Переверзєв О.М. Господарсько-правове забезпечення корпоративного контролю в акціонерних товариствах : Переверзев А.Н. Хозяйственно-правовое обеспечение корпоративного контроля в акционерных обществах

Краткое содержание

Розділ 1. Загальна характеристика господарсько-правового забезпечення корпоративного контролю в акціонерних товариствах складається з двох підрозділів, у яких досліджуються особливості господарсько-правового забезпечення корпоративного контролю в АТ сучасного етапу, аналізується вітчизняний і зарубіжний досвід правового регулювання у даній сфері суспільних відносин, обґрунтовуються напрямки удосконалення законодавства, з урахуванням практичних потреб та зарубіжного досвіду.

У підрозділі 1.1. „Необхідність і шляхи удосконалення господарсько-правового забезпечення корпоративного контролю в акціонерних товариствах в Україні” досліджується стан господарсько-правового забезпечення відповідних відносин за законодавством України та практика правозастосування, відзначається суперечливий досвід реформування економіки, накопичений за останні роки, що спричинив зростання господарських правопорушень. Як свідчить господарська практика, найбільш болісними за останнє десятиріччя стали проблеми фактичного безправ'я дрібних акціонерів, „кишенькових” спостережних рад і ревізійних комісій, фактичної безвідповідальності членів виконавчих органів, спостережних рад та ревізійних комісій за результати своєї діяльності, що негативно позначається на ефективності діяльності АТ.

У дисертації вказується на необхідність налагодження дієвого контролю за діяльністю виконавчих органів управління АТ та посадових осіб, що входять до їх складу, відзначається недостатність заходів державного контролю для запобігання зловживань через їхній масовий характер, корупцію та підкреслюється необхідність встановлення системи внутрішнього контролю за безпосередніми керівниками АТ.

Дисертант поділяє існуючу думку про те, що для вирішення практичних проблем законодавець має приділити належну увагу запровадженню розумної системи стримувань, противаг і збалансування всіх задіяних у АТ інтересів, з метою забезпечення інтересів підприємства в цілому.

На основі проведеного аналізу потреб і досвіду правового регулювання обґрунтовується доцільність розробки правових засобів, що забезпечують досягнення балансу інтересів, перш за все, акціонерів і працівників. Автор підкреслює необхідність розробки спеціальних законодавчих норм, спрямованих на забезпечення участі працівників в управлінні підприємствами, відзначаючи парадоксальність ігнорування власного досвіду на тлі господарської практики країн з розвиненою ринковою економікою, що накопичили багатий досвід з цього питання. У роботі вказується на відповідність такого підходу ідеї соціально орієнтованої економіки, що декларується Конституцією України.

У наших умовах залучення трудових колективів в управлінський процес набуває особливого значення. Трудові колективи є реальною рушійною силою в налагодженні системи ефективного корпоративного управління і контролю в АТ. Розширення прав трудових колективів може сприяти встановленню дієвого контролю за діяльністю фактичних господарів АТ, стати важелем узгодження задіяних у підприємстві інтересів засновників і виробників для забезпечення інтересів самого підприємства.

З іншого боку, потрібне запровадження дієвих механізмів реалізації інтересів дрібних акціонерів. З цією метою необхідно забезпечити акумуляцію індивідуальних інтересів акціонерів, сформувавши тим самим реальну противагу інтересам директорів чи власників контрольних пакетів акцій. Функції такої акумуляції і забезпечення партнерської взаємодії в реалізації інтересів можуть узяти на себе банки. Необхідні для цього правові й організаційні передумови наявні – право банків на здійснення депозитарної діяльності і довірчих операцій щодо управління цінними паперами за дорученням клієнтів, їхня технічна, фінансова і кадрова забезпеченість тощо, однак потрібні заходи державного стимулювання зацікавленості банків у виконанні відповідних видів діяльності. Кваліфіковане стороннє представництво акціонерів у системі внутрішньофірмового управління і контролю буде виступати гарантією реалізації інтересів дрібних акціонерів та їх збалансування з іншими інтересами в АТ.

У підрозділі 1.2. „Зарубіжний досвід господарсько-правового забезпечення корпоративного контролю в акціонерних товариствах” проводиться дослідження відповідного зарубіжного досвіду, в основному - у контексті необхідності вирішення існуючих в Україні проблем незахищеності інтересів дрібних акціонерів і трудового колективу АТ.

Дослідженню існуючих моделей управління АТ приділялася увага в роботах низки дослідників. Автори відзначають „проакціонерний” характер англо-американської моделі, „пробанківську” модель корпоративного управління і контролю в Німеччині й інших західноєвропейських країнах, упор на систему взаємного контролю афілейованих осіб у японській моделі. Обмеження інтересів акціонерів і працівників АТ є невід'ємною рисою „моделі” корпоративного управління в країнах з перехідною економікою, що за визначенням дослідників сформувалася в ряді східноєвропейських країн, у тому числі в Україні.

Як показує аналіз, ефективність тієї чи іншої моделі корпоративного управління в умовах тієї чи іншої країни забезпечується збалансуванням інтересів за допомогою різних важелів. У дисертації обґрунтовується доцільність використання німецького досвіду господарсько-правового забезпечення збалансування інтересів в АТ. Зазначається, що ефективність американської моделі корпоративного управління забезпечується добре розвинутою інфраструктурою фондового ринку, але в нашій країні пройде значний час, перш ніж зовнішні ринкові контрольні механізми запрацюють. Досвід Японії з абсолютною перевагою афілейованих банків, корпорацій, фінансових інститутів у структурі володіння акціями також мало прийнятний, оскільки афілейовані зв'язки в Україні ще не знайшли такого поширення, у післяприватизаційний період зберігається значна кількість дрібних акціонерів. Німецька (західноєвропейська) модель корпоративного управління в основному покладається на визначену законом організаційну структуру, де переважає контроль; структура капіталу також здебільшого передбачає відносини взаємної участі, але передбачена в законі система корпоративного управління і контролю прийнятна, у тому числі, для АТ з розпорошеною структурою капіталу.

Оптимальним рішенням, що сприяє як розвитку підприємства, так і встановленню контролю за діяльністю осіб, що здійснюють управління поточною діяльністю АТ, є збалансування задіяних на підприємстві інтересів шляхом використання західноєвропейського досвіду співучасті в управлінні через систему представництва в спостережній раді АТ.

Дослідження зарубіжного досвіду показало існування декількох підходів у законодавчому регулюванні щодо складу спостережної ради: спостережна рада може формуватися тільки з членів від акціонерів; із членів від акціонерів і від найманих працівників; із членів від акціонерів, від найманих працівників і інших членів. У законодавстві країн Західної Європи особлива увага приділяється спеціальному регулюванню організації спостережної ради у великих АТ. При цьому величина підприємства визначається не кількістю акціонерів (великим може бути і підприємство, що належить одному акціонеру), а кількістю зайнятих на ньому працівників і показниками його господарської діяльності. У дисертації відзначається затребуваність проведеної у Господарському кодексі України класифікації підприємств на великі, середні та малі та підкреслюється доцільність запозичення досвіду диференційованого (імперативного чи диспозитивного) регулювання щодо визначення складу спостережних рад АТ у залежності від розмірів останніх. Досліджується різноманітний досвід формування спостережних рад великих АТ у західноєвропейських країнах, де, як правило, великими вважаються АТ з кількістю працівників понад 1 тис. осіб (так само в ГК України). У більшості з країн спостережні ради формуються на 2/3 із представників від акціонерів, на 1/3 – від працівників. У ФРН у найбільш великих АТ (з кількістю акціонерів понад 2 тис.) використовується принцип рівного представництва від акціонерів і працівників. З урахуванням необхідності вирішення існуючої проблеми розбалансованості інтересів у вітчизняних АТ, дисертант обґрунтовує доцільність використання в Україні підходу, застосованого в „зеленій книзі”, опублікованій Комісією ЄС у 1975 р. Зокрема, цим актом фірмам з кількістю зайнятих понад 500 осіб рекомендувалося мати спостережну раду, у якій 1/3 голосів належить акціонерам, 1/3 – персоналу і 1/3 – особам, не пов'язаним ні з працівниками, ні з власниками фірми. Такий підхід визначено як найбільш сприятливий для збалансування інтересів у вітчизняних АТ на даному етапі.

Щодо порядку делегування представників трудового колективу в спостережну раду, з урахуванням того, що профспілковий рух є загальнопоширеним явищем, а ради трудових колективів на даний момент, навпаки, мало поширені, доцільним буде надати право обирати представників від трудового колективу профспілковому органу або іншому органу, уповноваженому трудовим колективом на підписання колективного договору від імені трудового колективу АТ.

У дисертації наводиться німецький досвід реалізації інтересів дрібних акціонерів за допомогою акумуляції їх акцій банками-депозитаріями і виконання останніми представницьких функцій та зазначається доцільність використання цього досвіду в наших умовах. Щодо загрози надмірної концентрації влади в руках банків зазначається, що запобігти цьому можна обмеженням кількості голосів, що подаються банком як представником інтересів акціонерів, та забороною представляти акціонерів в тих АТ, відносно яких вони є крупними кредиторами.

Розділ 2. Правові засади корпоративного контролю в акціонерних товариствах включає два підрозділи, у яких досліджуються теоретичні питання корпоративного контролю в даних суб’єктах господарювання, здійснюється узагальнення основних принципів його організації.

У підрозділі 2.1. „Поняття корпоративного контролю” проводиться аналіз поняття „корпоративний контроль”, при цьому автор виходить із твердження, що контроль є функцією управління. Корпоративний контроль є замикаючим елементом у ланцюжку функцій корпоративного управління і має на увазі активне слідкування за виконанням управлінських впливів, кількісну і якісну оцінку й облік результатів роботи АТ. У функції контролю виділяються два основних напрямки – контроль за виконанням робіт, намічених планом, і заходи для корекції всіх значних відхилень від плану. Головні інструменти виконання цієї функції – спостереження, перевірка всіх сторін діяльності, оцінка й облік, аналіз, регулювання. Підкреслюється, що ефективно поставлений контроль повинен мати стратегічну спрямованість, що узгоджується з завданням налагодження функцій стратегічного управління корпоративними структурами, до яких відносяться АТ.

У роботі відзначається дискусійність питання про визначення видів корпоративних структур. Дисертант приєднується до думки, що основною відмінною ознакою корпоративного і некорпоративного секторів є розмежування функцій власності і управління підприємством і пов'язане з цим обмеження відповідальності його учасників. Автор підкреслює доцільність подібного підходу, застосування якого дозволило б особливим чином згрупувати суб'єкти господарювання, що володіють ознаками корпоративних структур, для встановлення загальних принципів корпоративного управління ними і підвищення ефективності їхньої діяльності.

Аналізується співвідношення понять корпоративний, внутрішньофірмовий, внутрішньоорганізаційний, внутрішньогосподарський контроль, які не є взаємозамінними. Внутрішньофірмові відносини мають на увазі внутрішні організаційні відносини підприємств, у тому числі організовані не на корпоративних принципах. Внутрішньоорганізаційні відносини містять у собі внутрішні організаційні відносини як господарських, так і негосподарських організацій. Термін „внутрішньогосподарські відносини” використовується для позначення відносин, що складаються між структурними підрозділами суб'єкта господарювання, і відносин суб'єкта господарювання з його структурними підрозділами. Разом з тим існує сфера внутрішніх відносин у корпоративних суб'єктах господарювання, що потребує самостійного термінологічного позначення – корпоративні відносини.

Корпоративні відносини є різновидом передбачених ГК України організаційно-господарських відносин, що складаються між суб'єктами господарювання і суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю. Останні підрозділяються на зовнішні і внутрішні відносини. Внутрішні організаційно-господарські відносини можуть бути корпоративними чи іншими (у залежності від організаційної форми суб'єкта господарювання).

На основі проведеного аналізу в роботі робиться висновок, що в організаційній структурі суб'єкта господарювання варто виділяти дві структурні складові: організаційно-господарську (склад, повноваження і порядок взаємодії його органів) і внутрішньогосподарську (склад, господарська компетенція і характер взаємодії структурних підрозділів між собою і з АТ в особі його виконавчого органа). Організаційно-господарська структура АТ має корпоративний характер – акціонери реалізують організаційно-господарські повноваження стосовно АТ через систему органів, що діє на засадах розмежування управлінсько-господарської компетенції і дотримання компетенційної ієрархії. У роботі відзначається, що ст.64 ГК України, яка визначає організаційну структуру підприємства, вимагає доповнення з урахуванням того, що організаційна структура підприємства містить у собі не тільки внутрішньогосподарську, але й організаційно-господарську структуру.

У підрозділі 2.2. „Основні принципи організації корпоративного контролю в акціонерних товариствах” аналізуються і узагальнюються основні принципи корпоративного контролю, серед яких виокремлено принцип формування системи органів корпоративного контролю, принцип розмежування їхньої контрольної компетенції, а також принцип врахування і збалансування інтересів при формуванні системи корпоративного контролю. У роботі підкреслюється невід’ємність та визначальна роль останнього принципу у системі основних принципів організації корпоративного контролю та піддаються спеціальному аналізу питання забезпечення його реалізації в існуючих умовах.

Дисертант відзначає необхідність гнучкого підходу у визначенні обсягу компетенції органів корпоративного контролю і ключової ролі того чи іншого органа в системі корпоративного контролю, що ставиться в залежність від розмірів АТ і, відповідно, питомої ваги публічних інтересів, задіяних у ньому. Як вихідна посилка дослідження залучається існуюча теза про те, що АТ є складноорганізованою системою, у якій задіяна велика кількість інтересів, де можна виділити індивідуальні і групові внутрішньосистемні інтереси та загальносистемний інтерес АТ, що формується у результаті збалансування як внутрішньосистемних, так і зовнішньосистемних інтересів. Оптимальний стан АТ як соціальної системи залежить від збалансування зазначених інтересів. Акцентується увага на тому, що в успішній діяльності АТ зацікавлені не тільки саме товариство, його учасники, але також наймані працівники, кредитори, споживачі, держава, територіальна громада. Дисертант указує на появу тенденції залучення інших зацікавлених осіб у процес управління АТ, що покликано сприяти збалансуванню інтересів, задіяних у товаристві. У результаті відбувається розширення суб'єктного складу корпоративних відносин.

У роботі відзначається дискусійність питання про ключову роль того чи іншого учасника корпоративних відносин в управлінні АТ. Як правило, автори виходять з того, що ключовими учасниками корпоративних відносин в АТ є акціонери. Ряд авторів, спираючись на досвід зарубіжних країн, указує на необхідність закріплення ключової ролі в системі корпоративного управління за виконавчим органом АТ, діяльність якого повинна бути спрямована на максимізацію прибутку. Однак, як показує практика, зазначені підходи в забезпеченні балансу інтересів у наших умовах, як правило, неефективні.

На основі проведеного аналізу обґрунтовується, що ключову роль у системі управління АТ має відігравати той учасник корпоративних відносин, який здатний забезпечити формування і реалізацію корпоративного (загальносистемного) інтересу. Таку роль в існуючих умовах здатна взяти на себе спостережна рада АТ - орган корпоративного управління і контролю, у рамках якого можуть бути представлені і збалансовані різні категорії інтересів, задіяні в підприємстві.

Автор указує на важливе значення залучення в процес управління і, відповідно, до складу суб'єктів корпоративних відносин тих категорій зацікавлених осіб, представництво інтересів яких в органах АТ здатне сприяти досягненню балансу інтересів у товаристві.

До категорій інтересів, участь яких, поряд з інтересами акціонерів, в управлінні АТ здатне забезпечити збалансування всіх інтересів на підприємстві, варто віднести, насамперед, інтереси працівників АТ. Автор виходить з того, що трудові колективи є невід'ємною складовою підприємств. У вітчизняній і зарубіжній літературі підприємство розглядається як автономний організм, утворений міцним союзом двох тісно пов'язаних між собою середовищ: економічного середовища, що поєднує матеріальні елементи, необхідні для функціонування виробництва, і соціального середовища, що складається з соціальних елементів, необхідних для того, щоб використовувати матеріальні елементи.

Інші категорії інтересів також можуть залучатися до участі в управлінні АТ у тій мірі, що необхідна для збалансування інтересів, задіяних у підприємстві.

Таким чином, інтерес має бути відправною точкою при виробленні правового механізму корпоративного контролю за діяльністю АТ. Його утворюють усі правові засоби у своїй сукупності, що містять у собі норми права, систему правовідносин, у ході яких суб'єкти реалізують свої суб'єктивні права й обов'язки з метою досягнення ними конкретних інтересів, а також правореалізаційну діяльність учасників корпоративних відносин і управомочених органів з припинення протиправних дій і застосування тих чи інших видів відповідальності до правопорушників.

У роботі вказується на те, що для збалансування інтересів в АТ потрібно закріплення в законодавстві спеціальних правових норм. Необхідність дотримання балансу інтересів, що створюється винятково за допомогою законів, є однією з умов реалізації ідеї правової держави.

Розділ 3. Правові засоби корпоративного контролю в акціонерних товариствах присвячений дослідженню проблем господарсько-правового забезпечення контролю за діяльністю виконавчого органа з боку інших органів АТ й обґрунтуванню пропозицій щодо формування правових засобів, спрямованих на вдосконалення корпоративного контролю в АТ України.

У підрозділі 3.1. „Компетенція загальних зборів акціонерів з корпоративного контролю” обґрунтовується доцільність зниження законодавчих вимог до кворуму загальних зборів і необхідність збалансування їх компетенції з компетенцією інших органів АТ.

Автор акцентує увагу на тому, що характерне для сучасного етапу збільшення розриву між власністю і управлінням при їх одночасній взаємодії вимагає запровадження сучасних способів контролю за діяльністю виконавчого органу АТ в інтересах акціонерів.

Щодо контрольної компетенції загальних зборів акціонерів з корпоративного контролю, зазначається існування проблеми численних АТ, які протягом тривалого часу не можуть зібрати кворум 60% голосів, необхідний для проведення загальних зборів акціонерів через розпорошеність акціонерного капіталу та пасивну поведінку дрібних акціонерів або ж, навпаки, через перепони в скликанні загальних зборів з боку посадових осіб з метою уникнення їх переобрання. Це вказує на доцільність зниження кворуму загальних зборів акціонерів та певного перерозподілу контрольної компетенції на користь спостережної ради, що має сполучатися зі спеціальним регулюванням порядку прийняття загальними зборами акціонерів рішень з найважливіших питань – внесення змін до статуту та ліквідації товариства: рішення з них необхідно приймати більшістю всіх голосуючих акцій, випущених товариством, а не тільки представлених на загальних зборах.

У зв’язку з цим зазначається необхідність відповідного коригування норм ЦК України, який передбачає прийняття загальними зборами акціонерів рішення з цього питання більшістю не менш як у ¾ голосів акціонерів, що беруть участь у зборах. Також вказано на недоліки застосованого в межах ЦК України регулювання щодо визначення компетенції загальних зборів акціонерів, яке фактично занадто звузило компетенцію загальних зборів акціонерів, обмеживши її виключною компетенцією з найважливіших питань, адже передбачена ЦК можливість її розширення в законі і статуті ще потребує своєї реалізації, а доки цього не відбулося АТ знаходиться в ущербному стані.

Піддається спеціальному аналізу питання щодо права розширювати компетенцію загальних зборів у статуті. Чинне законодавство України, визначаючи перелік повноважень загальних зборів акціонерів, передбачає можливість розширення їх компетенції у статуті. Цей підхід був закладений у Законі України „Про господарські товариства” і зберігається у ЦК України. У проектах закону України „Про акціонерні товариства” передбачається компетенція загальних зборів акціонерів вирішувати „будь-які питання діяльності товариства”.

У дисертації відзначається, що формулювання „будь-які питання діяльності товариства” може використовуватися для поточного вилучення того чи іншого питання з компетенції виконавчого органу для розгляду його на загальних зборах акціонерів, що невиправдано. Юридичне всевладдя загальних зборів акціонерів здатне обернутися фактичним усевладдям володільців контрольного пакета акцій, у т.ч. держави, ущемленням інтересів дрібних акціонерів, працівників підприємства, підприємства в цілому.

Небезпека порушення компетенційного балансу в АТ, що знаходяться на етапі активного формування контрольних пакетів акцій, усвідомлена російським законодавцем, який вирішив припинити негативну тенденцію, пов'язану з наростаючим перекосом у бік усевладдя власників контрольних пакетів акцій, забороною розширювати компетенцію загальних зборів акціонерів у статуті. З урахуванням того, що акціонерне законодавство Росії, так само, як і України, діє в специфічних умовах із процесами перерозподілу постприватизаційної власності, цей підхід уявляється вартим для використання. Для забезпечення інтересів акціонерів (усіх груп) він має супроводжуватися досить детальним регулюванням компетенції загальних зборів акціонерів у законі. Але поряд з цим необхідно зберегти потрібний простір для можливого регулювання компетенції в статуті. Варто враховувати, що при всьому бажанні передбачити вичерпний перелік компетенції загальних зборів акціонерів неможливо з тієї причини, що економічне життя відрізняється великою динамічністю, і на певному етапі з'являється потреба в нових повноваженнях, які не можна було передбачити. Через це доцільним буде передбачити можливість розширення компетенції загальних зборів акціонерів у статуті, але лише з ініціативи інших органів АТ.

Дисертант посилається також на відповідний зарубіжний досвід, де, за загальним правилом, компетенція загальних зборів акціонерів визначається в законі, водночас АТ надається можливість передбачити розширену компетенцію в статуті. Загальні збори не можуть приймати до свого розгляду питання, віднесені до компетенції інших органів товариства, виключення можуть складати лише питання, що виносяться на розгляд загальних зборів акціонерів на їхню вимогу.

У дослідженні підкреслюється важливість оптимального визначення переліку виняткових повноважень загальних зборів акціонерів.

Дисертант відзначає, що ЦК України необґрунтовано виключається можливість делегування повноваження загальних зборів акціонерів щодо збільшення розміру статутного фонду іншим органам АТ. Такий підхід позбавляє АТ діючого важеля корпоративного управління акціонерним капіталом. Дисертант пропонує вирішити проблему зловживань виконавчих органів, яким делегується таке право, введенням інституту дозволеного (об'явленого) капіталу та переважного права акціонерів на придбання додаткових акцій, вимогою прийняття відповідного рішення виконавчого органу за згодою спостережної ради, обмеженням рамок дії цього права.

У роботі підкреслюється, що ЦК України не залишає простору для пропонованого удосконалення правового регулювання та зазначаються переваги Господарського кодексу, який містить необхідний простір для оперативного удосконалення законодавства з урахуванням потреб поточного моменту. Зважаючи на це та з урахуванням високого рівня публічності у діяльності АТ, що підкреслює необхідність віднесення АТ до сфери дії Господарського кодексу, доцільним було б розглянути питання про виключення правових норм стосовно АТ із Цивільного кодексу.

У роботі аналізується проблема, що стосується порядку укладання значних угод і угод, відносно яких має місце зацікавленість посадових осіб АТ.

Проекти закону України „Про акціонерні товариства” відносять укладання значних угод і угод, у відношенні яких має місце зацікавленість, і схвалення їх, якщо вони укладаються в ході звичайної господарської діяльності, до виняткової компетенції загальних зборів акціонерів. Слід зазначити, що укладання угод передбачалося в компетенції загальних зборів акціонерів Федеральним Законом РФ „Про акціонерні товариства” до внесення в нього змін, у 2001 році формулювання повноваження змінене на „схвалення угод”. Дисертант указує на правильність відмови від принципу укладання угод загальними зборами акціонерів в РФ і необхідність послідовного дотримання принципу поділу влади в АТ, відповідно до якого питання управління поточною діяльністю АТ відносяться до компетенції його виконавчого органа.

Зазначене положення законопроектів з'явилося через необхідність вирішення існуючої проблеми: чинне законодавство передбачало процедуру затвердження значних угод, що викликало суперечки на практиці і відмову судових органів у задоволенні позовів про визнання незатверджених угод недійсними. Однак практичні труднощі не говорять про те, що повноваження щодо затвердження угод має вихолощений юридичний зміст. У дисертації обґрунтовується, що в судових справах питання повинне ставитися не про недійсність угод, а про визнання їх такими, що не вступили у дію. Угоди, які укладаються виконавчим органом і вимагають затвердження загальними зборами акціонерів, є різновидом умовних угод, що вступають у дію з моменту затвердження угоди, відповідно директор у даному випадку уповноважений лише на укладання умовної угоди.

З приводу посилань авторів на законодавство ЄС, що визнає обов'язковість дій виконавчих органів господарських товариств для третіх осіб, указується на передчасність застосування даного підходу в Україні через масовість явища перевищення повноважень директорами АТ, що тягне за собою не тільки порушення інтересів акціонерів, але і погіршення становища підприємств і економіки в цілому.

Обґрунтовується доцільність збереження в компетенції загальних зборів акціонерів повноваження щодо затвердження значних угод, а також встановлення такого ж режиму щодо угод, у відношенні яких має місце зацікавленість, і режиму схвалення угод, укладених у ході звичайної господарської діяльності. При цьому захист інтересів третіх осіб, що вступають у договірні відносини із АТ, гарантується їхнім правом на ознайомлення, при укладанні угоди, зі статутом з метою перевірки повноважень посадової особи. Розумним буде передбачити, що юридичне значення для третіх осіб мають обмеження компетенції виконавчого органа, встановлені в статуті, а інші внутрішньофірмові акти поширюють свою дію тільки на внутрішні відносини і не тягнуть за собою правових наслідків для третіх осіб.

У підрозділі 3.2. „Склад і компетенція спостережної ради” зазначається, що доцільність створення у АТ такого органу, як спостережна рада, визнана у багатьох країнах світу, а в спеціальній літературі тих країн, право яких не передбачає створення такого органу (США та ін.), йдеться про доцільність переходу на триланкову структуру управління, яка знаходить певну реалізацію на практиці в рамках доктрини корпоративної демократії. Дисертант указує на доцільність використання досвіду ФРН зі встановленням у законодавстві, що спостережна рада в АТ створюється в обов'язковому порядку і має право виносити рішення про обов'язок попереднього схвалення спостережною радою укладення виконавчим органом тієї чи іншої угоди. Схвалення угоди спостережною радою звільняє виконавчий орган від відповідальності за її наслідки. У випадку відмови спостережної ради в схваленні угоди, виконавчий орган вправі вимагати схвалення угоди загальними зборами акціонерів.

З урахуванням існуючих у наших умовах проблем і необхідності досягнення балансу інтересів в АТ і з урахуванням зарубіжного досвіду, у дисертації обґрунтовується доцільність закріплення у законі наступного правового регулювання щодо кількісного і якісного складу спостережної ради АТ.

У великих АТ у спостережній раді 1/3 голосів має належати представникам від акціонерів, 1/3 – представникам від трудового колективу й 1/3 – зовнішнім членам. При цьому представники від акціонерів, що направляються до складу спостережної ради, обираються загальними зборами акціонерів із числа акціонерів або інших осіб; представники від трудового колективу обираються загальними зборами (конференцією) трудового колективу і затверджуються загальними зборами акціонерів; зовнішні члени затверджуються загальними зборами (конференцією) трудового колективу і загальними зборами акціонерів переважно із числа представників великих кредиторів АТ. Спостережна рада обирається в складі 3 осіб; статут АТ може визначати більш широкий склад спостережної ради в розмірі, кратному 3. Голова спостережної ради обирається з числа акціонерів і при рівності голосів має два голоси.

Відносно середніх та малих АТ запропоноване регулювання має доповнити діючі норми у якості диспозитивного. Додатково потрібно передбачити можливість у будь-якому разі обирати представників від акціонерів, що входять до складу спостережних рад, як із числа акціонерів, так і з числа інших осіб, що актуально для АТ, які через малу кількість акціонерів або відсутність необхідних знань і умінь у них зазнають труднощів при формуванні спостережних рад.

У рамках розроблених пропозицій щодо удосконалення господарсько-правового забезпечення корпоративного контролю в АТ обґрунтована доцільність законодавчого закріплення за спостережною радою виняткової компетенції з питань:

утворення виконавчого органу і дострокового припинення його повноважень, визначення його членам розмірів винагород і компенсацій;

затвердження угод, які відповідають параметрам, встановленим законом або статутом;

визначення інших, ніж передбачені в законі і статуті, видів угод, укладання яких вимагає схвалення спостережної ради.

У підрозділі 3.3. „Склад, компетенція і відповідальність ревізійної комісії” обґрунтовується доцільність передбаченого ГК, на відміну від ЦК, збереження інституту ревізійної комісії (ревізора) як органу корпоративного контролю. Відокремлення в складі загальної контрольної функції її складової - контрольно-ревізійної функції - покликане забезпечити спеціалізацію у виконанні даної функції, яка вимагає застосування спеціальних знань і умінь в області фінансового аналізу, у тому числі з метою вироблення пропозицій з раціоналізації фінансової діяльності підприємства і поліпшення його показників.

На основі проведеного аналізу зарубіжного досвіду в роботі зроблено висновок про визнану за кордоном недостатність зовнішньої контрольно-ревізійної (аудиторської) функції. Поряд з нею, у зарубіжному законодавстві передбачається здійснення внутрішньої контрольно-ревізійної функції, що покладається на ревізійну комісію (ревізора) (РФ, Японія) чи спостережну раду (ФРН). У США формування внутрішнього контрольного органу законодавством не передбачено, але серед спеціалістів йдеться про необхідність здійснення внутрішньої контрольно-ревізійної функції в АТ.

Покладення внутрішньої контрольно-ревізійної функції на спеціальний орган - ревізійну комісію - потрібне для забезпечення різних принципів відповідальності спостережної ради і ревізійної комісії, більш жорстких в останньому випадку. Зокрема, пропонується, за досвідом Японії, закріпити у законі принцип солідарної повної майнової відповідальності ревізорів (ревізора) і директорів (директора) за їх винні дії, що завдали збитків АТ, перед АТ, а також третіми особами у випадку недостатності майна АТ для погашення вимог кредиторів товариства. З питань, віднесених до компетенції одноособово голови виконавчого органу, слід застосувати відповідно принцип солідарної повної майнової відповідальності ревізорів (ревізора) і голови виконавчого органу. Доцільним буде обумовити звільнення від відповідальності ревізорів чи директорів, які голосували „проти” та повідомили про це спостережну раду.