „у разі  ненадання документів, що підтверджують таку вартість – у розмірі 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (залежить від тяжкості правопорушення) за кожну партію товару, виконану роботу, надану послугу” та далі за текстом. Альтернативним варіантом викладення зазначених санкцій може бути накладення штрафів, у разі ненадання порушником документів, в яких зазначена вартість партії товару, виходячи із подвійного розміру вартості залишку таких товарів, встановленого на час перевірки.

Також запропоновано відокремити таку підставу для відповідальності як відсутність необхідної інформації про послуги, оскільки на відміну від реалізації товару, послуги надаються певний період часу, проте це не враховано при розрахунку штрафу. Окрім того, обґрунтована необхідність більш суворого покарання за недопущення перевіряючих до проведення перевірки, а саме: збільшення розміру адміністративно-господарського штрафу і тимчасове припинення діяльності господарюючого суб'єкта, у разі повторності вказаного порушення.

Аргументована доцільність уточнення розміру санкції, передбаченої  ст.20 Закону України „Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення” наступним чином: „за (опис порушення) - у розмірі 50 відсотків вартості одержаної для реалізації партії тютюнових виробів; у разі  ненадання документів, що підтверджують таку вартість – у розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян”.  Розмір відсотків вартості чи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, в такому разі,  встановлюється законодавцем в залежності від тяжкості порушення.

Обгрунтовано, що санкцію за відсутність документів, що засвідчують якість, яка була передбачена ст.17 Закону України „Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями і тютюновими виробами”, проте виключена, доцільно поновити у законодавстві після приведення її змісту у відповідність до вимог діючого законодавства.

Зазначено, що потребує змін термінологічна база положень щодо захисту прав споживачів, які затверджені постановою Верховної Ради України 25 січня 1995р., адже з 1995 року в положення не було внесено жодних змін, проте такі зміни неодноразово були внесені в Закон України „Про захист прав споживачів” та інші нормативн0-правові акти, відповідно до яких розроблені ці Положення.